Трудові ради

Михайло Грушевський

Ця резолюція, між іншим, була підтримана Конгресом, який відбувся 28 січня, і який цього ж дня, за рішенням правиці, закрив свою сесію. Комісії Конгресу були вибрані лише для підготовки до нової сесії і для контролю, законодавча і виконавча влади протягом деякого часу залишалися в руках Директорії [Праві групи і центр добивалися, щоб Конгрес обрав тимчасову делегацію («малий Конгрес») зі всіма правами Конгресу, щоб періодично засідати, і щоб ця делегація створила уряд. Директорія відмовилася.].

Це рішення завершило роз’єднання українських партій: крім того, ліві групи, які покинули Конгрес перед голосуванням, і більшість українських соціалістів-революціонерів центральної течії утрималися від голосування. Згодом вона відкликала своїх членів, які засідали в уряді і в комісіях Конгресу.

Отже, політика уряду перейшла на бік правих, про що свідчить зміна кабінету, заміна членів Директорії і – ставлення до трудових рад.

Виконуючи рішення Трудового конгресу, невдовзі після закриття його сесії Директорія підтримала Закон про конгреси і трудові ради (8 лютого), але Рада міністрів зупинила його публікацію, і організацію рад гальмували різними способами. Їх створювали неправомірно, хоча закон вимагав, щоб адміністрація ініціювала їх формування. Закон передбачав, що повітові та губерніальні комісари повинні створювати організаційні комісії для скликання повітових і губерніальних конгресів, право представництва в яких, як і Трудовому конгресові України, належало трудовому селянству, робітництву і трудовій інтелігенції; за підтримки обраних ними рад ці конгреси будуть здійснювати контроль за діяльністю місцевих органів влади і виконанням законів Республіки, вести боротьбу з контрреволюцією та анархією.

Влаштована затримка публікації цього закону спровокувала безлад у його виконанні. Директорія уже евакуювалася з Києва, сесія Трудового конгресу також завершила свою роботу. Резиденція уряду була вивезена спершу на Поділля, у Вінницю, пізніше – на Волинь, у Рівне. Радянські війська після захоплення Києва просувались на захід, і воднораз під керівництвом незалежних соціал-демократів розвивалося народне повстання проти радянського правління, на захист незалежності України, проти його «федеративної» політики, хоча воно відмежовувалося від методів управління Директорії.

За цих обставин організація Трудового конгресу спонтанно ускладнювалася, як уже було сказано, з власної ініціативи місцевих соціалістичних організацій, інколи відповідно до закону Директорії, а інколи способом, зовсім незалежним від цього закону (який не буде ніколи надрукований офіційно), і згідно з принципами, підтриманими фракцією соціалістів-революціонерів Трудового конгресу.

Відповідно на з’їздах або зібраннях, на яких засідали іноді представники селян і робітників, іншим разом – делеговані селяни, робітники і солдати, ідея представництва «трудової інтелігенції» не була популярною: висновували, що інтелігенція солідарна з селянами або робітниками і, маючи право пасивного вибору, отримала б від них мандати (що й насправді мало місце), і що іноземна інтелігенція серед робітничих класів через свої погляди і соціальні ідеї була б тільки гетерогенним елементом і, як наслідок, приймаючи трудовий принцип, не було ніякого змісту робити з неї окремий клас.

Пропорційність представників селян і робітників була встановлена відповідно до статистичних даних цих класів: нараховуючи 80 – 85% селян, надавали один або два мандати в сумі 7 – 10 членів ради. Отож сюди входили також делегації з місцевих рад українських соціалістичних партій: соціалістів-революціонерів – селянської партії, соціал-демократів – партії робітників.

Функції рад змінювалися відповідно до закону або рішення Трудового конгресу. Інколи ради виконували лише функції контролю, а бувало, вони брали на себе ширші зобов’язання: створення народної міліції, організація рекрутських наборів і мобілізації, продовольчих запасів та інші справи, оскільки уряд у цих важких обставинах дуже часто показував цілковиту бездарність.

Щодо активності цих конгресів, яка розвивалася, нам залишалося тільки негайно перекваліфікувати всі перервані комунікації. Обрані поіменно в Кам’янці-Подільському мали змогу спостерігати дії Конгресу і ради, а автор цих рядків хоче представити про них деякі спостереження.

Селяни, зі свого боку, сприймали організацію зі стриманістю, і тільки після ретельного переосмислення вони відкрито проголосили йому свою підтримку і симпатію. Це було доречним, оскільки старі місцеві автономії (земства), а також управління, хоча і демократизувалися під час революції, явно втрачали свій кредит довіри у народу. Неукраїнські робітники містечок не проявляли жодної цікавості щодо участі в новій організації, робітники цукрових заводів, навпаки, будучи в тісних стосунках з селом, ставились до неї з цікавістю.

Група «трудової інтелігенції» не була сформованою, але селяни з задоволенням вибирали до рад соціалістичну інтелігенцію з двох соціалістичних партій: соціалістам-революціонерам та українським соціал-демократам вони надали мандати в раді. Містечка підкорялися з доброї волі порядкам місцевих з’їздів і радам, вибраним ними, позаяк сподівалися з їхньою допомогою змінити управління і персональний склад волосних комітетів, як і аграрних комітетів та комітетів з продовольства, які не відповідали їхнім бажанням. Під їхнім керівництвом вони швидко організували народну міліцію.

Автор цих рядків отримав загальне враження, що для даного моменту Трудовий конгрес був інституцією дуже вигідною, яка могла б насправді стати дуже сильним засобом як проти анархії, так і проти контрреволюційної реакції, маючи довір’я робітничого класу і об’єднавши його сили з силами трудової інтелігенції. Він це констатує з таким задоволенням, з яким не брав участі в проголошенні трудового принципу, і відповідно в уважному, але відстороненому погляді.

Примітки

…крім того, ліві групи, які покинули Конгрес перед голосуванням, і більшість українських соціалістів-революціонерів центральної течії утрималися від голосування– блок фракцій (УСДРП (незалежні), УПСР (ліві), російські соціалісти-революціонери і «Бунд»), які виступали за організацію політичної влади у формі рад, не взяли участі в голосуванні за пропоновану правою більшістю резолюцію, подали до президії заяву-протест і залишили форум, склавши з себе всяку відповідальність за постанови Конгресу та їх наслідки.

Більшість фракції УПСР (центральної течії), які утрималися від голосування за резолюцію УСДРП, від імені 78 осіб на Пленумі Конгресу виголосили свою резолюцію. Виступаючи проти передачі всієї повноти влади Директорії, пропонували для продовження діяльності Трудового конгресу України створити Малий конгрес у складі 41 члена та передати йому всі права верховної ради до скликання повного Конгресу. Відстоюючи основні положення Декларації фракції, передбачали, що Малий конгрес негайно приступить до формування органів колективної влади за трудовим принципом (Трудова Республіка. – 1919. – № 13. – 13 лютого. – С. 2). Цю резолюцію охарактеризував у щоденнику голова Директорії В.Винниченко:

«Трудовий Конгрес другий день уже товчеться на одному місці, не можучи розжувати питання про верховну владу. Одні хочуть, щоб ця влада належала Директорії, а другі – Малому Конгресові. Особливо на останньому настоює «Чорномор», як називають в кулуарах М.С.Грушевського. Він має надію стати головою Малого Конгресу і вернути незабутні часи Малої Ради» (цит. за: Солдатенко В. Винниченко і Петлюра: політичні портрети революційної доби. – К., 2007. – С. 252).

Ідея трудових рад була провідною і на конференції УПСР (центральної течії), яка відбулася 28 січня 1919 p., тобто в останній день роботи конгресу. Активну участь у роботі цього форуму брав М.Грушевський. Цей принцип М.Грушевський поклав і в основу проекту «Програми Української партії соціалістів-революціонерів» (розділ «Програма політична»), опублікованого у спеціальному випуску журналу «Борітеся – Поборете!» (Відень, 1922. – № 6 (Лютий). – С. 17-22).

Після прийняття Конгресом резолюції УСДРП, фракція УПСР (центральної течії) виступила з заявою:

«Зі взгляду на те, що пункти нашої Декларації не лягли в основу постанов Високого Конгресу, ми констатуємо, що прийнята Конгресом резолюція ставить партію в таке становище, коли вона, як партія, не може брати відповідальність на себе за урядову політику» (Трудова Республіка. – 1919. – № 13. – 13 лютого. – С. 2).

…зміна кабінету, заміна членів Директорії… – на початку лютого 1919 р. відбулися перші неофіційні контакти представників УНР з командуванням французького десанту в Одесі. Французи вимагали реорганізувати Директорію та уряд, вивести з них В.Винниченка, С.Петлюру та В.Чехівського.

Українську делегацію очолював уже визначений на той час головою уряду С.Остапенко – прихильник порозуміння з Антантою. Від імені Директорії він домагався визнання Антантою суверенітету України. Сторони не дійшли згоди. Зважаючи на нові обставини, які вимагали рішучих заходів, дві провідні українські партії (УСДРП та УПСР) відмовились від участі у владних структурах, відкликавши 9 лютого з уряду і Директорії своїх членів.

З огляду на таке рішення 10 лютого В.Винниченко офіційно залишив посаду голови Директорії, С.Петлюра та Ф.Швець заявили про тимчасовий вихід зі своїх партій. 13 лютого 1919 р. головою Директорії став С.Петлюра. Того ж дня був призначений новий склад Ради Народних Міністрів, до якої увійшли представники трьох правих українських партій – соціалістів-федералістів, соціалістів-самостійників і народних республіканців, які орієнтувалися на демократичні засади й вимоги Антанти (Директорія, Рада Народних Міністрів Української Народної Республіки… – Т. 1. – С. 49 – 50).

Новий кабінет очолив С.Остапенко. Відповідно до резолюцій та постанов ЦК УПСР (центральної течії), які не дозволяли членам партії бути членами уряду, 17 лютого 1919 р. він подав заяву про вихід зі складу партії (Трудова Республіка (Вінниця). – 1919. – № 14. – 22 лютого. – С. 3).

Виконуючи рішення Трудового Конгресу, невдовзі після закриття його сесії Директорія підтримала Закон про конгреси і трудові ради… – йдеться про «Закон про місцеві конгреси і ради трудового народу», затверджений на засіданні Директорії УНР 8 лютого 1919 р. (Директорія, Рада Народних Міністрів Української Народної Республіки… – Т. 1. – С. 43).

Так як закон не був «переведений» через Раду Народних Міністрів, 10 лютого 1919 р. на своєму засіданні під головуванням В.Чехівського вона постановила:

«Приймаючи на увагу, що закон про місцеві конгреси і ради трудового народу є акт величезної політичної ваги, Рада міністрів, одставка якої прийнята і яка зараз працює лише тимчасово до затвердження нового Кабінету, не може взяти на себе відповідальність за цей акт і тому постановила зняти законопроект з черги» (Там само. – С. 250).

Розглянувши це рішення, 12 лютого 1919 р. Директорія постановила запропонувати РНМ «розпублікувати» даний законопроект (Там само. – С. 48). У відповідь 19 лютого 1919 р. РНМ вже в новому складі, заслухавши доповідь голови кабінету С.Остапенка про вимогу Директорії негайно опублікувати закон, постановила:

«Доручити п. голові, на підставі міркувань, висловлених членами Кабінету, зробити доклад Директорії в цій справі, а остаточне рішення справи винести на чергове засідання після згаданого докладу голови Кабінету» (Там само. – С. 272).

Відомостей про подальший розгляд цього питання в опублікованих журналах засідань РНМ не виявлено. Текст закону за підписами голови Директорії В.Винниченка та її членів А.Макаренка, О.Андрієвського та Ф.Швеця був опублікований у друкованому органі ЦК УПСР (центральної течії) – газеті «Трудова Республіка» (1919. – № 14. – 22 лютого. – С. 2). У п. 19 закону зазначалося: «Закон цей перевести в життя по телеграфу». Закон оголосила Директорія на початку квітня 1919 р. в процесі переговорів з УПСР та УСДРП щодо умов формування нового соціалістичного Кабінету Міністрів.

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2013 р., т. 4, ч. 2, с. 227 – 229.