Логотип сайту «Михайло Грушевський»
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Історичні праці / Популярні праці / Шевченко і українська минувшина

Шевченко і українська минувшина

Михайло Грушевський

Шевченко відкрив новий світ українській поезії і українському громадянству, його мислі і почуттю. Навіть трудно тепер собі уявити, які широкі округи відкривав він йому, скільки нового давав. Одною з таких нових областей, котру, можна сказати, вперше відкривала його творчість, було поетичне оброблення української минувшини, головно козацької доби. Не хочу тим сказати, щоб перед тим події з козацьких часів незвісні були або не займали ширших кругів українського громадянства. Навпаки, воно жило ще свіжою пам’яттю про недавно скасований козацький устрій, жалувало за ним, мріяло про можливість його відновлення.

Коли під час Польського повстання 1831 р. велено було сформувати кілька козацьких полків, пішли поголоски, що на Україні сподіваються з того приводу відновлення козаччини, і сам генерал-губернатор малоросійський Рєпнін (в домі котрого потім так часто перебував Шевченко) сподіється бути гетьманом, як свояк останнього гетьмана, – тому правительство розпорядилося вивести ті нещасливі козацькі полки на Кавказ і там їх оселити, щоб не було від них соблазну.

Так, старину козацьку пам’ятали й зітхали за нею, але більш потихеньку, в розмовах, в приватнім листуванні, в записках, не призначених для світу. В письменстві проривалися тільки зрідка легкі відголоски сього; історичних тем доторкувалися мало і обговорювали їх з оглядом на ту офіціальну точку погляду, яка тяжіла над усім тодішнім життям: українці повинні бути вдоволені своїм сучасним становищем, ласкавою опікою російського правительства, що вивела Україну «на вищу ступінь щастя», повинні цінити ті блага, якими наділила її – а найбільше вищі верстви її громадянства – російська політика, і забути мрії про свою минувшину.

Козаччина і Гетьманщина мусили бути скасовані, і російське правительство добре зробило, що їх покасувало, бо від них був, мовляв, тільки розстрій і шкода, і нема чого бентежити людей тим, що минуло. Молодий Шевченко в заспіві до своїх «Гайдамаків» переказав сі докори, які доводилося йому чути, або він сподівався почути за своє оспівування української минувшини:

Били, а не вчили:

Од козацтва, од гетьманства

Високі могили –

Більш нічого не осталось,

Тай ті розривають…

Але Шевченко не послухав сих благоразумних осторог і сміливо кинувся у той світ, звідки перед ним з високих могил виступали привиди старого свобідного, блискучого життя:

степ широкий крили,

Отамани на вороних

перед бунчуками

Вигравають, а пороги

між очеретами

Ревуть, стогнуть, розсердились,

щось страшне співають!

В однім утворі за другим він виводив перед читачем образи давньої козацької слави й гірко оплакував її кінець:

не вернеться воля,

Не вернеться козаччина,

не встануть гетьмани,

Не покриють Україну

червоні жупани –

Обідрана, сиротою понад

Дніпром плаче! –

Тяжко-важко сиротині,

а ніхто не бачить,

Тільки ворог, що сміється…

Але недовго тривало перше похмілля у молодого поета.

Він придивлявся критично до того старого життя, розбирав у нім добре і зле, і скоро захотів одмежуватися від тих землячків-паничиків, що хвалилися колишньою козацькою славою, славними ділами своїх предків, не розбираючи вартного від пустого, зверхнього блиску від правдивих вартостей національних, а своїм ділом і життям завдавали брехні і сорому тій славній минувшині, тим гучним словам про свободу козацьку і золоті вільності українські:

І гармонія, і сила – музика то й годі! [Похвальні слова українській мові.]

А історія – поема вольного народу!

Що ті римляни убогі! чортзнащо – не Брути! [Брут і Коклес – римські герої.]

У нас Брути і Коклеси славні, незабуті!

У нас воля виростала, Дніпром умивалась,

У голови гори слала, степом укривалась.

Їм Шевченко з докором відповідає:

кров’ю вона умивалась, а спала на трупах,

На козацьких вольних трупах, окрадених трупах.

Може чванитесь, що братство віру заступило,

Що Синопом, Трапезунтом галушки варила?

Правда ваша: наїдалась, а вам тепер вадить,

А на Січі мудрий німець картопельку садить.

А чванитесь, що ми Польщу колись завалили!

Правда ваша: Польща впала – та й вас роздавила.

В старій минувшині України він навчався цінити не бучну славу, не гук побід і огні пожарів, а змагання до правди, свободи, загального добра. І він, не боячися докору і глуму, протягав руку тим давнім борцям, хоч би світ славив їх розбишаками, злодіями, «п’ятном в нашій історії» – коли чув в них сі змагання до правди і добра, а відвертався від пишних гетьманських постатей, коли підозрівав у них тільки плазування перед Варшавою або Москвою, перед правителями польськими і московськими, і лаяв їх сміттям варшавським і гряззю московською.

З сердечним жалем спинявся він на тих споминах сумних нашої минувшини, на тих ріках крові української і чужої, що пролилися на нашій землі, не принісши їй ні щастя, ні долі, не лишивши навіть сліду по тих великих жертвах, які складалися за волю і долю рідної України.

За що ми різались з ордами?

За що скородили списами

Татарські ребра? Засівали

І рудою поливали,

І шаблями скородили…

Що ж на ниві уродило?

Уродила рута, рута –

Волі нашої отрута…

І накликав земляків приглянутися до сеї минувшини, щоб знайти в ній провідну нитку дальшого життя, дальших змагань:

та й спитайте тоді себе – що ми?

Перед вашими очима, щоб ви розпитали

Мучеників – кого, коли, за що розпинали.

Часи кривавих боїв скінчилися і відійшли, але те, за що зводилися вони, повинне бути здійснене і осягнене – тільки іншими шляхами, з іншими засобами треба йти до них. І Шевченко, розкриваючи перед земляками образи минувшини і сучасності й огненним словом накликаючи земляків, щоб приглянулися до них і розважили собі їх, сподівався, що з того вийде спасенна наука нашому народові, нашому громадянству на будуще його:

до старого плуга

Новий леміш і чересло і в тяжкі упруги

Може з’орю переліг той і на перелозі

Я посію мої сльози, мої щирі сльози –

Може зійдуть і виростуть ножі обоюдні,

Розпанахають погане, гниле серце, трудне

І вицідять сукровату і наллють живої

Козацької тії крови – чистої, святої,

що вела наших предків і казала їм голови складати за добро і честь свого краю, а тепер поведе до праці тяжкої і завзятої на добро краєві і народові свому – і всім краям і народам заразом.

І зброєю словесною, силою освіти й науки, працею спільною, громадською осягнене буде те, за що марно пролиті були колись ті потоки крові:

Прорветься слово, як вода,

І дебр пустиня неполита

Сцілющою водою вмита

Прокинеться, і потечуть

Веселі ріки…


Примітки

Вперше опублікована в газеті: Засів. – 1912. – 24 лютого. – № 8. – С. 68 – 69. Підпис: Мих. Грушевський.

Подається за першодруком.

Дурень, дурень!… Тай ті розривають… – тут М.Грушевський цитує витяг з поезії Т.Шевченка «Гайдамаки» (див.: Шевченко Т.Г. Повне зібрання творів: У 12 т. – К., 2001. – Т. 1: Поезія 1837-1847. – С. 130).

Аж до моря запорожці степ широкий крили… щось страшне співають! – Там само.

Не вернуться сподівані, не вернеться воля… Тільки ворог, що сміється… – тут М.Грушевський цитує витяг з поезії Т.Шевченка «До Основ’яненка» (Там само. – С. 119 – 120).

А гвалту, а крику!… У голови гори слала, степом укривалась – тут М.Грушевський цитує витяг з поезії Т.Шевченка «І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм в Украйні і не в Украйні моє дружнєє посланіє» (Там само. – С. 351).

Кров’ю вона умивалась, а спала на трупах… Правда ваша: Польща впала та и вас роздавила – тут М.Грушевський подає два витяги з поезії Т.Шевченка «І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм в Украйні і не в Украйні моє дружнєє посланіє» (Там само. – С. 351-352).

За що боролись ми з панами?… Волі нашої отрута… – тут М.Грушевський подає витяг з поезії Т.Шевченка «Чигрине, Чигрине…», замінюючи в першому рядку слово «ляхами» на «панами» (Там само. – С. 254).

Все розберіть тай спитайте тоді себе що ми?… Мучеників кого, коли, за що розпинали – тут М.Грушевський подає два витяги з поезії Т.Шевченка «І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм в Украйні і не в Украйні моє дружнєє посланіє» (Там само. – С. 351, 353).

Може викую я з його до старого плуга… Козацької тії крови чистої, святої… – тут М.Грушевський подає витяг з поезії Т.Шевченка «Чигрине, Чигрине…» (Там само. – С. 255).

Німим отверзуться уста… Веселі ріки… – тут М.Грушевський подає витяг з поезії Т.Шевченка «Ісаія. Глава 35» (Шевченко Т. Повне зібрання творів: У 12 т. – К., 2001. – Т. 2: Поезія 1847 – 1861. – С. 283-284).

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2005 р., т. 3, с. 324 – 327.

Попередній твір | Перелік творів | Наступний твір

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 2011 – 2018 Група розробників

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на цей сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 28

Модифіковано : 5.10.2018

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.