Логотип сайту «Михайло Грушевський»
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Історичні праці / Популярні праці / Нарис історії українського народу / ХІХ. Смути 1660–1680 рр.

Нарис історії українського народу

ХІХ. Смути 1660–1680 рр.

Михайло Грушевський

У 1660-х рр., як ми бачили, Україна формально розділилась. Правобережна отримала свого гетьмана, лівобережна – свого; перша під верховенством Польщі, друга – під верховенством Москви. І там, і тут на поверхню сплили безсоромні інтригани, які робили власну кар’єру серед цих безнадійно заплутаних відносин. Але становище було надто серйозне для того, щоб можна було триматися самими лише інтригами: і Тетері, і Брюховецькому довго втриматися на гетьманстві не вдалося. Першим закінчив Тетеря. Своє гетьманство він розпочав з порад королю здійснити похід за Дніпро для приєднання лівобережної України. Наприкінці 1663 р., після тривалих зволікань, король справді рушив і пройшов за Дніпро до Глухова, але успіху не мав жодного, і це останнє зусилля Польщі повернути собі лівобережну Україну закінчилося цілковитим фіаско. Коли Брюховецький з московськими військами у відповідь на нього здійснив похід у правобережні землі, тут виявився потужний рух проти Польщі. Московський уряд не підтримав його, та й рух цей, власне, не виявляв особливого тяжіння до Москви, але польська влада у правобережній Україні була ним остаточно підірвана. Незважаючи на жорстокі екзекуції над повсталими (особливо відзначався своєю жорстокістю відомий польський полководець Чарнецький), рух проти Польщі тривав. Один з ватажків його, Дрозд, ущент розбив Тетерю, а коли слідом за цим, навесні 1665 р., були виведені з України польські війська, в яких відчувалася нагальна потреба в інших місцях, Тетеря визнав свою справу безнадійною і поїхав з України. Він зійшов після цього зі сцени.

Брюховецький, як я вже сказав, намагався здобути собі підтримку Москви догідливістю московській політиці. Цієї тактики він дотримувався і після свого обрання. З’їздив на поклін до Москви, чого не хотів робити, незважаючи на бажання московського уряду, жоден з його попередників, висловив намір одружитися з московською бояришнею, побажав, щоб до Києва прислали митрополита з Москви. Нарешті, виконуючи волю московського уряду, під час свого перебування у Москві подав петицію про запровадження московської адміністрації в Україні. Московський уряд за це надав Брюховецькому боярський чин та негайно розпочав перепис України і запровадження нового податного обкладення. Але ці заходи викликали величезне невдоволення серед населення, і без того вже надзвичайно незадоволеного московськими воєводами і ратними людьми; олії у вогонь підлив і сам Брюховецький, постаравшись до запровадження московського обкладення зібрати з населення якомога більше до своєї скарбниці. З усіх боків піднімалося невдоволення на нього та на московський уряд. Духівництво було роздратовано проектом підпорядкування української церкви московському патріарху. Старшина обурювалася запровадженою Брюховецьким системою – відправляти невгодних йому осіб на заслання до Москви. Запорожжя гнівалось на свого ставленика за обтяження населення і запровадження московського обкладення. Загальне обурення викликала також угода Москви з Польщею (оформлена потім перемирним трактатом 1667 р.), що збіглася з цими фактами, про відступлення Польщі правобережної України, котра якраз перед тим, як ми бачили, власними силами знову звільнилася було від польської влади.

Брюховецький спочатку хотів притлумити це невдоволення терором – висилав старшину, а непокірні села й містечка радив московському урядові спалювати, населення бити. Але рух ставав дедалі потужнішим. Брюховецький це відчув і з легкістю справжнього кар’єриста він вирішив повернути у зворотний бік. Рух проти Москви видавався йому тепер настільки потужним, що він замислив сам приєднатися до нього, тим більше, що на підтримку московського уряду, судячи з деяких ознак, він не міг особливо розраховувати: якби Україна спрямувалася рішуче проти нього, московський уряд не став би його відстоювати. Кінець кінцем, Брюховецький готує повстання проти Москви і вступає в союз із Дорошенком, який у цей час став на чолі правобережної України.

Фактично звільнившись від будь-якої залежності від Польщі, правобережна Україна, як я вже сказав, не поспішала визнати верховенство Москви. Заявляв претензію на неї кримський хан, і сотник Опара був першим, хто пішов назустріч цим планам: він прийняв від хана затвердження у званні гетьмана, із зобов’язанням залежності. Але дуже скоро татари арештували його й запропонували козакам у гетьмани більш помітну особу – Петра Дорошенка. Це був родовитий козак: «з прадіда козак», як він про себе казав, онук гетьмана Михайла Дорошенка. Він був полковником вже за Хмельницького, відігравав важливу роль після його смерті в колах українських автономістів і тепер висунувся на перший план, упродовж цілого десятиліття будучи, можна сказати, центром української політики. Людина, без сумніву, здібна, із залізною енергією, за сприятливіших умов він міг би створити щось значне, за наявних же – лише довів стан справ до крайнощів, до абсурду. Це – справжній герой лихоліття, що викликає трагізмом свого становища й силою духу глибокий інтерес і співчуття.

Усуваючи Опару, Дорошенко мав на увазі план більш широкий. Користуючись підтримкою Криму й Туреччини, він розраховував створити собі міцну основу у правобережній Україні, вільній від впливів і Москви, і Польщі. Спираючись на неї, він сподівався знову об’єднати правобережну й лівобережну Україну, а оскільки останню надто було важко, як засвідчили останні події, поставити поза залежністю від Москви, то Дорошенко мав на увазі визнати верховенство Москви, але під умовою надійних гарантій українській автономії, до яких він сподівався змусити московський уряд під страхом свого союзу з Туреччиною та Кримом.

Проголошений на військовій раді гетьманом під протекцією кримського хана, у серпні 1665 р., Дорошенко входить потім у безпосередні зносини з Туреччиною (1666). Розбивши решту польських загонів, він оволодіває Брацлавщиною. Московських партизанів у правобережній Україні Дорошенко також розсіяв й намагався оволодіти Лівобережжям. З Брюховецьким він увійшов у зносини й подавав йому надію, що залишить йому гетьманство, та водночас дорікав Москві, що вона підтримує подібних авантюристів – причину українських смут. Мабуть, проти такого добродія, як Брюховецький, Дорошенко вважав будь-який спосіб боротьби дозволеним.

Розраховуючи на Дорошенка й татар, Брюховецький на початку 1668 р. підняв повстання проти Москви. Старшина взяла в ньому участь, московські залоги виганялися й винищувалися. Але сам Брюховецький зробився надто ненависним в Україні, щоб його міг врятувати цей поворот у політиці. Коли прибув з-за Дніпра Дорошенко і зажадав, аби Брюховецький склав гетьманство, козаки оголосили Брюховецькому, що не бажають заради нього воювати з Дорошенком; розграбували його табір, самого арештували й привели до Дорошенка; і тут, – як розповідає сучасник, – за помилково зрозумілим жестом Дорошенка юрба кинулася на Брюховецького й розтерзала його. Після цього Дорошенко, об’єднавшись із козацькою ордою, яка прибула на допомогу Брюховецькому проти Москви, вирушив проти московського війська, що під проводом Ромодановського вступило в межі України для придушення повстання. З огляду на сили, які мав у своєму розпорядженні Дорошенко, Ромодановський відступив за кордон, і Україна, за винятком кількох пунктів, де трималися ще московські залоги, опинилася в руках Дорошенка.

Це був унікальний за своїм значенням момент у політичній діяльності Дорошенка. Важко вгадати, чи вдалося б йому утримати Україну під своїм впливом, наелектризувати втомлену двадцятирічною боротьбою масу, узяти в руки розхитану і значною мірою деморалізовану старшину. Досить сказати, що сприятливим збігом обставин, який йому випав, Дорошенко скористатися не встиг. Якраз у цю хвилину найбільшого успіху він кинув армію і поїхав до Чигирина, як передає сучасник, – через звістку про зраду дружини. Скориставшися його від’їздом, Ромодановський рушив знову у Сіверські землі. Архієпископ Чернігівський Лазар Баранович виступив з проповіддю покори Москві; залишений Дорошенком у ролі заступника («наказного гетьмана») Дем’ян Многогрішний з місцевою старшиною вирішив повернутися до московської влади. Але при цьому і старшина, і Баранович хотіли добитися поступок – виведення воєвод, повернення до статей Богдана Хмельницького, і Многогрішний ставив ультиматум: або московський уряд відновить «козацькі вольності», або він піде у підданство до турків. При цьому він виступав уже не як представник Дорошенка, а як самостійний «гетьман сіверський».

Виведення воєвод було, безперечно, загальним бажанням. У тому розумінні, що це було загальне бажання українського населення, доповідав і воєвода Шереметьєв: «черкаси» бажають неодмінно, щоб «руських» людей не було в Україні у містах і жити з ними не хочуть. Взагалі це був момент, коли прагнення убезпечити Україну від втручання московського уряду й адміністрації виявилося особливо потужно й широко в українському суспільстві. Можливо, що його популярністю, тим, що це була всезагальна й неодмінна умова подальших відносин, пояснюється та значна твердість, з якою Многогрішний і старшина відстоювали свої вимоги. Та московський уряд, очевидно, покладав надії на розкол, що знайшов вираз у відокремленні Многогрішного від Дорошенка, і вирішив все-таки не поступатись українським вимогам. Він позондував Дорошенка, якого надалі ще притримувались південні лівобережні полки, але коли й Дорошенко висунув ту ж вимогу про виведення воєвод, московський уряд вирішив триматися Многогрішного. Він міг розраховувати, що останній у своєму фальшивому становищі між Дорошенком та Москвою виявиться поступливішим і, не маючи духу відмовитись від гетьманської булави, відступиться від свого ультиматуму. Справді, вже в березні 1669 р. Многогрішний поступився. На раді у Глухові, хоча й не без значної опозиції, було прийнято «статті» – договір між Україною, власне, українською старшиною та московським урядом, укладений у стилі міжнародного трактату (т. зв. Глухівські статті). Після цього Многогрішний був ще раз підтверджений на гетьманстві і отримав знаки влади від московського делегата.

В остаточно прийнятій редакції цих Глухівських статей ухвалювалося, що московські воєводи, крім Києва, призначатимуться до Переяслава, Ніжина, Чернігова та Остра, але вони не матимуть права втручатися в суд і врядування, – їм будуть підпорядковуватись лише московські ратні люди їхніх залог. Таким чином, після виявленого народом невдоволення московський уряд відмовився від запровадження московської адміністрації та податкового обкладення в Україні. За гетьманом не визнавалося право зносин з іноземними державами, але зберігалася на майбутнє участь козацьких делегатів у московських дипломатичних конференціях.

Це був дуже відчутний удар по планах Дорошенка, але він не збентежив його, і – до честі Дорошенка треба сказати – він не став витрачати сили й енергію на боротьбу з Многогрішним. Хоча він і дивився на останнього звисока, як на самочинного «покутнього гетьманчика», але підтримував з ним добрі стосунки, тим більше, що й без того мав достатньо клопоту, а спільність національної програми зближувала його з Многогрішним: ми вже бачили, що їхні побажання у сфері відносин з Москвою були більш-менш однакові. Питання про передання Польщі Києва, за перемир’ям 1667 р. залишеного тільки на два роки під владою Москви, збуджувало тоді велику тривогу в Україні. Москву звинувачувано у нехтуванні національних інтересів України та зайвій поступливості стосовно Польщі. Підозри зростали тим більше, що козацьких делегатів, усупереч обіцянкам, не було допущено до конференцій, які відбувалися між уповноваженими Москви та Польщі. Ці спільні турботи й прикрощі зближували Дорошенка з Многогрішним, дуже засмученим поведінкою московських політиків. І кінець кінцем скарги на поведінку московського уряду, які заявляв Многогрішний, послужили приводом до його швидкого падіння.

Многогрішний взагалі не вмів поставити себе у гарні стосунки зі старшиною. Остання була схильна дивитися на нього звисока, як на людину нову, «мужичого сина», притому досить простодушного. Постійно підозрюючи старшину в інтригах, Многогрішний часом дозволяв собі різкі вихватки проти неї. Невдоволені дійсно влаштували змову у березні 1672 р. і, за згодою з московським загоном, що перебував при гетьмані, схопили його й відіслали до Москви, звинувачуючи у зраді московському урядові і прохаючи дозволу обрати нового гетьмана. Звинувачення були цілковито неправдиві, а наскільки все це мало характер особистої інтриги, доводить страх змовників, що військо й населення виступлять проти них; тому раду для виборів нового гетьмана вони навіть не наважилися влаштувати на українській території, а перенесли за московський кордон, під охорону московського війська (на урочище Козацька діброва). Але, незважаючи на очевидну брехливість звинувачень, московський уряд вважав за краще надати їм значення. Над Многогрішним у Москві влаштували суд; гетьмана піддали катуванням, і, хоча жодних доказів проти нього не знайшли, проте його з родиною та найближчими прихильниками заслали до Сибіру, де Многогрішний у дуже тяжких матеріальних умовах жив ще у перші роки ХVІІІ ст.

Серед загального обурення і паніки, викликаних в Україні таким свавіллям і жорстокістю, гурток змовників, з дозволу московського уряду, ласки якого він намагався зажити крайньою догідливістю, під охороною московського війська поквапився здійснити обрання нового гетьмана. Обрано було генерального суддю Самойловича, справжнього кандидата старшини, виконавця її соціально-економічної програми, людину спритну, запобігливу, але нічим особливим не заплямовану, а стосовно Москви дуже лояльну. Він також був людиною новою – син священика, він і пізніше мав прізвисько «Попович», яким хотіли підкреслити його пізніші аристократичні нахили й пихатість, що спричинили згодом загальне невдоволення. При його обранні відновлено було Глухівські статті 1669 р., за винятком лише права участі українських делегатів у дипломатичних конференціях: це право, яке становило останню тінь державної самостійності України, тепер було скасовано. Крім того, старшина застерегла собі різні гарантії від гетьманського самовладдя.

З Дорошенком Самойлович не підтримував уже таких тісних і солідарних відносин, як Многогрішний, і роздвоєння України відчувалося цілком помітно. Була ще й третя політична група – Запорожжя із сусідніми південними територіями по обох берегах Дніпра, яке в цей час не підпорядковувалося ні Самойловичу, ні Дорошенку, а виставляло своїх власних гетьманів, котрі довершували тодішнє розчленування України. Щоправда, ці гетьмани не мали великого значення; навпаки, за Дорошенком усе ще відчувалася велика моральна сила, і Самойлович постійно боявся, що московський уряд може пожертвувати ним для угоди з Дорошенком. Тому він посилено намагався розсварити з ним Москву і по змозі всіляко послабити. Московський уряд справді був дуже стурбований Дорошенком і не знаходив способу поладнати з ним. Південні полки все ще стояли поза залежністю від Москви, тяжіючи до Дорошенка або до гетьманів, які один за одним спливали на Запорожжі. З іншого боку, московський уряд непокоїв союз Дорошенка з Туреччиною, що набував дедалі відчутнішого значення й загрожував великими ускладненнями.

Я згадував, що у зносини з Туреччиною Дорошенко ввійшов уже невдовзі після того, як став гетьманом. У 1669 р. він укладає остаточну угоду з Портою, визнавши себе васалом султана, за що останній обіцяв йому допомогу для звільнення України в її етнографічних межах – до Перемишля й Самбора, до Вісли й Німану, до Севська й Путивля (себто до московського кордону). Але союз із Туреччиною й Кримом, навіть без визнання їхнього верховенства, був вельми непопулярний серед козацтва. Своє підданство султану Дорошенко по змозі маскував перед народними масами, та їм досить прикрими видавалися вже й союзні відносини з «невірними», одвічними ворогами; тим більше, що прихід в Україну «союзників» татар супроводжувався спустошеннями самої союзної території та виведенням у полон жителів. Хоча Дорошенко у своєму трактаті з Туреччиною й поставив умовою, що такі безчинства надалі не повинні мати місця, але всі його подання у цьому сенсі турецькому й кримському урядам залишалися безплідними. Серед населення правобережної України під враженням цих татарських спустошень починається справжнє втікацтво; еміграція на лівобережну Україну, що розвинулася вже перед тим, дедалі посилюється, доходячи до масових масштабів. А проти самого Дорошенка, з огляду на непопулярність його політики, виступають усе нові й нові претенденти, особливо з боку Запорожжя, ворожого союзу з Кримом. У 1669–1672 рр. Дорошенкові доводилось вести постійну боротьбу з такими запорозькими гетьманами – Суховієм, Ханенком.

Але, незважаючи на цю непопулярність і тривожні симптоми, Дорошенко наполегливо тримався союзу з Туреччиною. З її допомогою він перш за все хотів остаточно покінчити з претензіями Польщі на Україну і закликав турецький уряд до активних виступів. Та Порту нелегко було схилити до рішучого кроку, і Дорошенко, не наважуючись власними силами розпочати відкриту боротьбу з Польщею, укладав трактати, затягував переговори, подавав надії, аж поки нарешті польському урядові увірвався терпець, і, оскільки Дорошенко висував дуже високі вимоги, поляки звернулися до Ханенка. З цим більш піддатливим авантюристом вони уклали у 1670 р. угоду, визнавши його гетьманом. Ханенко задовольнився нічого не вартими обіцянками щодо свободи православної релігії, недоторканності козацьких земель і т.п. Але угода не мала ніякого значення вже тому, що Ханенка визнавали гетьманом лише невеликі території у південній частині правобережної України. Зате Дорошенкові ця угода не могла прищепити добрих почуттів до Польщі, і він із подвоєною енергією спонукав турецький уряд до походу в Україну.

Нарешті султан Магомет ІV вирішив рушити на Польщу. Наприкінці 1671 р. він почав готуватися до походу й вислав польському уряду повідомлення, що внаслідок нападів поляків на територію його васала Дорошенка він, султан, вирішив здійснити похід на Польщу. У травні 1672 р. султан, дійсно, вирушив у похід з величезним військом. Хан зі своєю ордою був висланий уперед і разом з Дорошенком розсіяв польські загони, що перебували в Україні, та козаків Ханенка. Турецька армія обложила Кам’янець, погано озброєний, який здався після нетривалої облоги, потім рушила на Галичину й обложила Львів. Ніхто у Польщі не думав про опір. Польські комісари, що прибули до турецького табору під час облоги Львова, погодились на всі умови турків, поступившись Туреччині Поділлям й зобов’язавшись, крім того, сплачувати щорічну данину. «Україна в давніх межах» віддавалася Дорошенку, і польські залоги, які ще там залишались, польський уряд зобов’язувався вивести звідти. На цих умовах було підписано договір під Бучачем 7 жовтня 1672 р., і турецька армія, зайнявши Поділля, відійшла назад.

Таким чином, першу половину плану Дорошенка, вочевидь, було виконано. Недалеким видавалося і його подальше виконання. Московський уряд, стурбований союзом Дорошенка з Туреччиною і застереженням, яке давало йому нашестя турків на Польщу, готове було йти на всілякі поступки, аби лиш убезпечити себе від турків. Україною ходили чутки, що візир обіцяв наступного року привести військо для підкорення лівобережної України, і це викликало тут загальну паніку, що налаштовувала дуже тривожно урядові сфери. Уряд і земський собор вирішили прийняти Дорошенка з правобережною Україною під московську протекцію з огляду на те, що за Бучацьким договором Польща відмовилась від прав на правобережну Україну і перемир’я з Польщею не зв’язувало більше московський уряд стосовно України. Московський уряд був готовий піти на поступки вимогам Дорошенка.

Якими були вимоги Дорошенка, дізнаємося з одного трохи пізнішого його листа (1673). Він вимагав, щоби на всій Україні у межах Київського, Брацлавського та Чернігівського воєводств був один гетьман; його владі мало підкорятися Запорожжя, а також і Київ, себто московські воєводи мали бути виведені навіть із Києва та їх ніде не повинно було бути; але московський уряд візьме на себе зобов’язання оберігати Україну. Це було повторенням програми 1668 р., й вона була тепер дуже близька до здійснення. Але успіх Дорошенка був вельми нетривкий, оскільки був результатом лише скороминущої паніки, наведеної турками, й ця нетривкість швидко виявила себе.

Насамперед плани московського уряду зустріли перешкоди з боку Польщі. Польський уряд заявив, що він не відмовляється від прав на правобережну Україну й не збирається виконувати Бучацький договір, тому прийняття Дорошенка під московську протекцію вважатиме порушенням перемир’я. Справді, Польща не вивела своїх залог з правобережної України й надалі підтримувала Ханенка проти Дорошенка. Це зупинило Москву. Тим часом страх, посіяний турками, скоро розвіявся. Наступного року турки походу не повторили, Польща наважилася перейти до наступальної війни, і під Хотином Собєський переміг турків. Самойлович, який усіма засобами намагався завадити угоді московського уряду з Дорошенком, бо воно позбавило б гетьманства його самого, радив не довіряти Дорошенкові і діяти зброєю. Московський уряд кінець кінцем вирішив дослухатися до цієї поради.

На початку 1674 р. Самойлович і Ромодановський отримали наказ рушити за Дніпро. Їм було доручено почати воєнні дії тільки в тому разі, якби не вдалося прийти до згоди з Дорошенком, але Самойлович навмисне не вступав з ним в ніякі переговори, а постарався залучити на свій бік правобережне військо та населення.

Дійсно, майже все населення правобережної України перейшло на бік Самойловича, коли він з’явився тут зі своїм і московським військом. Обставини, в яких відбувався турецький похід 1672 р., – перетворення християнських церков Поділля на мечеті, набір хлопчиків у яничари, випадки насильницького навернення на магометанство, – все це ще більше загострило обурення проти Дорошенка за його союз із Туреччиною, так що воно мало свій прояв навіть серед наближених до нього. За відсутністю турків, єдиною опорою й надією Дорошенка були татари, але й вони не прийшли на його заклик. Хан був невдоволений тим, що Дорошенко, оминаючи його, ввійшов у безпосередні зносини з Туреччиною, й неохоче виконував накази допомагати гетьману, що надходили звідти. Коли з’явилося військо Самойловича, цілковита відсутність співчуття до Дорошенка – власне, до його політики – виявилася серед українського населення в усій своїй наготі, і як реакція все обернулося до Самойловича та Москви.

Дорошенко побачив, що його покинули всі. У його резиденції – Чигирині з околицями – з ним залишилось, як казали, всього 5000 козаків, серед яких також було багато незадоволених. Самойлович зайняв залогами Наддніпрянщину, депутати десяти правобережних полків, з’явившись до нього, визнали верховенство Москви. На запрошення Самойловича, який після окупації Наддніпрянщини повертався за Дніпро, вони прибули до Переяслава і тут, на пропозицію Ромодановського, визнали гетьманом правобережної України Самойловича і ще раз прийняли протекцію Москви. На цій же раді склав знаки гетьманського достоїнства Ханенко, і їх було передано також Самойловичу, якого таким чином було визнано єдиним гетьманом для всієї України (15 серпня 1674 р.).

Сам Дорошенко завагався і готовий був капітулювати, але його втримав Сірко, що пройнявся ненавистю до Москви відтоді, як побував у московському засланні, і в цьому ж напрямку впливав тепер на Запорожжя.

Коли після відходу московського війська на допомогу Дорошенку прийшли кримські татари, він спробував повернути відпалу Україну, діючи терором та екзекуціями. Але його набутки було втрачено знову, коли тут з’явився загін, посланий Самойловичем. Нарешті прийшли турки, на яких покладав усі надії Дорошенко, але вони не кинулись на Київ і лівобережну Україну, а зайнялись екзекуціями на Поділлі та Брацлавщині, так що і цей їхній похід не дав бажаних для Дорошенка наслідків. Страх перед Туреччиною остаточно зник. Однак і здійснений Самойловичем з Ромодановським новий похід на правобережну Україну не вирізнявся енергією. Становище залишалось невизначеним. Наступний 1675 рік минув у дрібних сутичках. До екзекуцій Самойловича і Дорошенка, московських, татарських і турецьких доєдналися ще й польські: Польща, яка спочатку не опротестувала приєднання правобережної України до лівобережної, виступила тепер з претензіями й вислала військо.

Це безладдя, екзекуції з усіх боків, постої татар і турків і т.п. спричинилися, врешті, до повного відчаю населення. Коли виявилося, що й московське верховенство не надає спокою й безпеки, населення правобережної України, усе поспіль, починає виселятися. Еміграція, яка надзвичайно розвинулась уже з 1660-х рр., стає суцільною в 1674–1676 рр. Правобережна Наддніпрянщина та Брацлавщина цілковито спорожніли; рух охопив і території, що лежали далі на захід; поляки й Дорошенко марно намагалися його зупинити. Дорошенкові це спустошення України завдавало останнього удару; даремно він вживав крайніх заходів терору – громив ватаги переселенців, віддавав їх у неволю татарам, – еміграція йшла із стихійною силою, і вже 1675 р. Самойлович доповідав у Москву, що за Дніпром лишилося дуже мало населення. Оскільки в лівобережних полках було вже мало вільних земель, то переселенці йшли далі, за московський кордон, в округи Охтирську, Сумську та ін.

Дорошенко остаточно усвідомив безнадійність свого становища. Незвичайне видовище являв собою цей «останній козак», усіма покинутий, без війська й запасів сидячи на своїй Чигиринській горі, який все ще слугував предметом тривог для сусідніх держав, дипломатичних перемовин і політичних комбінацій. Дорошенко намагався тепер добитись у московського уряду, щоб він визнав його гетьманом хоча б для певної частини України; та московський уряд вже наполегливо стояв на тому, що одним-єдиним гетьманом українських земель має бути Самойлович, і не обіцяв Дорошенкові нічого, крім амністії. Але визнати «регімент» Самойловича не хотілося ані Дорошенку, ані Сірку – єдиній його опорі в Україні. Сірко виступив з теорією, що вибір гетьмана належить Запорозькій Січі. Дорошенко склав перед її представниками свої гетьманські клейноди – знаки влади, і Сірко носився з планом скликати нову раду для обрання гетьмана. Перемовини про це затяглися на кілька місяців. Тим часом, після тривалих зволікань, Самойлович з Ромодановським за дорученням московського уряду рушили знову до Дніпра. Дорошенко закликав на допомогу турків і татар – вони не прийшли. Передовий корпус українсько-московської армії підійшов до Чигирина. Дорошенко вирішив, що час його настав: він вийшов назустріч передовому полку зі старшиною й духівництвом та приніс присягу, а потім із двохтисячним загоном, який залишався при ньому, прибув до табору Самойловича й Ромодановського, розташованого на лівому березі Дніпра, і склав клейноди, що й були передані Самойловичу (вересень 1676 р.).

Цим закінчилася політична кар’єра Дорошенка. Свого віку він мав намір дожити в Україні як чесна людина, але його незабаром закликали до Москви. Самойлович намагався заперечувати, вбачаючи в цьому порушення своєї присяги Дорошенкові стосовно свободи й недоторканності його особи і побоюючись, що громадська думка звинуватить його у цьому порушенні. Але московський уряд наполіг, і Дорошенко мусив підкоритися. З Москви в Україну, незважаючи на всі його прохання, Дорошенка вже не відпустили, а тримали у почесному ув’язненні. Пізніше його призначили воєводою до В’ятки, а після дворічної служби він отримав маєток Ярополче, у Волоколамському повіті, де й скінчив свої дні (помер у 1698 р.).

Питання про правобережну Україну було вирішено лише через кілька років після капітуляції Дорошенка. Туреччина не хотіла відмовитись від неї і, не підтримавши вчасно Дорошенка, після його капітуляції почала готуватися до походу, а на місце Дорошенка виставила гетьманом Юрія Хмельницького. Схоплений турецьким військом в Україні та присланий до Константинополя у 1672 р., він утримувався тут в ув’язненні; тепер султан наказав патріарху зняти з нього чернецтво і вислати в Україну як свого васала.

Влітку 1677 р. турецька армія, маючи із собою Хмельницького, прибула в Україну й обложила Чигирин, де після капітуляції Дорошенка було поставлено московську залогу. На виручку рушили з-за Дніпра Самойлович з Ромодановським, і турки, знявши облогу, пішли, але наступного (1678) року повторили похід знову. Така наполегливість Туреччини налякала московський уряд, і він, посилаючи знову Самойловича з Ромодановським, у таємній інструкції останньому доручив зруйнувати Чигирин, населення вивести й укласти з турками угоду, щоб правобережну Наддніпрянщину залишити порожньою і без укріплень. Інструкцію цю було дано потай від Самойловича, який не погоджувався зректися правобережної України, і, незважаючи на його бажання відстояти Чигирин, кампанія 1678 р. закінчилася тим, що після стійкої оборони московська залога вийшла з Чигирина за наказом Ромодановського, а чигиринський замок було зірвано порохом. Рештки населення з наддніпрянських місцевостей були силоміць вигнані за Дніпро 1679 р. – це т. зв. у народній традиції «згін». Самойлович проектував оселити цих задніпрян у Слобідській Україні, передавши останню у гетьманське управління, але московський уряд на це не погодився, і задніпровські переселенці кінець кінцем були поселені на південно-східній околиці, на півночі від річки Орелі.

Намагання Юрія Хмельницького зміцнити своє становище в Україні з допомогою татар і турків тим часом не вдалися. Під впливом Сірка деякий час вагалося ще Запорожжя – чи не приєднатися до Хмельницького, та кінець кінцем і Сірко не схотів пов’язувати себе з турками. Сподівання турків, що ім’я Хмельницького привабить до нього населення, цілковито не справдилися, і 1681 р. його було відкликано.

Боротьба за правобережну Україну встигла тим часом стомити і Туреччину, і Москву, й між ними почалися переговори про мир. Польща, що мріяла про повернення Поділля, бажала залучити Москву до протитурецької ліги; у 1680 р. вона уклала з Москвою трактат, за яким за платню у 200 тис. рублів відмовилась назавжди від Києва, котрий вважався доти лише у тимчасовому володінні московського уряду, і тепер пропонувала останньому союз проти Туреччини. Московський уряд, з огляду на цю дилему, звернувся за порадою до Самойловича. Той радив не входити в союз із Польщею, а помиритися з Туреччиною, але застерегти для себе землі між Дніпром і Дністром або принаймні – до Південного Бугу. Московський уряд прийняв цю точку зору й намагався дійти згоди з Туреччиною. Але кримський хан рішуче заперечив проти того, аби поступатися правобережною Наддніпрянщиною, і московський уряд згодився визнати Дніпро кордоном, з тим, щоб край між Дніпром та Південним Бугом залишався незаселеним. На цих умовах укладено трактат 1681 р. Однак при ратифікації його у Константинополі турецький уряд виключив застереження про те, що Наддніпрянщина має залишатися пустелею, і навіть зробив доповнення, що переселенням з лівобережної України на правий берег не повинні чинитися перешкоди. Ці зміни викликали велике невдоволення Самойловича і взагалі в Україні, але було вже пізно – трактат підписано.

Перше місце в літературі для цих років залишається за монографією Костомарова «Руїна» (закінчується скиненням Самойловича). Небагато додали новіші праці: Яворницького – «История запорожских козаков», т. ІІ, 1894, і Вовка-Карачевського – «Борьба Польши с козачеством во 2-ой пол. XVII и нач. XVIII в.», 1899. З більш спеціальних згадаю: про Брюховецького – статтю Є. С. у «Киевской старине», 1885, про Дорошенка – Целевича у «Записках Наук. тов. ім. Шевченка», т. ХХV; крім того: Эйнгорн – «Сношения малорусского духовенства с московским правительством», 1899.

Костомаров Н. Исторические монографии и исследования / Н. Костомаров. – Т. 15: Руина. Историческая монография 1663–1687 гг. – СПб.: Типография М. Вольфа, 1882. – 695 с.

Еварницкий Д. История запорожских казаков / Д. Еварницкий. – Т. 2. – СПб.: тип. И. Скороходова, 1895. – 624 с.

Волк-Карачевский В. Борьба Польши с казачеством во второй половине ХVІІ и начале ХVІІІ века / В. Волк-Карачевский. – К.: тип. Имп. Ун-та св. Владимира Н. Корчак-Новицкого, 1899. – 361 с.

Е. С. Гетьманство Брюховецкого / С. Егунова // Киевская старина. – 1885. – Т. ХІІ: август. – С. 545-596.

Целевич О. Причинки до зносин Петра Дорошенка з Польщею в 1670–1672 р. / О. Целевич / / Записки Наукового товариства імені Шевченка. – Т. ХХV. – Львів, 1898. – Кн. V. – С. 1-26.

Эйнгорн В. Очерки из истории Малороссии в ХVІІ в. Сношения малороссийского духовенства с московским правительством в царствование Алексея Михайловича / В. Эйнгорн. – М.: Унив. тип. – 1899. – 1104 с.


Джерело

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори: У 50 т. / редкол.: Г. Папакін, І. Гирич та ін. – Львів : Світ, 2002 – Т. 22: Нарис історії українського народу /упор. І. Гирич, В. Кавунник. – 2015. – C. 250-262. – (Серія «Монографічні історичні праці»)

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 2011 – 2019 Група розробників

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на цей сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 58

Модифіковано : 18.07.2019

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.