Кінець московської орієнтації
Михайло Грушевський
Перше, що я вважаю пережитим і віджитим, таким, «що згоріло в моїм кабінеті», се наша орієнтація на Московщину, на Росію, накидувана нам довго й уперто силоміць, і кінець кінцем, як то часто буває – справді присвоєна собі значною частиною українського громадянства.
Вона була підірвана російською революцією, що ослабила той московський примус, який тяжів за старого режиму над Україною. Але тільки ослабила, а не знищила. Навіть для лівих груп нашого громадянства те, що було страчене в примусовості сього зв’язку, було до певної міри зрівноважене ідеями «спільного революційного фронту» українсько-російського, здобутками спільної революції і спільними інтересами революційної демократії. Провідники українського життя довго стояли під властю сих гасел, і я сам не відрікаюсь її.
Тільки коли російська керма після угоди з Україною перейшла до революційних соціалістичних кругів, і вони в відносинах до України виявили себе твердоголовими централістами і об’єдинителями, не здібними чого-небудь навчитись від революції, се сильно захитало такий пієтизм для спільної революції. Ну, а війна большевиків з Україною рішучо поставила хрест над сею ідеологією, розв’язала всякі моральні вузли, які ще могли в чиїх-небудь очах зв’язувати українця з московським громадянством спеціально. Вона, так би сказати, зняла з Московщини права «особо благоприятствуемой» нації й дала почуття права кермуватись в своїх відносинах до неї єдино добром українського народу, а не якимись інтересами спільної революції, спільної культури, спільної отчини чи що.
Я вважаю таке визволення від «песього обов’язку» супроти Московщини незвичайно важним і цінним. Роздумуючи над сим моментом, я думаю, що недаремно пролилась кров тисяч розстріляних українських інтелігентів і молодіжі, коли вона принесла чи закріпила духове визволення нашого народу від найтяжчого й найшкідливішого ярма, яке може бути: добровільно прийнятого духового чи морального закріпощення.
Я скажу різко, але справжніми словами: се духове холопство, холуйство раба, котрого так довго били по лиці, що не тільки забили в нім всяку людську гідність, але зробили прихильником неволі й холопства, його апологетом і панегіристом. Російські белетристи закріпили в художній формі тип такого холопа, і я ще раз вибачаюсь за грубе слово: таким холопством вважаю ту вірність, ту служебність не за страх, а за совість, глибоку і необориму, поколіннями виховану, яку українське громадянство виявляло – в одних частях менше, в інших більше – супроти державних, культурних і національних інтересів Росії й великоруського народу.
Початки її лежали в мотивах самих не ідеальних: користі й страху. Заходи коло московської милостині для церков і монастирів, царського «жалування» для козацького війська були першим початком. За сим, по з’єднанні України з Москвою, пішли вислужування перед московським правительством для своєї приватної користі – для маєткових надань, для жалування. Ще далі – забігання коло урядів в козацькім війську, яким фактично стало розпоряджатись московське правительство, а потім – з заведенням московського урядування, вся та неутолима «охота до урядів, а особливо до жалування», яка всю українську інтелігенцію перетворила в одну масу кандидатів на царські посади, затопила Петербург хмарою землячків-поганців, описаних Шевченком у його «Сні», і покоління українського громадянства стала виховувати в переконанні, що зміст і завдання життя се «служба», «царська служба», щастя чоловіка – се вислужитись, найгірше нещастя – необачним учинком, нелояльністю, «хохломанством чи «українофільством» загородити собі дорогу до сього, зіпсувати свою службову кар’єру.
В тім же напрямі впливав інший, невисокої моральної вартості мотив – страх. Від перших своїх стріч з українською людністю московське правительство тероризувало її незвичайно. Карна система на Україні від початків історичного життя у всі часи не визначалась суворістю. Чужоземні карні кодекси, які містили в собі суворі кари на тілі, калічення, кару смерті в різних нелюдських формах, візантійські, середньовічні німецькі не приймались українським життям.
Кара смерті практикувалась рідко, звичайно заступалась в’язницею або вигнанням, і такі кари московські, як «нещадне биття» батогами або палицями за найрізніші, зовсім несерйозні провини, калічення, засилання в Сибір з відібранням маєтку «на государя» для української людності були чимсь жахливим невимовно. Можливість впасти в руки московської адміністрації й підпасти таким карам лякала українців незвичайно. А такі факти московської кари «за зраду» почали вживатись незвичайно широко і робили на українську людність вражіння незвичайно гнітюче.
Спомини «Історії Русів» про сі московські кари й екзекуції на Україні в першій половині XVIII в. віддають сі почуття страху – й огиди перед сим московським «таинством», якими було перейняте українське громадянство. З покоління в покоління виховуючись в панічнім страху перед сим терором, психологічно незрозумілим і органічно противним українській природі, українська людність тратила кінець кінцем всяку психічну відпорність перед ним і виявляла незвичайну податливість на вимоги московської політики, за котрими стояла ся система кар.
І от, поставлене перед вибором між московським катуванням і московським жалуванням, українське громадянство й виробляє у себе сей ганебний тип «самовідреченого» служальця, хама московського, який не тільки служить до самозабуття, готовий віддати всяку національну позицію, всякий національний інтерес московській політиці, але й підводить під се ідеологічні підстави.
Виступають українські ідеологи монархізму, від різних Шельменків до геніального Гоголя, одного з найбільш яскравих покажчиків – при всій геніальній інтуїції – сеї громадсько-політичної деморалізації українського громадянства, «роздвоєння» його душі. У Гоголя воно веде свій початок ще з дитячих літ (як показує його листування) – з виховання в поняттях тодішньої служальської української старшини. Він і вмирає жертвою сього психологічного надлому. Але менш тонкі духові організми живуть, процвітають, плодяться і множаться, заповняють українську землю і володіють нею.
Інші розпинаються за єдинство руського народу і Російської держави; доводять, що всякі традиції української політичної окремішності давно пережились і трудно відроджувати їх – се робота реакційна, недемократична, бо розвій демократизму і освіти, поступу взагалі веде Україну до європеїзму через російську культуру, тільки через неї, і всяке ухилення від неї являється гріхом против культури взагалі. Доказують, що російська культура так глибоко ввійшла в українське життя, в українську плоть і кров, що Тургенєв і Пушкін для українця являються такими ж близькими, національними письменниками, як Шевченко, і російська літературна мова українцям ближча, ніж «видумана українська» і т. д.
Всіма сими парадоксами й натяганнями, повторюваними так довго, що їм починали справді вірити ті, котрі їх повторювали, замазувано, масковано, заслонювано ту велику історичну, культурну, психологічну, всяку, яку хочете, межу, яка від віків розділила Україну від Московщини, український нарід від московського. Не добачати її могли тільки люди в шорах, засліплені й оглушені тими фальшивими, століттями повторюваними фразами. Реальні факти на кождім кроці говорили про глибоку антитезу сих двох близьких по крові, а відмінних духом народів, і, мабуть, аж нинішнє «велике потрясіння», сей кривавий напад большевиків на «хохлів» і огонь руїни знищить ті шори, ті пов’язки, котрі лежали на очах українських громадян і не давали їм орієнтуватись в реальних фактах.
Примітки
Спомини «Історії Русів»… – йдеться про пам’ятку української історичної прози і публіцистики кінця XVIII ст., вперше видану О.Бодянським як «сочинение Георгия Кониского, архиепископа Белорусского» (Чтения в Обществе истории и древностей российских. – 1846. – Кн. 1).
Один з перших дослідників авторства твору В.Горленко на підставі епістолярних джерел вважав, що «Історія Русів» вийшла з дому Політик, її розпочинав батько, Григорій, а закінчував син Василь. Гіпотезу про спільне авторство батька і сина Політик висловлювали М.Грушевський, Д.Майков, Є.Онацький (див. Забіяка І. Епістолярна спадщина Василя Горленка: Монографія. – К., 2002. – С. 136 – 142).
Вперше до висновку, що автором «Історії Русів» був Г.А.Політика, дійшов О.Лазаревський на основі вивчення родинного архіву Політик, зокрема приватного листування Г.А.Політики. Цю думку, яка до цього часу залишається дискусійною, поділяли В.Іконников, О.Грушевський, Д.Дорошенко.
Авторство «Історії Русів» приписували також О.А.Безбородьку, А.Худорбі, М.Д. чи І.М.Ханенкам та ін. Публікації щодо авторства «Історії Русів»: Оглоблин О. До питання про автора «Истории Русов» // Київська старовина. – 1997. – №6. – С. 69 – 95; № 7; Шевчук В. Нерозгадані таємниці «Історії Русів» // Історія Русів. – К., 1991. – С. 5 – 28; Кравченко В. Нариси з української історіографії епохи національного Відродження (друга половина XVIII – середина XIX ст.). – Харків, 1996; Толочко О. О.П.Оглоблин та його монографія про автора «Історії Русів» // Київська старовина. – 1997. – № 6. – С. 66 – 69.
Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2007 р., т. 4, ч. 1, с. 231 – 233.