Камінь наріжний

Михайло Грушевський

У царині устрою українського життя центральне місце займає питання про школу. Це – основа всього. І якщо в наш час необхідність культурного й національного будівництва, негайного, яке не можна відкладати до цілковитого заспокоєння та часів мирних усвідомлюється усе ширше й глибше, [то] питання про українську народну школу мусить стати на черзі як одне з найпекучіших і найневідкладніших питань, – як задоволення нагальної потреби українського народного життя, як виконання багатолітніх сподівань усіх кращих представників українського суспільства, як запорука нових стосунків, нового духовного єднання його з суспільством великоросійським, вільного й невимушеного, якого не могла досягнути примусова система зовнішньої єдності й одноманітності, що панувала протягом останніх десятиліть, з такою незліченною шкодою для українського життя, всупереч пересторогам і нагадуванням усіх, хто брав до серця її інтереси.

Я вже вказував у попередній статті [«Русские ведомости», № 33, «Камень преткновения»], що думка про необхідність народної української школи як першої умови нормального народного життя, культурного і будь-якого іншого поступу народу не полишала поборників народних українських інтересів з давніх часів. Досить нагадати, що Шевченко, Куліш, Костомаров, – давні корифеї українського відродження, – дбали, – краще чи гірше, – про складення й поширення українських підручників для народних шкіл.

Для нинішнього моменту досить вказати з одного боку на найстаршого з українських белетристів Нечуя-Левицького (на котрого, як на представника хороших літературних традицій, до речі, так люблять посилатися київські націоналісти, дорікаючи новітньому українству), який саме й видав шкільну «Граматику української мови» (одну з багатьох, виданих за ці роки на російській Україні), а з іншого – відомого белетриста В.Винниченка, який нещодавно («Украинская жизнь», 1915, кн. VIII) звернувся до української інтелігенції усіх відтінків і напрямів з палким закликом скерувати всі помисли на здобуття української школи, всю енергію на з’ясування цього питання у російському суспільстві.

Та не лише українцеві-патріоту, а кожному більш-менш уважному спостерігачеві українського життя не могла не впасти у вічі трагедія українського народу, – цієї величезної, багатомільйонної маси, позбавленої мови як культурно-освітнього засобу, приреченої купувати доступ до освіти тяжкою, болісною процедурою приниження її рідної мови і всього укладу уявлень і понять, пов’язаних із нею. Адже навчання у школі чи в іншому середовищі починається не з чого іншого, як із пояснення, що та мова, якою забезпечила українське дитя його родина, всмоктане ним із молоком матері слово, за допомогою якого воно вступало у спілкування з усім найближчим і найдорожчим йому оточенням, – це слово непридатне як культурне знаряддя.

Це – навіть не інша мова: адже школа твердо стоїть на точці зору, що російська мова одна, і мова українського села – теж російська мова, але не справжня мова, а щось «зіпсоване», негідне та непридатне бути знаряддям навчання, освіти, письменності. Від неї слід відмовитися, обтрусити будь-який слід її у вигляді вимови, акценту, звільнитися від влади уявлень, пов’язаних зі звичними словами, які мають цілком інше значення в «освіченій мові».

І врешті-решт увесь цей злам психіки, уся ця тяжка й болісна праця лише за особливої обдарованості справді приводить у результаті початкового навчання до бажаного, – до заміни рідної мови новою, «панською» мовою, засвоєною настільки, що вона стає знаряддям самоосвіти. У більшості ж випадків вихованець цієї школи залишається на все життя без мови, втративши довіру та повагу до своєї власної мови і з нею взагалі до всієї своєї народної стихії, що виявилася негідною просвіченого віку та людини, і не здобувши взамін жодної іншої мови й жодного іншого культурного змісту для своїх духовних запитів.

Не знаю, чи зупинялися супротивники української школи на знаменній сторінці, яку не припиняють цитувати досі, хоча й написана вона була півстоліття тому чудовим педагогом К.Д.Ушинським, вихідцем із Чернігівської губернії, добре обізнаним із цим явищем, на яке він хотів звернути увагу педагогічного світу. Він зауважує, яким дивним і страшним місцем для української дитинки є сільське училище, «в якому одному лише на ціле село розмовляють незрозумілою мовою» і де, через це, для неї все темне, чуже, незрозуміле, – з перших же кроків їй тут доводиться «ламати на великоросійський лад, – і хоч би ще на чисто великоросійський, а то на той огидний жаргон, який виробляється у малоосвіченого малороса при намаганні розмовляти по-великоросійськи».

«Така школа, – зауважує він, – по-перше, значно нижча за народ: що ж вона таке зі своєю сотнею погано завчених слів перед тією нескінченно глибокою, живою та повною мовою, котру виробив і вистраждав собі народ протягом тисячоліть; по-друге, така школа безсила, оскільки вона не будує розвитку дитинки на єдиному плідному душевному грунті, – на народній мові й на відображених у ній народних почуттях; по-третє, нарешті, така школа не дає жодної користі: дитина швидко забуває кілька десятків великоросійських слів, вивчених у школі, а разом із тим забуває і ті поняття, які були до них прив’язані».

Врешті-решт школа тільки затримує природний розвиток дитинки, душу її не розвиває, а псує, а надана нею великоросійська грамотність «гине без жодного доброго сліду в малоросійському селі».

Ушинський писав ці зауваження з суто педагогічної точки зору; далекий взагалі від українського руху, він враховував у цьому випадку лише інтереси освіти й культури. Низка інших педагогів, цілком далеких від українства, але таких, які мали нагоду задуматися над потребами української школи, М.Вессель, барон М.Корф, В.І.Водовозов, у давні роки, коли до цих питань не домішували ще політики й не бачили в них «ворогів Росії», також рішуче висловлювалися в тому сенсі, що народне навчання серед українського населення слід вести лише рідною мовою; а пропонуючи йому замість неї великоросійську, лише «псують духовну природу дитинки».

Покійний Потебня, найглибший філолог-психолог, якого лише знала Росія, вказував у своїх дослідженнях на величезну шкоду, якої зазнають діти, позбавлені навчання рідною мовою: вони «за рівності всіх інших умов будуть у всіх відношеннях нижчими за тих, котрим при вступі (до школи) слід було б не забувати (рідної мови), а лише вчитися, докладаючи шкільні крихти до величезного дошкільного запасу думки».

Це, безумовно, так, і українське населення, позбавлене школи з рідною мовою, неминуче тим самим було засуджене відставати у своєму розвиткові порівняно з німцем-колоністом, з євреєм, з великоросом, з поляком, поступатися їм у боротьбі за своє існування, тобто приречене на культурний і економічний занепад. Справді, спостереження останніх років показали, що відсоток грамотності серед українського населення стоїть значно нижче, аніж серед перелічених і багатьох інших народностей Росії, що серед українського населення, яке навіть пройшло народну школу, у страхітливих розмірах поширюється рецидив неписьменності через те, що набуте механічне мистецтво читання лишається без застосування, оскільки великоросійська книжна мова залишилася все-таки незасвоєною вихованцем школи, а до рідної, української, як культурного знаряддя, шкільне навчання встигло викликати в ньому недовіру, та й українська книга і всі культурні засоби, створювані українською інтелігенцією для народу, доходять до нього з великими труднощами внаслідок заходів, уживаних проти поширення цих культурних засобів.

За нинішньої русифікаторської політики український народ, який колись випереджав великоросійське населення за своїм розвитком і освіченістю, справді засуджений на те, щоб стати «гноєм» для мови Пушкіна та для мови Міцкевича, а в кінцевому підсумку – для наступу західноєвропейського капіталізму, і чим напруженішим, невпиннішим стає нинішнє економічне й національне суперництво, тим кричущішою стає та кривда, якої зазнає український народ у рамках російської державності через фантом показної «єдності російського народу», в інтересах якої зневажаються живі, кровні інтереси цього народу.

Так, фантома, бо прагнути до такої зовнішньої єдності – одноманітності мови та культури, – шляхом придушення мови української чи білоруської, означає йти проти дійсності, не приймати факту існування цих тисячолітніх розгалужень східного слов’янства, – того ж «малоросійського просторіччя», насправді зовсім не такого простого і первісного, яке ввібрало в себе результати тривалого, складного, багатоманітного історичного процесу, що виражає багате за змістом історичне життя, яке увібрало різноманітні культурні впливи, обросло й просякло своїми історичними спогадами й переживаннями.

Можна погоджуватись або не погоджуватись із тим, чи виграло б східне слов’янство у цих умовах, якби воно донесло до наших днів таку єдність, яку вважають для нього бажаною його поборники: та поза тим слід визнати, що повернути тисячолітнє колесо історії назад до X століття і шляхом одностайної школи, мови тощо, створювати єдину народність, ігноруючи весь тисячолітній розвиток, який створив ці могутні, прекрасні східнослов’янські гілки, – річ цілком неможлива. Така зовнішня однаковість недосяжна, прагнення до неї є цілком марною витратою енергії, зусиль, які слід спрямовувати на інші, плідніші та благородніші завдання державного будівництва.

Болісний експеримент, вчинюваний над поколіннями українського народу цими зусиллями до недосяжної зовнішньої єдності, залишається безплідним. Український народ не русифікується, але він вироджується в цих умовах, втрачає енергію, ресурси боротьби за існування, яка стає все тяжчою з прискоренням пульсу економічного та культурного життя: усвідомлення цього сповнює тривогою та сумом українську інтелігенцію. Нинішній момент є для цього питання вирішальним і нагально вимагає свого розв’язання.

Я висловлю своє щонайглибше переконання, – яке поділяє якщо не все українське суспільство (що ймовірно), то вельми і вельми багато його представників, – що для української народної школи наспів час, і на цьому питанні повинні зійтися з одного боку всі, хто справді щиро прагне до вирішення українського питання у рамках російської державності, а з іншого боку – всі ті, хто справді бажав би бачити український народ у тісному та щирому зв’язкові з російською державністю, з великоросійською інтелігенцією, народом і культурою.

Позитивне розв’язання питання про народну школу в нинішній вирішальний момент, безумовно, закладе міцні підвалини тому внутрішньому єднанню, про котре я говорив вище, – єднанню значно ціннішому, аніж ця недосяжна й непотрібна для внутрішнього поєднання зовнішня однаковість мови та культури. Воно ляже справді нарізним каменем мирного, безболісного, полюбовного вирішення українського питання у рамках російського конституційного життя, і всі, кому дорогі інтереси його, повинні підтримати тепер, у цей вирішальний момент, з усією енергією та наполегливістю цю найелементарнішу вимогу українського життя, – все одно, чи виходитимуть вони з інтересів народного поступу, чи з інтересів російської державності.

Примітки

Вперше опублікована в газеті: Русские ведомости. – 1916. – 26 февраля. – № 46. – С. 2. Підпис: М.Грушевский. Написана в Казані.

Стаття написана не пізніше 16 грудня 1915 р., про що свідчить дискусія, яка виникла в цей день у Державній Думі між лідером фракції кадетів П.Мілюковим та міністром внутрішніх справ О.Хвостовим. Зокрема, Мілюков заявив:

«Я не знаю отношения правительства к украинскому вопросу, но цензурой выброшена даже умеренная статья Грушевского по вопросу об украинской школе».

Міністр у своїй відповіді підтвердив цей факт:

«Военная цензура не пропустила статью Грушевского, и на этом факте неосновательно строить мое отношение к украинскому вопросу» (див.: Украинская жизнь. – 1916. – № 1. – С. 87).

Підтвердив цей факт і сам вчений у листі до М.Мочульського від 20 грудня 1915 р. з Казані:

«У нас мало радісного. Мою статю в «Речи» з’їла цензура, як може знаєте теж – я довідався з «Рус[ских] ведом[остей]» (Листи Михайла Грушевського до Михайла Мочульського (1901-1933) / Упоряд. Р.Дзюбан. – Львів, 2004. – С. 45-46).

Найвірогідніше, що статтю, призначену для петроградської «Речи», подав автор до «Русских ведомостей». 6 березня 1916 р. М.Грушевський повідомляє М.Мочульському про її вихід, вказуючи точну дату публікації, що і дало змогу її виявити (Там само. – С. 56).

Подається за першодруком у перекладі І.Сварника.

Ця суспільно-політична праця М.Грушевського стала продовженням попередньої публікації («Камень преткновения») у відповідь на грубі закиди «Киевлянина» та його редактора В.Шульгіна проти українського руху, оприлюднені в статті «Неблагодарное дело» (Киевлянин. – 1915. – 23 октября. – № 292. – С. 1 – 2). Особливо категорично виступив «Киевлянин» у своїй передовій статті, опублікованій у цьому ж числі: «И все то, что откалывало бы малороссов от единого русского народа, что внушало бы им мысль о национальной обособленности, должно быть отметаемо. Вот почему в народных, средних и высших школах Малороссии должен быть русский язык преподавания, общий со школами остальных частей Империи».

М.Грушевський вважав своїм обов’язком висловити думку з питання, якому він упродовж багатьох років приділяв особливу увагу. До того ж, невдовзі перед публікаціями в «Киевлянине» Прогресивний блок IV Думи подав запит у справі української школи та преси, грунтовні доповідні записки з цих питань були оприлюднені в «Украинской жизни»: «Докладная записка о задачах внутренней политики в отношении к украинскому населению» (Украинская жизнь. – 1915. – № 8-9. – С. 5 – 12) та «Докладная записка министру народного просвещения об украинской школе» (Там само. – С. 13 – 34). Записку про школу 14 серпня 1915 р. вручили міністру народної освіти П.Ігнатьєву українські громадські діячі Ф.Матушевський, С.Русова та С.Іванов. За тиждень «Биржевые ведомости» опублікували статтю Ф.Матушевського «Родной язык в украинской школе» (1915. – 22 серпня).

…Шевченко, Куліш, Костомаров… дбали… про складення й поширення українських підручників для народних шкіл – кожен з названих діячів вніс свій вклад у цю справу. П.Куліш підготував два видання «Граматки» (Спб., 1857; 1861) та видрукував у власній друкарні низку підручників інших авторів та серію популярних видань «Сільська бібліотека». Т.Шевченко підготував «Букварь Южнорусский» (Спб., 1861). М.Костомаров заснував спеціальний фонд для видання шкільних підручників, коштом якого у 1863 р. у Петербурзі вийшла «Арихметика або щотниця: Для українських шкіл» О.Кониського.

…який саме й видав шкільну «Граматику української мови»… – йдеться про видання: Нечуй-Левицький І. С Граматика українського язика. Ч. І – II. – К., 1914. – Ч. І: Етимологія; Ч. II: Синтаксис.

…В.Винниченка, який нещодавно… звернувся… – йдеться про статтю «Непотухший огонь» (Украинская жизнь. – 1915. – № 8-9. – С. 46-52).

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2005 р., т. 3, с. 456 – 460.