Відродження української республіки

Михайло Грушевський

Ще раз судилося нам пережити величні хвилі відродження Української Республіки силами і заходом робочого українського народу, трудового українського селянства. Саме в роковини проголошення Української Народної Республіки Центральною Радою піднялось наше селянство рятувати її від панів-гетьманців, що посіли й пригнобили українську свободу й трудовий народ. Славні, великі й вічнопам’ятні хвилі відродження української державності під стягом трудового народу.

Український народ жив державним життям уже тисяча літ тому. Та держава звалась Великим князівством Руським, а ми її звемо звичайно державою Київською, бо Київ був її осередком і в Києві сиділи найстарші князі, що керували тою державою. Заклалася ця держава тому більше як тисяча літ, а як саме, того невідомо в подробицях, тільки бачимо, що тому тисяча літ за часів Олега, Ігоря, Святослава, Володимира в тій державі князі взяли велику силу, а народ одсунули від правління. Бо спирались на воєнну силу, на дружину, котра набиралася з чужинців, з варягів, як їх звали, що приходили з теперішньої Швеції та наймалися на військову службу. Тільки згодом, як перестали приходити ці варяги, як князі поділилися, намножились і ослабли, стали вже більш рахуватися з голосом народу, з вічами, що збиралися в городі, коли траплялась якась небезпека або кривда народові.

Потім Київська держава підупала від усобиць тяжких, від орди степової, а найбільше від хитрощів лукавих князів північних, великоруських, що всяко старалися знищити київську силу та до себе її перетягти. Тоді на Україні вага перейшла до держави Галицько-Володимирської, що мала свій осередок у Галичі, потім у Володимирі-Волинськім та Львові. Але і в цій Українській державі народ не мав сили, бо верховодили в ній бояри-поміщики, і через це ту державу легко зломили сусіди – поляки та угри (венгри), злучившися разом, і поділили між собою її землі.

Після того український народ попав у неволю, по найбільшій часті панам польським. Було це для нього великим нещастям. Трудове селянство терпіло ще гірше, як за панування своїх бояр-поміщиків, а весь народ був поневолений, стиснений у своїм житті національнім і культурнім, бо всякими способами обмежувано мову, віру, школу, права людності української, чого не було, поки була своя держава, хоч і панська та княжа.

Так пройшло кілька віків, не можна було нічого зробити, і тільки з кінцем XVI віку, з 1590-х років, став підійматись трудовий народ, бо знайшов підмогу в козаччині, що витворилась над Дніпром за той час.

Тими повстаннями вибився, кінець кінцем, український народ у теперішній Східній Україні, в Київщині, Полтавщині, Чернігівщині, з польського панування за Богдана Хмельницького. Ці землі стали Українською Республікою, що правилась виборним козацьким урядом. Одначе, не всьому трудовому народові було добре в ній. Бо тільки ті, що записалися в козаки та міщани, були вільні. З козацької ж старшини згодом потворились поміщики на польський та на московський спосіб, і ті селяни, що на їх землях осідались, згодом стали кріпаками, такими, як у Московщині.

На тяжке нещастя зв’язалась Україна з Московщиною за Богдана Хмельницького, щоб відборонитися від Польщі. Москва зломила умову, котрою Хмельницький застеріг, щоб Україні і під Москвою бути вільною республікою, тільки військом Москві помагати. Щодалі, то більше відбирано всякі права від України, скасовано в 1780-х роках до решти уряд козацький, заведено московське право. Всі стали безправними царськими підданими. Трудовий же народ у всім порівняно з кріпацтвом московським, тяжким несказанно, і тоді ж забрано від Польщі під Москву й інші українські землі, окрім Галичини.

Даремно ціле століття побивалися найкращі сини України, щоб хоч якогось права добитись від Москви. Тільки як Світова війна винищила Росію і піднялась у ній революція, в березні (марті) 1917 року, і заклали українці свою Центральну Раду, стали вони добиватись того, щоб Україна правилась сама собою, щоб була у неї автономія. Коли ж російське Временне правительство, наставлене російськими партіями на місце царя, не хотіло на це пристати, Центральна Рада скликала Всеукраїнський з’їзд війська, селян і робітників, поповнилася ними й настановила свій уряд, своїх міністрів, щоб порядкувати Україною. А 20-го листопада (7 ноября по старому рахунку) оголосила Україну Народн[ою] Республікою, окремою державою і для постановления всяких законів скликала Устан[овчі] збори на кінець року.

Спочатку думка була така, щоб ця Українська Республіка зісталась у зв’язку з іншими частями бувшої Росії – творила разом з ними одну союзну державу, або федерацію. Але ні з Великоросією, ні з іншими частями бувшої Росії про це не можна було дійти кінця, а Великоросія почала, кінець кінцем, таки справжню війну з Україною. Тоді Центральна Рада, цебто селяни, робітники і вояки українські разом з партіями українськими і неукраїнськими, 24 січня 1918 року проголосили Україну Народною Республікою «самостійною, ні від кого незалежною, вільною, суверенною державою».

Народною Республікою названо її тому, що в тій республіці не мали правити пани чи багаті люди, буржуазія, а трудовий народ, і його права мали бути в ній забезпечені. Зараз по проголошенні самостійності видано земельний закон, котрим уся земля передавалась трудовому народові, закон про восьмигодинний день і про охорону праці робітників, і інші закони на користь трудового народу приготовлювано. Але такої республіки не хотіли поміщики та багачі, вони змовилися з німцями, і ті 29 квітня розігнали Центр[альну] Раду та настановили гетьманом поміщика Скоропадського. А той покасував закони Центр[альної] Ради, видані на користь трудового народу, і всю управу передав поміщикам та всяким посіпакам, бувшим жандармам та приставам, і вони почали народ катувати і мститися над ним.

Республіки Української нібито не важилися скасувати – тільки слово «Народна» вичеркнули – велике слово! А найбільше називали її просто «держава» [Що таке «держава» і які бувають держави, про те далі буде.]. А яка саме – по ділах стало видно! Щодалі, то почав гетьман говорити, як колишні царі московські, «ми» та «ми»… А 15 листопада, без сорому казка, таки й просто проголосив, що Україну назад до Росії прилучає!

Тут директори, вибрані Українським національним союзом для керування справами, проголосили повстання для відновлення Української Народної Республіки. Селянство наше, трудовий народ український, що й так самотужки все літо боровся з гетьманцями та німцями, морем піднявся на цей поклик. Організувались полки за почином галицьких січових стрільців, стала велика армія під проводом отамана Петлюри, одного з директорів.

Гетьманці під захистом німців відборонювались у Києві, силоміць мобілізувавши всіх молодих людей. Та не довго протримались, як відступились від них німці, замирившися з Директорією, і в середині грудня (декабря) вся Україна з Києвом знову стала під властю Української Республіки. Відновилась народна, трудова селянсько-робітнича самостійна Україна, проголошена Центральною Радою рік тому. Вся власть у ній має належати трудовому народові. Тільки ж він, а передусім селянство наше, що її визволило і відновило, мусить цю відновлену Українську Республіку міцно тримати в своїх руках, пильнуючи ладу і порядку, тримаючися згідно і одностайно, щоб, не дай Боже, знову не вирвали її з його рук пани чи свої, чи чужі, як колишня козацька старшина або теперішні гетьманці та німці.

Примітки

Вперше опублікована в громадсько-кооперативному і літературному народному журналі: Громада (Київ: Видання Дніпровського Союзу споживчих союзів України). – 1919. – № 1. – С. 2 – 3. Підпис: Михайло Грушевський.

Подається за першодруком.

Стаття, написана для першого числа кооперативного видання «Громада», присвячена головній політичній події поточного моменту – відновленню Української Народної Республіки після перемоги протигетьманського повстання. Автор подає короткий історичний екскурс боротьби українського народу за національну незалежність та звертається до подій Української революції 1917 – 1918 рр.

Саме в роковини проголошення Української Народної Республіки…– йдеться про початок протигетьманського повстання, яке розпочалося 15 листопада 1918 р. – за тиждень до річниці проголошення III Універсалу 20 (7) листопада 1917 р. Відозву Директорії від 15 листопада 1918 р. про оголошення антигетьманського повстання див.: Директорія, Рада Народних Міністрів Української Народної Республіки. Листопад 1918 – листопад 1920 рр.: Документи і матеріали. У 2-х томах, 3-х частинах. – К., 2006. – Т. 2 / Упоряд.: В.Верстюк (керівник) та ін. – С. 374 – 375.

24 січня 1918 року проголосили Україну Народною Республікою… – засідання Малої ради щодо вироблення остаточної редакції Універсалу УЦР з трьох поданих проектів (М.Грушевського, В.Винниченка і М.Шаповала) проходили з 9 – 11 (22 – 24) січня 1918 р. 9 (22) січня на засіданні Малої ради, в якому взяли участь тільки українські фракції, сформували спільну редакцію. З 5-ї год. 10 (23) січня і до 11 (24) січня засідання відбувалися разом з неукраїнськими фракціями при зачинених дверях. Урочисте проголошення Універсалу відбулося 11 (24) січня, хоча офіційною датою вважають початок обговорення та формування остаточної редакції – 9 (22) січня. Під цією датою IV Універсал і був опублікований.

А 15 листопада… таки й просто проголосив, що Україну назад до Росії прилучає! – йдеться про грамоту, оприлюднену гетьманом П.Скоропадським 14 листопада 1918 p., яка повідомляла про нову державну орієнтацію, зокрема, про федеративний зв’язок України з майбутньою небільшовицькою Росією.

Наступного дня, 15 листопада, з’явилась програма діяльності нового проросійського кабінету – декларація уряду С.Гербеля. Того ж дня був оголошений універсал С.Петлюри про початок повстання проти гетьмана П.Скоропадського. На відміну від усталеного в історіографії стереотипу, сучасні дослідники не вважають федеративну грамоту безпосереднім приводом до антигетьманського повстання. Його готували вже давно, таємно, спрямовуючи на відновлення республіканського устрою в Україні. Проте, грамота справила значний вплив на його розвиток, поширила коло учасників.

Детально див.: Бойко О. Український Національний союз і організація протигетьманського повстання // Проблеми вивчення історії Української революції 1917 – 1921 рр. – К., 2002. – С. 157 – 186; Ралдугіна Т. Федераційна грамота Павла Скоропадського: внутрішні і зовнішні чинники її проголошення // Вісник Київського національного лінгвістичного університету. Серія «Історія, економіка, філософія». – К., 2006. – Вип. 11 – 12. – С. 111 – 119.

Що таке «держава» і які бувають держави, про те далі буде – йдеться про статтю Катерини Грушевської «Що таке держава», яка була опублікована в наступному числі часопису (Громада. – 1919. – № 2-3 (31 січня). – С. 10-11).

Тут директори, вибрані Українським національним союзом… проголосили повстання… – 13 листопада 1918 p., після заборони П.Скоропадським проведення Національного конгресу, на термінових загальних зборах Українського національного союзу (УНС) В.Винниченко повідомив про підготовлене антигетьманське повстання. Рішення про початок повстання не набрало більшості, тому було ухвалено розпочати його поза УНС. Разом з тим, у виборах Директорії взяли участь представники від усіх партій та організацій. Це був певний політичний маневр з боку УНС: виступаючи фактично противником повстання, союз обрав Директорію та надав їй право керувати цим повстанням. Саме таке «половинчасте» рішення й дало згодом підставу стверджувати, що повстання провадив УНС (Бойко 0. Український Національний союз і організація протигетьманського повстання. – С. 179 – 180).

Селянство наше, трудовий народ український, що й так самотужки все літо боровся з гетьманцями… – йдеться про потужний селянсько-повстанський рух 1918 p., який розпочався ще за влади Центральної Ради і тривав весь час існування Української Держави. В його основі лежав протест селянства проти відродження старих аграрних порядків, зокрема поміщицького землеволодіння, підігрітий агітаційно-пропагандистською та організаторською роботою українських лівих есерів і більшовиків у селянському середовищі. Значну частину повстанців становили колишні формування «Вільного козацтва», ліквідованого за наказом гетьманського уряду.

Детально див.: Захарченко П. Селянська війна в Україні: рік 1918. – К., 1997; Його ж. Селянський рух в Україні у контексті антигетьманського повстання (осінь 1918 р.). К, 1997; Пиріг P. Українська гетьманська держава 1918 року. Історичні нариси. – К., 2011. – С. 246 – 252; Щербатюк В.М. Селянський повстанський рух на Київщині 1917-1923 рр.: сучасна історіографія проблеми // УІЖ. – 2010. – № 3. – С. 190-191.

…за почином галицьких січових стрільців… – йдеться про курінь Січових Стрільців, створений українцями-військовополоненими австро-угорської армії в листопаді 1917 р. у Києві, командир Є.Коновалець. Згодом був розгорнутий у полк – найбільш дисципліновану і боєздатну частину збройних сил УНР, брав участь в українсько-більшовицькій війні, забезпечував охорону УЦР та урядових установ. Роззброєний німцями після гетьманського перевороту, був відновлений напередодні протигетьманського повстання, у якому відіграв провідну роль.

…стала велика армія під проводом отамана Петлюри… – йдеться про т. зв. Республіканську армію. 15 листопада 1918 р. С.Петлюра видав у Білій Церкві Універсал до українських вояків і козаків, у якому повідомив наказом Директорії про призначення його головним отаманом українського війська. Він закликав гетьманські війська не виконувати розпоряджень командирів і переходити до війська УНР, а всім громадянам і козакам зі зброєю в руках збиратися у військові частини і рухатися на Київ. Протягом місяця Республіканська армія, що складалася переважно з селянських повстанських загонів, зросла за деякими даними до 300 тис. вояків.

…відступились від них німці, замирившися з Директорією… – йдеться про підписання 28 листопада 1918 р. угоди про перемир’я в районі Києва між уповноваженими Директорії, німецького військового командування та Головної ради солдатських депутатів. Була визначена лінія розмежування, переміщення військ необхідно було здійснити до 18-ї години 29 листопада 1918 р. Негайно мав відбутися обмін полоненими. Німецькі війська гарантували нейтралітет і невтручання у події.

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2013 р., т. 4, ч. 2, с. 23 – 25.