Як помогти старому краєві у видавництвах
Михайло Грушевський
Дорогі земляки!
Я прочитав у ваших часописях відозву до тих, що таки конче мусять тепер же вертатись з Америки до краю, невважаючи на недогідні обставини, – аби вони везли зі собою туди книжки! Се, дуже до речі, нагадано про страшну і необчислиму у своїх наслідках недостачу книжки, яку переживає ціла Україна, Наддніпрянська і Наддністрянська, в школі і дома, в практичній роботі і в хвилях, коли втомлена і вичерпана душа шукає моральної помочі, потіхи і розривки. Ся недостача повстала з переслідувань українського слова у воєнній добі; збільшилась через нищення українських культурних та наукових інституцій, бібліотек і книгарень в горожанській війні, в большевицькій та денікінській офензиві, в польській окупації, і дійсно довело наше культурне життя в краю до становища грізного і недопустимого.
Але я не думаю, аби йому могли зарадити ті книжки, котрі повезли б зі собою наші емігранти, повертаючись до краю з Америки! Розуміється, добре буде й те, але наша еміграція, наша американська Україна зокрема, може в сій справі зробити далеко більше, і навіть дуже багато, як мені здається!
Не знаю, чи вам відомо, що ще з минулого (1918) року, коли друкарні на Україні прийшли до такого упадку, що не стало ні паперу, ні фарби, спинилась пересилка і перевізка, а далі посунули большевицькі війська – різні видавничі українські спілки та фірми перенесли видавничу роботу до Відня, де був папір і складачі, що вміли складати українське письмо. Протягом року видрукувано там десятки книжок; деякі дуже цінні і важні (підручники шкільні, книжки для дітей, писання таких письменників, як Винниченко та Олесь, і т. ін.).
Але тим часом границя замкнулася і перші транспорти, післані через Галичину, під час польського наступу опинились в польських руках, були запечатані в Станіславові, і не знаю, чи й досі не гниють під замком. Робились потім проби наладити транспорт через Румунію, але досі вони остаються без успіху, бо після передачі Кам’янця полякам всякий зв’язок з Україною через Румунію перервався; румунсько-українська границя замкнена зовсім, і під впливом сього українська видавнича робота в Відні слабне або й зовсім припиняється.
Се шкода, бо у Відні ще й тепер можна друкувати книжки дешевше, ніж деінде, і відтам все-таки легше буде, ніж відки-небудь, подати українську книжку при першім отворенні границі чи на Галичину, чи на Закарпатську Україну, котрі своєї власної книжкової продукції сотворити не годні, чи на Наддніпрянську Україну, яка теж, очевидно, не зараз і не доразу зможе наладити у себе видавничу справу, навіть потім, як скінчиться нинішня війна.
Отже, я й думаю, що в сім критичнім моменті ви могли би зробити велику поміч у сій справі, якби зорганізували у себе якусь книгарську консорцію та закупили й замовили кождої української книжки, яка видається українськими видавництвами у Відні чи де, більшу скількість примірників: по 2, 3, 10 тисяч примірників, відповідно до того, як яка книжка може у вас розходитись. При відповідній заохоті ви могли б чей же довести до того, щоб кожда українська книжка, котру ви закупили, розходилась в Америці, рахуючи сюди й Канаду, і Бразилію, в числі трьох тисяч примірників, а книжки більше популярні, інтересні та почитні могли б розпродаватись по 10 і більше тисяч, і тим би ви незвичайно причинились до підтримання українського національного життя в нинішні трудні часи! Так роблять інші, і ви так могли б зробити!
При кождій нагоді я стараюся розвідатись, як собі радять інші народи в нинішніх тяжких часах, і не раз довідуюсь щось корисне. Скажім, вірмени; їх положення, може, ще гірше нашого, але держить їх організація. В Америці їх рахується яких-небудь 150 тисяч, а вони тримають на собі своє культурне життя і своєї нації, яка фактично опинилась без території. Вони приймають на себе наклади нових книжок, дають замовлення своїм письменникам, платять гонорари, дають змогу вести свою роботу, видають по 3, 5, навіть 15 тисяч примірників, розпродують в Америці, а вчасти приховують і для краю. Українців в Америці, безперечно, не менше мільйона (з Канадою і Бразилією разом), і вони могли б для свого народу зробити те, що роблять вірмени!
Але я в наших обставинах вважаю корисніше, щоб замість друкувати у себе все, що може бути потрібним нашому краєві, ви підтримали своїми закупнами ті видавництва, які ведуться ближче краю. По-перше, ближче буде везти і використовувати хвилі, коли довіз стане можливий, а ще важніше, що американська валюта така дорога, що виданої у вас книжки з краю однаково не можна буде докупитись, а у Відні чи в Празі можна б видавати книги дешевше. Видана там книга, навіть покривши кошти перевозу і добрий рабат, ще не буде для вас дорога. Ви ж, рахуючи ціну гривні по доброму, а не спекулятивному курсу, дасте змогу вести справу далі і приготовляти запаси книги для все ширші і ширші.
Оскільки можу судити з анонсів, приблизно на вашім торзі книжнім друкований аркуш (16 сторін вісімки) розцінюється в 10 центів, а на віденськім торзі він коштує коло півтора гривні. Коли ви при закупні рахуватимете 4 центи, то се ще буде дуже доброю ціною для віденських видавництв, а дуже дешевою ціною для вас.
Об’єднання українських кооператив[ів], що має свій осідок у Відні, могло б бути найкращим посередництвом для сих операцій, тим більше, що й само воно займається видаванням. Але воно, мабуть, могло б продавати вам книги, loco Відень [саме у Відні], ви ж самі, себто ваша книгарська консорція, мусила б наладити транспорт. Я не знаю, наскільки се трудно чи легко в теперішніх часах, але чей же не неможливе, однак всякий захід у сій справі з лихвою оплатиться її культурною вагою, просто необчислимою!
Із щирим привітом
Михайло Грушевський
Женева, 26 грудня 1919
Примітки
Вперше опублікована в американських газетах: Америка (Філадельфія) – 1920. – Ч. 16. – 9 лютого; Свобода (Джерсі Сіті). – 1920. – Ч. 12. – 27 січня. Підпис: Михайло Грушевський. Внизу автор зазначив місце та дату написання: Женева, 26 грудня 1919.
Подається за публікацією в газеті «Свобода».
…з минулого (1918) року, коли друкарні на Україні прийшли до такого упадку… різні видавничі українські спілки та фірми перенесли видавничу роботу до Відня… – однією з таких фірм був центральний союз кооперативних споживчих спілок – Дніпровський союз споживчих спілок (Дніпросоюз), заснований у Києві 1917 р.
Найвпливовіше кооперативне об’єднання на Україні за часів існування Центральної Ради, Української Держави та УНР доби Директорії, яке об’єднувало наприкінці 1918 р. понад 8 тис. кооператорів і 80 повітових та окружних кооперативних спілок. У 1920 р. був реорганізований на Всеукраїнську кооперативну спілку.
Його представництво у Відні було основним посередником при контактах із закордонними торговельними фірмами й об’єднаннями. Дніпросоюз окрім іншого займався видавничою діяльністю, опублікувавши велику кількість українських книжок, переважно підручників і посібників. Наприкінці 1920 р. представники українських видавництв («Дзвін», «Вернигора», Всеукраїнська кооперативна спілка (Дніпросоюз), «Українська книжка», «Чайка», «Земля», «Час» та ін.) започаткували Об’єднання українських видавничих товариств (об’єднання українських видавців), метою якого була не стільки видавнича діяльність, скільки вирішення проблеми продажу книжок.
З Дніпросоюзом мав справу на еміграції і М.Грушевський. 10 жовтня 1919 р. вчений уклав зі спілкою угоду про видання своїх книжок і праць українських вчених. За угодою Дніпросоюз мав видати великі наклади (від 15 до 35 тис. примірників) «Ілюстрованої історії України», «Історії України для вищих початкових шкіл», «Всесвітньої історії» та інших праць М.Грушевського, сплативши гонорар у розмірі 18 % номінальної вартості книжок та аванс. Видані книжки були оцінені значно дешевше, тому 3 грудня 1920 р. вчений уклав нову угоду, згідно з якою мав одержати як авторський гонорар замість грошей 18 % накладу. В результаті М.Грушевський отримав 15 227 примірників своїх видань (Потульницький В. Наукова діяльність М.С.Грушевського в еміграції (1919 – 1924 рр.) // УІЖ. – 1992. – № 2. – С. 49-52).
Справа продажу власних книжок, а згодом і видань Українського соціологічного інституту, стала однією з нагальних проблем М.Грушевського, вирішити яку він намагався за сприяння американських приятелів В.Кузіва, Е.Фариняка, Т.Починка.
Так, у листі до В.Кузіва від 25 серпня 1921 р. вчений щиро зізнавався:
«Зістається сумним фактом, що тих кілька тисяч книг, які я одержав за гонорар від «Дніпросоюза», се мій одинокий ресурс на будучий рік. Щаджу як можу, але життя так скажено дорожіє, що й ощадність не помагає. Отже зробите мені велику прислугу, коли розвинете акцію й спродасте моїх книжок якусь більшу скількість» (Гирич І. Листи Михайла Грушевського до Василя Кузіва // Український історик. – 1995. – Ч. 1 – 4. – С. 193).
…перші транспорти, післані через Галичину, під час польського наступу опинились в польських руках, були запечатані в Станіславові, і не знаю, чи й досі не гниють під замком – подібні ситуації виникали не раз і раніше, і пізніше.
Відомий книговидавець, завідувач видавничими справами М.Грушевського у Києві у 1907 – 1913 рр. Ю.Тищенко, який співпрацював з Дніпросоюзом, згадував:
«На Україні кипіло повстання проти гетьмана, кордони закрито, а сім вагонів підручників, які експедитор відправив з Відня на Україну в січні 1919 року, застряли в Станіславові. Тільки в березні пощастило мені дістатись до Будапешту й продати всі підручники кооперативу «Дніпросоюз». Літом 1919 року вони були вже на Україні. Таким чином, територію, не обсаджену ще більшовиками, забезпечено шкільними підручниками» (Сірий Ю. Із спогадів про українські видавництва. – Авгсбург, 1949. – С. 12).
Сам М. Грушевський у листах до К.Студинського від 23 червня та 21 липня 1923 р. подавав сумніші звістки:
«Книги, післані звідси «Дніпросоюзом» – мої книги й інші – здебільшого пішли на фабрику, на картон!» (Листи Михайла Грушевського до Кирила Студинського (1894 – 1932 рр.) / Упоряд. Г.Сварник. – Львів, 1998. – С. 108);
«Я писав Вам, що мою «Ілюстр[овану] Історію» і «Старі часи», вислані туди «Дніпросоюзом» торік, уже переробили на картон, а тепер черга на «Історію Укр[аїни]» (Там само. – С. 114).
Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2013 р., т. 4, ч. 2, с. 248 – 249.