Народностям України

Михайло Грушевський

Ми домагаємося державного права для українського народу в федерації народів Росії, широкої автономії України в її етнографічних межах, повноти політичного, культурного і національного українського життя. Але все се не має бути, не повинно бути, і не буде погрозою для інших народностей, які мешкають на Україні! Ми добуваємо державне право для української землі не для того, щоб панувати над національними меншостями України. Ми домагаємося для неї широкої автономії не для того, щоб тільки для себе використовувати її права. Повнота національного життя, котрої ми добиваємося для українського народу, не повинна затопляти інших народностей і обмежувати їх змагання до свобідного розвитку своєї культурної і національної стихії.

Нітрохи! Ми не на те цілими поколіннями боролися і страждали за права нашого народу, щоб з хвилею, коли його права будуть здобуті, поставити іншу мету – приборкування слабших народностей і панування над національними меншостями великої української землі. Ми не на те доводили права кожної народності на її національне самоозначення, незалежно від її «зрілості чи недозрілості», історичності чи неісторичності, культурних заслуг, великих чи малих розмірів, аби тепер відмовляти якій-небудь народності сього права на котрій-небудь з сих підстав. Ми не на те виступали проти «національного еросу», проти роздування національного шовінізму, проти принципу, що для національного успіху все дозволено, щоб тепер самим ступити на сю дорогу.

Ми не візьмем прикладу з угрів, котрі виступали перед Європою лицарями вільності, а у себе в Угорщині, добувши для неї державне право, зав’язали в неключиму неволю всі інші народності. Ми не підемо слідами поляків, які писали на своїм прапорі «За нашу і вашу вільність!», а сю вільність скрізь, де тільки забирали перевагу, звертали против слабіших: протав українців в Галичині, против жидів у королівстві. Ми не будемо лицемірно називати своїми духовими вождями великих одшедших борців за національну рівноправність і свободу і заразом – обмежувати сю рівноправність і свободу нашим неукраїнським співгорожанам в хибно зрозумілих інтересах українства. Сього не буде!..

Ми, ті, що несли прапор визволення в найтяжчі часи неволі, зістанемося під ним і виступимо рішучо проти всякого ухиляння від тих принципів, котрі написані були на стязі українства. Будемо рішучо поборювати всякі шовіністичні течії, коли б вони стали прокидатися серед нашого громадянства або з провокаційними завданнями прищіплювалися йому із якої-небудь сторони. Ми виступимо рішучо проти всяких заходів, звернених на те, щоб порізнити нас з нашими співгорожанами інших народностей. І ми певні, що українське громадянство, український народ, в котрого політичну розважність ми твердо віримо й високо її ставимо, нас у тім напрямі підтримає твердо, щиро. Оборонці української національності не будуть націоналістами…

Ми хочемо, розуміється, вірити, що й представники національних меншостей України відповідно зрозуміють своє становище: підуть з свого боку назустріч українським політичним домаганням і тим скріплять позицію оборонців прав національних меншостей. Національний такт, зрозуміння свого власного інтересу повинен підказати їм, що в сей великий момент, коли український народ заходиться будувати разом з своєю волею волю України як території, вони повинні бути з ним, а не стояти оподалік в нейтральній ролі сторонніх свідків, котрі чекають, чим скінчиться отся робота, щоб відповідно до того пристати чи до централістів, чи до автономістів. Ті, що стануть при українцях рішучо, одверто і сміло в сей рішучий момент, сотворять на будуче міцний духовний, сердечний зв’язок між українським народом і собою. Ті, що будуть триматися оддалік або ворожо, не можуть, розуміється, претендувати на особливо теплі почуття і з української сторони. Але правова сторона мусить бути витримана незалежно від симпатій і антипатій.

Право національних меншостей буде забезпечене!

Білоруси, там, де вони живуть в меншості на українській території, – наші найближчі брати, товариші нашої вікової недолі і боротьби за національне життя, великороси – походженням чи вихованням, поляки, котрі захочуть заховувати свою польську культуру, жиди – найчисленніша з неукраїнських народностей України, яка з сього становища має право на нашу особливу увагу, чехи, молдовани, мусульмани й інші народності повинні дістати – і я певен, дістануть, пропорціональне представництво в наших автономних органах.

Мова їх буде прийнята в зносинах з урядами і органами самоуправи в тих округах, де сі народності становлять певний національний мінімум. Українська шкільна рада, певно, подбає про те, щоб у сих місцевостях, і взагалі, де буде відповідне число учеників тої чи іншої народності, вони мали змогу вчитися на своїй рідній мові. Всі сі національні чи релігійні групи матимуть право закладати свої культурні і релігійні товариства і установи і діставати для них підмоги з автономного скарбу України і т. ін.

Все се в загальних рисах намітить комітет для вироблення автономного статуту України, організований Центральною Українською Радою з участю представників всіх головніших народностей України в недалекім часі. Українському ж громадянству до того часу особливо належить пильно вистерігатися всього, що розминається з принципом права неукраїнських народностей України, всього, що може затривожити їх щодо дальшого становища на Україні, щодо повноправності і рівноправності, культурних і національних прав і їх пошанування з української сторони.

Всякі прояви українського шовінізму, виключності, нетолеранції супроти інших народностей не симпатичні й не бажані взагалі, коли б то не було. Тепер же, в нинішніх обставинах, коли так треба такту і розваги, порозуміння і солідарності для осягнення великої мети, вони недопустимі зовсім. їх треба попросту признати національним злочинством і виступати проти них з усею рішучістю.

Примітки

Вперше підзаголовком «Народам України» опублікована в газеті: Нова рада. – 1917. – 2 квітня. – № 6. – С. 1. Підпис: М.Грушевський. З незначними правками та уточненнями автор вніс статтю до збірки «Вільна Україна» (К., 1917. – С. 10 – 12). Зокрема, уточнення стосується останнього абзацу. У газетному варіанті М.Грушевський передбачав, що питання національних відносин будуть намічені Національним з’їздом або комітетом для вироблення автономного статуту. У збірці він вже однозначно констатував:

«Все се в загальних рисах намітить комітет для вироблення автономного статуту України, організований Центральною Українською Радою з участю представників всіх головніших народностей України в недалекім часі».

За збіркою стаття передрукована у львівському часописі: Шляхи. – 1917. – Зш. 5 – 8. – С. 382 – 384. Серед інших передруків див.: Грушевський М. На порозі Нової України. Статті і джерельні матеріали / Редакція і вступна стаття Любомира Р. Винара. – Нью-Йорк; Львів; Київ; Торонто; Мюнхен, 1992. – С. 135 – 137; Великий Українець. Матеріали з життя та діяльності М.С.Грушевського / Упоряд. А.П.Демиденко. – К., 1992. – С. 106-108.

Подається за збіркою: Вільна Україна. – К., 1917. – С. 10 – 12.

Поява статті була викликана вкрай важливою проблемою, яка назрівала в процесі реалізації автономістських прагнень українського руху, – яким буде становище національних меншин в автономній Україні. Питання набувало гостроти і використовувалося як контраргумент російськими політичними партіями, мусувалося правою і навіть демократичною російською пресою. Російське і русифіковане населення українських міст залякували примусовою «українізацією» або масовими звільненнями, особливо в сфері державного управління, освіти тощо. Своє бачення міжнаціональних стосунків М.Грушевський висловив у статті. Він стверджував, що в автономній Україні українці не будуть панівною нацією на кшталт росіян у Російській імперії. Демократичний лад забезпечить рівні права і можливості для всіх народів, що живуть в Україні.

Ми не візьмем прикладу з угрів… – боротьба Угорщини за незалежність, започаткована революцією 1848 – 1849 рр., призвела до угоди 1867 р., за якою Габсбурзька імперія була перетворена на двоєдину Австро-Угорську імперію. Угорщина, до складу якої увійшли Трансильванія, Банат, Воєводина, Хорватія, Славонія, Словаччина, Закарпаття, отримала суверенітет, мала свій парламент та уряд. Але національна політика її була реакційною. У другій половині XIX ст. неугорські народи виступали проти насильницької мадяризації, за свої права на самовизначення та вільний розвиток національної культури.

Ми не підемо слідами поляків… – після невдачі польських повстань 1830 та 1863 рр. польські консервативні кола стали на шлях угоди з Габсбурзькою монархією й отримали від неї певні поступки для поляків у Галичині, де вони стали фактично панівною нацією. У Царстві Польському, що входило до складу Росії, відбувалися полонізація та окатоличування українського населення Холмщини. Також на цих землях, що входили до смуги осілості, був поширений антисемітизм.

Право національних меншостей буде забезпечене! – головні підходи щодо забезпечення прав національних меншин були проголошені в рефераті Ф.Матушевського «Права національних меншостей», прочитаному на Всеукраїнському національному конгресі 6 квітня 1917 р. (див.: Український національно-визвольний рух. Березень – листопад 1917 року. Документи і матеріали / Упоряд. В.Верстюк (керівник) та ін. – К., 2003. – С. 148 – 154). Він зазначав:

«[…] ми стоїмо на грунті признання повної гарантії, повного забезпечення прав національних меншостей на вільній Україні, хто б та меншість не була: чи московці, чи євреї, чи поляки, чи білоруси, чи татари. На іншому грунті ми не можемо і не повинні стояти. Ми цілком поділяємо ті думки, що так гаряче висловив на цих днях проф. Грушевський на шпальтах «Нової ради» в статті «Народам України» (Там само. – С. 153).

Законодавчо це право забезпечив Закон Центральної Ради про національно-персональну автономію, прийнятий на засіданні Малої ради 9 січня 1918 р. (див.: Українська Центральна Рада. Документи і матеріали: У двох томах. – К., 1997. – Т. 2. – С. 98 – 101).

…намітить комітет для вироблення автономного статуту України, організований Центральною Українською Радою… в недалекім часі – комісія для підготовки статуту автономії України в складі 26 осіб (М.Грушевський, І.Шраг, М.Біляшівський, О.Гермайзе та ін.) була створена 28 червня 1917 р. під час П’ятих загальних зборів УЦР (див.: Верстюк В., Осташко Т. Діячі Української Центральної Ради. Біографічний довідник. – К., 1998. – С. 237). Згодом її склад розширився до 100 осіб.

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2007 р., т. 4, ч. 1, с. 18 – 19.