Соціально-економічна проблема

Михайло Грушевський

Хоча в політичному середовищі різні погляди на ті чи інші проблеми завжди завершувалися жвавими суперечками, у вирішенні питання незалежності України та її гарантій українські партії, як ми вже згадували, були одностайними. Важче було працювати злагоджено, коли йшлося про соціально-економічні питання.

Партії, які розуміли, про що йдеться, намагалися не піднімати цієї проблеми доти, поки не буде вирішене політичне питання, або хоча б не буде затверджена українська автономія. Але й вони не були спроможні його вирішити з огляду на централістські тенденції, глибоко вкорінені в російських областях.

Тому делегати неукраїнських партій (здебільшого соціалістичних) у складі Центральної Ради були змушені відстоювати інтереси росіян і боротися із сепаратистськими тенденціями українських партій, всіляко перешкоджаючи їм, адже вони, на їхню думку, були проявом шовінізму. Це була невдячна й даремна справа, тому що українські партії, як соціал-демократи, так і соціалісти-революціонери, сприймали політику Центральної Ради з точки зору чистоти її революційних і соціалістичних намірів. Вони самі виступали проти найменшого прояву шовіністичного та реакційного націоналізму серед українців.

Такі політичні й національні протистояння із супротивниками, спроби роз’яснити ситуацію російським областям, вороже налаштованим партіям, у пресі, в різних організаціях, і навіть у Центральній Раді виснажували українські партії і не давали підступитися до вирішення соціальних та економічних питань, які потребували згуртованої співпраці з метою негайного проведення реформи, – цього вимагали обставини.

Внаслідок розпаду армії в країні різко збільшилася кількість цілковито необізнаних у ситуації солдатів, деморалізованих дезертирів та іноземців з Росії, яка в той час уже розколювалася в соціальному плані. Це викликало небезпеку, особливо серед селян. Вони дорікали українським селянам тим, що, дослухаючись до порад українських партій, ті затримували аграрну реформу, тоді як у Росії всі землі вже були соціалізовані, великі землевласники прогнані і т. ін.

Російські більшовики також розпочали нищівну кампанію проти українських партій, Центральної Ради та її уряду, натякаючи на їхню буржуазну й реакційну сутність і висуваючи інші, далекі від правди, звинувачення. Все це змушувало українські соціалістичні партії якомога швидше оприлюднити свою соціально-політичну програму, щоб покласти край наклепам. Але зробити це було нелегко через те, що партії ніяк не могли домовитися щодо чіткого змісту цієї програми, зокрема, через неоднакову кількість партій у парламенті (Центральній Раді) та уряді.

Українську соціал-демократичну партію, спадкоємицю марксистської ідеології, яка відкололася від російської під час Першої російської революції 1905 – 1906 рр., представляла трудова інтелігенція, нечисленна, щоправда, але добре підготовлена. її політична кампанія була радше інтенсивною, ніж екстенсивною; вона більше працювала в пресі та нових урядових органах, аніж з народом.

До Української партії соціалістів-революціонерів, яка відкололася від російської лише на початку революції 1917 p., входили в основному молоді люди, які завзялися виховувати та організовувати українське селянство. Вони мали великий успіх серед селянства та його щиру довіру. Інтелігенти й напівінтелігенти, які продовжували старі традиції української еліти, орієнтуючись на селянський клас, також приєдналися до соціалістів-революціонерів, вважаючи своїм обов’язком представляти партію селян. Але таке розширення не пішло на користь партії, яка не мала змоги ні розробляти свої теоретичні принципи, ні активно долучатися до урядової роботи, як це робили соціал-демократи.

Все це спричинило непевну ситуацію, коли партія соціалістів-революціонерів, маючи більшість у парламенті, не прагнула відігравати вирішальну роль у діяльності уряду і добровільно уступала таку можливість соціал-демократам та іншим партіям. Таким чином, більшість в уряді не мала більшості в парламенті і залежала від прихильності соціалістів-революціонерів. Це не сприймали партії в уряді, особливо соціал-демократи. Переконані у вищості своєї ідеології, соціал-демократи хотіли мати ухвальний голос у вирішенні всіх питань, враховуючи й аграрне, яке було найважливішим для соціалістів-революціонерів. Такий стан речей викликав явне роздратування в останніх. У питаннях щодо захисту інтересів робітників вони схвалювали програму соціал-демократів, але хотіли самі вирішувати ті, які стосувалися інтересів селянства, розраховуючи, що соціал-демократи, які не мали довершеної власної аграрної програми, підтримають їх у відповідь.

Недовго вагаючись, Українська соціал-демократична партія прийняла принцип націоналізації земель, тоді як соціалісти-революціонери наполягали на її соціалізації. Це була найсуттєвіша розбіжність, однак, можна було б одностайно провести деякі часткові реформи, як, наприклад, вилучити землі з товарного обігу, конфіскувати майно, яке перевищувало трудову норму, розділити землю між безземельними й малоземельними селянами і т. ін., якби умови політичної боротьби та послідовність подій дозволили виділити час для того, щоб прояснити ці питання, організувати співпрацю партій і взяти до уваги думку народу. Але, звичайно, саме часу бракувало найбільше.

Проголошуючи незалежність Української Народної Республіки, партії вважали за необхідне зазначити її соціальні ознаки. У Третьому Універсалі Центральна Рада наголошувала на основних рисах соціально-економічного устрою нової республіки. Окрім пунктів про укладення миру, амністію політичних в’язнів, скасування смертної кари, адміністративну та судову реформи, задекларовано скасування права власності на землі сільськогосподарського призначення, запровадження 8-годинного робочого дня та національно-персональну автономію для національних меншин.

Але розроблений пізніше міністром соціал-демократом і наданий на розгляд урядові Земельний закон зустрів спротив серед селян, адже вони вважали його занадто поміркованим і недостатньо радикальним. Особливо запропонована норма власності в 40 десятин (44 га) видавалася завищеною та давала привід до закидів у буржуазності.

Українські соціал-демократи воліли не чіпати власності середняків, щоб не спровокувати виступу цього досить численного класу проти реформи. Вони також відмовлялися від соціалізації, вважаючи, що вона лише зміцнить позиції буржуазної власності селян. Соціалісти-революціонери, навпаки, були на боці селянського пролетаріату і вважали недопустимим залишати недоторканними середні маєтки, навіть селянські чи робітничі, наполягаючи на соціалізації. Націоналізація земель бачилася їм ризикованим вирішенням аграрного питання, бо надавала урядові надто велику економічну владу.

Така жвава полеміка в парламенті й у пресі, а також спроби кількох неукраїнських партій використати наведені вище мотиви для поглиблення розбіжностей, тільки загострювали стосунки між найбільшими українськими соціалістичними партіями. Все це заважало проведенню соціально-економічної реформи, хоча політичні умови вимагали негайного вирішення аграрного питання з метою заспокоєння бідного селянства, стривоженого більшовиками.

Соціалісти-революціонери, які мали більшість у Центральній Раді, домоглися, врешті, прийняття земельного закону в їхній редакції. Хоч він чітко й не відображав принципу соціалізації, але зробив можливим вирішення аграрної проблеми з урахуванням його основних положень. Розподіленням землі мали надалі займатися сільські, волосні та повітові земельні комітети, їм надавали право встановити майновий мінімум, а все майно у власників, яке за нормою вважали надлишковим, вилучали.

Це був дуже важливий і цікавий законодавчий акт. Земельний закон і закон про національну екстериторіальну автономію – визначні результати діяльності першого українського парламенту в процесі розбудови соціалізму, які внесли в нього щось нове. Але протистояння класів і буржуазних партій України, які стали наслідком цих законів (особливо земельного), спричинилися до подальшої кризи.

Примітки

До Української партії соціалістів-революціонерів… входили в основному молоді люди…– відомий український громадсько-політичний діяч так характеризував УПСР:

«Партія українських соціал-революціонерів була в певнім розумінні слова партією молодих людей, якщо брати на увагу її керуючі верхи: Микола Ковалевський, Левко Ковалів, Павло Христюк, Володимир Залізняк, Микола Шраг, Олександр Севрюк, усі головні діячі партії, – були студентами перших курсів, кожен не старше 25 років віку» (Дорошенко Д. Історія України 1917 – 1923 рр. – Ужгород, 1932. – Т. І: Доба Центральної Ради. – С. 52).

Ця характеристика підтверджується і аналізом вікового цензу членів партії, який подає сучасна дослідниця УПСР Т.Бевз. Так, у 1917 р. голові партії М.Ковалевському виповнилося 25 років, його ровесниками були члени ЦК партії Г.Михайличенко, А.Приходько, А.Заливчий, І.Лизанівський. На два роки старшими були П.Христюк, М.Полоз, О.Шумський, П.Пилипчук, на рік молодшими – О.Севрюк, Ю.Охримович, Я.Зозуля. Наймолодшим членом ЦК був П.Любченко, якому у 1917 р. виповнилося 20 років. Роки народження членів УПСР входили в діапазон 1882-1892 рр.: М.Шаповал (1882), Н.Григоріїв (1883), П.Панченко (1885), Д.Ісаєвич (1889), П.Христюк і М.Полоз (1890), О.Зарудний, М. Любинський, М.Чечель (1891), М.Ковалевський (1892) (Бевз Т. Партія національних інтересів і соціальних перспектив (Політична історія УПСР). Монографія. – К., 2008. – С. 160-161).

Земельний закон…– йдеться про Тимчасовий земельний закон, затверджений Центральною Радою 18 січня 1918 р. (Українська Центральна Рада. Документи і матеріали: У двох томах. – К., 1997. – Т. 2. – С. 128 – 130). Детально див.: Верстюк В. Земельне питання у стінах Центральної Ради // Confratenitas. Ювілейний збірник на пошану Ярослава Ісаєвича. – Львів, 2006 – 2007. – С. 645-663.

Закон про національну екстериторіальну автономію… – йдеться про Закон про національно-персональну автономію, ухвалений Центральною Радою 9 січня 1918 р. (Там само. – С. 99 – 101).

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2013 р., т. 4, ч. 2, с. 214 – 217.