Чергова справа
Михайло Грушевський
В однім з попередніх нумерів «Променя» [О.Яната. Негайна справа в розвитку української науки і школи, № 7 – 8, 1916 р.] було справедливо вказано на потребу загодя приготовитись до організації національної української школи, щоб хвиля, коли ся організація стане можливою, застала українське громадянство і його педагогічні круги вповні готовими, з усіма потрібними засобами. Головне місце в тім займає приготування українських підручників по всім предметам нижчої й середньої школи різних типів. Се дійсно справа пекуча, справа чергова, котрої ніяк не можна відкладати, спихаючи на інші, вільніші, мовляв, і кращі часи. Вона мусить бути зроблена скоро, тепер же, щоб справді поклик до організації української школи – може бути навіть дуже недалекий, не застав нас з порожніми руками.
Тим часом ш[ановний] автор згаданої статті вказує до сеї мети дорогу дуже далеку й круту, і ті плани, які він рекомендує, можуть пустити справу в довгу проволоку, видимістю роботи заслонивши дійсні, практичні, реальні осягнення.
Автор справедливо підносить, що в українській науці більше розроблялися дисципліни історично-літературні, ніж реальні. Але підручників в властивім значенні небагато і в науках історично-філологічних. А з другого боку, не так уже мало зроблено і в області наук реальних, як може здатися, читаючи згадану статтю; навіть і тої приготовчої роботи, до котрої накликає автор, зроблено в сій області вже досить на те, щоб від приготувань перейти таки нарешті і до діла.
Збирання словарного матеріалу на Україні йде вже більше як сто літ – іде зовсім незле, і можна сказати, що лексичний матеріал народної мови взагалі зібраний вже настільки, наскільки лише міг бути визбираний такими «любительськими» засобами. Можуть іще чимало принести спеціальні, добре організовані наукові експедиції в мало обслідувані краї української території, напр., до північної, прип’ятсько-бузької країни: вона може дати такий же цінний матеріал, як і гірський Карпатський пояс, енергічно обслідуваний в останніх літах перед війною. Але сих результатів зовсім нема чого чекати людям, котрі вже тепер мають охоту послужити тій пекучій справі, про котру я зняв мову – складанню українських підручників, та й взагалі заповненню прогалин в нашій популярно-науковій літературі.
Згадана стаття, я переконаний, зовсім непотрібно ставить тезу, що «тільки уявивши собі в повній мірі, яка вже єсть у нашого народу наукова мова, науковий діяч зможе доповнювати її власними штучними термінами та назвами». Такою дорогою ніде не йшла наукова робота, і у нас поставити її на такий грунт – значить загвоздити її на довгі часи до української культури, в тім і до науки прикладати.
Принцип крайнього етнографізму – річ хибна, шкідлива, і з інтересами нашого національного розвитку зовсім незгідна. Вибилось українське громадянство з рам сеї програми в сфері артистичної, белетристичної творчості, котрій теж, і не дуже навіть давно, ставилось завдання малювати етнографічний, народний побут. Нема чого добровільно накидати знов такий принцип нашій науковій роботі. Завдання національної української культури вимагають якнайбільше творчої роботи, котра опирається і повинна опиратись на народній основі, але не тримається її невільничо, як сліпець плота.
Нарід однаково не може дати скільки-небудь повної термінології географії, ботаніки, анатомії, механіки чи хімії, так само як політичної економії, історії чи лінгвістики. Народна мова може дати для неї тільки деякі елементи, вони й зібрані вже в величезній більшості, значно, мабуть, більше як 90 %, в загальних словарях і в спеціальних збірках термінологічних матеріалів, в підручниках і в популярній літературі. Те, що може принести дальше збирання народної термінології, сорозмірно невелике. Се збирання буде і далі вестись, але воно ніколи й не скінчиться, тому не можна й чекати його скінчення. Нарід не тільки консервує готовий словарний матеріал, він творить його і творитиме неустанно – в тім і матеріал термінологічний.
Розвивається життя і техніка – твориться і відповідна термінологія у того, що ми звемо народом в тіснім значенні. з’явилися на Україні водяні й вітряні млини – з’явились для їх конструкції й нові терміни. Пішли фабрики – поруч запозичених і тільки притертих (тому в переважній масі безвартісних) стали вироблятись і народні назви. Розвинулось на українській землі гірництво (шахтарство) – так само. Дістане ширший приступ сей колективний анонімний творець до електротехніки, до технології, до авіації – він і там творитиме свою термінологію, по тим самим більше-менше психологічним законам, по яким творить її інтелігенція, дослідники й винахідники.
Лінгвістичні й термінологічні комісії будуть збирати сей термінологічний матеріал, будуть працювати над неустанним оновленням термінології й культурної мови взагалі – дай, Боже, вовіки віків. Але се буде тільки маленький регулятор в великій робітні культурної української творчості, як термінологічні, правописні і язикові комісії у інших культурних націй, з-поміж котрих вирізняти себе і ставити в якесь виключне становище, вийняте з-під загальних культурних норм, не маємо ніякої причини, ні потреби.
При кінці другого десятиліття XX віку ми не можемо вертатися до тих гасел, до тих підходів до української культурної роботи, які мали місце і значення в першій половині, в середині XIX століття, коли альфою і омегою всього була жива народна мова, народна словесність, народний побут – бо поза тим, сливе, й не було нічого. Але за останнє століття над народною стихією спільним заходом великих і малих діячів українського відродження піднеслась велика культурна надбудова, котрої ваги нам у всякім разі не годиться зменшувати або забувати.
Підношу се з притиском, бо в українських писаннях ще дуже уперто бринить стара нота, що українське життя, мовляв, ще тільки в сповиточку, треба класти перші основи, робити приготовчі заходи до того і сього. А в дійсності наше національне життя зовсім не таке бідне, має дуже показні культурні надбання, і всяких готових підвалин далеко більше, ніж се пам’ятається, за недостачею організованості українського життя в Росії. Сього забувати не годиться – хоч би і в тій спеціальній справі, про котру говоримо.
Вже почавши від 1860-х р. пішла інтенсивна праця над шкільною й популярною українською літературою в Росії. Тоді ж випущено серію підручників для народної школи, а коли сьому видавництву положила край адміністрація, почасти сю роботу перенесено на галицький грунт, почасти переведено на популярно-наукову літературу – навіть на белетристично-популяризаторську з огляду на цензурні вимоги, аж до «свободи друкування» 1906 р., коли в значнім числі почали виходити шкільні книжки й оживилось популярно-наукове письменство. Таким чином, до війни зібравсь уже значний популярно-науковий капітал, якого ніяк не можна легковажити.
Ще жвавіше велося се діло в Галичині – працею не тільки галичан, але й російських українців, що з різних «незалежних» причин переносили на галицький грунт свою роботу також і в сій області. Поруч збирання словарного матеріалу і народної термінології в різних спеціальностях ішла дуже енергійна робота в популярній літературі, в укладанні шкільних підручників і виробленні наукової термінології.
Працею трьох поколінь учених, популяризаторів, педагогів зібралась повна колекція підручників для нижчої й середньої школи, звичайно, по кілька книжок по тим самим предметам, які заступали місце одна одної в міру розвитку педагогічних вимог, поступів літературної мови (зближення її до народної) і наукової термінології. Поруч зробленого в російській Україні сей галицький доробок теж повинен лягти основою теперішньої роботи над шкільними книжками й популярно-науковою літературою.
Розуміється, одне і друге повинно перейти через густе сито аналізи й критики нового покоління робітників. Але що пройде через нього, не має відкидатись, коли не може бути заступлене чимсь кращим, яке б не було його походження, народне чи інтелігентське. Взагалі нема потреби так дуже різко розмежовувати сі дві сфери. Національно свідома, на народній основі вихована, від народу не відірвана, а з ним органічно зв’язана – інтелігенція така ж органічна частина народу-нації, як селянство, міщанство, робітництво й посередині півінтелігентські верстви.
Термін утворений зручно, в повній згоді з характером української мови і з певною логічністю змісту, що улегшує його асоціацію з тим предметом чи поняттям, яке він означує, має більше права на існування, ніж вираз народний, запозичений і тільки притертий, або вираз кострубатий, дивоглядний, нелогічний – хоч би він був документально записаний в якімсь селі Полтавщини чи Херсонщини.
Се одне. А тепер друге. Як марною тратою сил було б творення наново всього, з ігноруванням раніш осягненого на сім полі в російській Україні, так величезною національною помилкою було б вироблювання паралельної окремішньої термінології для російської України поруч галицько-української.
Я знаю і признаю, що в галицькій шкільній мові далеко не все добре. Є в ній багато такого, що суперечить складу української мови й мусить бути відкинено. Безсумнівно, воно й буде відкинене самими галичанами, коли нові підручники російської України принесуть на місце того щось краще, народне чи утворене, але відповідне духові нашої мови, легке і логічне, як вище було сказано, а не будуть тільки з усеї сили гнути в протилежну крайність.
Мушу се зазначити, що тямущі галичани, не захоплені провінційним вузькоглядством, хвалькуватістю своїми національними успіхами, завсіди з великою повагою ставились до всього, що давали влучні популяризації російської України і готові були переймати від них все добре. Перед самою війною приходилось мені на сі теми багато говорити з одним з заслужених галицьких педагогів, і він завсіди з захопленням відзивався про гарні прикмети деяких українських популяризацій (особливо високо ставив пок[ійного] Ол. Ол. Русова як правдивого віртуоза популяризації).
В розумнім, раціональнім розвитку нашого культурного життя кождий новий підручник, кожда популяризація повинна бути синтезом осягненого в даній області щодо термінології, викладу, популяризації, знання, працею всіх сторін нашої землі, російських і закордонних, і дальшим поступом в пересадженні загальних успіхів людського знання на наш народний грунт. А творити паралельні, самостійні і відмінні дві термінології, дві письменські мови було б не тільки хибним марнуванням праці, а й злочинним розщеплюванням нашої народної стихії.
І от відповідно до всього сказаного я й бачу чергові завдання в сій справі не в призбируванні матеріалів для якоїсь нової термінології чи викладової шкільної мови, а в використовуванні зібраного вже, приготованого; виробленого до творчої роботи над шкільною і популярною літературою.
Я знаю, що за останнє десятиліття при різних вищих школах були гуртки, які доволі енергійно й успішно займались збиранням народної термінології і зібрали багато тисяч карток з народними термінами. Се добре, спасибі їм за се. Годилось би якскорше вибрати й опублікувати те, що принесли сі збірки нового і цінного для нашої термінології. Але дальшу роботу в сім напрямі я вважаю менше важною, ніж укладання підручників для школи і самоосвіти по різним предметам нижчої середньої школи.
Я думаю, що там, де знайдуться гуртки свідомих людей, педагогів, вихованців різних вищих шкіл, і взагалі людей добре обізнаних з своїм предметом (бо для доброї популяризації чи уложення підручника, відома річ, потрібне добре, грунтовне знання предмета в розмірах далеко ширших, ніж в яких він викладається в тім підручнику) – їх завданням повинно бути тепер: обібрати собі якийсь предмет з круга середньої школи і взятись до укладання для нього підручника для школи і самоосвіти (приладженого до шкільних програм, а виложеного настільки приступно, щоб він надававсь і для вчення без помочі учителя).
Для сього вони повинні добути підручники, які вже були видані для сього предмета на українській мові, в Росії чи за кордоном, новіші підручники для сього предмета з чужих літератур, згромадити популярну літературу українську, яка була для нього видана, зібрати українські словарі й збірники термінології – такі збірки, більші й менші, багато разів видавались і за кордоном, і в Росії, давнішими часами і в останніх роках обома українськими науковими товариствами, львівським і київським. Зібрати їх нелегко, бо дуже мало дбалося взагалі про українські книгозбірні і се тепер дає себе дуже болюче відчуватися у всім; все ж по різних бібліотеках публічних і приватних дістати їх можна так само, як і шкільну, і популярну літературу, принаймні найбільш приступне.
Одні з членів повинні взяти на себе більш реальну сторону роботи, інші – формальну і язикову, термінологічну і стилістичну. Між сими другими повинні бути люди, ознайомлені також з мовою польською і староруською (знайомість з мовою українською і російською припускаю само собою) – настільки принаймні, щоб при помочі польського словника і, скажім, «Материалов для истории древнерусского языка» Срезневського орієнтуватися в словах староруських і польських. Се для того, щоб не хапатися, як то часом буває, полонізмів, які заховалися в старих українських пам’ятках і діалектах сучасних, і не цуратись тих слів, які вживаються в російській мові, але мають свій початок в нашій старій, київській мові і відповідають духові нинішньої української мови.
Коли в результаті такої організованої енергійної кількамісячної роботи гуртка з’явиться український підручник ботаніки, космографії чи алгебри, приступно написаний, доброю мовою виложений, гурток дасть нашому громадянству безсумнівну культурну вартість, положить свою цеглину в будову будучої української школи, а поки що – подасть в нім підручник самоосвіти для широких кругів всіх тих, що бажають просвіти в народній формі: свідомого українського селянства, робітників, служащих, всього того великого українського народного університету від карпатської Магури до Ельбруса і від Сяну до Куми, який жадібно простягає руки до української інтелігенції по національну освіту.
Примітки
Вперше опублікована в журналі: Промінь. – 1917. – № 3 – 4 (березень). – С. 21 – 24. Підпис: М.Грушевський. Передрук у газеті: Українське слово (Львів). – 1917. – Ч. 197 – 198.
Подається за першодруком.
Стаття присвячена справі організації національної української школи, підготовці та виданню підручників, виробленню наукової української термінології. Приводом до написання праці стала публікація в журналі «Промінь» статті О.Янати «Негайна справа в розвитку української науки і школи», з головними положеннями якої полемізує М.Грушевський. Невдовзі як голова Української Центральної Ради М.Грушевський доклав чимало зусиль для створення нової української школи.
Збирання словарного матеріалу на Україні йде вже більше як сто літ… – йдеться про роботу, яку започаткували діячі українських Громад ще на початку 1860-х років. За дорученням Київської громади зібраний матеріал зредагував Б.Грінченко (Словар української мови. – К., 1907 – 1909. – Т. 1 – 4). Зі створенням Української академії наук діяльність громадівців продовжили Комісія для складання історичного словника української мови та Комісія для складання словника української живої мови, які розпочали свою роботу 16 грудня 1918 р. Керівниками комісій були відомі мовознавці Є.Тимченко, А.Ніковський, В.Ганцов.
У 1930 р. комісії об’єднані з Інститутом української наукової мови. Комісія для складання словника української живої мови видала: Російсько-український словник. – К., 1924. – Т. 1 (А-Ж) / Редактори: В.Ганцов, Г.Голоскевич, М.Грінченкова; головний редактор А.Кримський; К., 1929. – Т. 1. – Вип. 1 (З-К) / Редактори: В.Ганцов, Г.Голоскевич, М.Грінченкова, М.Калиновий, А.Ніковський, В.Ярошенко; головний редактор А.Кримський; К., 1927. – Т. 3. – Вип. 1 (О – Поле) / Редактори: В.Ганцов, Г.Голоскевич, М.Грінченкова, А.Ніковський; головний редактор С.Єфремов. У зв’язку з репресіями робота не була завершена.
Лінгвістичні й термінологічні комісії будуть збирати сей термінологічний матеріал… – активну роботу з розробки української наукової термінології, розпочату Українським науковим товариством у Києві під головуванням М.Грушевського, продовжила Правописно-термінологічна комісія ВУАН під головуванням А.Кримського. Створена 16 березня 1919 р. згідно з рішенням Історично-філологічного відділу ВУАН.
У 1919 р. розпочали роботу її природнича й технічна секції. У другій половині 1921 р. увійшла до складу новоствореного Інституту української наукової мови. 15 січня 1926 р. поновила діяльність як самостійна установа (Термінологічна комісія) у складі установ третього Соціально-економічного відділу. На початку 1930 р. передана до Інституту української наукової мови.
Вже почавши від 1860-х р. пішла інтенсивна праця над шкільною й популярною українською літературою… – наприкінці 1850-х років – на початку 1860-х були видані підручники: Куліш П. Граматка. – Спб., 1857; Спб., 1861; Гатцук М. Українська абетка. – М., 1861; Деркач І. Українська граматка. – М., 1861; Шевченко Т. Букварь Южнорусский. – Спб., 1861; Кониський О. Українські прописі. – Полтава, 1862 (коштом Є.Милорадович); Кониський О. «Арихметика, або Щотниця». – Спб., 1863 (видана М.Костомаровим за рахунок зібраного на шкільні підручники фонду) та ін.
Активну видавничу діяльність проводив у цей час у Петербурзі П.Куліш. Упродовж 1861 – 1863 рр. з його друкарні вийшло близько 40 книжок-«метеликів» під загальною назвою «Сільська бібліотека», де були надруковані твори тогочасних українських письменників Т. Шевченка, Марка Вовчка, Д.Мордовця, Г.Квітки, О.Стороженка, Ганни Барвінок та ін.
Про заходи громадівців щодо видання та поширення українських книжок див.: Побірченко Н. Педагогічна і просвітницька діяльність українських Громад у другій половині XIX – на початку XX століття: У 2-х кн. – К., 2000. – Кн. 1. Київська громада; Кн. 2. Громади Наддніпрянської України; Шевелів Б. Петиції українських громад до петербурзького комітету грамотності з р. 1862 // За сто літ. – К., 1928. – Кн. 3. – С. 11-16.
…аж до «свободи друкування» 1906 р. – йдеться про «Временные правила о повременных изданиях» (Приложение к статье 114 «Устава о цензуре и печати Российской империи»), затверджені 24 листопада 1905 р.
«Материалов для истории древнерусского языка» Срезневського… – йдеться про видання: Материалы для словаря древнерусского языка по письменным источникам. – Спб., 1890 – 1909. – Т. 1 – 3.
Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2005 р., т. 3, с. 522 – 527.