Початкова сторінка

Михайло Грушевський

Енциклопедія життя і творчості

?

Життя Михайла Грушевського від вибуху війни

Михайло Грушевський

Питаєте мене, що зі мною діялося і що я робив під час війни? Оповім то вам в коротких словах.

Війна застала мене вглибині Карпатських гір, де я мав хатчину і виїздив щороку на кілька тижнів в липні, на вакації [Тепер її нема і сліду, зрівняли з землею москалі під час війни, ще й фотографію зняли, як «знищили Грушевського».]. В тих роках я вже не брав діяльної участі в громадськім життю в Галичині, бо галицькі провідники заходжувалися коло порозуміння з поляками, а моя діяльність полякам здавна не подобалась; вони вважали мене жерелом української опозиції і коли в українських кругах стали шукати згоди з поляками (в справі соймової реформи і інших справах), я почув, що проти мене пішла інтрига в самих українських кругах (деякій часті їх, розуміється).

Мусив я покинути роботу в Науковім товаристві, а що восени 1914 року кінчилося 20 літ моєї служби на Львівськім університеті, то я мав замір спенсіонуватись і перенести свою роботу до Києва, де я і так багато працював, відколи там настала можливість наукової та політичної праці – з 1906 року.

Але війна вибухла так несподівано, що я не встиг вибратись до Києва, отже, мусив зостатись в Карпатах, хоч не було там дуже приємно, бо адміністрація польська мала мене на оці і всі сподівались мого арешту. Але скоро вона мусила втікати з тих сторін перед російським наступом. На місці зосталась тільки жандармерія, і коли в місяці вересні російські патрулі зближились до нашого села, жандармський постерунок зажадав, щоб я негайно виїхав на Угорщину, зареквірував фіру і в кілька годин виправив мене за угорську границю, а звідти мусив зараз же від’їхати до Відня, бо на місці не вільно було лишатись.

В Відні поліція мене також пильно назорувала, але я таки виїхав до Італії (що тоді була нейтральною), щоб обмінятись телеграмами з київськими земляками, і від них дістав заклик негайно приїздити: моє пробування за кордоном давало ворогам українства привід до різних інсинуацій, а українцям і так приходилось дуже прикро тоді (війна дала притоку до лютого нищення українства по всій лінії і з польської, і з російської сторони). Хоч ніякої політичної роботи я тоді за кордоном не робив, проте своїх земляків мусив послухати і в середині падолиста добравсь до Києва.

Тут, одначе, вже з початку війни був приготовлений на мене наказ: як тільки я приїду, зараз мене треба обшукати, арештувати і вислати на Сибір як небезпечного провідника українського руху. І дійсно в чотири дні по приїзді у мене зробили ревізію, забрали всі книжки й папери, а самого мене всадили до тюрми. Пошукали, чи не знайдеться на мене яких доказів про участь в формуванні стрілецьких дружин, але що я від того австрофільського курсу взагалі стояв далеко, то нічого вони проти мене не знайшли і, закінчивши перегляд моїх паперів, уже хотіли везти на Сибір, на саме Різдво. Але за той час російські окупаційні власті зробили ревізії у мене в хаті у Львові і прислали забране київській жандармерії і та почала нишпорити в нім наново, а мене на той час держала далі в тюрмі під дуже тісним доглядом, в одиночці, не дозволяючи навіть ніяких книжок діставати «з волі».

Тим часом Російська академія наук вставилась за мною, щоб мене не висилали до Сибіру, а післали до якогось міста, де б я міг працювати науково. З того не вийшло ні одно, ні друге: вивезли мене під вартою до Симбірська, куди потім приїхала й моя сім’я, потім перевезли мене до Казані, а нарешті до Москви. Так я перебув на тім засланні аж до революції, під так званим «гласним надзором поліції», себто без права зміняти місце, без права зайняти якісь посади, вести якусь роботу; щотижня я мусив ставитись на поліції, не міг читати лекцій, ні на зібраннях виступати.

Потайки робив яку міг роботу в українських організаціях, писав до російських часописей в обороні української справи (українські часописі всі позакривано), ладив підручники українські (з них «Всесвітню історію» вдалось мені й випустити, а «Історія української літератури» зосталась не докінчена). Коли мене перевезено до Москви, зайнявсь я тут докінченням VII тому «Історії України», котре мені перебила війна. І сей том я навіть надрукував, але в світ він так і не вийшов. Працювати було трудно та й жити нелегко, особливо сім’я моя хорувала від незвиклого повітря і недогід усяких, а не хотіла мене самого лишати на вигнанні.

Але от прийшла революція, в марті 1917 року, спало ярмо московське. В Києві українці почали організовувати політичний центр, названий Центральною Радою, вибрали мене головою й стали кликати, щоб негайно приїздив. Дуже трудно вже тоді було їздити, я пустивсь і спіткало мене нещастя в тій дорозі: віз, в котрім я їхав, загорівсь, ледво з життям я вискочив, а речі мої і рукописі в огні зостались.

Та про се не було часу думати, велика праця тоді починалась, котрій треба було себе цілого віддати. Пробув я головою Центральної Ради тринадцять місяців, до кінця її існування. Тяжке і відповідальне було те становище. Вороги українства, які і давніше пеклом на мене дихали, в своїм засліпленні вважали мене автором і українського руху, і винахідником української мови, тепер особливо всіли на мене своїми лайками й погрозами. А найтяжче ставало, коли не було згоди й між своїми – а так мусило бути в міру того, як приходилось вирішувати різні питання дальшого життя.

При тім же, хоч всяку відповідальність валили на мене, в дійсності мав я дуже обмежений вплив і то моральний тільки: юридично моя роля була чисто формальна, як голова Ц[ентральної] Ради я проводив її зборами та репрезентував її на вні. Рішала ж у всяких справах більшість, а вся екзекутивна власть була в руках Ген[ерального] секретаріату.

В серпні [1917], по піврічній роботі, дуже я просив мене звільнити з того обов’язку, але різні партії настоювали на тім, що моє уступлення збентежить громадянство, яке й так непокоїться трудною ситуацією (саме тоді російський уряд нарушив свій договір з Ц[ентральною] Радою в справі автономії України). Я через се зіставсь і вже більше не підіймав сього питання, щоб «не бентежити» людей, хоч був дуже знесилений. Сидів і працював в Ц[ентральній] Раді під час облоги Києва большевиками, як їх головний комендант розстріляв нашу хату запальними кулями, так що вона згоріла до тла з усіми колекціями й творами штуки української, моїми й мого приятеля В. Г. Кричевського, що жив там. Разом з Ц[ентральною] Радою виїхав я на Волинь, а, вернувшися до Києва, таки й жив в її будинку, не маючи іншого пристановища.

З німцями, коли вони не кликані прийшли на Україну, не могло у мене бути добрих відносин. Коли їх представники складали у мене офіціальні візити як у голови Ц[ентральної] Ради, я остеріг їх самим рішучим способом, щоб вони не йшли за голосом різних реакційних елементів, які накликали їх завести порядки на Україні, приємні поміщикам та капіталістам.

Якраз вони пішли за сими голосами, а коли Ц[ентральна] Рада протестувала, задумали завести монархічне, гетьманське правління. Генерал Гренер, їх властива голова, порозумівся в тім з різними правими українськими партіями, просив довірочної розмови у мене, але я ухиливсь, попросивши звернутись безпосередньо до дотичних міністрів, бо взагалі ніяких неофіціальних зносин не водив з ними. За те був арештований, коли німецьке військо було введено в Ц[ентральну] Раду; переведено у мене ще раз ревізію й забрано листи й рукописі.

Останньої ночі, коли гетьманці обсаджували будинок Ц[ентральної] Ради, мене з жінкою і донькою вивезли січові стрільці до своєї касарні. В тім якийсь москаль хотів пробити мене багнетом, прокравшись до мене, але замість мене зранив мою жінку. Мене просили не показуватись, і так я мешкав під Києвом, на Звіринці, поки вибух, що там стався, не розвалив тої хати, а потім жив секретно в самім Києві.

В громадськім і політичнім житті я однаково не хотів брати участі, не хотів дати вражіння, що я мирюся з станом речей, устроєним сим німецьким насильством і зрадою буржуазії свому народові. Гетьман хотів придобритись до мене якимсь призначенням, напр., президентом академії (котру гетьманці спішили організувати, щоб зв’язати з його іменем се діло, для котрого працювали десятки літ дійсні подвижники української науки тоді, як ся наукова робота не приносила ніяких гонорів). Розуміється, я відхилив сю пропозицію: з гетьманською академією я не хотів мати нічого спільного.

Але [з] політичною акцією, яка зосереджувалась в новоутворенім «Національнім союзі», не мав я охоти шукати зв’язку. Провід в нім давали праві групи, що конспірували з німцями проти Ц[ентральної] Ради й тепер лаяли її та пробували організувати буржуазне українське правительство в порозумінні з гетьманом і німцями – поки гетьман не пустив остаточно з нічим і українську буржуазію, зв’язавшись з буржуазією російською на відбудування єдиної Росії.

Вийшов я з свого сховку вже коли гетьман зрезигнував і втік, а Київ зайняли українські повстанці. Селяни з Чиг[и]ринського повіту, звідки походить мій рід, поставили мою кандидатуру в Трудовий конгрес, скликаний на місяць січень 1919 p., і я не вважав можливим ухилитись, бо хотів перед селянськими депутатами, з котрими працював в Ц[ентральній] Раді, вияснити свій погляд на речі.

Я стояв на тім, що з відновленням Української Республіки треба вернутись до того моменту, де її існування було перерване актом німецького насильства. Треба проголосити неважними акти гетьманські, відновити закони Ц[ентральної] Ради, скликати її саму, аби від неї прийняло повновласть нове правительство й вона передала представництво чи то Установчим зборам, чи іншій інстанції.

Але сього не хотіли ні праві українські партії, ні Директорія. Вона робила всякі заходи, щоб затримати в своїх руках необмежену власть. Я й інші мої товариші вважали се дуже небезпечним для української справи і виступали проти такого плану на конгресі. Від сього часу в директоріальних кругах мене вважали провідником опозиції та підозрівали, що я організую якийсь переворот проти Директорії, хоч я для сього не дав ніякого приводу.

Після того, як Трудовий конгрес розпущено, я виїхав до Кам’янця, там редагував газету «Життя Поділля», що була органом соціалістичних українських партій, та разом з місцевими комітетами Селянської спілки та укр[аїнських] соц[іалістів]-революціонерів брав участь в організації місцевого Трудового конгресу. Він і відбувся в 20-х числах березня [1919].

Саме тоді була велика паніка в правительствених українських кругах і замішання через наступ большевиків, тому для охорони ладу з участю Труд[ового] конгресу організувався в Кам’янці Комітет охорони України, котрий існував щось тільки чотири дні і дійсно утримав лад в місті і по сім розпустився. Я в нім не брав участі, був тільки почесним головою конгресу. Про те в директоріальних кругах пішла така вість, що Грушевський організував в Кам’янці совітське правительство. Призначений Директорією особливий комендант Кам’янця Хомадовський почав арештовувати членів комітету та конгресу; казали авторитетні люди, що мав поручения кількох і розстріляти. Але слідом прийшов новий наказ, щоб арештованих випустити і Директорія почала складати новий, соціалістичний кабінет.

Все се скріпило мій давнішній намір – перевести свою роботу за кордон, поки на Україні утвориться правління, оперте на дійснім представництві трудового народу. Я звернувся з сим планом до нашої селянської партії соц[іалістів]-революціонерів, в контакті з котрою та Селянською спілкою працював увесь час, і вона справді помогла мені здійснити план своєю матеріальною поміччю. В остатніх днях березня я виїхав до Галичини, а відтак до Праги і з того часу працюю за кордоном, головно над організацією зв’язків з соціалістичними партіями та інформацією їх і взагалі світового громадянства про українські домагання, їх історію і завдання.

Більше-менше ви сю роботу знаєте. Моральну і матеріальну поміч мені в ній несли українські організації в Америці, і я їм за се дуже вдячний. Поле се занедбане, на нім треба довго й витривало працювати. Наші сусіди поляки, чехи, литовці, армяни й інші давно оцінили вагу сеї роботи за кордоном і тепер збирають її овочі. Ми приступаємо до неї пізніше, але з того не повинні тратити надії, лиш працювати з подвійною енергією й витривалістю.


Примітки

Вперше під назвою «З життя проф. М.Грушевського» автобіографічний лист за березень 1920 р. був видрукуваний у тижневику: Український голос (Вінніпег). – 1920. – Ч. 16. – 21 квітня.

У редакційній замітці «Українського голосу» зазначалося:

«Один з вінніпегських українців, переписуючись з проф. Грушевським, дістав сими днями лист, фотографію і огляд житя шан[овного] Професора від початку війни, о яке власне просив. Сей огляд і фотографію подав сей Українець нашій редакції] до поміщеня і ми містимо їх понизше. Щодо фотографії, то се є найновійша знимка (фотографія)».

Ці редакційні відомості підтверджуються збереженим коротким листом М.Грушевського, написаним 22 березня 1920 р. в Женеві та адресованим В.Батиському (за конвертом: W.Batycky, 722 Manitoba, Winnipeg, Canada):

«[…] Посилаю Вам свою фотографію – останню, зняту восени, і короткі відомосте про себе, котрі Ви просили для Вашої газети».

До листа додано машинописну копію автобіографічного нарису з рукописними правками М.Грушевського (документи зберігаються в приватній збірці С.І.Білоконя; там же зберігається і редакційний машинописний набір тексту для друку в «Українському голосі»). Згаданий лист дає змогу датувати нарис березнем 1920 р. Примірник «Українського голосу» з цією публікацією та фотографією виявити не вдалося.

За «Українським голосом» під назвою «Життє М.Грушевського від вибуху війни» нарис передрукований у тижневику «Народня воля» (Скрентон. – 1920. – Ч. 52. – 1 мая), про що свідчить редакційна примітка: «На просьбу одного з приятелів в Канаді проф. М.Грушевський написав огляд свого життя від початку війни. Цей автобіографічний нарис подаємо в цілосте за виннипегським «Українським голосом»«.

Під назвою «Життя професора Михайла Грушевського від вибуху світової війни» нарис передрукований у газеті «Америка» (Філадельфія. – 1920. – Ч. 113. – 22 вересня. – С. 3; Ч. 114. – 24 вересня. – С. 2). У редакційній замітці «Америки» зазначалося:

«Михайло Грушевський – це дуже визначний наш учений і діяч. Здавна стояв на чолі українського руху цілої Соборної України. 20 літ був він професором української історії на львівському університеті й брав діяльну участь в галицько-українському життю. Від часу першої революції (1915 – 6 pp.) переносить Грушевський головну свою увагу на Велику Україну, а за другої революції (від 1917 р.) стає на чоло Центральної Ради.

Життя і робота такого чоловіка не можуть не цікавити українського громадянина без різниці поглядів. Тому й подаємо нище огляд його життя, написаний проф. Грушевським на просьбу наших американських земляків і надрукований в американських українських часописах. До цих споминів треба додати одно, про що не згадав проф. Грушевський. З Криворівні видіслався він за помічю президії «Союза визволення України», яка побоюючися, аби не сталося йому чого лихого чи то від місцевої адміністрації, чи від наступавшого російського війська виєднала у центрального австрійського уряду дозвіл на переїзд з Криворівні до Відня».

Пізніше лист М.Грушевського під назвою «Автобіографія Михайла Грушевського, 1914 – 1919» передрукований у журналі: Український історик. – 1966. – Ч. 1 – 2. – С. 98 – 101; виданні: Великий Українець. Матеріали з життя та діяльності М.С.Грушевського / Упоряд. А.Демиденко. – К., 1992. – С. 214-219.

Подається за публікацією в «Народній волі».

…де я мав хатчину і виїздив щороку на кілька тижнів в липні, на вакації… – 1907 р. у мальовничому гуцульському селі Криворівня на лівому березі Чорного Черемоша при впадінні в нього р. Бережниці за посередництвом місцевого пароха Олекси Волянського Михайло Грушевський придбав у Владислава Пшибиловського «хутірець», названий пізніше «Грушівкою». Згодом, у листопаді 1911 р. та вересні 1912 p., «через гостинець» набув ще одну садибу у Х.Бендер та М.Готича. Перебуваючи в еміграції, детально описав свої маєтності у Криворівні в листі до К.Студинського від 11 лютого 1924 р. (Листи Михайла Грушевського до Кирила Студинського (1894 – 1932 pp.) / Упоряд. Г.Сварник. – Львів, 1998. – С. 142 – 143).

Збереглися плани обох садиб, накреслені від руки самим М.Грушевським (ЦДІАК України. – Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 18. – С. 11; ЦДІАЛ України. -Ф. 362. – Оп. 1. – Спр. 281. – Арк. 4 – 9). Детальніше див.: Панькова С. Літні вакації Михайла Грушевського у Криворівні //Український археографічний щорічник. Нова серія. – К., 2007. – Вип. 12. – С. 826 – 832; Панькова С., Старков В. Листування Олекси Волянського з Михайлом Грушевським // Український археографічний щорічник. Нова серія. – К., 2009. – Вип. 13/14. – С. 555-618.

Тепер її нема і сліду, зрівняли з землею москалі під час війни, ще й фотографію зняли, як «знищили Грушевського» – повертаючись з еміграції, М.Грушевський у листі від 11 лютого 1924 р. до К.Студинського так описав долю свого «хутірця»: «Була хата і приналежність, але спалено, здається, все чисто в р. 1917» (Листи Михайла Грушевського до Кирила Студинського (1894 – 1932 pp.) / Упоряд. Г.Сварник. – Львів, 1998. – С. 142 – 143). Інша маєтність, придбана у 1911 – 1912 pp., також не збереглася, знищена після Другої світової війни.

…перенести свою роботу до Києва… – на початку 1907 p. M.Грушевський переносить до Києва видання «Літературно-наукового вістника» та власних праць, зокрема «Історії України-Руси», активно співпрацює з першою щоденною наддніпрянською газетою «Рада», у квітні 1907 р. його обирають головою Українського наукового товариства у Києві, заснованого старогромадівцями, діяльність якого підносить на високий науковий рівень, виступає ініціатором і фактичним редактором ілюстрованого тижневика «Село», бере участь у заснуванні Українського товариства для підмоги науці, літературі і штуці у Києві (1908) тощо.

…зареквірував фіру і в кілька годин виправив мене за угорську границю, а звідти мусив зараз же від’їхати до Відня… – як свідчить редакційна замітка до публікації цієї статті в «Америці» та спогади А.Жука, виїзд М.Грушевського з Криворівні забезпечили члени СВУ, зокрема його учні.

Практичним перевезенням професора до Відня опікувалися О.Скоропис-Йолтуховський та М.Меленевський. За посередництвом Міністерства закордонних справ Австрії, 15 вересня 1914 р. вони надіслали телеграму у Криворівню про необхідність прибуття М.Грушевського до Відня. Не отримавши відповіді (насправді М.Грушевський відправив листа та листівку відразу, 17 вересня, але через військові події вона вчасно не дійшла), О.Скоропис-Йолтуховський та М.Меленевський повторно звернулися до згаданого міністерства з проханням,

«щоб військові власти зарядили вивезення Професора з родиною з Криворівні військовим автом. Так воно й сталось. Автом доїхав Професор з родиною до Будапешту, а звідси вже залізницею до Відня і прибув сюди дня 24 вересня. У Відні заопікувався Професором секретар СВУ Всеволод Козловський, теж колишній урядовець НТШ, помагаючи йому тут улаштуватися» (Жук А. Проф. М.Грушевський і Союз визволення України в роках Першої світової війни / Публікація І.Гирича // Молода нація. – 2002. – № 3. – С. 111-113).

В Відні поліція мене також пильно назорувала, але я таки виїхав до Італії… – під час допиту 29 листопада 1914 р. М.Грушевський дав детальні пояснення щодо свого перебування у Відні й Римі у вересні – листопаді 1914 р. та повернення до Росії:

«7-го сентября ст[арого]стиля выехал через Венгрию в Вену; там я пробыл приблизительно до половины октября по ст[арому] ст[илю] и выехал в Италию. Был там в разных городах, а главным образом в Риме. Из Рима я вернулся обратно в Вену за семьею и немедленно же мы все выехали через Румынию в Россию. 20-го сего ноября прибыли на ст[анцию] Унгены, а 22-го числа того же месяца в Киев» (цит. за: Музичук О. Звинувачується в шпигунстві… (Невідомі джерела до біографії М.С.Грушевського) // Архіви України. – 1991. – № 5. – С. 14 (протокол № 1 від 29 листопада 1914 р.)).

За щоденниковими записами вченого, що збереглися в купюрах Київського губернського жандармського управління, ці свідчення підтверджують: записи за 5, 8 та 14 жовтня 1914 р. зроблені у Відні, за 31 жовтня, 1, 4, 5 листопада – у Римі, за 13, 16 листопада 1914 р. – у Відні. Останній запис за 16 листопада лаконічний: «пакуемся» (Панькова С. Щоденник Михайла Грушевського 1910 – 1914 pp. у купюрах Київського губернського жандармського управління // Записки Наукового товариства імені Шевченка. – Львів, 2006. – Т. CCLI. Праці Історично-філософської секції. – С. 617 – 618).

…і в середині падолиста добравсь до Києва – за свідченнями М.Грушевського, даними ним на другий день після арешту, 29 листопада 1914 p., він прибув до Києва 22 листопада 1914 р. (Музичук О. Звинувачується в шпигунстві… – С. 14). Пізніше, перебуваючи в Лук’янівській в’язниці, М.Грушевський у листі до О.Шахматова від 17 лютого 1915 р. з болем констатував:

«Спешу принести мою искреннюю благодарность за Ваши добрые чувства и усилия помочь мне в этих удивительных бедствиях, обрушившихся на меня, когда я именно, чтобы снять всякое подозрение с себя лично и с украинского движения в России, с крайним риском – рискуя своею свободою, своими служебными правами, своим положением профессора и т. д. – пробивался и наконец пробился в Россию, в свой родной Киев! Приходится пережить полный разгром своей цели! Пропала кафедра, я лишился возможности вести свои научные занятия и свою «Историю Украины», составлявшую жизненный нерв моей деятельности» […]. Так увенчалась моя научная деятельность, которой как раз 25-летие исполняется теперь» (Макаров В.І. Листування М.С.Грушевського й О.О.Шахматова // УІЖ. – 1996. – № 6. – С. 31-32).

…наказ: як тільки я приїду, зараз мене треба обшукати, арештувати і вислати на Сибір… – доля вченого була вирішена задовго до його арешту. Ще 15 липня 1914 р. заступник міністра внутрішніх справ Російської імперії, командир Окремого корпусу жандармів генерал В.Джуньковський звернувся до київського, подільського та волинського генерал-губернатора Ф.Трепова з проханням охарактеризувати політичну діяльність М.Грушевського та висловити думку щодо доцільності його адміністративного виселення. А вже ЗО серпня 1914 р. начальник Київського жандармського управління О.Шредель отримав наказ Ф.Трепова «подвергнуть профессора Грушевского аресту при первом его появлении в Киеве и высылке из Юго-Западного края в порядке правил военного положения» (ЦДІАК України. – Ф. 274. – Оп. 1. – Спр. 3321. – Арк. 53). Це підтверджується і звітом О.Шределя про виконання наказу:

«Так как высылка профессора Грушевского была уже предрешена и по осмотру отобранного материала не усматривалось данных для возбуждения формального дознания, то Грушевский был задержан в Киеве до окончания допроса по содержанию отобранных у него документов» (Там само. – Арк. 53 зв.).

Серед спеціальних досліджень та публікацій документів про арешт і заслання М.Грушевського 1914 – 1917 pp. див.:

Білокінь С.І. «Справа про висланого з Галичини… професора М.Грушевського» (З фондів Держархіву Ульяновської області) // Архіви України. – 1996. – № 1 – 3. – С. 92 – 98;

Вибрані наукові праці академіка В.І.Вернадського. – К., 2011. – Т. 2: Володимир Іванович Вернадський. Листування з українськими вченими. – Кн. 1: Листування А – Г. – С. 749 – 777 (лисування з М.С.Грушевським);

Грушевський М. Спомини // Київ. – 1989. – №8. – С. 103 – 126;

Малик Я. Кримінальні переслідування Михайла Грушевського (1914 – 1934 pp.) // Михайло Грушевський. Збірник наукових праць і матеріалів Міжнародної ювілейної конференції, присвяченої 125-й річниці від дня народження Михайла Грушевського. – Львів, 1994. – С. 412 – 425;

Мельниченко В. Михайло Грушевський: «Я оснувався в Москві: Арбат 55». – М., 2005;

Його ж. Тарас Шевченко і Михайло Грушевський на Старому Арбаті. – М., 2006;

Музичук О. Звинувачується в шпигунстві… (Невідомі джерела до біографії М.С.Грушевського // Архіви України. – 1991. – № 5. – С. 12 – 29;

Папакін Г.В. Документи архівосховищ Російської Федерації про М.С.Грушевського // Архіви України. – 1996. – № 1 – 3. – С. 87 – 91;

Робинсон M.A. М.С.Грушевский и русская академическая элита // Славянский альманах 2008. – М., 2009. – С. 177 – 206;

Савенко Є. Про перебування Михайла Грушевського на засланні: архівні матеріали // Український вимір. – Ніжин, 2005. – Вип. 4. – Кн. 1. – С. 64 – 71;

Ссылка М.С.Грушевского. Подготовил П.Елецкий // Минувшее: Исторический альманах. – СПб., 1998. – Вып. 23. – С. 207 – 262;

Чернов Е. Петроградские ученые и ссылка М.С.Грушевского во время первой мировой войны // Дніпропетровський історико-археографічний збірник. – Дніпропетровськ, 2001. – Вип. 2. – С. 642 – 645;

Щербак М., Щербак Н. М.Грушевський і жандарми: вчений і система // Михайло Грушевський – науковець і політик у контексті сучасності. – К., 2002. – С. 74 – 80;

«Я никогда не выступал против России» (М.С.Грушевский и русские ученые. 1914-1916) / Публ. А.А.Варлыго // Исторический архив. – 1997. – № 4. – С. 175-199.

І дійсно в чотири дні по приїзді у мене зробили ревізію, забрали всі книжки й папери, а самого мене всадили до тюрми – 28 листопада 1914 р. за розпорядженням начальника Київського губернського жандармського управління полковника О.Шределя М.Грушевський був заарештований на підставі ст. 23 «Правил про місцевості, що знаходяться на військовому стані» та відправлений до Лук’янівської в’язниці. Обставини арешту М.Грушевського детально описані у спогадах Д.Дорошенка (Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє – минуле (1914 – 1920). – Мюнхен, 1969. – с. 39 – 40).

Упродовж 29 листопада 1914 р. – 8 лютого 1915 р. було проведено 8 допитів, протоколи яких зберігаються: ЦДІАК України. – Ф. 274. – Оп. 1. – Спр. 3320. – Арк. 150-154; 186-201 зв.; 225-228 зв. Поміж ними укладали протоколи з описом матеріалів, відібраних під час обшуку, речових доказів, експертиз листів, щоденників, рукописів тощо. Машинописні копії 21 протоколу зберігаються: Там само. – Спр. 3321. – Арк. 2 – 5; 16 – 25; 32-33 зв.

Під час першого обшуку 28 листопада 1914 р. в київському помешканні М.Грушевського по вул. Паньківській, 9 (кв. 12) було відібране і спаковане в кошики листування, фотографії, рукописи, щоденники, фінансово-господарські та майнові документи, книги (приблизно 2 тис.), про що складений протокол № 3 (30 листопада – 5 грудня 1914 р.) (Там само. – Спр. 3320. – Арк. 155 – 164 зв.). Вчений декілька разів звертався з проханням повернути йому документи і книги, частину яких він отримав згідно з розписками від 15, 16, 22, 23 грудня та 8 лютого 1915 р. (Там само. – Арк. 32 – 38).

На решту матеріалів, ретельно розглянутих підполковником П.Самохваловим, укладений протокол № 10 (7 – 29 грудня 1914 р.) як на предмети, «могущие иметь значение для дела в качестве вещественных доказательств» (Там само. – Арк. 135 – 139; 202 – 205). Найбільшою втратою серед цих речових доказів стали щоденники М.Грушевського за 1910 – 1914 pp., які й дотепер не виявлені в архівних збірках (див.: Панькова С. Щоденник Михайла Грушевського 1910 – 1914 pp…. – С. 607 – 633).

…російські окупаційні власті зробили ревізії у мене в хаті у Львові і прислали забране київській жандармерії… – на вимогу начальника Київського губернського жандармського управління від 30 листопада 1914 р. № 2650, за розпорядженням начальника тимчасового Жандармського управління військового генерал-губернаторства в Галичині полковника Мезенцова, на львівській віллі М.Грушевського 10 (23) грудня 1914 р. був проведений обшук. Під час обшуку «были обнаружены большая переписка и громадная библиотека по украинскому вопросу» (ЦДІАК України. – Ф. 361. – Оп. 1. – Спр. 892. – Арк. 10).

За його результатами ротмістр окремого корпусу жандармів жандармського управління військового генерал-губернаторства Галичини Кірпотенко 12 (25) грудня 1914 р. уклав протокол, до якого були включені деякі праці М.Грушевського, видання Революційної української партії, окремі листи та візитівки, план маєтності в Криворівні, десятки фотографій (В.Дорошенко, М.Залізняк, М.Гаврилко, А.Жук, Д.Донцов, В.Козловський, В.Старосольський, М.Струтинський, І.Джиджора, О.Роздольський, Д.Лукіянович, В.Винниченко, Н.Кибальчич та ін.) (Там само. – Ф. 274. – Оп. 1. – Спр. 3320. – Арк. 210 – 211).

Копії з цих фотографій були розіслані по всіх жандармських управліннях Російської імперії як доказ зв’язків М.Грушевського з діячами Союзу визволення України, окремі з яких були зображені на знімках (Там само. – Ф. 274. – Оп. 1. – Арк. 114; Оп. 5. – Спр. 42. – Арк. 453 – 468). Окрім того, обшук був проведений і в НТШ, а вилучені окремі листи М.Грушевського, Є.Чикаленка, В.Дорошенка направлені начальнику Київського губернського жандармського управління як докази, «указывающие на связи мазепинских деятелей» (Там само. – Ф. 274. – Оп. 5. – Спр. 42. – Арк. 431 – 432).

Ретельна перевірка речових доказів, вилучених у Києві та Львові, й осіб, зображених на фотографіях з львівської вілли, розгляд секретного донесення начальника тимчасового Жандармського управління при воєнному Галицькому генерал-губернаторстві полковника Мезенцова від 17 (30) січня 1915 р. з аналізом українського руху в краї та ролі М.Грушевського в «мазепинском движениии в Галичине и в Малороссии» відтермінували слідство (Там само. – Ф. 274. – Оп. 1. – Спр. 3320. – Арк. 83 – 92).

Спроба звинуватити М.Грушевського в шпигунстві на користь Австро-Угорщини в ході дізнання не дала конкретних підтверджень, тому було прийняте рішення про висилку його в адміністративному порядку, без суду, в Томську губернію «на время состояния местностей, из которых он выслан, на военном положении». Завдяки клопотанням російських академіків вдалося змінити це місце на Симбірськ.

Тим часом Російська академія наук вставилась за мною…– клопотання перед президентом Російської академії наук, великим князем Костянтином Костянтиновичем Романовим вперше порушив брат Олександр Грушевський, який на той час обіймав посаду приват-доцента Петербурзького університету.

Президент РАН звернувся за консультаціями до відомого історика С.Ф.Платонова, який зазначив, що за особливі наукові здобутки М.Грушевський «достоен к себе внимания и возможного снисхождения» (Ссылка М.С.Грушевского. – С. 218 – 219). 26 грудня 1914 р. К.К.Романов звернувся і до академіка О.О.Шахматова, який запропонував взяти на себе місію щодо клопотань за Грушевського перед Міністерством внутрішніх справ та вищим військовим командуванням.

Як і С.Платонов, О.Шахматов наголошував на високому науковому рівні праць автора фундаментальної «Історії України-Руси», які змушують його «с волнением желать освобождения Грушевского, его оправдания» (Там само. – С. 222). 4 січня 1915 р. О.Шахматов звернувся з листом до заступника міністра внутрішніх справ, командира Окремого корпусу жандармів В.Ф.Джуньковського з проханням замінити місце заслання М.Грушевського – Томську губернію – на Москву або Саратов чи Казань (ЦДІАК України. – Ф. 274. – Оп. 1. – Спр. 3320. – Арк. 77 – 77 зв.).

Аналогічне прохання 26 січня 1915 р. О.Шахматов адресував і міністру освіти (Там само. – Арк. 108 – 108 зв.). Його підтримали М.А. Дьяконов та А.С.Лаппо-Данилевський (Там само. – Арк. 107, 106). Саме на підставі всіх цих заходів 9 лютого 1918 р. до Киева надійшло розпорядження Міністерства внутрішніх справ про призначення місцем заслання М.Грушевського Симбірськ.

…вивезли мене під вартою до Симбірська… – 18 лютого 1915 р. М.Грушевський у супроводі городового був відправлений на заслання в Симбірськ, куди прибув 22 лютого. У Симбірську вчений вже особисто порушує клопотання про можливість перебратися до Москви чи Петербурга, надіславши 5 квітня 1915 р. листа до К.Романова (Ссылка М.С.Грушевского. – С. 234 – 237).

Президент РАН і цього разу вдався за консультаціями до С.Платонова та О.Шахматова, на підставі рекомендацій яких вирішив конфіденційно звернутися до шефа корпусу жандармів В.Ф.Джуньковського. 7 квітня 1915 р. М.Грушевському був наданий дозвіл відбувати подальший термін заслання в Казані під «негласным наблюдением». Отримавши можливість поправити здоров’я на дачі, яку вдалося винайняти до кінця літнього сезону, вчений відбув на нове місце лише 2 вересня 1915 р.

…куди потім приїхала й моя сім’я… – згадки про від’їзд до Симбірська занотувала у своєму щоденнику донька Катерина Грушевська:

«З кінця лютого 1915 р. ми з Мамусею поїхали до Сімбірська. Я була ще від кору дуже слаба, лиш тиждень як вийшла з ліжка […]. Якесь трохи величне бажання помогти і боронити його пігнало нас в дорогу, скоріше може ніж се було осторожно. Ми їхали з радістю. Перший раз може ми почули, що сей кошмар нарешті скінчився» (цит. за: Матяш І.Б. Катерина Грушевська: життєпис, бібліографія, архіви. – К., 1997. – С. 195).

…а нарешті до Москви – 15 грудня 1915 р. члени Державної Ради по виборах від Петербурзької академії наук та університетів В.І.Вернадський, Д.Д.Гримм, М.М.Ковалевський, С.Ф.Ольденбург та інші звернулися до міністра внутрішніх справ з проханням про переведення М.Грушевського до Москви. Про це сповіщав історика В.Вернадський:

«Я вполне сознаю, что то, чего мы просим, далеко не отвечает тому, что было бы справедливо и что бы желалось. […] Я считаю все меры, принятые по отношению к Вам, безрассудными и недопустимыми с русской государственной точки зрения, не только к Вам как к ученому, но и как к украинскому деятелю. Во всем, что Вы пишете мне об украинском вопросе, я с Вами совершенно согласен, с негодованием и ужасом слежу за безумной противогосударственной политикой русского правительства в украинском вопросе в настоящий момент. […] Изменение придет одновременно, и вряд ли можно сомневаться в том, что решение украинского вопроса в России, которое вытечет из хода истории, – и, я думаю, скоро, – будет гораздо ближе к Вашим указаниям, чем к теперешней политике черной сотни» (Вибрані наукові праці академіка В.І.Вернадського. – Т. 2. – Кн. 1. – С. 749 – 750, 766 – 767).

Очевидно, група вчених на чолі з В.Вернадським після клопотання кінця 1915 р. вживала додаткових заходів щодо вирішення питання про заслання Грушевського. В результаті в серпні 1916 р. командувач військами Московського військового округу дав відповідний дозвіл московському градоначальнику про перебування М.Грушевського під «гласным надзором» у Москві. За «Споминами» вченого та архівними джерелами відомо, що до Москви він прибув 11 вересня 1916 р. Про свій переїзд вчений сповістив О.Шахматова, В.Вернадського, С.Єфремова, вказавши адресу: Арбат, 55, помешкання 8.

…писав до російських часописей в обороні української справи… – у Москві М.Грушевський продовжував співпрацювати з «Украинской жизнью», опублікувавши на її сторінках статтю «Независимая Польша и автономная Галиция» (1916. – № 12) (передрук: Грушевський М. Твори: У 50 т. – Львів, 2005. – Т. 3. – С. 503 – 511). Брав безпосередню участь у заснуванні журналу «Промінь» (Грушевський М. Спомини // Київ. – 1989. – № 8. – С. 103-104, 107, 109-110, 123, 124), де з’явилося 6 його публіцистичних праць: «Проголошення польської самостійності», «Розширення автономії Галичини. Смерть ціс[аря] Франца-Йосифа», «На Свят-вечір», «Перспективи нового життя», «На страшний суд», «Чергова справа» (передруки: Грушевський М. Твори: У 50 т. – Львів, 2005. – Т. 3. – С. 493-527).

…»Всесвітню історію» вдалось мені й випустити… – див.: Грушевський М. Всесвітня історія в короткім огляді. – Петроград: Друкарня «Научное дело», 1917. – Ч. І. – 223 с. З поверненям вченого у березні 1917 р. до Києва сюди був перенесений і подальший друк праці. Того ж року перевидана перша частина, випущена друга, третя й четверта, яка закінчувалася 1848 роком. Так був реалізований первісний задум автора щодо «ширшого (більш наукового)» циклу всесвітньої історії, про що він зазначав у передмові до четвертої частини, датованій 22 листопада 1917 р.: «Сим випуском кінчається моя праця, обдумана в в’язниці і виконана в трудних обставинах заслання».

Після гетьманського перевороту вчений продовжує роботу над «Всесвітньою історією в короткім огляді», підготувавши та видавши п’яту й шосту частини, довівши її виклад до початку XX ст. Анонсована сьома частина («Останні десятиліття») друком так і не вийшла. Популярніший («ужчий») варіант праці у двох частинах історик видрукував в еміграції: Грушевський Михайло. Всесвітня історія. Приладжена до програм вищих початкових шкіл і низших кляс шкіл середніх. – К.: Видання Дніпровського Союзу Споживчих Союзів України (Дніпросоюзу); Друкарня J.N.Vernny, Wien, 1920.

…а «Історія української літератури» зосталась недокінчена – у передмові до першого тому «Історії української літератури», що вийшов одночасно з другим і третім під час перебування вченого в еміграції у 1923 р. (місце видання на титулі: Київ; Львів), М.Грушевський поділився з читачами своїми давніми задумами, умовами реалізації проекту та його перспективами:

«Написання сеї книги було моєю давньою мрією. […] Приступивши до видавання великого курсу української історії, я давав в нім доволі багато місця оглядови письменності і словесного мистецтва, так що по мойому плану в рамцях сього історичного курсу мав поволі виростати і огляд історії української словесної творчості, як першорядної соціальної функції і многовартного джерела для пізнання соціального і культурного життя. […]

Коли ж моя робота над моїм історичним курсом припинилась, – з початком війни, я став думати над виданнєм окремого огляду української літератури. Сидячи в в’язниці зимою 1914/1915 р., приготовив я конспект такого курсу і потім на засланню займався приготовчою роботою для нього. Не було се легко, бо ні в Симбірську, ні в Казані, ні навіть в Москві, де я опинився зимою 1916/7, не мав я скільки-небудь доброго українського апарату. Але й те, що я зробив за ті роки, потім згинуло в огні моєї хати з початком 1918 р. Отже, рік пізніше виїхав я за кордон властиво з тим тільки, що мав в голові. […]

В заграничних бібліотеках я не знаходив часто найбільш основних речей з сфери українознавства, не міг розшукати навіть своїх власних публікацій, – не кажучи вже про неможливість використати те, що намітив собі в архівальних і бібліотечних студіях попередніх років, – тому що не міг до тих бібліотек дістатись, ні з ким зкореспондуватись. Роками приходилось чекати на присилку тої чи іншої книжки з краю, чи з якоїсь приватної заграничної збірки, і часто доводилось мині писати з пам’яті, за неможливістю дістати саму книгу» (Грушевський М. Переднє слово // Грушевський М. Історія української літератури. – Київ; Львів, 1923. – Частина перша. – С. 4 – 7).

Не відступаючись від своїх задумів, учений намагався заповнити прогалину за рахунок книг зі своєї львівської книгозбірні. Роль «бібліотекаря» виконував К.Студинський, до якого історик не раз звертався з проханням розшукати на віллі або в бібліотеці НТШ необхідні видання та переправити їх до Відня (Листи Михайла Грушевського до Кирила Студинського… – С. 71, 77, 80, 81, 85, 88, 90, 91, 117).

Переправлені в Україну перші три томи проекту були заборонені, однак М.Грушевський продовжував працювати далі: «Я підкінчую тепер IV том, але не збираюсь скоро друкувати, бо книжковий торг цілком упав», – сповіщав він Олександру Олесю у вересні 1923 р. (Листування Михайла Грушевського. – Київ; Нью-Йорк; Париж; Львів; Торонто, 1997. – Т. 1 / Упоряд. Г.Бурлака, ред. Л.Винар. – С. 256).

Повернувшись в Україну, у 1925 р. М.Грушевський закінчив та видав четвертий том «Історії української літератури», у 1926 – 1927 pp. – відповідно першу та другу частини п’ятого. У липні 1930 р. отримав дозвіл від керівництва ВУАН на друк шостого тому (IP НБУВ. – Ф. X. – № 15187 – 15188), який «восени 1930 р. віддав був до друку, почали складати, але весною 1931 р. спинилося» (Листи Михайла Грушевського до Кирила Студинського. – С. 250). Активно працює над наступними томами в «почесному засланні» у Москві у 1931 – 1934 pp. (Листи Михайла Грушевського до Кирила Студинського. – С. 249 – 250; Листи Михайла Грушевського до Михайла Мочульського (1901-1933) / Упоряд. Р.Дзюбан. – Львів, 2004. – С. 107-124; Дядюк М. Листи Михайла Грушевського до Михайла Возняка: 1909 – 1932 pp. // Український історик. – 2006 – 2007. – Ч. 4 (172) / 1-2 (173-174). – С. 152-153).

Після смерті М.Грушевського донька Катерина присвятила своє життя підготовці до друку спадщини батька. Вона видала завершений ним ще у 1930 р. X том (першу частину) «Історії України-Руси». 17 січня 1937 р. дружина Марія Сильвестрівна Грушевська писала до галицької рідні: «Сими днями вийшла і книжка:

«Іс[торія] Ук[раїни] Руси» X том – під редакцією Кулюні… се перша книжка зі спадщини. Лишилось ще дуже багато праць, але по історії літератури, хоч і се властиво частина історії». (Листування Михайла, Марії та Катерини Грушевських / Упоряд. М.Магунь. – Львів, 2008. – С. 50).

Над цією літературною частиною спадщини, насамперед підготовленим до друку шостим томом «Історії української літератури», а також паралельно над сьомим і восьмим, К.Грушевська працювала до свого арешту в липні 1938 р. (Білокінь С. Рецензія О.Білецького на шостий том «Історії Української літератури» // Український історик. – 1991-1992. – Ч. 3-4; 1-4. – С. 256-264; Федорук Я. Життя Михайла Грушевського в Москві та його організаційна діяльність (1931 – 1934) // Загартована історією. Ювілейний збірник на пошану професора Надії Іванівни Миронець з нагоди 80-ліття від дня народження. – К., 2013. – С. 175 – 204; Його ж. Творчість Михайла Грушевського в останній період його життя (1931 – 1934) // Записки НТШ. – Львів, 2013. – Т. CCLXV: Праці Історично-філософської секції. – С. 151 – 179.

Реалізувати ці задуми не вдалося. Шостий том «Історії української літератури» вийшов друком лише у 1995 p., тексти сьомого і восьмого на сьогодні вважаються втраченими.

…зайнявсь я тут докінченням VII тому «Історії України»… І сей том я навіть надрукував, але в світ він так і не вийшов – у тексті допущена коректорська помилка: зазначено помилково «VII том», над яким учений працював і видав значно раніше, 1909 р. Насправді йдеться про VIII том (III частину) «Історії України-Руси», колізії з виданням якої автор подав у передмові до другого, повтореного видання, яке вийшло у 1922 р.

«[…] коли мене переведено на життя до Москви, на осінь 1916 p., стало для мене можливим довести роботу до межі, котру я поставив для VIII тому […]. Не вважаючи на дуже трудні обставини мого засланського життя, я на зиму 1916/1917 р. довів до кінця сю працю й почав її друкувати в Москві саме коли почалась революція й покликала мене до Київа. Книга друкувалась потім цілий рік, і незадавно перед зірваннєм зносин між Україною й Московщиною пішли її останні коректи.

Потім я довго не мав про неї вістей, і тільки під час мирових переговорів, літом 1918 p., через імпровізованих поштарів, які возили пошту з Київа до Москви і назад, я передав наказ друкарні випустити книгу – і дістав разом з рахунком один примірник з друкарською розцінкою. Не знаю, чи випустила друкарня книгу до книгарень: не бачив і не чув я ніде її сліду, і передруковую тепер з того єдиного примірника, який тоді отримав. Не роблю в ній змін, щоб не вносити до викладу ніякої «політики», навіяної подіями останніх літ. Нехай буде такою, якою писалась тоді, коли українців ще не ділила нинішня політика» (Грушевський М. Історія України-Руси: В 11 т., 12 кн. – К., 1995. – Т. VIII. – Ч. III. – С. 4).

Цю ж історію вчений лаконічно переповідає і в «Автобіографії» 1926 р. (Грушевський M.С. Автобіографія. 1926 р, // Великий Українець. Матеріали з життя та діяльності М.С.Грушевського / Упоряд. А.Демиденко. – К., 1991. – С. 238 – 239). 1922 р. була перевидана також перша та друга частини VIII тому за виданнями відповідно 1913 р. та 1915 р.

…віз, в котрім я їхав, загорівсь, ледво з життям я вискочив, а речі мої і рукописі в огні зостались – йдеться про вагон, у якому їхав М.Грушевський з Москви. Цю історію він детально описав у спогадах (Грушевський М. Спомини. – Київ. – 1989. – № 8. – С. 126 – 127).

В серпні, по піврічній роботі, дуже я просив мене звільнити з того обов’язку… – ці настрої співпали в часі з дискусією на Шостих загальних зборах УЦР (5 – 9 серпня 1917 р.) щодо прийняття «Тимчасової інструкції Генеральному секретаріатові», затвердженої Тимчасовим урядом 4 серпня 1917 р. всупереч розробленому і прийнятому Малою радою УЦР 16 липня 1917 р. «Статуту Генерального секретаріату». Свій стан учений детально і відверто описує у спогадах:

«Я був страшенно стомлений і збентежений сими переживаннями, і передчуваючи в дальшім не менш тяжкий і невеселий шлях, боявся за свої сили, за свою психічну рівновагу, тому хотів звільнитися з роботи в Центр[альній] раді. Літературно-наукова робота, котру я старався регулярно вести, – працюючи ранками, до певної міри утримувала мене в психічній рівновазі, але, видно, її не вистачало.

Я не відірвався ні на єдиний день від сеї томлячої, нервово-напруженої, тривожної діяльності; говорения і уважання так напружували мої нерви, що я, вертаючи вечором з засідань, звичайно не міг заснути, хіба глибоко в ніч, після різних холодних обливань і т. под. При тім ми всі жили в безнастанній тривозі, в свідомості можливості якоїсь несподіваної катастрофи: арештів, збройного нападу і под. Око контррозвідки ми чули на собі безнастанно.

Відійти від сього всього на якийсь час, виїхати, змінити режим і роботу – се було необхідністю. Вся моя родина жила в нервовім напруженні, яке могло щохвилини урватись. І все-таки вона не вірила в можливість вирватися мені з сього млина і не вірила, що я справді звільнюся. Так воно й вийшло. Сесія почалась в полуднє 6 серпня, в театральній залі Народного дому. Я здав провід Веселовському, а сам зложив досить довге і докладне звідомлення про діяльність Малої ради за місяць липень; а накінець просив звільнити мене з президії з огляду на крайнє моє перевтомлення, а потребу для проводу в такій напруженій ситуації людини з свіжими силами і сильними нервами». (Грушевський М. Спомини // Київ. – 1989. – № 11. – С. 123).

Врешті, після обговорення, була ухвалена резолюція, в якій висловлювалося прохання до М.Грушевського не уступати з посади. «Так воно й скінчилось», – підсумовував учений (Там само).

…як їх головний комендант розстріляв нашу хату запальними кулями, так що вона згоріла до тла з усіми колекціями й творами штуки української, моїми й мого приятеля В.Г.Кричевського… – цю трагічну сторінку описав М.Грушевський у передмові до своєї праці «На порозі Нової України»:

«25 січня під час бомбардовання Києва большовики запальними знарядами розстріляли дім, де я жив, – наш фамільний дім, побудований десять літ тому за гроші, полишені батьком. Кільканадцять запальних знарядів, що влетіли один за другим до нашого помешкання й сусідніх, за кілька минут обернули в одно огнище весь дім. Згоріли мої рукописи й матеріали, бібліотека і переписка, колекції українських старинностей, що збирав я стільки літ, збірки килимів, вишивок, зброї, посуду, порцеляни, фаянсу, окрас, меблів, малюнків. Довго було б оповідати, і прикро навіть згадувати. Ніякі сили вже тепер не вернуть його…» (Грушевський М. Твори: У 50 т. – К., 2007. – Том 4. – Кн. І. – С. 226 – 227).

Див. також: Кричевська Є. Пожежа будинку Михайла Грушевського // Нові дні. – 1958. – Ч. 105 (Жовтень). – С. 13 – 20; Гирич І. Знищені мистецька збірка і архів Михайла Грушевського // Гирич І. Київ в українській історії. – К., 2011. – С. 186 – 195: Эрнст Ф. Художественные сокровища Киева, пострадавшие в 1918 году. – К., 1918.

Разом з Ц[ентральною] Радою виїхав я на Волинь… – під безперервними вибухами 25 січня 1918 p. відбулося останнє засідання 9-ї сесії УЦР. Після цього М.Грушевський переїхав до казарм січових стрільців у будинку Духовної семінарії. Того самого дня надвечір під охороною січових стрільців голова, члени УЦР та уряд виїхали з Києва. 27 січня 1918 р. українські війська увійшли в Житомир, слідом за ними прибули члени УЦР та РНМ УНР. 30 січня 1918 р. Рада народних міністрів видала відозву до народу України, у якій зазначалося, що

«25 січня українське правительство, щоб припинити розбивання Києва більшовиками, вивело свої війська і гармати на передмістя і перенесло свій осідок часово до Житомира» (Українська Центральна Рада. Документи і матеріали: У 2 т. – К, 1996. – Т. 2. – С. 152 – 153).

31 січня 1918 р. на засіданні РНК УНР у зв’язку з загрозливим становищем на фронті ухвалене рішення про негайний виїзд з Житомира на північ Волині, до Сарн, куди урядові установи та УЦР прибули 6 лютого 1918 р. У наступні два тижні, окрім Сарн, осідком Центральної Ради був Коростень і Житомир. 16 лютого (1 березня н. ст.) українські війська зайняли Святошин, наступного дня вступили до Києва. Центральна Рада повернулася до столиці 20 лютого (5 березня н. ст). Її перше засідання після повернення до Києва відбулося 9 березня 1918 р. (Українська Центральна Рада. Документи і матеріали. – Т. 2. – С. 190 – 191).

…а, вернувшися до Києва, таки й жив в її будинку… – важливі відомості щодо цього «пристановища» М.Грушевського подає у своїх спогадах його багатолітній приятель зі студентських літ, відомий києвознавець Л.Добровольський:

«І сам М[ихайло] С[ергійович] у той час, напр., услід за однією із катастроф у його житті, неодноразово звертався до мене зі свого тодішнього притулку, підвального приміщення Педагогічного музею, за постачанням його з мого книжкового фонду відповідним матеріалом для проведення, з притаманною йому енергією, робіт по упорядкуванню подвійної серії підручників або посібників із загальної історії» (Добровольський Л. Спогади про М.Грушевського // Український історик. – 2002. – Ч. 1 – 4. – С. 410).

У цьому ж «притулку» 28 квітня 1918 р. голова УЦР був підданий домашньому арешту (Відродження (Київ). – 1918. – Ч. 29. – 30 квітня. – С. 3). Не почуваючи себе безпечно після державного перевороту, вночі 30 квітня 1918 р. М.Грушевський переїхав із січовими стрільцями спершу до їхніх казарм на вул. Терещенківській, а згодом до Луцьких казарм. Невдовзі після від’їзду до його помешкання в будинку Центральної Ради з’явився військовий відділ, маючи ордер на арешт голови УЦР. Не заставши його та не встановивши місце перебування, був проведений обшук, однак жодних паперів не знайшли (Там само. – Ч. 33. – 9 травня. – С.1).

З німцями, коли вони не кликані прийшли на Україну, не могло у мене бути добрих відносин – після повернення Центральної Ради на початку березня 1918 р. до Києва, під враженням швидкого звільнення столиці від більшовиків, М.Грушевський та провід УЦР дещо ідеалізували ставлення Німеччини до України. Щоб вплинути на громадську думку, здебільшого негативно налаштовану до приходу німецького війська, М.Грушевський змушений був дати публічне пояснення (див.: Розмова з професором М.С.Грушевським [щодо причин приходу німецьких військ на Україну (березень 1918 р.)] (Грушевський М. Твори: У 50 т. – Львів, 2007. – Т. 4. – Кн. І. – С. 112 – 113).

Проте справжні наміри Німеччини проявилися досить швидко і не могли не змінити відносини з УЦР та її лідером, а врешті, вплинути на долю першого новітнього українського парламенту. Детально див.: Дмитришин В. Повалення німцями Центральної Ради у квітні 1918 року: нові дані з німецьких архівів // Політологічні читання. – 1998. – № 1. – С. 104 – 121; Любинський М. Як прийшли німці // ЛНВ. – Київ. – 1918. – Т LXXII (Грудень). – С. 202 – 216; Нариси історії Української революції 1917 – 1921 pp.: У двох книгах. – К., 2011. – Книга перша. – С. 242 – 250; Несук М. Драма вибору. Відносини України з Центральними державами у 1917 – 1918 pp. – К., 1999; Пиріг P. Центральна Рада й німецьке військове командування в Україні: проблеми взаємовідносин (лютий – квітень 1918 р.) // УІЖ. – 2007. – № 2. – С. 47-63.

…задумали завести монархічне, гетьманське правління – див. статті «По шкоді», «Світова війна і революція» та коментарі до них.

…коли гетьманці обсаджували будинок Ц[ентральної] Ради, мене з жінкою і донькою вивезли січові стрільці до своєї касарні – автор не наголошує на одній важливій обставині, яку дозволяють уточнити спогади хорунжого УСС Івана Вислоцького. Ймовірно, після замаху на голову УЦР навіть казарми січових стрільців не вважали безпечним місцем для нього. Щоб уникнути непередбачених ситуацій, у перші дні після гетьманського перевороту М.Грушевський змушений був переховуватись у помешканні студенток. Його особистий охоронець І.Вислоцький згадував:

«Незабаром після розброєння [30 квітня 1918 р. – Упоряд.] мене закликав сотник Василь Кучабський і наказав іти до помешкання двох студенток, де переховувався професор Грушевський, і бути там охоронцем, не дати арештувати Грушевського, якого шукала і поліція, і самочинно російські добровольчі відділи. Охорона, що складалася з нас, чотирьох старшин, мала вжити зброю супроти тих добровольців і боронити Грушевського до останнього. Ми не мали вжити зброї супроти поліції, а в часі арештування і ведення його вулицею охороняти його перед москалями на вулицях. Охорона тривала два – три дні, відтак Грушевського перейняла інша охорона, яка його кудись вивезла» (Вислоцький І. Спомини розвідника з часів Першої світової війни. – Львів, 2007. – С. 16).

Ці відомості уточнює і сам М.Грушевський у своїх пізніших «Споминах», називаючи при тому прізвища студенток – Суличичі, які відвідали його ще на засланні в Москві у грудні 1916 р. (Грушевський М. Спомини // Київ. – 1989. – № 8. – С. 115). У помешканні студенток 1 травня 1918 р. були зроблені декілька знімків, оригінали яких зберігаються в Істерико-меморіальному музеї Михайла Грушевського та Центральному державному кінофотофоноархіві України ім. Г.С.Пшеничного. Після роззброєння січових стрільців учений замешкав на Звіринці.

москаль хотів пробити мене багнетом… – хорунжий Першого полку січових стрільців І.Вислоцький у своїх спогадах так описав цей епізод:

«Ще того самого дня [30 квітня 1918 р. – Упоряд.] я був висланий із чотою найліпших курсантів-старшин до касарень на Терещенківську вулицю, для спеціальної охорони Михайла Грушевського, де на моїх очах стався напад на нього. Один із рядових – галичанин, русофіл – кинувся на Грушевського з криком: «За Русь, за Русь!» та хотів багнетом проколоти його, але кілька старшин і стрільців миттю кинулися вперед і не допустили до цього» (Вислоцький І. Спомини розвідника з часів Першої світової війни. – С. 13).

Про цей замах згадують також Є.Чикаленко та В.Винниченко, додаючи, що під час інциденту була поранена дружина Марія Сильвестрівна. За щоденниковими записами Є.Чикаленка, відомо, що особу, яка вчинила замах, заарештували, а на початку липня 1918 р. вбили при спробі втечі, «очевидно, боячись, що він одкриє якусь тайну, може й наказ йому убить Грушевського» (Чикаленко Є. Щоденник: У 2-х томах. – К., 2004. – Том II (1918-1919). – С. 83).

…а потім жив секретно в самім Києві – після вибуху на Звіринці артилерійських складів з запасами гарматних снарядів, що стався 6 червня 1918 p., М.Грушевський перебрався до свого будинку на Паньківській, 7, придбаного ним у травні 1913 р. «межа в межу» з набутою ще в липні 1908 р. реальністю на Паньківській, 9.

Запобіжні заходи до нелегального проживання були обумовлені небезпідставними побоюваннями зазнати репресій з боку нової влади. За даними дослідників цього періоду життя вченого, відомо про намір Департаменту державної варти гетьмана заарештувати колишнього голову УЦР: у складеному списку «главнейших чинов украинского национального союза» з 12 осіб прізвище М.Грушевського значилося третім. 28 серпня 1918 р. був виданий наказ про встановлення постійного нагляду за вченим, однак виявити місце його проживання не вдалося.

Збереглися відомості і про секретне розпорядження від 16 листопада 1918 р. про обшук та арешт М.Грушевського за адресою Рейтарська, 6, де, звісно, ні його, ні членів родини не виявили (Сохань П.С., Ульяновський В.І., Кіржаєв С.М. М.С.Грушевський і Academia: Ідея, змагання, діяльність. – К.., 1993. – С. 43 – 44).

За цих, відомих йому обставин, М.Грушевський змушений був уникати участі в публічних акціях та обмежити спілкування. Так, його перемовини з В.Вернадським щодо участі в заснуванні Української академії наук відбулися 8 червня 1918 р. конспіративно; не ризикнув учений з’явитися на люди і в день похорону І.Стешенка на Байковому кладовищі; не взяв участі у цей час у жодному засіданні Ради та Загальних зборах Українського наукового товариства, що відбувалися 9, 16, 22, 23, 30 червня, 4, 18, 28 липня, 11, 25 серпня, 15, 29 вересня, 10, 13, 27 жовтня, 14 листопада та 9 грудня 1918 p. (IP НБУВ. – Ф. X. – № 32919. – Арк. 93-105).

Гетьман хотів придобритись до мене якимсь призначенням, напр., президентом академії… – пропозицію взяти участь у створенні Української академії наук М.Грушевський отримав через В.Вернадського під час особистої зустрічі, яка відбулася 8 червня 1918 р., за два дні після вибуху на Звіринці. У щоденнику майбутній перший президент УАН детально описав цю зустріч, яка відбулася у флігелі на Паньківській, 9 у квартирі брата Олександра:

«Зашел А.С.Грушевский и повел к себе, где находился М.С.[Грушевский]. Поместились во флигеле, рядом с сожжонным домом. Условленные звонки и ряд всяких предосторожностей – на стороже и скрываясь. […] Он пытался отговорить меня от принятия участия «в таком правительстве» и пользования «такими деньгами» для хорошей цели. […] Он все указывал, зачем спешить – м[ожет] б[ыть], подождать несколько недель. Я ему ответил, что в такое время, как теперь, надо спешить – будущее неизвестно, а значит, научный исследовательский центр для настоящего времени мирового истощения не должен откладываться. Он коробился моим безразличным – и равным – отношением к Раде и нын[ешнему] прав[ительству] – но я не шел на пол[итический] разг[овор]. […]

Он говорил, что ничего не может принимать от этого правительства, в том числе и работы при организации Ак[адемии] н[аук] и самой Акад[емии]. На эту точку зрения я стать, конечно, не мог, но сказал, что я его понимаю и понимаю его отказ. Гр[ушевский] говорил, что мог бы и деньги найти, сколько угодно, и организовать АН, но не торопился в трудное переходное время. О современном типе АН у него представление смутное. […] Я предлагал, что заявлю в первом заседании о моем свидании и его отказе или оглашу письменный отказ – но он предпочел первое» (Вернадский В.И. Дневники. 1917-1921. – К., 1994. – С. 95).

…»Національнім союзі»… – детально див. коментар до статті «Світова війна і революція. Українська Народна Республіка».

…поки гетьман не пустив остаточно з нічим і українську буржуазію, зв’язавшись з буржуазією російською на відбудування єдиної Росії – сучасне трактування події див.: Ралдугіна Т. Федераційна грамота Павла Скоропадського: внутрішні і зовнішні чинники її проголошення // Вісник Київського національного лінгвістичного університету. Серія «Історія, економіка, філософія». – К., 2006. – Вип. 11-12. – С. 111-119.

Селяни з Чиг[и]ринського повіту, звідки походить мій рід, поставили мою кандидатуру в Трудовий конгрес…– на засіданні виконавчого комітету Київської губернської Ради Селянських спілок 26 грудня 1918 р. була прийнята постанова з приводу виборів до Трудового конресу України, у якій розподілені обов’язкові для кожного повіту Київщини кандидати. Кандидатура М.Грушевського була закріплена за Чигиринським повітом. Окрім того, була дана вказівка:

«всім повітовим комітетам Селянських спілок належить вжити всіх заходів, аби кожний кандидат від центрів Спілки та партій згідно з цією постановою був обраний до Трудового Конгресу» (Трудова Республіка (Київ). – 1919. – № 11. – 5 січня. – С.1 – 2).

Але сього не хотіли ні праві українські партії, ні Директорія – пізніше, вже повернувшись в Україну, у листі від 16 вересня 1924 р. до американського приятеля Т.Починка М.Грушевський знову звернувся до цих споминів:

«А мене і 1918 p., проголошуючи Директорію, вони позбавили всякого значення. Я тоді пропонував, щоб по вигнанню німців скликати Ц[ентральну] Раду, і щоб вона передала власть в нові руки, але Шаповал, Григорієв і вся їх компанія стояли на тім, що Ц[ентральна] Рада стратила всяке значення, і нема чого про неї згадувати. Вони, Винн[иченко] і Петлюра, тоді і потім старались усякими способами позбавити мене всякого авторитету, не допускали ні до чого, їх агенти за кордоном всяко оббріхували мене і унеможливляли мині яку-небудь чи політичну чи культурну акцію» (Листи М.Грушевського до ТПочинка з додатком двох листівок до Д.Островського. З матеріялів Музею-архіву ім. Д.Антоновича при УВАН у Нью-Йорку, США / Коментар і примітки М.Антоновича // Український історик. – 1970. – Ч. 1 – 3. – С. 181).

Про те, що «співробітничати з Директорією я й сам не вважав для себе можливим», М.Грушевський наголошував і в статті «В першій делегації Української партії соціалістів-революціонерів (Квітень 1919 р. – лютий 1920 р.)».

я виїхав до Кам’янця…– детально обставини та мотиви виїзду до Кам’янця-Подільського М.Грушевський описує у статті «В першій делегації Української партії соціалістів-революціонерів (Квітень 1919 р. – лютий 1920 р.)».

…там редагував газету «Життя Поділля»…– Кам’янець-Подільський із середини березня 1919 р. став політичним центром опозиції уряду, натхненником якої був М.Грушевський. На сторінках газети «Життя Поділля» опозиція пропагувала потребу порозуміння з радянською владою.

Газета стала першим у Кам’янці-Подільському українським виданням соціалістичного напряму. Заснована 15 грудня 1918 р. з ініціативи Подільської губерніальної управи за підтримки Подільського українського товариства «Просвіта» та «при найближчій участи» професорів Кам’янець-Подільського державного університету як «незалежна, демократична газета». Редактор видання (до ч. 55 за 1919 р.) – приват-доцент університету Л.Білецький, секретар – В.Січинський. З ч. 56 (25 лютого) 1919 р. часопис перейшов під опіку Комітету українських соціалістичних партій (з ч. 93 – Соціалістичного комітету). Ця нова соціалістична платформа була задекларована у підзаголовку (з ч. 67) – «Соціалістична газета».

Фактичним редактором у цей час був М.Грушевський, секретарем – А.Животко. Останнє число, 114-те, датується 10 травня 1919 р. У «Житті Поділля» М.Грушевський опублікував статті: «Спільний фронт», «Оздоровлення громадського життя», «Шевченкові роковини», «В дванадцяту годину». Про свою співпрацю з газетою М.Грушевський згадує у статті «В першій делегації Української партії соціалістів-революціонерів (Квітень 1919 р. – лютий 1920 р.)».

…брав участь в організації місцевого Трудового конгресу – цій події М.Грушевський присвятив статтю «В дванадцяту годину». Згадує також про участь у роботі Конгресу і в статтях «В першій делегації Української партії соціалістів-революціонерів (Квітень 1919 р. – лютий 1920 р.)» та «Листі до американських українців» (16 грудня 1919 р.).

…Комітет охорони України…– комітет сформували 22 березня 1919 р. на повітовому селянському з’їзді у Кам’янці-Подільському (Кам’янецькому Трудовому конгресі) лідери УПСР та УСДРП – політичні сили, опозиційні до правого кабінету С.Остапенка. До комітету увійшли есдеки В.Чехівський (голова), І.Романченко, І.Мазепа, М.Ткаченко, есери А.Степаненко, І.Лизанівський та ін. М.Грушевський відмовився від участі, оскільки виїжджав за кордон.

На відміну від курсу Директорії УНР, спрямованого на укладання союзного договору з Антантою та формування єдиного антибільшовицького блоку, комітет виступав за переговори з більшовицьким урядом за умови визнання радянськими урядами України й Росії самостійності й незалежності України, за радянську форму влади, за припинення переговорів із командуванням Антанти в Одесі. Члени КОР не хотіли збагнути, що радянський уряд у Харкові не мав жодної реальної влади і фактично був маріонеткою Москви. 28 березня 1919 р. комітет самоліквідувався, не маючи підтримки ні в державних, ні в політичних колах. Детальніше про ці події М.Грушевський розповідає в автобіографічній статті «В першій делегації Української партії соціалістів-революціонерів (Квітень 1919 р. – лютий 1920 р.)».

…і Директорія почала складати новий, соціалістичний кабінет – 9 квітня 1919 р. за наказом Директорії УНР у Рівному була сформована нова Рада Народних Міністрів УНР з членів УСДРП, УПСР та західноукраїнських соціалістів. Головою та міністром фінансів призначили Б.Мартоса (УСДРП), заступником голови і міністром юстиції – А.Лівицького (УСДРП), міністром внутрішніх справ – Іс. Мазепу (УСДРП), міністром земельних справ – М.Ковалевського (УПСР), в. о. військового міністра – Г.Сиротенка (УПСР). Невдовзі кабінет поповнили інші представники УПСР та УСДРП: М.Шалдун, Д.Одрина, І.Паливода, І.Лизанівський та ін. У такому складі РНМ УНР працювала до 27 серпня 1919 р.

В остатніх днях березня я виїхав до Галичини… – як повідомляв М.Грушевський у своїй статті «В першій делегації Української партії соціалістів-революціонерів (Квітень 1919 р. – лютий 1920 р.)», він виїхав з Кам’янця-Подільського 20 березня 1919 р. (за відомостями тогочасних газет – 31 березня). Закордонний паспорт був виданий Подільським губернським комісаром УНР 8 березня 1919 р. (паспорт зберігається в Національному музеї історії України, копія – Історико-меморіальному музеї Михайла Грушевського).

В Галичині М.Грушевський побував у Станіславові, тодішній сториці ЗУНР, та Стрию, де мешкала родина дружини. У Станіславові в місцевій газеті «Нове життя» 17 квітня була видрукувана його стаття «Привіт». Про перебування М.Грушевського у Станіславові згадує і Антон Крушельницький у своєму листі до дружини від 10 квітня 1919 p.: «Є в Станіславові Грушевський. Виїздить до Чехії» (ЦДІАЛ України. – Ф. 361. – Оп. 1. – Спр. 38. – Арк. 97).

…а відтак до Праги і з того часу працюю за кордоном… – стаття «В першій делегації Української партії соціалістів-революціонерів (Квітень 1919 р. – лютий 1920 р.)» дозволяє прослідкувати майже по днях перебування М. Грушевського у різних містах Європи у перший рік його еміграційного життя.

Виїхавши зі Станіславова, 18 квітня 1919 р. вчений прибув до Праги. 17 червня 1919 р. перебрався до Парижа, звідки наприкінці липня виїхав до Люцерни на Міжнародну соціалістичну конференцію. З Люцерни в середині серпня 1919 р. повернувся до Праги, в 20-х числах серпня мав зустріч у Карлсбаді з міністром закордонних справ УНР В.Темницьким. 28 вересня 1919 р. прибув до Відня, де 10 жовтня 1919 р. отримав дипломатичний паспорт (паспорт зберігається в Національному музеї історії України, копія – Історико-меморіальному музеї Михайла Грушевського).

З Відня на чотири дні виїхав до Берліна. Повернувшись з Берліну до Праги, «почав ладитися» до переїзду до Женеви. 26 жовтня 1919 р. прибув до Женеви, звідки виїздив до Берна «полагодити своє право жительства», а також на три тижні до Парижа, де пробув з 4 по 23 листопада 1919 р. З 24 листопада 1919 р. обрав постійним «осідком» Женеву, звідки для участі в партійній конференції 16 січня 1920 р. виїздив до Праги.

Так як конференція відкладалася, 26 січня 1920 р. вирушив до Берліна, «щоб розглянутись по книгарнях для бібліотеки Українського соціологічного інституту», де також мав зустріч з уповноваженим Наркомату закордонних справ Росії в Німеччині В.Коппом. Пробувши в Берліні до 4 лютого 1920 p., повернувся на відтерміновану конференцію до Праги, що відбулася 16 – 18 лютого 1920 р.

Так як Женева, на яку вчений покладав великі надії як на важливий осідок українського еміграційного життя, «стала малопридатною для пробутку й роботи в міру того як швейцарська валюта дорожіла в порівнянню з иньшими», а також заради постійних контактів з членами Закордонної делегації УПСР, які осіли у Празі та Відні, М.Грушевський змушений був залишити Женеву. «Вернувшись до Женеви з кінцем лютого і зваживши всі сі мотиви», вирішив «ліквідувати женевський осідок, і 2 квітня, рік по своїм виїзді з України, подався назад до Праги».

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2013 р., т. 4, ч. 2, с. 269 – 273.