Камінь спотикання

Михайло Грушевський

Українське питання не перестає бути для багатьох і багатьох каменем спотикання на порозі великої Росії майбутнього, – Росії вільних і рівноправних народів, об’єднаних дружним прагненням до розвитку економічної, культурної та суспільної могутності своєї спільної держави. Обійти це питання неможливо, вступаючи до величавого собору майбуття, – воно надто значуще для цього, і те чи інше вирішення його надто багато важить у загальному укладі відносин; це розуміє кожен прогресивний, вільний від упередженого ставлення, спостерігач українського життя.

Але саме упередженість, непримиренне ставлення до українства встигло стати звичкою – другою натурою для багатьох, уже готових визнати всю безвихідність старої політики внутрішньої війни і гноблення, однак не готових «іти так далеко» у її ліквідації. Принципово визнаючи всю згубність старої боротьби з національними прагненнями недержавних народностей, політики переслідувань і репресій, вони все-таки з явною розгубленістю зупиняються перед висновками, які їм доводиться зробити з цього принципового визнання найбільшої і найближчої, а разом із тим найобділенішої в суто національному (не громадянському) сенсі народності, – української. Надто сильні старі звички, надто звична стара пісня!

Характерним прикладом у цьому плані стали репліки київської націоналістичної преси, викликані моєю статтею «Ветхий прах» в минулорічній «Речи» (№ 261) з приводу інсинуацій і вигадок, якими оповите в цій пресі сучасне українство. «Киевлянин» відповідав на неї відразу двома статтями (у № 292), – відповів великою статтею його видавець, депутат В.В.Шульгін, а поза тим редакція, не вдовольнившись нею, супроводила її ще й редакційною передовицею.

Наче невдоволена надто великою миролюбністю, яку виявив п. Шульгін у своїй статті, редакція доклала всіх зусиль, аби стисло, словами не стільки сильними, скільки міцними, повторити ще раз, – звісно, цілком бездоказово – усі ті звинувачення, на цілковиту безпідставність яких вказував я у своїй статті. Звичайно, вони не набули через це більшої переконливості, але подали у згущеному вигляді весь букет тої специфічної атмосфери, у якій живе та дихає націоналістична публіка і яка у свіжої людини відбиває будь-яке бажання подальших розмов.

Тому, полишаючи осторонь передовицю, звернімося до статті п. Шульгіна, продиктованої, очевидно, бажанням збагнути це прокляте для кіл «Киевлянина» українське питання і зайняти в ньому примирливу позицію. У щирості цього бажання не маємо підстав сумніватися, – хоча ці примирливі прагнення справляють досить дивне враження в тому своєрідному гарнірі, в якому подає добрі наміри п. Шульгіна його власний орган. Але факт цей дає змогу, власне, збагнути опір середовища, який доводиться долати самому п. Шульгіну, аби піднятися навіть до такої міри об’єктивності, якої він досягає у своїй статті.

Звісно, ці зусилля, якщо вони справді щирі та дієві, врешті-решт долають опір брехні й упередженості. Але для даного моменту вони вельми характерні.

Депутат Шульгін, очевидно, перебуває під владою тих протиріч, про які я згадав вище, безумовно, добре відомих багатьом, які, подібно до нього, хитаються між щирою огидою до насильства над людськими переконаннями та міркуваннями неправильно сприйнятих державних чи національних інтересів. Він, з одного боку, не сприймає переслідувань української інтелігенції, заборони української преси, українських товариств, усіляких утисків українського слова, – словом, позбавлення культурної людини її найціннішого права вільного культурного та національного самовизначення і спілкування зі своїм суспільством, середовищем, народом, – і переслідувань за прагнення до здійснення цього спілкування.

«Ми гадаємо, – пише депутат Шульгін, – що гурткові інтелігенції, яка називає себе «українцями», якщо вони не снують зрадницьких щодо Росії справ, слід надати цілковиту свободу працювати над тим, що вони називають «українською культурою». Нехай друкують свої газети, нехай видають свої журнали, пишуть свої книги і влаштовують приватні товариства, які фабрикуватимуть цю культуру».

Та, з іншого боку,

«ми все-таки ніколи не можемо забути, що російський народ не один живе на світі і що йому доводиться volens-nolens змагатися з іншими культурами, не менш сильними, і тому невигідно та недоцільно розпорошувати сили російської інтелігенції на створення двох чи кількох культур».

З цієї дилеми депутат Шульгін робить все-таки висновок, що хоча незгідні з українськими прагненнями не можуть бажати українцям успіху в справі, яка видається їм безнадійною, і повинні зберігати за собою право критикувати її, однак «державна влада вчинить мудро, якщо надасть їм (українцям) повну свободу робити їхню невдячну справу». Але редакційна стаття, парафразуючи та коментуючи слова депутата Шульгіна, вносить до цієї парафрази ноти, які лунають цілком інакше, й ніби розкриває певні недомовки і свого видавця.

Цілком визнаючи, що «малоросійське населення» Росії ніде, у жодних прошарках не виявило жодної нелояльності, вона допускає, що «малоросійський рух, – оскільки він засновується на любові та звичці малоросійського населення до своїх етнографічних особливостей і ніде ні в чому не зазіхає на згуртованість російського народу й усієї країни, – може [Курсив мій. М.Г.] не зустрічати перепон з боку державної влади.

Але до проявів і спроб «української» пропаганди, створеної та підтримуваної ворогами Росії, і надалі не можуть ставитися спокійно російська державна влада й російське суспільство, в тому числі все малоросійське суспільство, яке відчуває себе невіддільною частиною російського народу. І все те, що відколювало б малоросів від єдиного російського народу, що вселяло б у них думку про національну окремішність, слід відкидати як таке, що марно роздрібнює сили цього народу, а тому завдає шкоди всім його частинам.

Ось чому в народних, середніх і вищих школах Малоросії повинна бути російська мова викладання, спільна зі школами інших російських частин імперії. Ось чому офіційною мовою Малоросії в урядових, земських, міських та інших установах, на шляхах сполучення та ін. може бути одна загальноросійська мова».

Таким чином випливало б, міркуючи логічно, якщо українське населення Росії, – і його низи, й інтелігенція всіх калібрів – виявилося цілком невинним у «зрадницьких справах» і навіть, на думку «Киевлянина», жодні спроби (нібито такі були) не могли залучити їх на шлях, ворожий Росії, то з міркувань про український рух Росії слід було б і якнайрішучіше виключити будь-які вбачання в ньому впливу якоїсь «створеної» чи «підтримуваної» ворогами Росії української пропаганди й поставитися без потаємних підозр і упередженості до того всього, до чого прагне українське населення Росії, виходячи з «любові і звички до своїх етнографічних особливостей», до всього свого історичного, народного набутку.

Та виявляється, і тут підлягає контролю й розрізненню (чиєму?) припустиме й неприпустиме, і все те, що викликало б думку «про національну окремішність» української народності, слід «відкидати» (ким і якими методами?) як не лише непотрібне, а й шкідливе для поняття «єдності російського народу», і під цю останню категорію підпадає навіть викладання материнською українською мовою у народній школі, допущення народної мови в «земські й інші установи», які безпосередньо стикаються з народом, із сільським населенням і т. п.

І зіставлення цих обмежень із заявами депутата Шульгіна справляє враження, що й він не звільнився від цієї точки зору, – судячи з тієї старанності, з якою він визначає межі дозволених проявів українства: газета, журнал, книга, приватне товариство, – але немає мови про навчання українською мовою, про школу, хоча б початкову. Виглядає, що й він, розмірковуючи, нерішуче зупинився перед цим каменем спотикання та спокуси, попри те, що цю вимогу українське суспільство цілком виразно висувало протягом понад півстоліття, цілком незалежно від усіляких впливів ворогів Росії, як перший і найелементарніший прояв поваги до «етнографічних особливостей» українського народу, до його «любові та звички» до своєї мови й до всього народного змісту, який виражається в ній, і як першу умову культурного, економічного та суспільного поступу українського населення.

Депутат Шульгін, мабуть, пройнявся трагедією українського інтелігента, який цілих шістдесят років [Рахуючи з часу знаменитого Валуєвського едикту 1863 р., що поклав у підвалини урядової політики з українського питання горезвісну тезу, що «никакого особенного малороссийского языка не было, нет и быть не может», і на цій підставі запропонував цензурному відомству на майбутнє не пропускати жодних видань цією неіснуючою «малоросійською мовою», окрім чистої белетристики.] перебував «під забороною», під підозрою протиурядових політичних замірів, «злочину та зради», ніколи не виявлених і не доведених, але які, тим не менше, слугували приводом для найрізноманітніших переслідувань, заборон, обмежень, які одним помахом пера знищували культурні цінності, створені неймовірними зусиллями, з величезною затратою енергії і таланту серед усіляких перепон, у цій гнітючій атмосфері підозр, репресій, непевності й цілковитої беззахисності.

Депутат Шульгін усвідомив, мабуть, що культурних, інтелігентних, ідейно налаштованих людей – якщо навіть вони помиляються і їхня діяльність не має майбутнього, – не можна брати під нагляд як психічно хворих і цілком мирну, культурну, закономірну діяльність одягати в гамівну сорочку вилучень і заборон. Але він, мабуть, і тепер схильний уявляти культурну працю української інтелігенції як акт певного самонасолоджування, любительського спорту, спрямованого на подолання таких цілей, як створення із «малоросійського просторіччя літературної чи наукової мови, перейменування чи перешивання в українську одежу різних фактів і діячів «російської історії» і тому подібних примх національної «самозакоханості», – за його висловом.

Тим часом, якщо з певними перебільшеннями таку характеристику можна було б прикласти, скажімо, до різних патріотів малоросійської вітчизни другої половини XVIII ст., то з тих часів українське суспільство, – давно, ще в першій половині XIX ст. – зійшло з цієї позиції і від платонічного схиляння перед «неперевершеними у своїй природності» перлами народної мови, скарбами народної поезії, мальовничістю української етнографії перейшло до серйозного й уважного ставлення до становища носія усіх цих скарбів, – української народної маси, приреченої з усіма своїми перлами на суцільну темряву, економічне та культурне виродження, економічне поневолення всілякими чужорідними елементами, під покровом славнозвісної «єдності російського народу».

Зовсім не в суперництві з великоросійською культурою чи «з мовою Пушкіна з одного боку та мовою Міцкевича – з іншого», як висловлюється депутат Шульгін [Справжній характер і завдання цієї «фабрикації української культури», як її називає депутат Шульгін, я не можу детальніше обговорювати в рамках цієї статті й повернуся до цього питання іншим разом.], а в бажанні створити культурні засоби, спроможні піднести повагу до народної української стихії в українському суспільстві та через його посередництво в народних масах і забезпечити їм можливість культурного й суспільного розвитку без болісного, тяжкого для психіки розриву зі своїм народним життям, без відречення від нього, – ось де був головний нерв, primum movens українського руху протягом майже цілого століття.

Думка про освіту народу, його культурні запити й потреби невідступно супроводжувала покоління українських письменників і вчених від давніх часів і до наших днів, і тому саме це питання, перед яким так нерішуче зупиняються націоналісти прогресивного блоку, – визнання прав громадянства за народною мовою на лінії стикання народних українських мас з освітою, культурою, управлінням, – саме він і становить центральний, життєвий нерв українського питання, з долею якого пов’язане все, – щастя та горе, надії та відчай української інтелігенції й українського народу. Тому таку постановку українського питання, яку дають йому цитовані статті, що висвітлюють назагал позицію правого крила прогресивного блоку в цій проблемі, не можна жодним чином вважати вирішенням українського питання: воно намагається обійти цей камінь спотикання на порозі нової Росії. Та обійти його не вдасться нікому.

Примітки

Вперше опублікована в газеті: Русские ведомости. – 1916. – 11 февраля. – № 33. – С. 2. Підпис: М.Грушевский. Написана в Казані.

Стаття завершила дискусію, початок якій поклала публікація в «Киевлянине» огляду Ю.Кулаковського «Русским людям, именующим себя «украинцами»« (1915. – 19 вересня. – № 258. – С. 1) з необгрунтованими звинуваченнями на адресу М.Грушевського як лідера українського руху. У відповідь М.Грушевський виступив зі своїм «Ветхим прахом» (Речь. – 1915. – 25 (12) октября. – № 281; стаття вміщена в цьому томі). Після цього в полеміку вступив редактор «Киевлянина» В.Шульгін, вважаючи статтю Кулаковського не

«ядовитым тайным нашептыванием, против которого действительно защищаться трудно, а […] гласным, открытым обвинением в том, в чем профессор Кулаковский считал «украинство» повинным».

Виступаючи на підтримку київського професора, В.Шульгін відповідає на «Ветхий прах» злобною статтею, спрямованою не лише проти М.Грушевського, але і проти всього українського руху: «Неблагодарное дело» (Киевлянин. – 1915. – 23 октября. – № 292. – С. 1 – 2). У супроводі до неї – ще більш злобна передовица в тому ж числі. Вчений не міг залишити без відповіді ці брудні пасквілі. Ключем до виявлення статті «Камень преткновения», не внесеної до жодного бібліографічного покажчика праць М.Грушевського, став лист історика до М.Мочульського від 25 лютого 1916 р. з Казані. У ньому він запитував: «Чи бачили мою статейку в «Р[усских] ведом[остях]» 11.II?» (Листи Михайла Грушевського до Михайла Мочульського (1901-1933) / Упоряд. Р.Дзюбан. – Львів, 2004. – С. 55).

Подається за першодруком.

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2005 р., т. 3, с. 451 – 455.