Україна окремішна

Михайло Грушевський

Наближається річниця незабутнього акту – проголошення самостійності й незалежності Української Народної Республіки Четвертим Універсалом Центральної Ради 11 (24) січня, котрим постановлено:

«Однині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого не залежною, вільною, суверенною державою українського народу».

Сим актом надавався формальний, правний вираз дійсному станові речей, який утворився перед тим і був констатований уже під час грудневої сесії Ц[ентральної] Ради при її закінченні 17 (30) грудня. Українська Народна Республіка, утворена Ц[ентральною] Радою в надії, що при тім буде збережена федеративна зв’язь з іншими республіками бувшої Росії, зісталась фактично окремішною. Поклики її уряду до тих урядів і організацій, які потворились в різних областях з упадком Временного правительства Росії, в справі сформування федеративного об’єднання зістались без відклику.

Дві найближчі сусідки – совітська республіка Великоросії й східно-полуднева («юго-восточная») федерація, що зав’язувалась з ініціативи донського козацтва, формувались на цілком протилежних соціальних і політичних підставах, стояли в рішучо ворожих відносинах між собою, і для Української Республіки зв’язуватись тісніше з котроюсь одною значило накликати на себе рішучий розрив з другою. Кінець кінцем, совітська республіка від ухильчивих фраз про признання Української Республіки під умовою розриву з Доном перейшла й супроти неї до відвертої ворожнечі та повела воєнний наступ на Україну, бажаючи привести її в склад совітської федерації.

Українські партії, згуртовані в Ц[ентральній] Раді, вважали потрібним скінчити гру з федералістичним терміном, яка йшла з різних сторін і під сим терміном укривала фактичне заперечення в теорії, чи фактичне нищення в дійсності всякого реального самоозначення українського народу, його державності і державного самопорядкування. Вони бачили себе змушеними поставити точку над І й представити в дійснім світлі значіння і того воєнного наступу, що пішов з півночі, і того зривання зсередини, що чинилося з різних боків на Вкраїні. Проголошення самостійності і незалежності Української Республіки мало внести ясне світло в сі відносини. Справа федерації відкладалась на рішення Установчих зборів; для даного ж моменту Українська Республіка проголошувалась самостійною і абсолютно суверенною, не зв’язаною ніякими зв’язками й обмеженнями.

На сім стала більшість українських партій. Але тимчасом як для партій соціалістичних се був крок в значній мірі вимушений обставинами, акт з примусу, для інших се було давно бажане останнє слово політичної й національної еволюції, від котрого не можна було допустити ніяких ухилень. Тим пояснюється, що течія так званих самостійників не тільки не вважала свою ідею пережитою з проголошенням самостійності України, не признавала можливим після сього розпуститися поміж іншими партійними групуваннями, які прийняли ідею самостійної України, а, навпаки, – зросла і зміцнилась, почувши реальний грунт і реальну ціль: безоглядну оборону принципу самостійності, без усяких застережень і уступок.

По тім, як довгосподіване гасло самостійності було нарешті вивішено, більш ніж коли-небудь ясно відчулось і виступило на яв розходження в противні сторони груп соціалістичних, для котрих з сим останнім словом політичного будівництва увага повинна була звернутись на здійснення завдань соціалістичних, і груп націоналістичних, для котрих всякі соціальні завдання мусили бути відсунені на другий план супроти забезпечення політичної самостійності і всякі соціалістичні проблеми, навіть, гостро засуджувались як експерименти небезпечні з огляду на національні змагання, а федеративна ідея ставала правдивим жупелом.

Дивні перипетії, які пережила протягом останнього року федеративна ідея, дійсно могли зогидити се гасло, яке ще недавно було таким святим і милим нашому громадянству, що протягом цілих сімдесяти літ, від славної пам’яті Кирило-Методіївського братства, викохувало його в своїх найінтимніших гадках як найбільш благородну форму державного пожиття, найбільш демократичну, найбільш забезпечену від спокус шовінізму й імперіалізму.

Недавно на сторінках одної української часописі я прочитав навіть закид в опортунізмі кирило-методіївцям за сю федеративну ідею. Так сучасна злоба дня затемнює історичну перспективу й торгає найпевніші історичні вартості нашого минулого. Кепський знак нинішнього збаламучення!

Треба спустити з очей не тільки історичну перспективу, але й забути фактичні відомості, які ми маємо про кирило-методіївські плани, щоб зробити закид опортунізму началоположникам української політичної мислі 1840-х рр.

Федеральний принцип в практичнім своїм переведенні, розуміється, може бути дуже пластичним. Він може класти головну вагу або на державний характер сфедерованих одиниць, їх суверенне право, можливо широкі політичні права їх органів власті і зводити федерацію сливе до конфедерації, або пильнувати сили і впливи об’єднуючих федеральних органів, в них бачити головний осідок суверенних прав союзної держави, робити їх можливо незалежними від впливу сфедерованих одиниць, розширяти компетенції федерального центру коштом функцій органів сфедерованих, і тоді роля сфедерованих одиниць зближається до простої автономії, а їх державність стає тільки формою.

Скільки ми можемо судити про політичні ідеї й плани кирило-методіївців, для них центр ваги лежав в широких державних правах поодиноких слов’янських республік, а не в зміцненні сили і власті федерального об’єднуючого центру. Той факт, що осідком федерального сойму вони уявляли собі Київ, показує, що з ідеєю великоруської гегемонії вони розривали досить рішучо. А що ідеї українського імперіалізму були кирило-методіївцям чужі, про се нема що й говорити!

В своїм федералізмі вони були безсумнівно щирі, і опортунізмом їм докоряти нема ніякої підстави. Можна говорити про історичний романтизм, про ідеалізацію братського союзу слов’янських народів, що укладали вони собі, стільки ж черпаючи з історичної минувшини України – з таких планів федерації, як Гадяцька унія, скільки і з євангельських, взагалі християнських мрій про братське пожиття народів. Але опортунізму тут не було, як не було і в федеративних ідеалах їх наступників. Вони, включно до нинішнього покоління, зовсім щиро стояли на тім становищі, що коли державність являється безсумнівною вартістю як найвища форма й гарантія самоврядування, забезпека найширших можливостей соціального, культурного й політичного будівництва, та політична окремішність зовсім не може вважатися такою вартістю.

Се треба сказати не тільки про українських федералістів: федералісти інших національностей бувшої Росії стояли на тім же становищі. Се ясно показав «з’їзд народів», скликаний з ініціативи Ц[ентральної] Ради в вересні минувшого [1917] року. З виїмком частини (більшості) литовської делегації, яка стояла на грунті самостійності, інші зовсім щиро вважали федерацію кориснішою.

Коли я говорив в програмовій промові, що державна окремішність лежить за нами, а не перед ними, й зовсім не являється нашим ідеалом, я виявляв щире переконання сього з’їзду. Економічні й культурні зв’язки, що існували між народами й областями тодішньої Росії, ще представлялись безсумнівною вартістю. Об’єднання революційних сил, поступових і соціалістичних елементів всеї Росії, одність її революції – так само.

Напруження, якого вимагало самостійне державне будівництво поодиноких областей та їх військова оборона, здавалось такою бідою, без котрої ще можна обійтись. З другого боку, небезпека тих гасел націоналістичної виключності, які ясно були видні під покривкою державної самостійності, змушувала дуже обережно ставитись до неї всіх щирих прихильників демократизму й культури.

Ми зовсім щиро накликали тоді Временне правительство, що прислало й свого делегата на сей з’їзд, аби ще в сій останній хвилі, в дванадцяту годину єдиної нероздільної Російської держави воно пішло назустріч домаганням народів і областей і активно, негайно взялось до перебудови сеї держави на принципах федералістичних. І я ще й у сій хвилі думаю, що коли б тодішні керманичі Росії в сей момент, що справді (як незабаром показалось) був її дванадцятою годиною, пішли тою дорогою, на котру ми їх тоді кликали, то еволюція колишньої Росії пішла б була гладше, не так катастрофічно, і се, може, б було краще й для нас, і для інших народів і областей її.

Але ті керманичі не послухали нас, не вважаючи на запевнення їх делегата. В останні тижні свого існування соціалістичне правительство Росії найбільш недвозначним способом виявило свою централістичну фізіономію, непохитну вірність традиціям «єдиної, неділимої», розпочавши похід навіть против тої куцої автономії України, котру признало за нею своєю серпневою інструкцією.

«Тріумф федеральної ідеї» в великоросійськім громадянстві прийшов пізніше, після більшовицького повстання, коли Російська держава зовсім очевидно розлізлась до решти.

Десятки літ федералізм був найстрашнішим жупелом і російського уряду, і великоросійської інтелігенції. І той, і ся так зжилися з ідеями централізму й унітарної держави, що в федералізмі бачили розділ держави, кінець державного зв’язку. Спеціалісти від державного права наводили 101 аргумент за те, що Росія не може бути перебудована на федеральну державу. Економісти й політики лементували про те, що вилучення України в федеровану одиницю відріже Росію від Чорного моря, від заліза і угля та приведе Великоросію до загибелі.

Цілими десятиліттями українцям та іншим представникам недержавних народів Росії приходилось напружувати всі ресурси своєї красномовності, доводячи, що федералізація не єсть розірвання державного зв’язку, що перетворення певних областей в державні одиниці, зв’язані федеральним зв’язком, не розриває ні економічних зв’язків, ні торговельної комунікації; що відокремлення України в федеровану одиницю само по собі не перерве довозу сирівцю з полудня на північ, не перерве комунікації півночі з Чорним морем, і так далі, і так далі. Але сі аргументи, приклади, факти з життя федерацій не могли переконати централістично настроєні круги.

В урядових кругах проповідь федералізму підтягалась під поняття замаху на державну одність. Тільки часами можна було виступати з нею відкрито, частіше приходилось виручатися езоповими натяками. В великоруських громадських кругах від федеральної ідеї відвертались як від замаху на стан володіння «русской» інтелігенції, на економічні інтереси великоруського народу. Ті, що вважали себе поступовими з поступових і не відкидали ідеї федерації з першого слова, допускали федерацію на взірець Американських Сполучених Держав: перетворення губерній в федеративні одиниці дорогою поширення земської самоуправи. І вже зовсім «білими воронами» були ті кілька великоросів, з котрими можна було говорити про справжню федерацію на основах національно-територіальних.

Супроти такої рішучої неохоти до федералізму у найбільшої з народностей Росії надії на перетворення її в союзну державу весь час були дуже малі, і з огляду на се українським політикам приходилось ставити подвійний постулат: автономії для України на випадок заховання унітарного характеру Російської держави, і федерації як постулат загальніший, українське praeterea censeo, що на випадок свого здійснення покривав собою постулат автономії.

З огляду, що накинути великоруській народності против її волі федералістичного принципу було не можна, приходилось напирати на постулат автономії як найближчий вивід з принципу самоозначення національності і обласного самоврядування. Коли ж Великоросія відмовляла українцям і автономії, а федеруватись не хотіла, то з сього українцям був один вихід – піти дорогою повної окремішності. І се сталося.

Але коли сталося, тоді відразу просвітилося в головах російських централістів. Вони всі – й українські общероси, й великоруські централісти, і заграничні прихильники єдиної неподільної Росії відразу стали завзятими федералістами. Вони з конфузом каялись в своїм недавнім засліпленні й сповідалися в радикальній переміні свого політичного світогляду: вони переконались, що Росія не могла довше існувати як держава унітарна, вона може бути тільки федерацією, се ясно як день! Українці мали цілком рацію, коли стояли за федеральний устрій; федералізм – се єдине гасло! Українці, як випробувані проповідники федералізму, повинні взяти на себе ініціативу перебудови Росії на федеральнім принципі й зібрати наново її частини під сим гаслом!

Федеральний захват все зростав, але з нього все ясніше виступало дуже своєрідне розуміння федерального принципу в сих кругах. Було ясно, що люди хапаються федерації, як топельник дошки рятунку, в надії виплисти на ній і витягнути, кінець кінцем, єдину Росію. Повторялось на різні манери федерацію, але говорилось при тім про відбудування Росії зовсім не в федеральній формі. Так як перед тим справжнім федералістам приходилось відкривати всі заставки красномовства, переконуючи, що федералізм зовсім не означає розділу держави, так тепер приходилось доказувати, що під сим гаслом зовсім не можна розуміти відбудування єдиної, неділимої – збирання земель методом Івана Каліти, оружним підбоєм, силами України, Дону чи якоїсь іншої воєнної бази.

Невважаючи на всі сі проби опам’ятання неофітів федералізму, раж їх все підіймавсь, розпухав, виростав на дріжджах туги за добрими давніми часами, аж нарешті тріс і виявив своє внутрішнє єство переворотом 15 падолиста – проголошенням об’єднання України з Росією на предмет відбудування єдиної Росії.

Федералізм був скомпрометований сими комівояжерами єдиної неділимої Росії над усяку міру, загиджений в очах всякого щирого прихильника не то що самостійності, а якого-небудь самоозначення українського – до останнього. Коли люди говорили про федералізм, а заразом не могли помиритись навіть з політичною автономією України і переводили мову на якусь автономію культурну, як його вже й уживати такого терміну, в котрий люди ухитряються вкладати такий дивовижний зміст!

Одначе термін таки не винний тут, і навіть після всеї сеї немилосердної компрометації нема чого відрікатись його – тільки…

По-перше, треба твердо пам’ятати, що федерація – се ніяка маска для замаскування унітарності, єдиної держави, а щось вповні протилежне. Се добровільне об’єднання суверенних держав, які, не припиняючи свого державного життя, не зрікаючися ні своєї державності, ні суверенності, добровільно, за свобідною угодою передають дещо з своїх державних функцій певним федеральним, за спільною згодою уставленим органом.

Нормальним признається такий порядок, де держави, перед тим вповні окремішні, об’єднуються спочатку більш зовнішними зв’язками, конфедералістичного типу – конвенціями торговельними, митовими, військовими, і, тільки випробувавши сі зв’язки, солідарність інтересів, можливість спільного пожиття, переходять до зв’язків органічного характеру – до утворення конгресу, котрому передаються законодатні функції в певних справах. Тою дорогою, очевидно, мусила б піти при федеруванні і наша республіка, але тільки з часом!

Зараз, тепер, коли все ще тільки рух, тільки змагання, тільки сподівання, тільки боротьба, про се не може бути ніякої мови. Для того, щоб творити федерацію на розум, на літа, а не для авантюр і експериментів, треба знати, з ким федеруєшся і для чого федеруєшся – для охорони яких інтересів, для забезпечення яких провідних принципів, основ свого життя зав’язуєш сей зв’язок, зрікаєшся своїх прав на його користь і приймаєш супроти нього обов’язки.

Бо федерація зав’язується не для того, щоб тицьнути комусь до рук власть, утекти від державних обов’язків, од відповідальності за інтереси державні й народні, й, сотворивши собі федеральне правительство, перейти супроти нього на становище невідповідальної опозиції та зайнятись своїми партійними чи приватними справами.

Держава зістається державою і в складі федерації, і федеральне об’єднання твориться не на те, щоб потім з ним боротись і витрачати на сю боротьбу соціальну енергію, а щоб мати в нім поміч і полегшу для здійснення своїх політичних, чи економічних, чи соціальних завдань. Зв’язувати в федерацію держави з цілком супротилежним укладом, з зовсім розбіжними тенденціями, без якогось дійсно об’єднуючого моменту, який би нейтралізував сю розбіжність, се було б запрягання до одного воза лебедя, щуки й рака, паралізування всякої творчої соціальної роботи, марнуванням народних сил на міждержавну боротьбу, на федеральні напруження.

Те ж саме треба сказати про федерування в стані внутрішнього руху, замішання, хаосу. Всередині самої нашої республіки йде напружена боротьба, важуться різні соціальні сили, які ще не знайшли формули пожиття, не оцінили своїх засобів, не зложили міри своїх потреб і вимог, і ще кождої хвилі можуть кинутися до внутрішньої боротьби та усобиці. Так само в сфері національній: против українських національних домагань ще стоять різні групи, притаєні, з каменем за пазухою чекаючи хвилі, коли можна буде докінчити розправу з «українізацією», так світло зачату за гетьманських часів. Зв’язуватись тепер тіснішим державним зв’язком з якоюсь іншою областю – се скакати в безвість, йти на необчислиме.

Хтозна, які наслідки матиме сей зв’язок на наші відносини, як він вплине на обопільні відносини різних супротилежних сил, знейтралізує їх чи перехилить, кінець кінцем, вагу в котрийсь бік. В кожнім разі він не упростить, а ускладнить ще більше наші внутрішні відносини і зробить процес їх формування ще довшим, їх кристалізацію ще більш затяжною.

Бо ж усі сусідні краї стоять так само в стані внутрішньої боротьби і не-зрівноваженості, як і ми. В них боряться і хвилево переважають різні сили – там монархісти, там народоправці, там пролетаріат, там селяне, там поміщики. Зв’язати в такім незрівноваженім, в такім хаотичнім стані все се докупи, значить витворити хаос, анархію, заколот ще більш затяжний, ще більш безнадійний, ніж який тепер стоїть в кожній області зокрема. Коли до внутрішнього напруження і незрівноваження її прилучаться ще впливи з інших сфедерованих областей, або тоді як у ній почнуть якось уставлятись відносини і стане виходити якось рівновага, елементи переможені будуть хапатись за сусідів, за їх поміч і впливи та розпочинати з сею підмогою наново боротьбу і змагання, то такому чортовинню й кінця не буде!

Річ очевидна, що коли у нас є ще крихта розваги й любові до свого краю й народу, ми на се не можемо йти. Мусимо самотужки перейти свій внутрішній процес, своїми силами й засобами привести свою республіку до ладу, поставити її на ноги твердо і тільки тоді думати про державний зв’язок з іншими державами, котрих фізіономія так само повинна в тім часі бути нам ясна, і ми повинні знати, з ким, на чім і для чого зв’язуємо свою республіку, свій край, свій нарід. До того часу Україна, очевидно, мусить бути окремішною державою й не може пускатися на ніякі федералістичні експерименти.

Далі, не може бути й мови про якийсь обов’язок для українців федеруватися невідмінно в рамцях колишньої Російської держави, або кажучи старою термінологією – у всеросійськім масштабі. Всеросійська збиранина областей «від молдавана і до фіна», від Пруту до Камчатки, зав’язана старим російським режимом, відійшла в область історії й ніхто не має обов’язку її привертати до життя.

Механічні зв’язки й примус, сотворений російським штиком і утримуваний російським жандармом і поліцаєм, Богу дякувати, нарешті трісли. Розпалася «тюрма народів», всеросійська бастилія, і нема чого переводити, хоч би й у нових, федеративних формах той старий примус спільного пожиття для областей і народів на тій підставі, що їх колись разом загнано до сеї в’язниці й тримано під одним ключем. Бог з нею, з сею спільністю тюремного мешкання.

Федеративний зв’язок мусить будуватись, знов-таки пригадуємо, на принципах добровільності, й нема чого тягнути когось до нього силоміць на тій підставі, що сумної пам’яті російське царство притягло було собі під власть ту чи іншу область. Се щирі прихильники федерації, котрі під її покровом ще задумують утворити нових лещат для областей і народів колишньої Росії, раз назавсіди мусять відкинути, коли не хочуть нової, тяжкої компрометації федеративної ідеї.

Наші діди з Кирило-Методіївського братства, укладаючи свої плани федерації, теж не держалися рамців Російської імперії: вони мріяли про федерацію всеслов’янську, слов’янське братство, зложене за добровільною угодою.

Ми мріємо про федерацію світову. Всеросійська федерація для нас не являється нічим особливо цінним. Разом з усіма соціалістами світу ми хочемо федерації всесвітньої. Наскільки се завдання здійсниме або нездійсниме, близьке або далеке, ми сього не знаємо, і ніхто сього не знає. Ми тепер тут, на Україні, живемо, як ті люди в печері, що тільки з руху світла й тіней відгадують, влучно чи хибно те, що діється на широкім світі, як описує в звіснім діалозі Платон. Але й люди з ширшого світу не знають в сій хвилі, на чім вони сидять в сей мент і що їх чекає в найближчім часі. Вони так само не можуть в сій хвилі складати напевне ніяких тривких політичних комбінацій.

Тепер все ще в русі, в процесі творення. В міру того, як оновлена по великій руїні земля відкриватиме лице, в міру того, як вияснятиметься, хто, які соціальні елементи й сили провадитимуть і даватимуть напрям новому життю в тих чи інших краях, чи на всім світі, ми будемо бачити, наскільки близька та федерація всесвітова, чи принаймні частинно-світова, європейська, котра б мала дійсну вартість як мета і програма федерування.

Поки ж що перед нами велике і тяжке завдання соціального і політичного будівництва на Україні. Тут мусять бути заложені тверді, непохитні підстави демократичного і соціалістичного ладу, щоб у які-небудь зв’язки, чи з ближчими своїми сусідами, чи в ширшім плані, Українська Республіка входила як твердо скристалізована соціально і політично державна одиниця, а не якась туманна пляма, податна на всякі зміни і впливи.

До того ж часу, коли сей момент повного викристалізування не наступив, всі, хто щиро приймає до серця інтереси українського народу, повинні дбати про заховання української окремішності від сторонніх впливів і вмішань. Приклад того, як прихід німців на Україну розбудив енергію різних недемократичних, несоціалістичних, антиукраїнських елементів на те, щоб зламати лінію соціальної й політичної еволюції України та кинути на дорогу реакції й ліквідації, нехай зістанеться наукою всім! Україна мусить будуватися власними руками її трудящого народу без посторонніх впливів і втручань, і в процесі сеї будови вона в кожнім разі повинна зіставатись окремішною.

На сім стали соціалістичні українські партії рік тому, на тім мусять стояти й тепер. Неминучість такої тактики мусить зрозуміти всяка об’єктивно настроєна людина!

Примітки

Вперше опублікована в журналі: ЛНВ. – 1919. – Т. LXXIII. – Кн. І. – С. 10-19. Підпис: М.Грушевський. Передрук: Дзвін (Львів). – 1991. – № 4. – С. 86 – 90.

Подається за першодруком.

Стаття написана з нагоди першої річниці проголошення незалежності Української Народної Республіки IV Універсалом УЦР. У ній автор вдався до аналізу ідеї федералізму та причин, чому вона не спрацювала в конкретних умовах України 1917 – 1918 рр. М.Грушевський підтвердив висновок, раніше обгрунтований у статтях «Українська самостійність й її історична необхідність» та «Кінець московської орієнтації» (див.: Грушевський М. Твори: У 50 т. – Львів, 2007. – Т. 4. – Кн. І. – С. 96 – 97, 231 – 233): самостійний шлях, обраний проводом Української революції рік тому, був єдино правильним. У майбутньому Україна не відкидає можливості свого вступу до федеративного об’єднання, проте відмовляється від федерування виключно в межах колишньої Російської імперії.

…був констатований уже під час грудневої сесії Ц[ентральної] Ради… – свою промову на заключному засіданні восьмої сесії Української Центральної ради 17 (30) грудня 1917 р. М.Грушевський розпочав словами:

«Перше, ніж замкнути це засідання, а разом з ним, сподіваюсь, останню сесію Центральної Ради, тепер уже найвищого революційного органу самостійної, незалежної Української Республіки, дозвольте мені висловити глибоке почуття вдоволення» (Грушевський М. Твори: У 50 т. – Львів, 2007. – Т. 4. – Кн. І. – С. 82).

Поклики її уряду до тих урядів і організацій, які потворились в різних областях… – йдеться про ноти Генерального секретаріату від 25 листопада та 5 грудня 1917 р. урядам республік, утворених на території Росії. У зверненнях називалися уряди Південно-Східного Союзу, автономних Сибіру, Криму, Молдови, а також крайовий Закавказький комітет, Білоруська Центральна Рада, Народна рада в Петрограді (див.: Українська Центральна Рада. Документи і матеріали. У двох томах. – К., 1996. – Т.1.-С.514-515, 580).

Дві найближчі сусідки – совітська республіка Великоросії й східно-полуднева («юго-восточная») федерація… – йдеться про державні утворення, що постали на терені колишньої Російської імперії. Російська радянська республіка була проголошена 25 жовтня 1917 р. в результаті жовтневого більшовицького перевороту в Петрограді. Формально влада у ній належала радам робітничих, солдатських і селянських депутатів, фактично це була диктатура більшовицької партії.

Створення «Південно-Східного союзу козачих військ, горців Кавказу та вільних народів степів» було спробою шляхом самовизначення врятувати регіон від анархії та громадянської війни, чим загрожувало проголошення більшовицької влади. Союз постав наприкінці жовтня 1917 р. з ініціативи Донського військового уряду. До його складу увійшли Донська, Кубанська, Терська й Астраханська (згодом – Уральська) козачі області, Дагестан, гірські народи Тереку, Кубані, Ставропольської губернії, а також горці Сухумського та Закатальського округів. Договір про утворення союзу був підписаний 20 жовтня 1917 р. у Владикавказа, головою став отаман Всевеликого Війська Донського генерал О.Каледін. Союз підтримував тісні контакти з Центральною Радою, мав свого представника у Києві, наприкінці листопада 1917 р. відбувся обмін делегаціями.

…совітська республіка від ухильчивих фраз про признання Української Республіки під умовою розриву з Доном перейшла й супроти неї до відвертої ворожнечі…– йдеться про конфлікт між Центральною Радою і урядом більшовицької Росії.

Після жовтневого перевороту Донський військовий уряд не визнав більшовицького Раднаркому й оголосив себе єдиною владою в Області Війська Донського. Між ним і Генеральним секретаріатом УНР було досягнуте порозуміння щодо координації дій з низки питань, встановлені міждержавні відносини. Реакцією більшовицької влади на це був початок прямої агресії проти Дону (т. зв. «боротьба з кадетсько-каледінською контрреволюцією»), а також вимога до УНР припинити всякі контакти з Доном.

На цьому категорично наголошував «Маніфест до українського народу з ультимативними вимогами до Української ради», підготовлений за ухвалою Раднаркому комісією у складі В.Леніна, Л.Троцького та Й.Сталіна. Переданий телеграфом до Києва 3 грудня 1917 р. У маніфесті вимагали не лише припинити пропуск на Дон козачих частин, але і взяти участь у боротьбі «з контрреволюційним кадетсько-каледінським повстанням». У разі несприйняття цих вимог протягом 48 годин РНК оголошував Центральну Раду «в стані відкритої війни проти Радянської влади в Росії і на Україні».

…і того зривання зсередини, що чинилося з різних боків на Вкраїні – йдеться про тактику російських більшовиків в Україні, які координували дії своїх військ з місцевими більшовицькими організаціями. Місцеві більшовицькі осередки розпочинали «збройні повстання трудящих» проти української влади і за допомогою російських червоногвардійців встановлювали радянську владу. Коли військо М.Муравйова наблизилося до Києва, Київський комітет РСДРП (б) 16 січня 1918 р. розпочав у місті збройний виступ проти Центральної Ради.

…течія так званих самостійників не тільки не вважала свою ідею пережитою… а, навпаки, – зросла і зміцнилась… – йдеться про утворення у грудні 1917 р. з окремих самостійницьких організацій і груп єдиної партії – Української партії самостійників-соціалістів (УПСС). Партія, яка мала нечисленну фракцію в УЦР, твердо відстоювала державницькі позиції і в низці питань виступала опонентом УПСР, зокрема у земельному питанні.

…протягом цілих сімдесяти літ, від славної пам’яті Кирило-Методіївського братства…– цій події М.Грушевський присвятив свою працю «В сімдесяті роковини Кирило-Методіївської справи» (Грушевський М. Твори: У 50 т. – Львів, 2007. – Т. 4. – Кн. І. – С. 51-55).

Се ясно показав «з’їзд народів», скликаний з ініціативи Ц[ентральної] Ради…– детально робота з’їзду (зокрема списки учасників від усіх представлених народностей, тексти привітальних телеграм, доповідей і резолюцій) висвітлена у виданні: Свободный союз (Орган «Совета народов», учрежденного Съездом народов в Киеве). – 1917. – № 1 (Октябрь); № 2 (Ноябрь). Цій події М.Грушевський присвятив спеціальну статтю «З’їзд народів Росії» та детально описав її перебіг у спогадах (Грушевський М. Спомини // Київ. – 1989. – № 11. – С. 137 – 146).

Коли я говорив в програмовій промові… – повний текст промови М.Грушевського опублікований у виданні: Свободный союз. – 1917. – № 1. – С. 29 – 32 (передрук: Грушевський М. Твори: У 50 т. – Львів, 2007. – Т. 4. – Кн. І. – С. 60 – 63). Про цю промову М.Грушевський писав у спогадах: «Промова мені вдалась; се була одна з кращих промов, які мені коли-небудь удалось сказати. Вона була ентузіастично прийнята публікою» (Грушевський М. Спомини // Київ. – 1989. – № 11. – С. 140-141).

Ми зовсім щиро накликали тоді Временне правительство, що прислало й свого делегата на сей з’їзд… – представником Тимчасового уряду на з’їзді був М.Славинський. Див. коментар до статті «З’їзд народів Росії».

…розпочавши похід навіть против тої куцої автономії України, котру признало за нею своєю серпневою інструкцією – йдеться про «Інструкцію Тимчасового уряду Генеральному секретаріатові», затверджену Тимчасовим урядом 4 серпня 1917 р. всупереч розробленому і прийнятому Малою радою УЦР 16 липня 1917 р. «Статуту Генерального секретаріату», який визначав його компетенції, функції та завдання.

Інструкція перекреслила попередні угоди, досягнуті делегацією Тимчасового уряду у складі О.Керенського, М.Терещенка, І.Церетелі на переговорах у Києві, зафіксовані у II Універсалі УЦР від 3 липня 1917 р. Цей акт суттєво обмежував українську автономію. За нею Генеральний секретаріат визнавався вищим виконавчим органом Тимчасового уряду в справах місцевого самоврядування в Україні. Значно звужувалася компетенція секретаріату, скасовувалися секретарства військових, судових, продовольчих справ, шляхів сполучення, пошт і телеграфів (кількість секретарів загалом скорочувалася з 14 до 9 осіб).

Найбільшим утиском було поширення повноважень Генерального секретаріату лише на 5 з 9 українських губерній: Київську, Волинську, Подільську, Полтавську, Чернігівську (за винятком 4 північних повітів). Таким чином, від України відривалися найбільш розвинені економічно регіони – Харківщина, Донбас, Криворіжжя; райони високотоварного сільського господарства – Херсонщина і Таврія, великі промислові міста – Харків, Катеринослав, Одеса; порти Чорного моря. Інструкція стала перешкодою на шляху формування системи вищої влади в Україні.

Новий склад Генерального секретаріату, ухвалений 21 серпня 1917 р. Малою радою та затверджений 1 вересня в Петрограді, змушений був керуватися повноваженнями, які отримав від Тимчасового уряду. Інструкція втратила чинність з поваленням Тимчасового уряду під час жовтневого перевороту 1917 р. (текст Інструкції див.: Українська Центральна Рада. Документи і матеріали. – Т. 1. – С. 213 – 214).

…після більшовицького повстання, коли Російська держава зовсім очевидно розлізлась до решти – йдеться про виникнення на теренах колишньої Російської імперії впродовж 1917 – 1918 рр. низки національних незалежних держав і державних утворень: УНР, Білоруська Народна Республіка, Всевелике Військо Донське, Кубанська Народна Республіка, Грузинська Демократична Республіка, Азербайджанська Республіка, Республіка Вірменія, Литовська Республіка, Латвійська Республіка, Естонська Республіка та ін.

Незважаючи на всі сі проби опам’ятання неофітів федералізму…– йдеться про кадетів і Протофіс (Всеукраїнська спілка промислу, торгу, фінансів, сільського господарства), які восени 1918 р. стали прихильниками федерації з Росією.

…переворотом 15 падолиста – проголошенням об’єднання України a Росією на предмет відбудування єдиної Росії – йдеться про підписану 14 листопада 1918 р. гетьманом П.Скоропадським грамоту про федерацію з майбутньою небільшовицькою Росією та декларацію новосформованого про-російського уряду С.Гербеля від 15 листопада.

«Кінцевою метою буде відновлення великої Росії», – проголошувалося у федеративній грамоті. Виходячи із сутності цієї тези, М.Грушевський і більшість українських істориків трактували грамоту як повернення «єдиної неділимої» Росії. Але існувала й інша думка.

Відомий історик права, професор Українського Вільного Університету в Мюнхені О.Юрченко вважав, що намір увійти до складу передбачуваної федерації повертав Україну до політико-правового стану між III і IV Універсалами Української Центральної Ради. А оскільки нової федеративної російської держави на той момент не існувало, її компоненти, в тому числі й Україна, продовжували жити окремим державним життям (Пиріг Р. Українська гетьманська держава 1918 року. Історичні нариси. – К., 2011; Ралдугіна Т. Федераційна грамота Павла Скоропадського: внутрішні і зовнішні чинники її проголошення // Вісник Київського національного лінгвістичного університету. Серія «Історія, економіка, філософія». – К., 2006. – Вип. 11 – 12. – С. 111 – 119; Юрченко О. Українсько-російські стосунки після 1917 р. в правному аспекті. – Мюнхен, 1971. – С. 210).

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2013 р., т. 4, ч. 2, с. 15 – 22.