Чи виясняється?
Михайло Грушевський
[Коли стаття була набрана, прийшла звістка, що правительственна комісія не поїде на Україну. Натомість, міністри Терещенко і Церетелі мають приїхати в Київ для переговорів в українській справі. Редакція [газети «Народна воля»].]
Телеграми сповістили нас про комісію, визначену центральним російським урядом «задля урегулювання українського питання». Голова сеї комісії, кн[язь] С.Д.Урусов, в розмові з журналістами пояснив завдання сеї комісії – «отримати відомості від Української Ради і вияснити мотив опублікування Універсалу». Дорогою для вияснення кн[язь] Урусов намічає «нараду з політичними діячами». «Дорогою розмов на нараді ми вияснимо погляд українців» і т. д.
Виходить, що Тимчасовий російський уряд не має заміру обминати У[країнську] Ц[ентральну] Раду і заводити переговори з кимсь за її спиною. Неофіціально пояснюють, що й свою відозву «до громадян-українців» він не звернув до Української Ц[ентральної] Ради тому тільки, що видання Універсалу поставило його, мовляв, в неможливість адресувати до неї свою відповідь, котру він наготовив.
Доволі непослідовно виглядає се, що ми аж тепер – і то тільки з приватних джерел, довідуємося про намір центрального уряду дати якусь помірковану заяву Українській Ц[ентральній] Раді. До видання Універсалу проминуло доволі часу, і центральний уряд сього свого заміру не заявив ні в одній з тих заяв в українській справі, які він давав представникам Української Ц[ентральної] Ради і всьому громадянству. Але добре, що тепер довідуємося про замір його порозумітися з Українською Ц[ентральною] Радою якоюсь дорогою. Краще пізно, ніж ніколи.
За ті чотири місяці, що минули від початку революції, з української сторони нагадувано про потребу такого порозуміння багато разів. До того, що стало відомим, я позволю собі докинути кілька фактів, досі не публікованих.
Коли в перших днях березня при формуванні Української Ц[ентральної] Ради я одержав в Москві її заклик прибути негайно до Києва, я хотів скористати з тодішнього приїзду до Москви мін[істра] Керенського, щоб порозумітися в справах контакту з Тимчасовим урядом.
Треба пояснити, що я особисто був добре знайомий з д. Керенським і що незадовго перед тим, в падолисті 1916 р., брав на його запросини участь в зібранні соціалістичних московських груп в справі тактичного об’єднання, і він там тепло вітав, разом з В.М.Фігнер, і мене як українського діяча. На цім зібранні зі мною познайомився д. Тітов, до котрого я тепер і звернувся (тому що він займався прийняттям Керенського), і просив дати мені можливість поговорити з новим міністром в українській справі.
Але д. Тітов відповів, що хоч кожному його справа здається важною, він все б таки просив мене не трудити Керенського з огляду на його втомленість, а коли я доконче хочу знати його думку, то написати і передати через д. Тітова, а він потому побачить, чи зможе мене допустити до д. Керенського, чи запише його відповідь. Розмова ся йшла телефоном, і я не зважився пускати справу на дорогу, вказану д. Тітовим. Довідавшися, що д. Керенський в сей день все-таки мав змогу побувати і в польськім зібранні, і в багатьох інших, я 10 березня, за порозумінням з московськими земляками, написав йому листа, вказуючи на негайну потребу для Тимчасового уряду ввійти в контакт з українцями – згадав про кілька найближчих конкретних справ, які вимагають полагодження. Лист був післаний з зворотною розпискою, і що він був одержаний, я знаю, – тільки ніякого наслідку він не мав.
Коли в зносини з представниками Тимчасового уряду ввійшла Українська петроградська рада – ці представники посилалися на те, що їм треба б вислухати людей землі – українську делегацію з місць. Таку делегацію їм післано в місяці травні, але читачам нашої часописі відомо, як несерйозно поставився і до сеї делегації, й жадань, предложених нею, від найбільш авторитетного органу, який має українська земля. Відповіддю на всі дальші представлення і вияснення була заява центрального уряду, що він не вважає Українську Центральну Раду правомочним представництвом. І тільки видання Універсалу, два тижні пізніше, було тим енергічним дзвоненням, яке, нарешті, поставило на ноги рівнодушних «хазяїв землі Руської» і змусило подумати серйозно про жадання українців.
Що ж, повторяю, краще пізно, ніж ніколи.
Але дзвонили при високих дверях центр[альному] уряду все-таки не «політичні діячі», а Українська Центр[альна] Рада іменем українського народу, і до неї, а не до кого-небудь іншого, мусить звернутися комісія центрального уряду, коли вона хоче вийти за межі до нічого не обов’язуючих приватних розмов і зробити що-небудь для полагодження справи.
Примітки
Вперше опублікована в газеті: Народна воля. – 1917. – 28 червня (11 липня). – № 46. – С. 1 – 2. Підпис: М.Грушевський. У редакційній примітці зазначено: «Коли стаття була набрана, прийшла звістка, що правительственна комісія не поїде на Україну. Натомість, міністри Терещенко і Церетелі мають приїхати в Київ для переговорів в українській справі». Після 1917 р. стаття не передруковувалася.
Подається за першою публікацією.
Стаття є продовженням попередньої – «Треба ясніше!». Приводом до її написання стала звістка про створення Тимчасовим урядом комісії для врегулювання українського питання. Комісія мала намір виїхати до Києва 25 червня 1917 р. і пробути там 10 днів з метою проведення консультацій з Центральною Радою для з’ясування «мотивів опублікування Універсалу». М.Грушевський звернув увагу на непослідовність дій Тимчасового уряду, який у своєму зверненні до українських громадян від 16 червня 1917 р. оминув мовчанкою, тобто фактично проігнорував Центральну Раду, а тепер готовий провести нараду з її діячами. Він нагадав про численні безуспішні спроби проводу українського руху (і свої особисті також) знайти спільну мову з центральним урядом; про заяву Тимчасового уряду щодо неправочинності Центральної Ради як виразниці волі всього українського народу. Автор доходить висновку, що саме видання І Універсалу, яким Центральна Рада зробила самостійний крок до української автономії, змусило Петроград нарешті визнати її авторитет серед українського громадянства.
Телеграми сповістили нас про комісію, визначену центральним російським урядом… – урядова комісія у справах України була створена ухвалою Тимчасового уряду від 15 червня 1917 р. Спочатку до неї увійшли товариш міністра внутрішніх справ С.Урусов, кн. П.Кропоткін, Г.Лопатін, В.Вернадський, С.Ольденбург, М.Авксентьєв, В.Мякотін та В.Короленко. Але майже всі кандидати відмовились від участі в роботі комісії. Тимчасовий уряд відкликав цей проект та 26 червня вирішив направити до Києва делегацію в складі членів кабінету І.Церетелі, М.Терещенка, О.Керенського, яка 28 – 30 червня 1917 р. провела переговори з Центральною Радою в Києві. Детально див.: Кудлай О.Б. Переговори Центральної Ради і представників Тимчасового уряду (28 – 30 червня 1917 р.) // УІЖ. – 1999. – № 6. – С. 43-54.
…відозву «до громадян-українців»… – йдеться про відозву Тимчасового уряду «Украинскому народу» від 16 червня 1917 р. (див. коментар до статті «Треба ясніше!»).
…я хотів скористати з тодішнього приїзду до Москви мін[істра] Керенського… – детально про свої наміри скористатися зустріччю з О.Керенським та нагадати йому «про найбільш пекучі українські справи» М.Грушевський детально описує у своїх спогадах (Грушевський М. Спомини // Київ. – 1989. – № 8. – С. 125).
…я 10 березня, за порозумінням з московськими земляками, написав йому листа… – у цьому листі М.Грушевський
«вказав на негайну потребу повернути адміністративно висланих галичан, політичних засланців і примусово висланих біженців; далі нагадував про організацію української народної школи і заведення українських предметів в середній школі та впровадження української мови в урядування державних установ України» (Грушевський М. Спомини // Київ. – 1989. – № 8. – С. 125).
Машинописна копія листа, надіслана П.Стебницькому, зберігається в ІР НБУВ (Ф. 244. – № 254); опублікована у виданні: Мельниченко В. Михайло Грушевський: «Я оснувався в Москві, Арбат 55». – М., 2005. – С. 404-405.
Коли в зносини з представниками Тимчасового уряду ввійшла Українська петроградська рада… – йдеться про Українську національну раду, створену 19 березня 1917 р. в Петрограді як представницький орган українського руху в столиці. До її складу увійшли представники від ТУП, УРДП, УСДРП, українських громадсько-політичних організацій (голова О.Лотоцький). Петроградські українці двічі, 17 і 23 березня 1917 р. відвідували голову Тимчасового уряду Г.Львова, якому вручили меморандум з українськими вимогами, що не потребували рішення Всеросійських Установчих зборів (призначення на посади губернських і повітових комісарів людей, знайомих з українською мовою та особливостями українського життя; вживання української мови в державному апараті, церкві, суді, школі; повернення із заслання галичан і буковинців).
Під час другого візиту порушували питання про запровадження посад крайового комісара України та комісара з українських справ при Тимчасовому уряді, пропонували призначити на ключові державні посади в Україні М.Суковкіна, О.Саліковського, А.В’язлова, В.Науменка, Т.Лубенця, М.Чубинського (див. детально: Грушевський М. Спомини // Київ. – 1989. – № 9. – С. 115 – 116; Лотоцький О. Сторінки з минулого. – Варшава, 1934. – Частина третя. – С. 340 – 345). Петроградська українська громада,
«так би сказати, явочним порядком, уже взяла на себе перед Тимчасовим урядом ролю всеукраїнського представництва. […] Така некоординованість ставила тепер в трудне становище і їх, і нас: вони, представляючись представникові Тимчасового уряду, нічого не згадали про Ц[ентральну] Раду і взагалі київський центр як національне представництво, тим самим немов заперечували його існування, [що] утрудняло нам намірений виступ і взагалі утруднили нашу акцію», – згадував М.Грушевський (Грушевський М. Спомини // Київ. – 1989. – № 9. – С. 115).
Справа була залагоджена під час з’їзду ТУП 25 – 26 березня 1917 р. у Києві. Петроградська українська рада визнала себе представництвом УЦР і «надалі обов’язувалась працювати по її вказівках і за порозумінням з нею» (Там само. – С. 116).
Таку делегацію їм післано в місяці травні… – йдеться про делегацію УЦР у складі В.Винниченка, С.Єфремова, М.Ковалевського, Г.Одинця, Д.Коробенка, І.Сніжного, С.Письменного, О.Пилькевича і Д.Ровинського, яка 16 – 22 травня 1917 р. перебувала в Петрограді з повноваженнями УЦР домогтися від Тимчасового уряду принципового визнання національно-територіальної автономії України.
Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2007 р., т. 4, ч. 1, с. 47 – 48.