Українська партія соціалістів-революціонерів
Михайло Грушевський
Програма зі вступною довідкою делегації [УПСР]
Вступне слово
У розвитку революції в Україні та формуванні Української Республіки Українська партія соціалістів-революціонерів відіграла, безумовно, важливу роль. Саме вона організувала, очолила й керувала українським селянством, створюючи соціальну й політичну базу революції. Партія залишається до наших днів вірною цій керівній ролі, що забезпечує їй успішне майбутнє. Ось чому ми пропонуємо інформацію про цю партію та її програму усім, хто цікавиться українським питанням, сучасністю і майбутнім Західної Європи.
Делегація Української партії соціалістів-революціонерів
Березень, 1919 р.
Довідка
Історія партії
Українська партія соціалістів-революціонерів, так само як і Українська партія соціал-демократів, – це партії, які відділились від однойменних російських партій. Толерантність російських соціалістів-революціонерів у питаннях децентралізації та регіоналістських тенденцій була більшою, ніж у соціал-демократів, і це стало причиною того, що українські соціалісти-революціонери відокремились від російської партії пізніше, ніж українські соціал-демократи.
У той час, коли Українська соціал-демократична партія почала організовуватись незалежно від російської партії під час революції 1905 – 1906 рр., українські соціалісти-революціонери все ще не наважувалися порвати з російською партією, незважаючи на принципові розбіжності. Лише в останні роки, які передували революції 1917 p., визрів план організації Української партії соціалістів-революціонерів, а її ефективне формування завершилось уже під час самої революції.
Головні причини її організації
Суперечка, яка спричинила поділ двох частин соціалістів-революціонерів, виникла, насамперед, через різні погляди на дві проблеми: політичну незалежність України і селянське питання. Прийнявши в теорії ідею автономії народів і провінцій Росії, Російська партія соціалістів-революціонерів на практиці йшла іншим шляхом, і вимоги українців не те що незалежності, а навіть автономії України і окремих Установчих зборів, так само, як і вимога окремого земельного фонду для українського народу – все це було сприйнято російською партією дуже ворожо.
У селянському питанні російські соціалісти-революціонери обрали модель «миру» [«селянської общини»] як основу для вирішення проблеми по-соціалістичному, тоді як українці не поділяли такого підходу. Селянські общини в Україні значного поширення не мали, а їх створення викликало б чимало організаційних труднощів, довелося б навіть шукати іншого способу ведення селянського господарства.
Програма партії
В той час, коли нова революція закликала всі прогресивні і ліберальні елементи до активної політичної діяльності, українські соціалісти-революціонери не мали завершеної політичної і економічної програми. Займаючись у цей час українським селянством і робітництвом і бажаючи бути незалежними в цій роботі, українські соціалісти-революціонери спішно організувалися і на з’їзді партії (15 – 19.VII.1917) виробили програму, якою визначили важливі напрямки своєї тактики. Ця програма до теперішнього часу не замінена новою, і, за винятком кількох конкретних питань, відносно яких партія продемонструвала свою окрему думку, надалі залишається чинною.
Чимало доволі важливих питань зовсім не були висвітлені в цій програмі, щодо інших – то їхнє рішення лишалося тільки на папері, бо вони не відповідали реальним потребам трудящого люду, ще інші стали предметом дискусій між різними течіями в партії; але, незважаючи на всі ці недоліки, українські соціалісти-революціонери не переглянули програму 1917 р. Це пояснюється обставинами українського політичного життя, особливо бурхливого протягом останніх двох років, і виснажливою працею, яка відбирала всі сили партії.
Діяльність партії
Українська революція, враховуючи нинішню структуру українського народу, не могла знайти іншої міцної соціальної бази, ніж збідніле селянство: батраків і дрібних селян. Українські соціалісти-революціонери, так само, як і російські, доклали всіх зусиль, щоб організувати і просвітити селян чи то прямо в полі, чи на селянських зборах, пояснюючи їм мету революції, а також їхню роль і користь, яку вони отримали б, підтримуючи революцію.
Це була важка праця, яка забирала всі сили та енергію членів ледь сформованої партії.
Велика робота була виконана в цьому напрямі. Все те, що було зроблено для розуміння селянами політичних і соціальних проблем революції, було здійснено майже виключно Українською партією соціалістів-революціонерів. Інші політичні партії України, українські й неукраїнські, мало в цей час займалися селом: всю чорнову роботу змушені були виконати соціалісти-революціонери, які працювали також серед солдат і робітників. Для аграрної країни, де бідні селяни становили більшість від 30 мільйонів, це була гігантська праця, особливо, якщо взяти до уваги низьку освіту українських селян, брак преси й політичної літератури, труднощі з комунікаціями і транспортом.
Роль партії
Завдяки цим зусиллям між партією і трудовим народом було встановлено непорушний зв’язок і довіру цього народу, яку він зберіг не зважаючи на тяжкі кризи й нещастя, які випали на політичну долю українських соціалістів-революціонерів (це було підтверджено під час Трудового конгресу, трудового парламенту України, у січні цього року, коли майже всі селяни й частина робітників віддали свої голоси українським соціалістам-революціонерам, таким чином, що фракція українських соціалістів-революціонерів центральної течії, не рахуючи лівої течії, навіть одержала більшість у Конгресі). Але безперервні «торги» з трудовим людом і його представниками в законодавчих органах забирали всі інтелектуальні сили партії, не залишаючи часу на теоретичну роботу, розвиток своєї ідеології, опрацювання проблемних пунктів своєї програми й тактики.
Не маючи іншої успадкованої розвиненої ідеології, ніж розробленої соціал-демократами, керуючись тільки загальними принципами, проголошеними Інтернаціоналом, українські соціалісти-революціонери переймалися лише донесенням до мас готової доктрини, а не пошуками в соціальних і економічних відносинах в Україні та в реальних потребах українського робочого люду рівнодіючої сили, яка б відповідала принципам Інтернаціоналу.
Несприятливі умови
Усе це нелегко було реалізувати в такій різнорідній аграрній, економічно відсталій країні, як Україна, і ці труднощі не допомагали ідеологічному розвитку партії та викристалізовуванню її програми.
Зрештою, незгоди, які поділили партію минулого літа після буржуазного державного перевороту й приходу німецьких військ в Україну, знову відклали перегляд програми. Більшість у партії, яка отримала назву центральної течії, організувалась в окрему від лівих партію і прийняла програму 1917 p., відклавши остаточний її перегляд на партійний з’їзд, який повинен покласти край розколу.
Реакційний режим Гетьманщини, який спровокував повстання всього народу восени 1918 p., революція і більшовицька війна наприкінці року обумовили неможливість скликання з’їзду, який прояснив би розбіжності в партії.
Ось чому, публікуючи текст програми, ми вважали необхідним зробити кілька зауважень там, де її зміст не відповідає більше положенням партії і її нинішній тактиці, а також у тих пунктах, які в процесі роботи були ефективно замінені на інші.
Отож, напевно, не буде зайвим запропонувати разом із цією незавершеною, а місцями вже неактуальною програмою, основні вимоги українських соціалістів-революціонерів, якими керувалася партія останнім часом, а саме:
Основні принципи
Незалежність і суверенність Української Республіки як перехідна форма до федерації з іншими соціалістичними республіками світу.
Республікансько-демократична форма правління без президента з однопалатним парламентом, обраним на загальних, рівноправних, прямих, пропорційних виборах таємним голосуванням.
Децентралізація регіонів із чітко визначеним обмеженим втручанням центральних органів, автономія і федеративний зв’язок з тими регіонами, які мають чітко виражені економічні, соціальні та національні особливості.
Екстериторіальна автономія для національних меншин.
Гарантія праці (колективні договори, охорона праці та державне страхування робітників, контроль з боку держави і робітничих спілок за виробництвом тощо).
Вирішення селянського питання за принципами соціалізації землі.
Переведення лісів, водойм і природних ресурсів у державну власність.
Націоналізація промислових підприємств загальнодержавного значення.
Якнайшвидший розвиток колективних форм господарювання як підготовчий етап до соціалістичної системи економіки.
Поглиблення класової та інтернаціональної солідарності трудящих, організація їхньої згуртованості для класової боротьби з метою взяття влади трудовим людом.
Трудовий принцип на сьогоднішній день
Внаслідок деструктивної діяльності буржуазії, яка проявилась у державному перевороті і недавній Гетьманщині, нині партія виступає за трудовий принцип як основу для соціальної організації і за передачу влади в руки трудящих як на рівні центральної влади, так і на рівні автономних місцевих органів. До тих пір, доки реакція не буде подолана і завоювання революції не будуть повністю утверджені, буржуазія буде позбавлена права участі у виборах, а влада у центрі й на місцях належатиме радам робітничих і селянських депутатів.
Окрім того, потрібно здійснити підготовчу роботу з організації парламенту й муніципальних представництв на основі загальних, таємних, рівноправних, прямих і пропорційних виборів одразу, як тільки з’явиться можливість це нормально організувати.
Примітки
Подається за першодруком: Le parti socialiste-révolutionnaire ukrainien. Programme précédé d’une notice introductive de la delegation. – Praha, 1919. – 20 s. Переклад з французької Л.Мороз та О.Козак.
Публікація належить до тематичного блоку праць М.Грушевського, у яких висвітлені історія, діяльність, програмні засади Української партії соціалістів-революціонерів: «Українська партія соціалістів-революціонерів та її завдання. Замітки з приводу дебат на конференціях закордонних членів партії», «В першій делегації Української партії соц[іалістів]-рев[олюціонерів]. (Квітень 1919 p. – лютий 1920 р.)»; «На село! (Чергові завдання української трудової інтелігенції)».
Окрім цих статей, вчений був також автором розділів «Загальні завдання партії і сучасний момент», «Програма політична» та «Програма культурна» до проекту «Програми Української партії соціалістів-революціонерів», опублікованого у спеціальному випуску журналу «Борітеся – Поборете!» (Відень, 1922. – № 6 (Лютий)).
Виїзд М.Грушевського за кордон навесні 1919 р. був обумовлений певними завданнями, які він отримав від ЦК УПСР: налагодити зв’язки з відродженим після Першої світової війни II Інтернаціоналом, забезпечити входження до нього УПСР та співпрацю з соціалістичними й демократичними організаціями та групами. У зв’язку з цими зобов’язаннями виникла потреба підготовки низки інформаційних видань, про що М.Грушевський повідомляє у статті «В першій делегації Української партії соц[іалістів]-рев[олюціонерів]. (Квітень 1919 p. – лютий 1920 р.)»:
«Розвідавши про порядок приймання партій до Інтернаціоналу, я рішив використати свій побут у Празі для того, щоб приготовити потрібний для того матеріал в виді кількох інформаційних брошур про партію і про ситуацію на Україні – для бюро Інтернаціоналу, для соціалістичних партій і взагалі західноєвропейської публіки. Протягом двох місяців, що я прожив в Празі [18 квітня – 17 червня 1919 р. – Упоряд.], я приготовив і видрукував по-французьки під фірмою делегації три такі брошури: партійну програму з короткими вступними замітками про історії партії і позицію, яку вона фактично займає тепер: зміни в програмі й тактиці, внесені останніми подіями, радянський принцип, прийнятий під час київського конгресу і т. и.) (Le parti socialiste-révolutionnaire ukrainien. Programme précédé d’une notice introductive de la délégation) […]».
Ці відомості дозволяють орієнтовно встановити дату написання праці: квітень – червень 1919 р. Переклад тексту брошури французькою виконав Олекса Коваленко (ЦДІАК України. – Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 537. – С. 31). Зміст брошури складається зі вступного слова з історичною довідкою та безпосередньо програми УПСР, прийнятої II з’їздом партії 15 – 19 липня (ст. ст.) 1917 р. у Києві. З огляду на те, що сама програма була розроблена без участі М.Грушевського, отже, не може вважатися його працею, не належить до публіцистичного жанру, неодноразово передруковувалася – у цьому корпусі її текст не подається.
З новітніх публікацій, що висвітлюють історію та діяльність Української партії соціалістів-революціонерів, див., зокрема:
Бевз Т. Між романтизмом і реалізмом (Сторінки історії УПСР). – К., 1999; Її ж. М.Грушевський та Українська партія соціалістів-революціонерів // Михайло Грушевський – науковець і політик у контексті сучасності. – К., 2002. – С. 208 – 216;
Її ж. Партія національних інтересів і соціальних перспектив (Політична історія УПСР). Монографія. – К., 2008. – С. 426 – 432;
Її ж. Українські есери у пошуках компромісу між різними політичними силами доби Директорії // Наукові записки Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф.Кураса: Зб. наук, праць. – К., 2009. – Вип. 43. – С. 162 – 189;
Її ж. Фракція українських есерів у Центральній Раді і Генеральному секретаріаті: між конструктивністю й опозиційністю // УІЖ. – 2009. – № 2. – С. 110 – 123;
Її ж. Діяльність Закордонної делегації Української партії соціалістів-революціонерів // Збірник наукових праць Науково-дослідного інституту українознавства. – 2009. – Т. XXIII. – С. 368 – 385;
Бойко О. Політичні розбіжності між українськими партіями в Центральній Раді (березень – квітень 1918 р.) // Центральна Рада і український державотворчий процес (До 80-річчя створення Центральної Ради): Матеріали наукової конференції 20 березня 1997 р. – К., 1997. – Ч. II. – С. 204 – 211;
Любовець О. Провідні українські політичні партії в Центральній Раді та їх регіональний вплив // Українська Центральна Рада: поступ націєтворення та державобудівництва. – К., 2002. – С. 238 – 247;
Її ж. Проблема української державності в програмах і діяльності українських політичних партій (березень – листопад 1917 року) // УІЖ. – 2003. – № 4. – С. 22 – 29;
Її ж. Українські партії в 1917 році: чисельність, соціальний склад, регіональний вплив // Історичний журнал. – 2005. – С. 63 – 73;
Її ж. Українські партії й політичні альтернативи 1917 – 1920 років. Монографія. – К., 2005;
Її ж. Вплив процесів становлення багатопартійності на долю Центральної Ради // Український парламентаризм: проблеми історії та сучасної політичної практики (до 145-річчя від дня народження Михайла Грушевського). – К., 2012. – С. 74 – 87.
Українська партія соціалістів-революціонерів… – до 1917 р. партія існувала у вигляді окремих народницьких гуртків і груп (1903 – 1917). Тривалий процес формування УПСР завершився на І Установчому з’їзді (4 – 5 квітня 1917 p.), програма прийнята на II з’їзді (15 – 19 липня 1917 p.). Соціальною базою було селянство та радикальна українська інтелігенція.
Наприкінці 1917 р. партія налічувала приблизно 75 тис. членів. Лідери: М.Ковалевський, В.Залізняк, П.Христюк, О.Севрюк. Основна програмна вимога: національно-територіальна автономія України. Фракція УПСР була най-численнішою в УЦР. Про співпрацю М.Грушевського з УПСР див. у цьому томі «Лист від М.Грушевського [у відповідь на запросини до Америки]» (2 вересня 1919 р.), [Лист] «До редакції «Вперед»-у у Львові» (29 жовтня 1919 р.), «Лист від професора Мих. Грушевського [до Мирослава Січинського]» (23 серпня 1919 р.) та коментарі до них.
…Українська соціал-демократична партія… – після розколу у 1904 р. першої української партії в Наддніпрянській Україні – Революційної української партії (РУП) – була створена Українська соціал-демократична «Спілка», яка діяла як складова Російської соціал-демократичної робітничої партії (РСДРП) на правах автономної організації її меншовицької фракції. «Спілка» виступала проти автономії України і національно-культурницької праці РУП. Більша частина членів РУП на чолі з М.Поршем, Д.Антоновичем, В.Винниченком, С.Петлюрою та М.Ткаченком відстоювала самостійність партії як програмову засаду. Вони скликали у грудні 1905 р.
2-й з’їзд, на якому РУП була реорганізована в Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП), ухвалена нова програма та статут. Відстоюючи національні питання і домагаючись автономії України, вела свою діяльність незалежно від РСДРП. Вважалася робітничою партією, близькою до європейської соціал-демократії. Соціальну базу УСДРП становила українська інтелігенція, студенти, робітники, у 1917 р. налічувала від 40 до 45 тис. членів. Разом з УПСР відігравала провідну роль у формуванні політики УЦР, входила до Українського національного союзу, підтримала повстання проти гетьмана, члени УСДРП декілька разів очолювали уряд УНР доби Директорії.
Селянські общини в Україні значного поширення не мали… – зі спеціальних досліджень проблеми див., зокрема: Лозовий B.C. Проблеми політичної культури українського селянства в добу Центральної Ради (1917 – 1918 рр.) // Проблеми історії України XIX – початку XX ст. – 2007. – Вип. 12. – С. 166 – 174; Його ж. Аграрна революція в Наддніпрянській Україні: ставлення селянства до влади в добу Центральної Ради (березень 1917 р. – квітень 1918 p.). – Кам’янець-Подільський, 2008; Скальський В. Образ Центральної Ради у свідомості селян на початковому етапі Української революції // УІЖ. – 2008. – № 1. – С. 46-59.
…на з’їзді партії (15 – 19,VII.1917) виробили програму… – текст програми див.: Програма і статут Української партії соціалістів-революціонерів. – К., 1917; Багатопартійна українська держава на початку XX ст.: Програмні документи перших українських політичних партій. – К., 1992. – С. 15-22.
Ця програма до теперішнього часу не замінена новою… – підготовку нового проекту програми УПСР розпочала Закордонна делегація УПСР, яка почала діяти з листопада 1919 р. на чолі з М.Грушевським. Уже на першій конференції ЗД УПСР, що відбулася у Празі 14 – 19 лютого 1920 p., постало питання про перегляд окремих пунктів програми і партійної тактики. Основні засади майбутньої програми М.Грушевський висвітлив у статті «Українська партія соціалістів-революціонерів та її завдання. Замітки з приводу дебат на конференціях закордонних членів партії». Проект нової програми, над яким працювала група у складі М.Грушевського. О.Жуковського, М.Чечеля, М.Шаповала та М.Шрага, у серпні 1920 р. розглядали на зібранні робочої групи у м. Карлсбаді.
М.Грушевський був автором окремих розділів проекту: «Загальні завдання партії і сучасний момент», «Програма політична» та «Програма культурна». Після обговорення та редагування 1 вересня 1920 р. первісний проект був підписаний і прийнятий Закордонною делегацією. На IV конференції УПСР, яка зібралася 18 – 23 січня 1921 р. у Празі за участі Закордонної делегації УПСР і депутатів партійних організацій у Відні, Празі, Польщі й Галичині, відбулася гостра дискусія.
Лідер Празької групи М.Шаповал заявив, що попередній проект зазнав суттєвих змін, «які вказували на безнадійне підігравання під марксо-ленінізм» (Бевз Т. Діяльність Закордонної делегації Української партії соціалістів-революціонерів… – С. 376 – 377). У результаті подальшого редагування за підсумками дискусії проект програми зазнав суттєвих змін, що не дозволило видрукувати його від імені IV конференції УПСР. З великим запізненням, коли УПСР в Україні у квітні 1921 р. вже оголосили поза законом, цей документ від імені членів ЗД УПСР М.Грушевського, О.Жуковського, В.Залізняка, П.Христюка, М.Чечеля та М.Шрага був опублікований у спеціальному останньому випуску «Борітеся – Поборете!» (1922. – № 6 (Лютий)). Один із членів ЗД УПСР так охарактеризував цю програму та стратегію членів делегації:
«Наша група – «віденців» – стала на становище нової програми лівих укр. соц.-рев. […] і повороту на Радянську Україну. Нова програма визнавала радянську систему влади, де в чому наближалася до Комуністичної програми, але в основному була некомуністична. Програма не визнавала принципу пролетарської диктатури, обстоювала принцип так званої робітничо-селянської демократії, загострювала національне питання тощо» (цит. за: Шаповал Ю. Генеральний писар (Павло Христюк) // Українська ідея. Постаті на тлі революції. – К., 1994. – С. 104).
…бідні селяни становили більшість від 30 мільйонів…– у своїй праці «Соціальна і політична боротьба в Україні в 1917 – 1918 – 1919 рр.» М.Грушевський наводить такі дані: в 9 українських губерніях селяни володіли приблизно 23 млн десятин землі, приблизно 13 млн належало великим землевласникам, а 3 млн були фіскальними, церковними землями тощо; лише десята частина населення володіла понад 10 га землі на господарство, а більш ніж 50 % селян володіли менше ніж 5 га землі.
…фракція українських соціалістів-революціонерів центральної течії, не рахуючи лівої течії, навіть одержала більшість в Конгресі…) – число членів Трудового конгресу, які взяли участь у його роботі, точно не визначене. За різними даними, їх було від 300 до 400 осіб. Українські політичні партії були представлені: УПСР (центральної течії), УПСР (боротьбисти), УСДРП, УПСФ, УПСС, західноукраїнські соціал-демократи. Члени УПСР (центральної течії) та Селянської Спілки об’єдналися в спільну фракцію «Селянська спілка», яка була найчисленнішою (150 осіб). У ході Конгресу її перейменували у «Фракцію Української партії соціалістів-революціонерів центральної течії» (158 осіб) (Бевз Т, Партія національних інтересів і соціальних перспектив… – С. 533).
Провідниками УПСР (центральної течії) на Конгресі були М.Грушевський (обраний від селян Чигиринського повіту на Київщині), М.Шаповал, Н.Григоріїв, П.Христюк, І.Лизанівський та ін. Проте фракція, що могла відіграти вирішальну роль у прийнятті рішень, не дійшла згоди у пошуках спільної платформи і залишилась у меншості. Її резолюція про передачу влади Трудовому конгресу та організацію влади в центрі і на місцях на основі трудового принципу прийнята не була. Більшість делегатів Конгресу, зокрема і частина членів УПСР (центральної течії), 26 січня 1919 р. голосували за резолюцію УСДРП: до скликання парламенту влада зосереджувалася в руках Директорії, а Конгрес мав залишити після себе постійні комісії з контрольними функціями.
Документ став основою для головних рішень Конгресу, зокрема «Закону про форму влади на Україні», ухваленого 28 січня 1919 р. За спогадами Л.Цегельського, есери творили «політичний центр» Конгресу, але «крім професора Грушевського були це люди провінційні, напівінтелігентського або студентського типу, недовчені, виховані на брошурах» (цит. за: Малюта О.В. Всеукраїнський трудовий конгрес як представницький орган українського народу в другій Українській Народній Республіці // Історичний архів. Наукові студії: Зб. наук, праць. – Миколаїв, 2011. – Вип. 7. – С. 202).
…незгоди, які поділили партію минулого літа після буржуазного державного перевороту…– на IV з’їзді УПСР, який проходив нелегально 13 – 16 травня 1918 р. на околицях Києва, відбувся розкол партії, після якого УПСР як єдина організація вже не існувала. Ліва течія, яка національні проблеми ставила в залежність від соціальних, утворила партію боротьбистів. Центральна, домінуюча течія, до якої належав майже увесь Центральний Комітет і переважна більшість членів УПСР, після розколу залишалася на позиціях установчого з’їзду – позиціях самостійності та незалежності УНР – поділяла програму, прийняту 15 – 19 липня 1917 р. Новостворені партії, кожна з яких мала свою політичну концепцію і програму дій, не брали участі у державницькій діяльності в період гетьманату. УПСР (центральної течії) діяла легально, УПСР (боротьбистів) – нелегально. Усі спроби відновити єдність УПСР впродовж другої половини 1918 р. – 1919 р. не увінчалися успіхом.
Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2013 р., т. 4, ч. 2, с. 205 – 208.