ХІ. Суспільна й культурна еволюція. Привілейовані стани

Михайло Грушевський

З погляду соціальної еволюції стан українських земель під владою великих князів литовських у складі Великого князівства Литовського послужив для них теж лише етапом у переході до кола впливу польського суспільного устрою та польського права. Західна частина українських земель – Галичина, землі Холмська, Белзька й Подільська, приєднані безпосередньо до Польщі протягом другої половини ХІV та першої половини ХV століття, вже у цей час підпадають під дію юридичного устрою Вел. кн. Литовського. Але його право, що створилося на основі права давньоруського, виробленого Київською державою, від часу унії 1385 р. розвивалося й видозмінювалося під сильним впливом права польського, особливо у другій половині ХV та у ХVI столітті. Таким чином, перебування у сфері дії литовського права вводило ці землі до кола впливів права польського, з тією лише різницею, що крізь фільтр литовського державного устрою ці впливи просочувалися сюди у розрідженому вигляді й дія польського устрою поширювалася тут у сповільненому темпі порівняно із західними українськими землями. Ту еволюцію, яку останні пройшли у другій половині ХІV та в першій половині ХV ст., центральні переживали протягом ХVІ ст., а східна Україна – Чернігівські землі, що належали у ХVІ ст. Москві, й Переяславські, що лежали пусткою все ХVІ століття, ввійшли до її сфери лише на кілька десятиліть ХVІІ ст., які безпосередньо передували рухові 1648 р.

Утім, і західні українські землі, що увійшли до складу Польщі, не відразу були перебудовані за польським взірцем. І в них залишалося на перших порах досить багато від колишніх порядків, так що пізніше цей перехідний час навіть звався «часом руського права», «tempori uris ruthenicalis». Цілковите зрівняння цих провінцій з польськими й запровадження польського права було проголошено лише 1434 р. по смерті Ягайла. У Вел. кн. Литовському систематична перебудова за польським взірцем державного устрою, адміністрації та станових відносин припадає на середину ХVІ ст., остаточно ж центральні українські землі організовуються на польський лад і підпадають під глибокий вплив польського побуту лише з 1569 р., коли приєднуються безпосередньо до Польщі. Ця ж дата має значення і для Берестейської землі: хоча у формальний спосіб остання й не ввійшла до складу Польщі, але з 1569 р. вона з усіма землями Вел. кн. Литовського потрапляє під дуже сильний вплив польського устрою та права. Щоправда, тут, як і на Волині, у Брацлавській та Київській землях, попереднє право формально залишено і на майбутній час, але його значення з підпорядкуванням новому сеймовому законодавству, за масового руху польських привілейованих елементів у ці землі й за поширення польських порядків стає незабаром цілковито примарним, й можна сказати, що в останній чверті ХVІ ст. вся Україна до самого Дніпра була організована відповідно до польського права і польських порядків, а в першій половині ХVІІ ст. польські порядки й право переходять і за Дніпро, майже досягнувши у своєму поширенні крайніх меж української колонізації на сході.

Політичний і суспільний устрій Польщі саме у ХІV–ХV століттях складався остаточно. Його характерною особливістю, що мала важливе значення у подальшому впливі на устрій українських земель, був надзвичайний розвиток становості у зв’язку з надзвичайним переважанням шляхти. Після того як міський стан був цілковито виділений з державної організації і зробився державою в державі (про це нижче), решта населення уклалася у два різко відмежованих суспільних контрасти: всевладну шляхту й безправне селянство. Під впливом різноманітних умов, про які тут не місце докладно говорити, права держави стосовно селянина цілком переходять до поміщика: не лише права на різнорідні повинності, які надходили раніше державі, а й функції публічного характеру, як суд і адміністративна влада. Селянство виключається з-під влади державних урядовців, права яких переходять до поміщиків; державна подать обмежується мізерною платою 2 гроші з лану обробленої землі [Лан складається із 30 моргів або 20 десятин]. Одночасно з цим шляхта майже зовсім звільняє себе від службових обов’язків щодо держави, які служили raison d`être її станових привілеїв. Сама влада уряду над нею, як і взагалі правляча й виконавча влада у Польщі, слабшає. Суд переходить до суддів, котрі обираються шляхтою. Одним-єдиним незалежним від неї органом є на перших порах т. зв. старости – королівські чиновники, що мали поліцейські та судові повноваження й виконавчу владу; але з подальшим послабленням урядової влади і старости перетворюються на представників шляхетського класу та його інтересів [Старости спочатку, в ХІV ст., з’являються як намісники короля у великих провінціях, з дуже широкими повноваженнями. Згодом їхня кількість збільшується й вони перетворюються на звичайних адміністративно-поліцейських правителів невеликих округів (повітів), на які поділялися воєводства й землі, й притому стають майже єдиними представниками місцевого врядування, оскільки більш давні посади воєвод і каштелянів перетворились майже на прості титули. Крім того, пізніше, у ХVІІ–ХVІІІ ст., старостами звуться також «державці» великих коронних маєтків; державці ці, за тодішніми поняттями, не були державними урядовцями, а лише орендаторами державного майна (це т. зв. «староства не судові»). Цим старостам-державцям у їхніх маєтках належала тільки звичайна патримоніальна юрисдикція над селянами, міщанами та служилими шляхтичами, яка належала поміщикам і державцям узагалі. Вся південно-східна Україна складалася з великих староств цього останнього типу та великих поміщицьких латифундій; вона таким чином була фактично виключена з державної організації і фактично підкорялася лише патримоніальній юрисдикції поміщиків та державців. Обставина, важлива для розуміння тутешніх відносин].

Розвиток парламентаризму у ХV ст. дає шляхті голос і вплив у суспільних питаннях, і в подальшому русі він, з одного боку, – послаблює значення родової та службової аристократії, панів сенаторів, з другого – підважує остаточно силу королівської влади. Внаслідок цього процесу Польща до кінця ХVІ ст. остаточно формується у шляхетську державу, монархію тільки за назвою, де править виключно шляхетський стан, що прикладає лише до себе ім’я «народу» («народ шляхетський»). Узурпувавши всі права стосовно інших станів, у своєму середовищі шляхта турботливо проводить принцип рівності (своєрідний «шляхетський демократизм») і спрямовує законодавство, суспільний устрій та економічні відносини виключно в інтересах свого стану.

У цьому напрямку під безпосереднім впливом польського права й посереднім (через законодавство й практику Великого князівства Литовського) видозмінювався у ХІV–ХVІІ століттях устрій українських земель. Різноманіття суспільних класових груп, з їх непомітними переходами за відсутності різких станових меж, що вирізняло давньоруський суспільний устрій, змінюється різко розмежованими станами – привілейованим шляхетським і безправним селянським. Місто, яке раніше було центром життя землі та її представником, виключається із земського устрою та атрофується. Самоврядна земля замінюється самоврядним шляхетським класом [У старому самоврядуванні землі, яке надто ідеалізувати теж не варто, переважали також правлячі класи. Але це переважання було лише фактичне, за різних обставин далеко не однакове, і принципове право на участь у самоврядуванні землі було набутком усього вільного населення. Самі правлячі класи не були так різко відмежовані, не були такою спадковою кастою, як польська шляхта, і їхні переваги не були санкціоновані законом так виразно, як безмежні у своїй винятковості права шляхетського стану Польської держави]. Аномалії суспільних відносин поглиблюються ще тим, що привілейованим класом в українських землях стають дедалі більше й виключніше поляки, а у стані непривілейованому, пригніченому опиняється місцеве, українське населення. Соціальна несправедливість загострюється національною ворожнечею, усвідомленням національного гноблення, яке підмінюється відчуттям збіжного із ним гноблення релігійного. Поляки й ополячені аборигени захоплюють у свої руки всю владу, всю силу, всі прибутки, всі землі. Тубільна Русь перетворена на польських гелотів, у зубожілу, обібрану, зневажену масу польських слуг та чорноробів; її культура, релігія, правовий та економічний побут доведені до цілковитого занепаду і приниження цим польським пануванням. Усе це надає ще більшої пекучості невдоволенню обділених верств і груп місцевого українського населення й посилює інтенсивність розпочатої боротьби.

Такі були головні риси суспільного процесу, що розвивався в українських землях Вел. кн. Литовського та Польщі у ХІV–ХVІІ століттях. Як вже сказано, у землях, що належали Вел. кн. Литовському, цей процес було відтерміновано чи уповільнено. Але в більшості випадків суспільна еволюція Вел. кн. Литовського йшла у напрямку до польських порядків почасти більш самостійним процесом, почасти прямо сприймаючи норми польського права внаслідок унії з Польщею.

Суспільний устрій Вел. кн. Литовського виходив з права й суспільного ладу, виробленого Київською державою [Див. вище, розд. ІХ]. Та за всієї пошани до них литовського уряду й принципового консерватизму його, цей старий суспільний устрій дуже рано починає зазнавати вельми суттєвих змін під впливом державного процесу, що відбувався у самому Великому князівстві. Ця держава, з яскраво вираженим військовим характером, з широкими завойовницькими планами, оточена суперниками й ворогами, всю енергію внутрішньої політики звертала на вироблення якомога більшої військової сили. Залишаючи приєднуваним українським і білоруським землям їхній старий устрій і порядки, їхню автономію, вона висувала їм одну суттєву вимогу – щоб усі ці землі й усі стани їх брали якомога більшу участь у військових заходах і тяготах держави. Послідовне проведення цього принципу – якомога ширшого залучення населення до військової служби та якомога повнішого використання його в інтересах військових сил держави – приводило до вельми істотних наслідків для правових і суспільних відносин. Підставою для військових оподаткувань зробилася земля, землеволодіння, і в інтересах військової служби останнє піддається надзвичайно сильній регламентації та контролю уряду, що в результаті призвело, кінець кінцем, до обмеження самого права власності й розпорядження нерухомим майном. Уряд допускає останнє лише в такому обсязі й постільки, поскільки це узгоджується з інтересами військової служби, і власником земель по суті стає сама держава.

Вже у ХV ст., як можна бачити з юридичних документів, володіння військовослужилого стану має характер обмежений, умовний, кажучи західноєвропейською середньовічною термінологією – характер прекарний, і практика землеволодіння вельми нагадує західний феодалізм [Внаслідок цієї подібності терміни «феодалізм», «феодальний» часто прикладаються до характеристики устрою Вел. кн. Литовського, і навіть існувала теорія запозичення феодального права Вел. кн. Литовського із Заходу. Насправді такого запозичення, звісно, не було; прекарні форми землеволодіння розвинулись під впливом потреб державної організації, як це видно з паралелей у військовослужилому землеволодінні Московської держави і в менш яскравих та скороминучих формах – також у землеволодінні західних українських земель, що перебували під польським правом. Форми ці не утворились одразу, внаслідок якогось різкого перелому – за правом завоювання цих земель литовськими князями, як припускав дехто; перелому у земельних відносинах литовська окупація сама по собі взагалі не створювала, як ми бачили вище. Але й противники цих поглядів роблять помилку, приймаючи пізніші прекарні форми за залишки старого долитовського устрою: наші джерела не дають вказівок на існування таких форм в устрої Київської держави, і в них ми маємо, безсумнівно, результат пізнішої еволюції]. Власник може користуватися своєю землею лише доти, доки у змозі нести службу, пов’язану з цим володінням, він може передати спадкоємцям чи здійснити відчуження свого маєтку тільки з відома й дозволу уряду, який стежить за тим, щоб новий власник був здатний до служби. Ця практика переноситься на всі різновиди військовослужилого землеволодіння, чи то володіння, надане урядом під умовою служби, чи успадковане. Той самий погляд переноситься також і на землеволодіння не військовослужиле – селянське. Створюється переконання, що селянин сидить не на своїй землі, а лише користується державною, під умовою справного виконання пов’язаних з нею повинностей на користь держави або тієї особи, якій держава поступиться правом на селянські повинності взамін на військову службу. «Свого нічого не маємо, саме боже та государеве», – так говорили навіть самі селяни у ХVІ столітті. Які величезні зміни у суспільному устрої справляли такі погляди в їх застосуванні на практиці, побачимо нижче.

Насамперед зупинимось на еволюції військовослужилих, привілейованих класів.

У приєднаних українських і білоруських землях литовський уряд знайшов відомі нам суспільні групи: князівських військовослужилих людей, вища категорія яких носила ім’я бояр; земську, землевласницьку аристократію, що також звалася боярами (ці дві аристократії – служила й земська – без сумніву, місцями злилися дуже тісно), потім міщан, селян-власників та інші групи, які нам поки що не потрібні.

Зазначимо насамперед, що до верхніх, аристократичних шарів еволюція Вел. кн. Литовського приєднує ще один, найвищий та аристократичний – клас князів. Ми вже частково знаємо цей клас і його походження. Це колишні можновладні князі зі старої династії та нащадків Гедиміна, а також кілька родів з інших старих литовських династій, цілковито обрусілих. Зі згуртуванням Вел. кн. Литовського й особливо після конфіскації найпотужніших князівств у 1390-х роках, вони дедалі більше й більше перетворюються на великих дідичів. Щоправда, найсильніші з них підтримують ще деякі давні традиції – пишуться «божою милістю», утримують різні атрибути державної влади, але, загалом кажучи, з часів Вітовта це тільки аристократія, а зовсім не володарі; нечисленні винятки – як Свидригайло, Олельковичі київські – не змінюють загальної картини, та й їм далеко до всієї повноти державної влади. З часу Вітовта взагалі було докладено багато старань, щоби підірвати значення цього класу, а із занепадом Свидригайла він остаточно втрачає навіть вплив на державне (центральне) управління, яке переходить до аристократичних некнязівських литовських родів, які зібрали величезні багатства у вигляді велетенських латифундій. Разом з деякими українськими й білоруськими найвидатнішими боярськими родами ці литовські магнати складають, поруч із князями, другу категорію вищої аристократії Вел. кн. Литовського; її склад має вираз і в її назві: «князі й пани» – так зазвичай визначаються вони у законодавчих та інших пам’ятках Вел. кн. Литовського.

З українських земель гніздом цієї аристократії була Волинь, яка аж роїлася князівськими родами, так що дрібної шляхти і державних маєтків було тут порівняно мало. Вона взагалі була найбільш князівською землею у Вел. кн. Литовському, тимчасом як литовські й білоруські землі басейну Німану були гніздом панських родів, менш численних, але загалом ще багатших. На Волині були родові гнізда князів Острозьких, Сангушків, Чарторийських, Дубровицьких, Збаразьких, Вишневецьких, Поріцьких, Воронецьких, Четвертинських, Жеславських, Корецьких і т.д., та кількох багатих панських родів, як Боговітіни, Монтовти, Кирдеї, Загоровські, Семашки. Князівські й панські роди Волині, за збереженим переписом 1528 р., висилали близько трьох чвертей усього військового контингенту, що виставлявся Волинню, і лише одна чверть припадала на долю інших землевласників. Навпаки, царством дрібної шляхти було Підляшшя (особливо північний – Більський повіт) та київське Полісся, а в районі верхньої Прип’яті князівствах Кобринському й Пінському, поряд із дрібним боярством (яке існувало і в інших латифундіях), був розвинутим також клас державних селян – що перетворилися на державних з того часу, як ці князівства перетворилися на державні, «господарські» волості з припиненням князівських династій.

Князівсько-панська аристократія, власники великих маєтків, користувалися різними фактичними і навіть юридичними прерогативами – у сфері суду та адміністративно-військового устрою. В їхніх же руках було зосереджено й усе управління: посади центрального управління розподілялись у вузькому колі прізвищ переважно литовської аристократії; посади місцеві – між аристократією цієї землі (це навіть було гарантовано урядом у багатьох статутних земських грамотах). Але з середини ХVІ ст. дрібна шляхта виступає проти переважання аристократії; водночас і уряд, слідуючи польському устрою, проводить низку реформ, що підвищували значення дрібної шляхти й урівнювали її з «князями-панами». Однак практичного значення та переваг аристократії все це, звісно, не знищувало.

Стан дрібної, рядової шляхти формувався у Великому князівстві Литовському під впливом польського устрою. Прикладення польських норм не обійшлося, проте, без великих утруднень. Литовський уряд докладав зусиль до того, щоб залучити до військової служби якомога більшу кількість населення. Не лише великі й середні землевласники, але й міщани і більш заможні селяни переводились на «боярську службу», тобто звільнялися від усіх інших обов’язків і податків, натомість мали на перший поклик влади з’являтись у похід, на свій рахунок споряджаючись і утримуючи себе під час походу.

За таких умов цей клас військовослужилих людей, звісно, не міг вирізнятись великою стійкістю: до нього входили постійно нові різночинні елементи і таким самим чином виходили, коли військова служба ставала для них незручною, – з боярської служби переводились на «службу тяглову» чи обкладалися іншими повинностями, за власним бажанням або за розпорядженням влади, якщо остання вважала дану особу нездатною до виконання «боярської» служби. Крім того, клас осіб, що несли боярську службу, був пов’язаний із селянством різними опосередковуючими категоріями – у вигляді т. зв. слуг, які несли військову службу в дещо менших розмірах та виконували різні обов’язки при замках, різноманітних ремісників, що також залучалися до воєнних походів, і т.д. Ввести цю розлогу, різношерсту масу у різко визначені межі, на взірець польської шляхти, було дуже важко.

Уряд спочатку мав намір за прикладом Польщі створити й у Литві юридично привілейований стан з литвинів-католиків і в цьому напрямку зробив було кілька спроб. Безпосередньо після хрещення Литви у католицтво, у 1387 р., Ягайло видав жалувану грамоту для бояр католицького віросповідання (отже, литовської народності), в якій визнавав за ними різні привілеї, що належали шляхті польській. Ця перша спроба, щоправда, не мала великого значення, оскільки обіцянки цієї першої жалуваної грамоти не були виконані в дійсності: очевидно, урядові кола спохопилися, що поширення привілеїв польської шляхти на всю багаточисельну категорію бояр литовського походження завдало б надто відчутного удару державному оподаткуванню. Тому наступний, Городельський акт 1413 р. встановив інші, більш тісні межі привілейованому стану: щоб користуватися становими привілеями, детальніше роз’ясненими цим актом, недостатньо було бути боярином-католиком – треба було, крім того, мати герб, що досягалося лише пожалуванням великим князем і прийняттям до свого герба якимось польським шляхетським родом. Ці процедури, однак, не прищепилися внаслідок вже самої своєї складності. Притому ж виявилось, що при сформуванні такого привілейованого стану неможливо зовсім обійти роди православні – білоруські та українські. Тому постанови Городельського акта, як і грамоти 1387 р., у значній мірі залишилися мертвою буквою. Бажаючи послабити Свидригайла та відволікти від нього його православних партизанів, у 1432 р., безпосередньо після обрання Сигізмунда великим князем, посли Ягайла підписали грамоту про зрівняння православної руської шляхти з литовською у користуванні шляхетськими привілеями. Не відомо, чи була ця грамота стверджена Ягайлом й чи набула законної сили, але через два роки вел. князь Сигізмунд опублікував грамоту вже від себе про зрівняння православних князів і бояр у шляхетських привілеях з католиками; русини, за цією грамотою, набувають право, за згодою польських шляхетських родів, засвоювати собі їхні герби, як і литвини [Однак і ця грамота, так само, як і грамота 1432 р., не встановлювала повної рівноправності русинів з литвинами; вони не відміняли і, таким чином, залишали в силі постанову Городельського акта про те, що тільки католики можуть обіймати державні посади. Хоча цієї постанови не цілком дотримувались, і православні князі й пани завжди обіймали посади, переважно в українських та білоруських землях (на посади, пов’язані з центральним управлінням або зі столичними містами вони потрапляли вкрай рідко) , але все-таки постанова Городельського акта залишалася чинною, і про неї іноді згадували й застосовували її на практиці. Формально цю постанову було скасовано на сеймі Вел. кн. Литовського 1563 р. Цей же сейм визнав і необов’язковість гербів для шляхтичів]. Однак план сформування спеціально гербової аристократії, т. зв. «клейнодників», не прищепився, і пізніші грамоти про герби як атрибути шляхетства вже не згадують.

Разом з тим будь-які визначені рамки для нової привілейованої шляхти. Допустити ж усю величезну і різношерсту масу землевласницького стану, який ніс військову службу, до станових привілеїв, що поступово зростали й розширювались на польський взірець, – уряд рішуче утруднювався. Земський привілей 1447 р. звільнив селян, що сиділи на шляхетських землях, від юрисдикції державних урядовців і підпорядковував їх юрисдикції поміщика. Практика ХV ст., закріплена земськими привілеями українських земель початку ХVІ ст., надавала важливі прерогативи членам привілейованого стану на суді, – як право переносити свої позови безпосередньо до суду великого князя й судитися з участю членів свого стану і т.п. Кодифіковане у Литовському статуті 1529 р. право Великого князівства Литовського дуже наполегливо проводило принцип юридичних переваг шляхтича, розглядаючи провини проти нього чи його майна як кваліфіковані. Литовський статут у новій редакції 1566 р. має ще яскравіше виражені риси шляхетського кодексу, сприятливого щодо шляхетського стану, й кодифікує вельми важливі права, надані останньому у сфері державного й місцевого управління: обов’язкова участь шляхетських представників у сеймах із правом вирішального голосу, інститути провінційних шляхетських сеймиків та виборних шляхетських судів – установи, що цілком наближали устрій земель, які входили до складу Великого князівства Литовського, до устрою шляхетської Польської держави.

Надаючи шляхетському станові такі важливі прерогативи, литовський уряд дійсно мав причини бути стурбованим точним установленням кола тих осіб, які могли користуватися цими прерогативами, та шукав критерій для визначення рамок цього класу. Я не зупинятимусь на всіх його спробах; вкажу лише на те, що дійсно мало згодом значення у процесі формування шляхетського стану.

Перш за все, для утвердження у шляхетстві визнавалася важливим аргументом давність у користуванні боярськими правами. У першій половині ХVІ ст. такою межею визнавалося правління Казимира (+ 1492). Пізніше важливим доказом шляхетських прав став згаданий перепис зобов’язаних до військової служби бояр 1528 р. – на нього посилалися як на свідчення приналежності до військового стану. Нарешті здійснена у середині ХVІ ст. (у різний час та у різних формах) ревізія державних земель та прав на володіння з’ясувала до певної міри наявний склад привілейованого землевласницького стану. Так, одночасно з розширенням привілеїв шляхти перед 1569 р., більш-менш визначився і склад її.

Нижча категорія шляхти – малоземельні, зубожілі роди або бояри, які несли окрім військової служби різні інші натуральні повинності, залишились поза привілейованим станом, зберігши давнє ім’я бояр. Внаслідок надто широкого свого обсягу це ім’я було визнано непридатним для означення привілейованого стану і, залишившись як означення для груп напівпривілейованих, уже починаючи з другої половини ХV ст. стосовно класу привілейованого витісняється іншими, запозиченими з Польщі назвами – «зем’ян» і особливо – «шляхти».

Таким чином, до 1569 р. шляхетський стан Вел. кн. Литовського дуже близько підійшов уже до свого взірця – шляхетського стану Польщі. 1569 рік завершив цю еволюцію в центральних українських землях, надавши місцевому шляхетству остаточне зрівняння з польською шляхтою у двох надзвичайно суттєвих пунктах: в емансипації шляхетського землеволодіння від обмежень, що сковували його, і звільненні самої шляхти від військової служби та державних повинностей, які ще збереглися до тих пір.

Цим завершилась в українських землях, які належали до Вел. кн. Литовського, еволюція шляхетського стану, що ще перед другою половиною ХVІ ст., як було вже згадано, досяг також і рівноправності з князівсько-панським магнатським станом. Набагато швидше завершився цей процес у землях, приєднаних до Польщі безпосередньо вже у ХІV та першій половині ХV ст.

Польський уряд, як ми вже знаємо, не поспішав запроваджувати тут польську систему адміністрації та станових відносин у всій повноті, хоча з появою тут маси привілейованих польських колоністів та переходом усієї вищої адміністрації до рук поляків польське право і практика стали широко проникати у місцеві порядки і відносини самі по собі, навіть незалежно від урядових заходів. Почасти, можливо, через виняткові умови, в яких перебували ці землі, почасти просто в інтересах управління й державного фіску, уряд не запроваджував навіть у найраніше приєднаній Галичині шляхетського земського самоврядування, залишав населення у виключному володінні своїх намісників – воєвод і старост та в подробицях адміністрації і суду зберігав багато із старої, галицько-волинської практики. Тутешня шляхта, без різниці походження й національності, мала нести військову службу у набагато більших розмірах, ніж ті, які існували в польських землях; шляхетське землеволодіння піддавалося тут різним обмеженням, не відомим у польських землях і аналогічним тим, які ми бачимо у ще сильніших і розвинутіших формах у Вел. кн. Литовському.

Певна річ, усе це дуже обтяжувало шляхту українських провінцій Польщі, особливо шляхту польську, що прийшла з польських провінцій. У своїх станових інтересах, без різниці національності, місцеві землевласники були зацікавлені у повному зрівнянні цих провінцій із чисто польськими та клопоталися перед урядом у цьому напрямку. Ягайло дав було обіцянки в цьому сенсі, але остаточне зрівняння українських провінцій Польщі з провінціями польськими проголошено було лише новим королем Владиславом, у 1434 р. Шляхта звільнялася тепер від місцевих повинностей, а в управлінні й суді запроваджувалися нові порядки. Насправді вони ще й тепер не були введені відразу у повному обсязі; але в кожному разі у другій половині ХV ст. Галичина, Поділля і Белзька земля вже організовуються цілком на польський лад, місцева шляхта засвоює польські права і порядки й водночас значною мірою полонізується.

Місцевий український елемент опинився тут у зовсім інших умовах, ніж українські провінції Великого князівства Литовського [За винятком Підляшшя, яке опинилося у багатьох відношеннях в умовах, аналогічних зі становищем українських провінцій Польщі]. Ці останні довго залишалися майже не зачепленими у своїх внутрішніх відносинах; сюди майже не проникали чужі їм у культурному й національному аспекті елементи; управління залишилось у руках місцевої аристократії; місцеве право й культура користувалися повною повагою влади, а Русь мала всі підстави вважати себе вищою в культурному та правовому розвитку за правлячу національність. І навіть пізніші реформи в дусі польського права, аж до приєднання українських земель до Польщі, не завдають безпосередньої шкоди українській національності: місцеве українське життя перебудовується на польський лад, не перестаючи ще бути українським; сформований на взірець польської шляхти шляхетський стан, як і стара аристократія, не розриває свого зв’язку зі своєю національністю, залишається українським.

Зовсім інакше було із західними українськими землями. Вони ввійшли до складу держави все-таки неабиякої давнини, з виробленим устроєм і порядками, яке через це не мало приводів ставитися з особливою пошаною до переможеної національності. Вся вища адміністрація нових провінцій із самого початку зосереджується в руках чужоземців, головним чином поляків, схильних дивитися на місцеве право й культуру як на щось нижче, хоча б без будь-якої іншої підстави крім тієї, що це були підкорені провінції, право й культура яких їм не імпонували, як Литві. Точнісінько так само ставилися до місцевого українського елементу іноземна, головним чином польська, шляхта та німецько-польське міщанство, у великій кількості залучене польським урядом у ці провінції. Ця колонізація разом із польською адміністрацією вносила у місцеві стосунки польські погляди, польське право, і завдяки цьому останнє, ще перш ніж було запроваджено формально, стало фактично панівним. Перспектива звільнення від тяжких державних повинностей та сильної влади урядової адміністрації робила запровадження польського права і польського устрою вельми симпатичним і бажаним навіть для українських землевласників краю. Станові інтереси, таким чином, змушують їх зближуватися з поляками-зайдами і згуртовуватися з ними в одну класову групу. Треба, втім, мати на увазі, що ці українські землевласники – нащадки старих боярських родів – були розріджені й ослаблені політичними конфіскаціями й одібранням таких земель, на які власники не могли довести своїх прав документально (nullo jure possessores); відібрані землі, на підставі королівських пожалувань, переходили зазвичай до рук зайшлих елементів, й українські елементи у землевласницькому стані були таким чином послаблені дуже рано, і це також вельми істотно ускладнило згуртування українського боярства в особливу і сильну групу.

Завдяки вказаним обставинам, перш ніж національні інтереси встигли згуртувати залишки українського власницького стану, він уже побачив себе захлеснутим польською шляхетською колонізацією, відтиснутим від влади, від впливу у шляхетському самоврядуванні. Разом з усвідомленням своєї неспроможності він поступово підпадає й під культурний вплив польського елементу, засвоюючи погляд поляків на український елемент і українську культуру як на щось нижче порівняно з польською та денаціоналізуючись у вельми сильному ступені.

Повний занепад українського елементу під впливом цих умов у Західній Україні визначився цілком ясно вже у першій половині ХV ст. У другій половині зникають залишки старого устрою, сама пам’ять про нього. Більшість старого українського боярства – усе, що було в ньому багатшого, впливовішого, прийнятого до польського середовища, – тоне й розчиняється в ньому. Рештки української шляхти залишаються у такій меншості, що з ними зовсім перестають рахуватися. Українську національність – і то у вигляді темного стихійного почуття чи усвідомлення релігійної відособленості – зберігають лише селяни, дрібне міщанство і православне духівництво – стани, які не мали голосу ні у державному житті, ні в місцевому врядуванні. Адже єдиним представником землі слугує шляхта, а вона вже набула яскравого і досить цільного польського забарвлення. Українське населення живе в українських провінціях Польщі тільки як етнографічна маса, а не нація, й православна «руська» церква залишається єдиним інститутом, що носить національну форму. Це цілком чітко виступає вже у ХVІ ст., навіть на початку його. «Нема Русі, є лише попи і хлопи», – могли б сказати «обивателі» (тобто шляхтичі) «Руського воєводства» у ХVІ ст., як говорили потім у ХІХ.

1569 рік широко розчинив двері із західних воєводств у центральні українські землі цій польській шляхті, яка, сидячи на українській землі й живучи працею українського селянина, звикла в той же час ігнорувати все місцеве, дивитися на український народ як на гелотів польської народності, на його мову, культуру, традиції, право – як на щось незмірно нижче порівняно з польським, так що всьому тубільному, що хоч трохи піднімалося над загальним жалюгідним рівнем, на її щире переконання, була одна дорога – якнайскоріший перехід до польського табору, зарахування до польської національності. Безкінечною низкою потяглися ці носії польської національності на Волинь, Київщину й за Дніпро, захоплюючи посади, закріплюючись на випроханих в уряду порожніх чи відібраних у «безправних» власників землях, у маєтках, отриманих за дружинами у посаг, на величезних коронних землях, що роздавалися їм у пожиттєве володіння, й культивуючи з наївною пихатістю людей «вищої раси» презирливе поняття про все тубільне, витісняючи його й замінюючи правом, культурою й побутом польськими.

Одночасно із цим польським потоком, що мав надзвичайно важливе значення у процесі ополячення центральних українських земель, вищі верстви українського суспільства новоприєднаних до Польщі (у 1569 р.) провінцій, в силу своєї безпосередньої приналежності до Польської держави, стають дотичними до польського суспільства, польського права і культури. Це право, що вже раніше мало притягальну силу для шляхти Вел. кн. Литовського завдяки своїм заманливим шляхетським привілеям і слугувало взірцем для реформ у Вел. кн. Литовському вже перед унією, і ця культура, яка перебувала якраз у періоді свого розквіту і як і право – шляхетська par excellence, – підпорядковують своєму впливові українську шляхту новоприєднаних провінцій дуже швидко. Адже це був золотий вік польської літератури, золотий вік польської громадськості, золотий вік парламентаризму, і все це мало на собі печать шляхетських прагнень, шляхетської програми, шляхетських інтересів. Розвиток польської літератури у другій половині ХVІ ст. перебував у тісному зв’язку з розвитком суспільного життя і зокрема – громадським рухом серед шляхти, яка створювала для себе тоді першу роль у тогочасній політиці Польщі. Є зрозумілою та притягальна сила, яку мали польське суспільне життя й література для української шляхти, що схилялася до польських порядків у силу своїх станових, шляхетських інтересів і ввійшла до кола польського життя якраз у момент його апогею. Я згадував уже, що гарантоване центральним українським землям право Литовського статуту саме собою дуже швидко вийшло з ужитку, замінене польським правом. Вищий судовий трибунал, організований для українських земель, дуже скоро сам по собі припинив своє існування. Організація і право полонізуються цілковито. Повторюється той же процес розпилення вищих українських класів, який перед тим мав місце у Західній Україні. Весь життєвий устрій і відносини вищих станів українських земель денаціоналізуються швидко й глибоко: у першій чверті ХVІІ ст. ми бачимо цей процес уже в повному розвитку.

Детальніше: «Історія України-Руси», т. V, розд. 1 (загальна характеристика), організація та управління – там само, розд. 5, еволюція шляхетського стану – розд. 2.

Грушевський М. Загальний погляд / М. Грушевський / / Історія України-Руси. – Т. V: суспільно-політичний і церковний устрій і відносини в Українсько-руських землях XI–XVII в. – Львів: Друкарня Наукового товариства імені Шевченка, 1905. – С. 1–26.

Грушевський М. Еволюція суспільного устрою: Пани – шляхта / М. Грушевський // Історія України-Руси. – Т. V: суспільно-політичний і церковний устрій і відносини в Українсько-руських землях ХІV– ХVІІ в. – Львів: Друкарня Наукового товариства імені Шевченка, 1905. – С. 27-106.

Грушевський М. Управа світська / М. Грушевський // Історія України-Руси. – Т. У: суспільно-політичний і церковний устрій і відносини в Українсько-руських землях ХІУ–ХУІІ в. – Львів: Друкарня Наукового товариства імені Шевченка, 1905. – С. 289-384.

Джерело

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори: У 50 т. / редкол.: Г. Папакін, І. Гирич та ін. – Львів : Світ, 2002 – Т. 22: Нарис історії українського народу /упор. І. Гирич, В. Кавунник. – 2015. – C. 140-153. – (Серія «Монографічні історичні праці»)