Передмова до другого видання
Михайло Грушевський
Перше видання цієї книжки з’явилося торік і було взагалі дуже щиро й дружньо прийнято і у колах наукових, і у сферах публіцистичних – звісно, за винятком кількох, що лишились вірними собі, «голосов из оврага», які в рахунок не йдуть. З тим більшою увагою сприйняв я зауваження та побажання критики стосовно вибору й розміщення матеріалу у цьому першому курсі української історії та, наскільки дозволяв мені час (книжка почала швидко розходитися, так що вже через півроку треба було розпочати її перегляд для нового видання), я намагався виконати ці побажання – оскільки, певна річ, міг із ними погодитись.
Одне з таких побажань, з яким я міг погодитись лише частково, стосувалося співвідношення частин, присвячених старій і новій історії України. Вважали, що історію останніх століть викладено надто стисло, а от виклад давньої історії бажали бачити якомога більше скороченим, бо ж вона, мовляв, не може цікавити читача з публіки. Я міг піти назустріч цим зауваженням лише настільки, що розширив виклад історії ХVШ та ХІХ ст.; історія останніх трьох століть, якій уже в першому виданні було присвячено майже половину книжки, у цьому виданні займає більше половини. Звичайно, осіб, які спеціально цікавляться тими чи тими фазами українського життя в останні століття, ці розділи й у новому вигляді не задовольнять, але таких вимог не можна й висувати до короткого нарису (у своїй «Історії України» – якщо мені судилося довести її до кінця – я призначаю для цих століть три-чотири великих томи). Виклад про попередні віки я залишив без скорочень (точніше – обмежився деякими другорядними скороченнями). Звести виклад давньої історії до ролі вступу до викладу подій останніх століть я ніяк не міг. Це, передусім, розходиться з метою цього «Нарису»: у стислій формі він має дати образ історичної еволюції українського народу впродовж усього його історичного існування, представити прямий зв’язок різних епох і віків у його історичній долі, встановити неперервність його життя, з якого в історичних курсах зазвичай пропонуються лише уривки, вирвані більш чи менш механічно.
Цією метою я не міг пожертвувати для практичних міркувань, та й щодо цих останніх я не був певний, що вони так сильно розходяться з планом книжки. Поважний читач, знайомлячись із цікавим для нього питанням, не може не цікавитись його історією, і з цього погляду для багатьох читачів, котрі цікавляться історією України останніх століть, мабуть, історія попередніх віків не видасться зайвим багажем, тим більше, що вона досить сильно розходиться з тією схемою історії, яку пропонують у ходячих викладах «руської історії».
За включення історії Київської держави в історію України я очікував зауважень іншого характеру – з боку оборонців прийнятої схеми «руської історії», і справді не уникнув їх. Один з критиків піддав рішучому сумніву можливість включення в історію українського народу історії Давньої Русі та продовження історії Київської Русі не у Московській землі, а у Литовській державі, і вбачав велику прогалину моєї книжки в тому, що ці положення не були в ній грунтовно доведені. Однак і в новому виданні я не вважав за можливе спеціально доводити ці положення, бо весь мій виклад української історії слугує цій меті – з’ясуванню зв’язку київського періоду з періодом литовсько-польським (певна річ, не наступництва Литовсько-Польської держави Київській, оскільки я принципово відкидаю схему наступності державних форм, на яку спирається загальноприйнятий план «руської історії», і вважаю історію народу тим шуканим, еволюцію якого серед змін політичних, економічних і культурних форм і має простежити дослідник).
Звичайно, у ХІ-Х ст. не існувало української народності в її цілком сформованому вигляді – як не існувало й у ХІІ-ХГУ ст. великоруської чи української народності у тому вигляді, як ми її тепер собі уявляємо. Але я, як і будь-який інший історик, що ставить своїм завданням простежити еволюцію народу, маю виходити з перших зачатків його розвитку, і з цього погляду культурне, економічне й політичне життя південної групи східнослов’янських племен, з яких склалася українська народність, з необхідністю повинно увійти в історію українського народу – принаймні з набагато більшим правом, ніж з яким «київський період» включається в загальноприйняту історію великоруської державності, що зветься «руською історією». Свої думки про цю останню й щодо того, за якою схемою мала би бути представлена історія східнослов’янських народностей, я виклав у невеликій статті, виданій у петербурзькому академічному збірнику [«Звичайна схема «русской» історії і справа раціонального укладу історії східного слов’янства» – «Статьи по славяноведению», І, СПб., 1904]; відсилаючи зацікавлених до неї, я зауважу лише, що, не сподіваючись, звичайно, своїми зауваженнями зруйнувати звичні погляди на «руську історію» та її побудову, не вважаю в будь-якому разі за можливе пристосовуватися до поглядів, які видаються мені тільки пережитками давно віджилих прийомів історичної праці, що досі утримуються лише через тривалу звичку до них [Щодо погляду, за яким наступність устрою, права й культури Київської Русі спостерігається у значно тіснішому зв’язку з життям Вел. кн. Литовського, ніж Вел. кн. Московського, то він зовсім не становить якоїсь спеціально української точки зору. Історики права, зовсім далекі від будь-якого українофільства, вказували давно на цей тісний зв’язок, і, напр., у недавно виданому збірнику учнів проф. Владимирського-Буданова дуже потужно й дружно висловлюється думка, що Вел. кн. Литовське, а не Московське, було спадкоємцем права й правового устрою Київської Русі (див. «Сборник, посвященный М. Ф. Владимирскому-Буданову», стор. 383–385, та мої зауваження з приводу цих поглядів у V томі «Історії», прим. 1)].
Так само не вважав я за потрібне докладніше розвивати свої погляди на суспільність і культуру «київського періоду» як утвір, головним чином, українських племен. Доти, доки не буде доведено, що у Києві та його околицях у І^С–^СІІ ст. жили великоруські племена, що перенесли потім форми політичного, суспільного й культурного життя на береги Клязьми й Москви, нам доведеться через просту логічну послідовність вважати ці форми за приналежні до української народності, оскільки ці українські племена І^С–^СІІ ст. були її безпосередніми предками. Слово «рецепція» стосовно засвоєння великоруською народністю київської культури або права може неймовірно звучати – я постарався трохи пом’якшити його у новому виданні (стор. 90–91), але по суті не почуваюся вправі міняти щось у сказаному про засвоєння великоруським племенем продуктів київського життя. Приймаючи з цілковитою увагою та повагою різноманітні заперечення, я бажав би, щоб і altera pars [мої кореспонденти] піддали й мої міркування – хоча б на перший погляд вони здавалися й єретичними, – уважному й холодному розважанню, взявши до уваги більш повний і детальний виклад спірних моментів у моїй великій історії України. Звичайно, домовитись можна не на грунті фіктивного «единства руського народа», а на визнанні існування росіян, що склалися історично, або як я, щоб уникнути плутаності в назвах, їх зву, – східнослов’янських народностей.
Серед зауважень іншого характеру було висловлено побажання, щоб і до розділів, присвячених давньому й середньому періодам української історії, були долучені покажчики літератури, крім звичайних посилань на мою «Історію України-Руси». Це побажання мені було важко виконати. Покажчик літератури при подальших розділах я також допустив майже як «необхідне зло», за браком більшого курсу, до якого я міг би відіслати читача по літературні та інші вказівки. У кількох рядках наприкінці розділу неможливо належним чином упровадити читача у літературу цілого значного періоду або великої групи питань, якій присвячено той чи інший розділ, – на це потрібно декілька сторінок. Такі великі огляди літератури та покажчики її дасть моя «Історія України-Руси», і для відділів, які увійшли до її опублікованих томів [Вийшло п’ять томів, що доводять історію України до кінця XVJ ст. (розд. 7 і 8 тому V, на які зроблено посилання на стор. 200 і 214 – огляд економічних умов XV– XVІ ст. та історія культурного руху кінця XVІ – початку XVH ст., – при випуску V тому довелося відкласти до наступного – шостого). Перші три томи цитуються за другим виданням, четвертий і п’ятий – за першим. Перший том вийшов також по-німецьки (Geschichte des ukrainischen Volkes, Kommisionverlag von B. G. Teubner in Leipzig)], я просто посилався на відповідні теми й розділи, де читач, зацікавлений коротким викладом «Нарису», що є своєрідним конспектом цієї «Історії», знайде й більш детальний виклад, й посилання на джерела й літературу, й аргументи, на які спираються мої погляди у різних спірних питаннях, докладно оповідати про які не дозволяють мені рамки цього викладу. Оскільки з кінця 1904 р. моя «Історія України-Руси» отримала вільний доступ у Росію, то таке доповнення «Нарису» «Історією» не буде істотним утрудненням для тих читачів «Нарису», які захочуть перейти до більш докладного вивчення того чи того епізоду.
Розширивши огляд українського руху у ХІХ ст., я виділив в особливий розділ національний рух у межах Австрії і замість маленьких уривків, що з’явились у першому виданні, дав у окремому розділі повніший нарис сучасного становища українства в Росії. Таким чином, замість 24-х розділів першого видання вийшло 26. Крім етнографічної мапи додано дві історичні. Такими є найголовніші відмінності цього видання із зовнішнього боку.
Львів, у вересні 1905 р.
Друк книжки затягнувся через усім відомі умови життя останніх місяців, і при коректурі останніх розділів я вже мав на увазі зміни у стані справ, принесені буремним півріччям, що відділяє час перегляду книжки від часу її виходу (вересень-березень). Втім, на жаль, суттєвих фактичних змін у стані справ за цей період не відбулося. «Так мало прожито – так много пережито», але, кінець кінцем, власне кажучи, майже все залишається, як і раніше.
Джерело
Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори: У 50 т. / редкол.: Г. Папакін, І. Гирич та ін. – Львів : Світ, 2002 – Т. 22: Нарис історії українського народу /упор. І. Гирич, В. Кавунник. – 2015. – C. 2-5. – (Серія «Монографічні історичні праці»)