Привіт

Михайло Грушевський

По шести роках невільної неприсутності я знову ходжу по галицькій землі, котрій віддав двадцять найкращих літ свого життя і праці, бачу і чую тих людей, з котрими працював стільки років. Вітаю цю землю – тепер «Західну область Української Народної Республіки». Вітаю її визволення від польської шляхти і австрійської бюрократії. Вітаю перші плоди нового життя, що починають проколюватись на сім грунті, зрошенім потом і кров’ю стількох поколінь нашого трудового люду, його змагань за свободу і людське життя!

Так, починають! Я се ясно бачу, пробувши два тижні в новій Галичині. Бачу, що тверді лекції життя вчать навіть найбільш відсталих, найбільш твердих його учеників. Бачу, що й ті, які вважали розпад Австрії й відокремлення Галичини тільки переминаючим епізодом, а й ті, які рахували, що революція полягає в простій заміні чорно-жовтої фани синьо-жовтою, а формули «в ім’я його величества цісаря» – словами «іменем Української Республіки». І особливо бачу, як швидко орієнтуються в нових, змінених обставинах широкі маси українського селянства і робітництва.

Скажім щиро, без гніву, що як і на Вкраїні Наддніпрянській, так і на Наддністрянській, може, ще більше, інтелігенція не знайшлась на відповідній висоті, коли обставини дали їй керму в новій Українській Республіці, й не годна була в величезній своїй більшості, за вимогами хвилі, за завданнями, нею поставленими. Вона занадто зрослась з старими ц[ісарськими] і к[оролівськими] часами, з їх формами й навичками, їх способом думання і оцінювання всього дооколишнього. Народні маси, як не розумом, то інстинктом краще відчувають безповоротну загибель старих форм і відносин й потребу нових доріг.

Вони ждуть від інтелігенції, щоб вона вказала їм сі дороги, знайшла форми, відповідні духові нового часу. Ждуть терпеливо, але, кінець кінцем, починають нетерпеливитися, не бачучи ніякої нової творчості, нового духу в її роботі.

Сю «святу тривогу» починають помічати і в провідних інтелігентних кругах, я се бачу. Треба витягнути з неї відповідні висновки і піти назустріч народним бажанням, щиро і сміливо, не оглядаючися на чужу опінію – Антанти чи іншої якоїсь сторонньої сили, не боячись запідозрювань в «більшовизмі», котрими воюють всі оборонці пережитого і будуть воювати, як обережно не йти назустріч вимогам часу.

Заховати живу, непохитну зв’язь з своїм народом, з робучими його масами, їх довір’я в усіх можливих змінах і з ними вийти на новий шлях або впасти на дорозі до нового життя – се те найважніше, найцінніше, що мусить бути заховане й збережене, і сим завданням повинні орієнтуватись усі, хто хоче зістатись гідним свого краю і свого народу і тих великих і грізних часів, які вони переживають.

І я бажаю се українській інтелігенції західної області, щоб в нинішню відповідальну хвилю зрозуміла се і виставила наперед людей, які б уміли зв’язатися тісно з своїми масами, й повела велике завдання будови Народної Республіки влучно і сміло в неослаблім єднанні з ними!

Примітки

Вперше опублікована в газеті: Нове життя (Станіславів). – 1919. – Ч. 88. – 17 квітня. – С. 1. Підпис: М.Грушевський.

Подається за першодруком.

У своїй статті «В першій делегації Української партії соціалістів-революціонерів (Квітень 1919 р. – лютий 1920 р.)» М.Грушевський детально описує обставини свого перебування у Кам’янці та мотиви від’їзду за кордон. Там само він вказує дату виїзду – 20 березня 1919 р. (насправді ж, як повідомляли місцеві газети, М.Грушевський виїхав 31 березня).

Закордонний паспорт був виданий Подільським губернським комісаром УНР 8 березня 1919 р. (документ зберігається в Національному музеї історії України, копія – в Історико-меморіальному музеї Михайла Грушевського). В дорозі, яка лежала через Галичину, М.Грушевського супроводжував В.Січинський. На шляху потяга до Станіславова він організовував зустрічі вченого з делегаціями членів уряду ЗУНР, військових, діячів різних політичних партій. З цього приводу згадував:

«Звичайно, навал подорожуючих був величезний і треба було уживати різних трюків, щоб відвернути увагу пасажирів від купе, де сидів М.Грушевський… За Тернополем подорож була вже спокійніша. На одній з вузлових станцій командування Галицької армії наказало дочепити до потягу для Грушевського невеликий салон-вагон. Відтоді М.Грушевського почали частіше відвідувати різні делегації і представники української влади. Коли поїзд прибув до Станіславова, Грушевського зустріла делегація ЗУНР майже в цілому складі всіх міністрів» (цит. за: Логвіна В. М.С.Грушевський, Є.Й.Сіцінський та В.Ю.Січинський: перехрестя долі // Освіта, наука і культура на Поділлі. Збірник наукових праць. – Кам’янець-Подільський, 2003. – Т. 3. – С. 181).

У Станіславові М.Грушевський провів два тижні, але «звістка про те, що на Великодніх святах має зібратись конференція Інтернаціоналу в Амстердамі, змушувала мене якомога спішити до Праги, щоб попробувати звідти доспіти на сю конференцію», – повідомляв вчений у статті «В першій делегації Української партії соціалістів-революціонерів (Квітень 1919 р. – лютий 1920 р.)». Перед виїздом з України подав статтю «Привіт» до місцевої газети «Нове життя», яку редагував комітет за участі: М.Євшана, М.Ковалевського, В.Пачковського, М.Шаповала, відповідальний редактор – І.Чепига, видавець – З.Козловський.

…як і на Вкраїні Наддніпрянській, так і на Наддністрянській, може, ще більше, інтелігенція не знайшлась на відповідній висоті, коли обставини дали їй керму… – йдеться про помірковану наддністрянську інтелігенцію, яка була далекою від соціалістичних ідей. До керівництва ЗУНР стали діячі, що представляли українську політичну еліту в Австро-Угорщині, були членами парламенту і т. ін. Ще у 1909 – 1910 рр. М.Грушевський гостро виступав з критикою їхньої діяльності у своїх публіцистичних працях, об’єднаних у збірці «Наша політика» (Львів, 1910) (Грушевський М. Твори: У 50 т. – К., 2005. – Т. 2. – С. 251-324).

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2013 р., т. 4, ч. 2, с. 37 – 38.