Незалежна Польща й автономна Галичина
Михайло Грушевський
Сталося! Пролунало заповітне слово, яке було гаслом цілої низки поколінь польського суспільства, яке штовхало їх на повстання, кидало в еміграцію і на заслання, в каземати і в’язниці, скеровувало й надихало їхню діяльність у найрізноманітніших напрямах, – що виявляли чудеса героїзму і всілякі форми політичного та суспільного опортунізму. «Незалежна Польща», «Польська держава» нарешті проголошена. І настільки велика влада цього гасла над польським суспільством, що воно, у величезній більшості, змирилося з усіми дефектами проголошення цієї незалежності, маючи на увазі її принципову цінність – міжнародного визнання польської державності.
Негативні сторони проголошеної Центральними Державами, Німеччиною і Австрією, 23-го жовтня (5-го листопада) ц[ього] р[оку] незалежності Польщі справді були дуже суттєвими. Не кажучи вже про те, що цю незалежність отримували з рук споконвічного ворога – гнобителя польської народності й фактично на верховенство останнього засуджувалася майбутня незалежна Польща, – сама ця незалежність початково мала мати суто декларативний характер, оскільки утворення навіть тимчасового польського уряду відкладали на передмайбутній час, тоді як прийняття проголошеної державності за таких незвичних умов – окупаційних, що здійснювалося не самим населенням, а окупаційним урядом – ставило в надзвичайно скрутне становище це населення щодо Росії, яка зовсім не відмовлялася від своїх прав на ці краї. І врешті-решт прийнята за таких складних умов польська незалежність виявлялася частковою, оскільки призначалася долею лише окупованих губерній Росії, тим часом як польські провінції Пруссії й Австрії мусили і надалі залишатися у складі цих держав.
І все-таки, поставши перед дилемою польської самостійної держави, яка охоплювала хоча б частину польських земель, і автономної Польщі під владою Росії, яка б охоплювала всі польські краї чи, принаймні, їх більшість, польське суспільство у величезній більшості віддало перевагу першій. Судячи з повідомлень польської преси, яка виходила в Росії, лише «народова демократія» рішуче залишається на грунті «російської орієнтації», а інші польські групи погодилися на місця у проектованій урядовій раді нової Польщі, й навіть «реалісти», очевидно, не вважають за потрібне залишатися на непримиренній позиції [«Kurjer Nowy», № 129 і 146.].
Польське суспільство вітає можливість для польського питання перетворитися знову з «питання внутрішньої політики» тієї чи іншої держави на питання міжнародне, цілком чітко й формально хоча б поки що стосовно частини польської території. Це принципова й, очевидно, вирішальна позиція. Поряд із нею впливають і практичні міркування: використовувати тепер практично ті можливості, які надає влаштуванню краю прийняття пропонованої державності.
Як відіб’ється на стані справ останній наказ Верховного Головнокомандувача з його багатозначними словами про «вільну й об’єднану Польщу», які досі лише неофіційно коментують у тому сенсі, що тут ідеться також про Польщу – державу зі своїми законодавчими органами й окремою армією [«Русск[ие] ведомости», № 300.], цього тепер іще не можна збагнути. Сподіватимемося, що досвідченим у політичній майстерності польським керівним колам, особливо польській аристократії, яка має такі широкі й різноманітні політичні зв’язки, вдасться щасливо прослизнути між ворожими сторонами і вивести човен польської державності у спокійнішу течію міжнародних стосунків.
Українське суспільство, звичайно, не може ставитися інакше, ніж із повним співчуттям, до здійснення споконвічних прагнень польського суспільства до відновлення свого державного життя. Якщо з точки зору успіхів громадськості є справи, безумовно, цінніші, ніж політична незалежність, то, в усякому разі, державна самостійність є також значним знаряддям суспільного будівництва, і українське суспільство могло б вітати це досягнення не лише з суто симпатичних міркувань – тому, що цим виконуються найпалкіші бажання польського суспільства, але і в інтересах нормальнішого влаштування польського національного життя. В цьому разі інтереси польської народності повністю збігаються з інтересами тих народностей, яким, як і полякам, усе ще доводиться відчувати на собі пережитки історичної Польщі – української, білоруської, литовської, єврейської.
Спотворення польського національного життя, викликані її придушенням і руйнуванням у її справжніх центрах, особливо в «Царстві Польському», болісно відчувалися в ненормальних загостреннях національних стосунків завдяки польським пошукам «компенсацій» коштом народностей, поставлених в іще гірші умови.
Інтереси всіх цих народностей полягають у тому, щоб польське національне життя повернулось у своє справжнє русло, щоб польська національна енергія знайшла застосування у себе вдома, на своєму народному, етнографічному грунті, щоб польські національні почуття втратили свою надмірність і хворобливу загостреність, звільнилися від образів «Польщі-мучениці», «Польщі розіп’ятої та пошукали стосунків вільніших і неупередженіших, і взагалі, щоб польське суспільство, звернувшись до необмеженого влаштування своїх суспільних, політичних і національних стосунків, зняло з себе руб’я політичної жертви й постало у своєму справжньому, повсякденному вигляді, розкриваючи справжню суть своїх суспільних і політичних завдань, визначаючи з їхньої точки зору своє ставлення до інших народностей і, своєю чергою, даючи можливість їм орієнтувати своє життя і свої завдання та досягнення відповідно до національної і суспільної політики польської.
З цієї точки зору було б бажано, аби польські землі, в етнографічному сенсі, об’єдналися у державному організмі, незалежному фактично, а не лише формально, що мав би можливість повного політичного самовизначення, і щоб на зміцнення й розвиток цієї етнографічної державної Польщі силами й можливостями польського народу звернулася енергія, засоби й можливості польського суспільства.
Щоб нова Польща не повторювала гріхів «історичної Польщі», яка будувала свою славу й добробут на поневоленні та придушенні національного життя своїх слабших сусідів і врешті-решт загинула через нехтування завданнями свого внутрішнього ладу в гонитві за успіхами експансивної, імперіалістичної політики.
Щоб будівничі нової Польщі з огляду на це свідомо й рішуче відреклися від будь-яких прагнень до того, аби використовувати як «культурний гній» польської державності й культури ці обділені історичною Польщею народності.
Щоб вони щиро доклали свої зусилля до розмежування етнографічної Польщі від чужорідних анексів її та надали народностям, вкрапленим у польське населення корінної Польщі, ті права культурного самовизначення й національного розвитку, на які претендують польські елементи, вкраплені в сусідні території українські, білоруські, литовські.
Нарешті, щоб вони звільнилися від успадкованого ними від історичної Польщі переважання аристократії та влади клерикалізму і поклали б у підвалини свого державного й суспільного будівництва інтереси широких мас трудівників, виправляючи гріхи й провини перед ними старої Польщі.
За цих умов нова незалежність Польщі стала б бажаним товаришем і співробітником у справі влаштування національних і суспільних стосунків для її сусідів, для цих народностей, досі ще пов’язаних з польською народністю спільністю гіркої спадщини історичної Польщі, і вони могли б без жодних застережень привітати виступ на міжнародну арену нової Польщі та побажати їй усіляких успіхів. Та чи ж наявні ці умови?
Переглядаючи численні заяви й коментарі різних польських груп і органів з приводу проголошення польської незалежності, ми марно шукали б серед них визнання необхідності чи бажаності покласти в підвалини формованої Польської держави принцип етнографічний – створити державу з етнографічно польських земель.
[Я маю на увазі, звичайно, серйозне та нелицемірне визнання цього принципу, а не гру словами публіцистів, які буцімто визнають етнографічний характер Польської держави, але далі обумовлюють цей «етнографічний принцип» різними застереженнями, на кшталт того, що принцип етнографічних кордонів не можна доводити до крайнощів, необхідно враховувати історично складені стосунки й визнавати за етнографічною територією народу той історично сформований край, у якому він становить в даний момент більшість.
З такими застереженнями етнографічно польським вважають не лише весь «історично сформований край» Царства Польського з його іншонародними окраїнами, – тому що в загальному рахунку польський елемент становить більшість для всього Царства в цілому, – але навіть і всю Галичину в цілому, оскільки і для неї поляків вважають відносною більшістю, а де не вистачить більшості статистичної, завжди в запасі знайдуться міркування про «питому вагу» польського елементу, в силу яких польський елемент, менший за чисельністю від іншого, чи рівний йому, виявиться більшістю через свої економічні, культурні або якісь інші переваги. Такої «етнографії» не бракує і в новітній літературі, витвореній актом 23 жовтня.]
Навпаки, старанно підкреслюється неподільність польських земель, тобто історично створених територіальних комплексів, і дуже неприязно зустрічаються всілякі нагадування про […] [В оригіналі відсутнє закінчення речення. – Перекладач.]. Навіть найбільш, мабуть, співчутливі чи згідні з цим принципом окремі одиниці з польської інтелігенції виправдовують незгідливість своїх земляків у цьому пункті тим, що, мовляв, не можна ж вимагати від них відречення від своїх історичних надбань, доки Польщі не повернули її етнографічні краї. А це, звичайно, не що інше, як той самий принцип компенсації втрат у польських етнографічних краях набутками в краях іншонародних, котрий ліг в основу всіх історичних польських провин у минулому.
Можна побоюватися, що в цьому напрямі польське суспільство штовхатимуть і збоку. Німецькі публіцисти на кшталт горезвісного П.Рорбаха втішають польське суспільство в сенсі відречення від польських провінцій, які залишаються у складі Німеччини, тим, що Польщі надають натомість необмежену можливість посувати свої кордони на сході, причому вона може, мовляв, розраховувати на цілковиту підтримку Німеччини, котра, включаючи у сферу свого впливу відроджуване Польське Королівство, у розширенні його володінь на сході вбачатиме дієвий засіб послаблення Росії [«Русские ведом[ости]», № 267.].
«Тяжіння до сходу» було однією з фатальних помилок давньої Польщі, яка шість століть тому кинула напризволяще свої західні провінції, аби податися в бік «меншого опору», на шлях завоювання українських земель і яка згодом, у XV – XVII ст., пропустила важливі економічні та політичні завдання на заході коштом успіхів магнатського господарства на сході. Слід побоюватися, щоб польські політики ще раз не повторили цих помилок, котрі створили зовнішній блиск і внутрішню злиденність польської державності та польської культури.
Якщо нова Польща в основу своєї політики знову покладе утвердження і розширення свого впливу за етнографічними межами на сході, замість творчої роботи у себе вдома, заснованої на демократичних засадах, на принципах поваги до національних прав і запитів своїх «чужинців», це не лише загрожує з новою силою відродити всі старі національні чвари, але й провіщає дуже мало добра самій відновленій Польщі.
Однак питання «східних компенсацій» досі все ще залишається відкритим. Невідомо, хто врешті-решт встановлюватиме кордони нової Польщі і що той, хто видаватиме декрети, вважатиме за доречне і можливе запропонувати Польщі поза її етнографічними рубежами з земель литовських, білоруських, українських. Цілком зрозуміло, в усякому разі, що з польського боку, як на мінімумі, наполягатимуть з усією силою на «неподільному Царстві Польському» і всі спроби розмежування в його межах за етнографічними рубежами, тобто виділення з майбутньої польської держави непольських територій з губерній Сувалкської, Ломжинської, Холмської розглядатимуть як посягання на споконвічний набуток польського народу, як «новий поділ Польщі». І в кордонах нової Польщі цим чужинцям, очевидно, доведеться витримати високий національний тиск!.. Уже тепер доводиться читати резолюції про необхідність надати польського національного духу польській народній школі і т. п. [«Русские ведом[ости]», № 299.]
Але, якщо питання про межі польського впливу на сході в кордонах Російської імперії залишається поки що відкритим, то з цілковитою певністю його висувають у Австрії. Одночасно з проголошенням незалежної Польщі був опублікований рескрипт імператора Франца-Йосифа міністрові-президенту Керберу, в якому він висловив побажання, аби одночасно з тим, як «із польських країв, вилучених нашими військами з-під влади Росії, буде утворено самостійну державу – спадкову монархію з конституційним управлінням», – «Галичині було надано право місцевого самоуправління в усьому тому обсягові, який узгоджується із її належністю до Австрійської монархії» [Цитую за «Русск[ими] ведом[остями]», № 246, телеграма від 23 жовтня.].
Трохи згодом з’явився цікавий коментар до цього акту у вигляді промови голови польського парламентарного клубу Австрії д-ра Л.Білінського – провідника польської політики останніх років, який провіщав згадані акти за кілька тижнів до їхньої появи [«Русск[ие] ведом[ости]», № 269.]. Білінський нагадує, що віденський клуб весь час у своїх проектах від серпня 1915 і від квітня 1916 р. вирішення польського питання вбачав «у приєднанні неподільного [Розрядка наша. – М. Г.] Царства Польського до неподільної Галичини з метою створення Польської держави в союзі [Очевидно, переклад не зовсім точно передає цей вислів – судячи з тексту, йдеться про політичний зв’язок тісніший, аніж простий союз.] з Австро-Угорською монархією».
Проект цей викликав співчуття австрійського уряду, але останній мусив врешті-решт відмовитися від нього – очевидно, влітку 1916 р., коли після ударів, завданих австрійському фронтові, австрійський уряд знову мусив звернутися з проханням про допомогу до свого союзника – і при цьому прийняти і прусський варіант незалежної Польщі, що ставив її у тісну залежність, економічну і військову, від Німецької імперії.
З огляду на це Австрія вже не погоджувалася включити до складу польської держави свої польські провінції, і як компенсацію за це позбавлення державності в складі нової польської держави вона й висунула (чи, можливо, лише прийняла висунутий зацікавленими колами) проект створення «нової Галичини, яка своїм ладом мало відрізнятиметься від майбутнього ладу Царства Польського», як висловився д-р Білінський, чи «широкої автономії Галичини, яка дозволить її вважати самостійним державним організмом», як характеризував її інший світоч польської політики кард[инал] Ледоховський [«Вечернее время», 11 грудня, «Kurjer Nowy», 14 грудня.].
Очевидно, обіцянку такої компенсації польські кола Австрії сприйняли з великим задоволенням. Принаймні союзна преса, що дуже старанно інформувала про різні маніфестації з боку інших народностей Австрії, спрямовані проти нинішнього курсу австрійської політики і, зокрема, проти проекту розширення галицької автономії, нічого не могла повідомити про якісь протести австрійських поляків проти такого виходу з існуючої ситуації.
І для кожного, бодай побіжно ознайомленого з польською політикою Австрії, в цьому немає нічого несподіваного. Гарантія неподільності Галичини і розширення у ній місцевого самоуправління, в котрому фактично повними господарями були й досі поляки (головно землевласницька шляхта), до меж майже повної самостійності, є для них настільки цінним подарунком, що з огляду на нього вони повинні замовкнути або висловити у найскромнішій і найплатонічнішій формі всі жалі про відлучення австрійських поляків від благ польської об’єднаної держави.
Від самого початку конституційного життя Галичини вимога «виділення» (wyodrębnienia) Галичини шляхом розширення меж її самоуправління, підпорядкування контролеві Галицького сейму місцевої адміністрації та заміни безпосереднього представництва галицького населення в імперському парламенті сеймовою делегацією для участі в загальноімперських справах, визначала тактику польських керівних кіл [Певні відомості про це див. у нещодавній статті Т.Окуневського у VI і VIII кн. «Украинской жизни».].
Але й вона зустрічала рішучу опозицію з боку українського суспільства, яке протиставляло цій «автономістській» програмі поляків вимогу поділу австрійської Галичини, яка цілком механічно об’єднала разом польські й українські краї на її природні, етнографічні складові частини – польську й українську, і демократизації галицького самоуправління, тобто розриву за системою представництва, яке забезпечувало переважання в останньому землевласницьким і великобуржуазним елементам – польським і близьким до них.
Без цих передумов українське суспільство Галичини вважало зовсім небажаним будь-яке розширення галицької автономії і, всупереч польським автономістам, відстоювало якомога ширший контроль і участь центральних імперських органів в управлінні Галичини, аби нейтралізувати засилля польських шляхетських кіл. Цей віденський «централізм» і вимога поділу Галичини висіли постійною загрозою над польським пануванням у Східній (українській) Галичині.
Вони загрожували – при здійсненні поділу та демократизації галицького самоуправління – відразу позбавити польський елемент Східної Галичини його домінуючої ролі та поставити у становище меншини, якою він був завжди насправді. Тепер від цієї загрози обіцяє звільнити галицьких поляків і забезпечити цілковите й безмежне, вільне від будь-якого втручання центрального уряду, панування у неподільній Галичині рескрипт від 23 жовтня. Це було навіть більше [ніж те], про що мріяли колись польські автономісти Галичини.
Однак цей рескрипт був останнім актом заступництва польського елементу з боку поштивого імператора, вірного друга й милостивця польської аристократії. Він відійшов за два тижні, полишивши на свого наступника нелегку справу його впровадження.
Рескрипт, звісно, викликав бурхливі протести в українських лавах. Ні для кого не таємниця, що вся австрійська політика нинішніх керівників галицької України диктувалася, власне, сподіванням вирвати галицьку Україну з-під влади польського панування цим шляхом – зарекомендувавши галицьких українців не менш ревними австрійськими патріотами, ніж галицькі поляки, і звільнивши їх, таким чином, від підозр у русофільстві, котрими їх оточили у високих сферах ці останні.
Рескрипт 23 жовтня, що загрожував віддати галицьких українців у цілковите й спадкове володіння польській аристократії, у найтрагічніший момент – жахливої руїни українського культурного життя Галичини, страшного економічного занепаду та знекровлення, що відобразилося, головно, знову-таки на українському елементові її, був страшним ударом для політичного курсу і тяжкою загрозою для всього майбутнього українського життя на його західній окраїні.
Саме в той час, коли всі сподівання на краще майбутнє, на відновлення і розвиток свого національного життя галицьке українське населення покладало на підтримку центрального уряду, рескрипт проголошував виключення Галичини зі складу «земель, представлених у рейхсраті», ізоляцію під зверхністю місцевої польської «суспільної ієрархії». Українське суспільство Галичини не могло, справді, сприйняти це інакше, як загрозу «цілковитого поневолення русинського народу поляками», як сформулювала це одна із депеш [«Рус[ские] ведом[ости]», № 258.].
Але разом із тим проти обіцянок рескрипту протестували також і представники інших слов’янських народностей Австрії. Тоді як німецькі радикали чи пангерманісти, які здавна симпатизували польським проектам відокремлення Галичини і тепер також стали палкими прихильниками проектованої рескриптом реформи, яка обіцяла після усунення представників Галичини з імперського парламенту надати повну перевагу германському елементові в Австрії, – представники Чехії та південних слов’ян мусили різко виступити проти цього проекту, що безнадійно послаблював слов’янське представництво в парламенті.
Коли новий імператор заявив свій намір здійснити цей проект, міністр-президент Кербер подав у відставку, рішуче висловившись проти цієї реформи та різко зіткнувшись на цьому пункті з німецькими радикалами. Нове міністерство Клам-Мартініца включило галицьку автономію до своєї програми, але це само по собі ніскільки не усуває перешкод, які виникли на її шляху. Деякі компетентні органи віденської преси прямо визнали парламентарне здійснення цієї реформи неможливим. Тоді залунали звістки про наміри уряду здійснити її позапарламентським шляхом (за допомогою «параграфа 14»). Та це велике питання, чи нинішнє міністерство визнає своє становище достатньо сильним і міцним, аби здійснити таку докорінну перебудову державних стосунків позапарламентським шляхом.
В усякому разі, над Західною Україною нависла тяжка хмара, і нова фаза польського питання, в котру воно вступає, зовсім не віщує в найближчому майбутньому сприятливого влаштування національних стосунків з поляками народностей, пов’язаних з ними тяжким спадком історичної Польщі.
30.ХІІ.1916
Примітки
Вперше опублікована в журналі: Украинская жизнь. – 1916. – № 12. – С. 63 – 73. Підпис: М.Грушевский. У кінці зазначена дата: 30.ХІІ.1916.
Подається за першодруком у перекладі І.Сварника.
Написана невдовзі після проголошення Австрією і Німеччиною незалежності Польщі в межах Королівства Польського. В основу статті покладено хронікальні замітки, відгуки та коментарі цісарського акту від 23 жовтня 1916 р., вміщені на сторінках російських та польських газет. У контексті відновлення самостійної польської держави М.Грушевський висловлює занепокоєння долею українського народу Галичини.
«Русск[ие] ведомости», № 300 – тут автор посилається на хронікальну замітку «Польша», опубліковану в газеті 29 грудня 1916 р. (с. 3). У ній ідеться про поїздку члена Державної ради, представника Польського кола С.Велепольського в Царське село. У зв’язку з цією поїздкою пройшли повідомлення, що в керівних колах Росії наказ Верховного Головнокомандувача по армії і флоту «про вільну і об’єднану Польщу» розглядається як можливість забезпечення їй всіх державних атрибутів (законодавчі інституції, сейм, власна армія).
«Русские ведом[ости]», № 267 – тут автор посилається на замітку «Иностранные телеграммы. Польский вопрос» (Русские ведомости. – 1916. – 18 ноября. – № 267. – С. 3), в якій поданий зміст доповіді Пауля Рорбаха в Мюнхені про можливості розширення кордонів Польщі на схід для «осуществления проекта Центральной Европы».
«Русские ведом[ости]», № 299 – тут М.Грушевський посилається на телеграму власного кореспондента газети з Копенгагена, в якій повідомлялося про з’їзд польських народних учителів, що відбувся 26 грудня 1916 р. На ньому була прийнята резолюція, що «польская народная школа должна быть проникнута польским духом» (Русские ведомости. – 1916. – 28 декабря. – № 299. – С. 5).
Цитую за «Русск[ими] ведом[остями]», № 246… – тут М.Грушевський цитує замітку «Провозглашение независимости Польши. Стокгольм. 23 октября из Вены сообщают» (Русские ведомости. – 1916. – 25 октября. – С. 3). У ній повідомлялось про зустріч польських послів з міністром закордонних справ Австрії Буріаном, на якій ректор Варшавського університету Брудзинський заявив про необхідність відновлення цілісності польської держави.
Одночасно з проголошенням незалежної Польщі був опублікований рескрипт імператора Франца-Йосифа міністрові-президенту Керберу… – див.: Грушевський М. Розширення автономії Галичини. Смерть ціс[аря] Франца-Йосифа // Промінь. – 1916. – № 2 – 4 (11 грудня). – С. 16 – 20.
«Русск[ие] ведом[ости]», № 269 – тут М.Грушевський цитує статтю «Польское государство и галицийские поляки» (Русские ведомости. – 1916. – 20 ноября. – С. 7). У ній повідомлялось про засідання представників Польського кола віденського парламенту, яке відбулося 3-4 жовтня 1916 р. у залі Краківської ратуші в присутності 63 послів парламенту, 6 членів палати вельмож та 18 членів Галицького сейму. На зібранні голова Польського кола Л.Білінський вперше повідомив про новий план Німеччини щодо вирішення польського питання та австро-німецькі переговори, що трималися в таємниці.
«Вечернее время», 11 грудня… – тут М. Грушевський посилається на замітку: В «независимой» Польше. Кардинал Ледоховский в Варшаве // Вечернее время. – 1916. – 11 декабря. – № 1689. – С. 3. У ній повідомлялося про приїзд до Варшави з Відня «генерала иезуитов» кардинала Ледоховського, який був прийнятий місцевими громадськими діячами. Темою зустрічі було об’єднання всіх частин Польщі, а не створення польської держави з частини її, найбільше враженої війною. У своїй розлогій промові кардинал заявив, що він не зачіпає плани Німеччини, але може підтвердити, що у віденських колах задумана широка автономія Галичини: «Автономия в этом размере позволит Польскому королевству считаться с Галицией, как бы с самостоятельным государственным организмом».
Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2005 р., т. 3, с. 503 – 511.