Логотип сайту «Михайло Грушевський»
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Історичні праці / Популярні праці / Нарис історії українського… / VII. Князівства-землі ХІ–ХІІІ ст. Галицько-Волинська держава…

Нарис історії українського народу

VII. Князівства-землі ХІ–ХІІІ ст. Галицько-Волинська держава ХІІІ–ХІV ст.

Михайло Грушевський

Розклад київського державного організму проявлявся, як було сказано, у послабленні значення Києва та київських князів і у відособленні земель під владою окремих династій, що виділилися з нащадків Володимира Великого.

Сама Київська земля прагнула відособлення, маючи свою улюблену династію у нащадках Мстислава Мономаховича й переносячи в ній свої симпатії зазвичай від батька до сина, себто віддаючи перевагу наступництву по прямій лінії над спадкоємством родовим. Але цьому перешкоджали історичні традиції Києва: кожний князь, сівши на київському столі, в силу цих традицій хотів бути старшим між князями, мати на них вплив і збільшувати свої володіння для зміцнення цього впливу. Тому князі не хотіли віддати Київ у виключне володіння нащадків Мстислава й визнати їхню першість, дозволивши їм перетворитися у справжню київську династію. Тому боротьба за Київ не припиняється весь час, і аж до татарського погрому політичні відносини у Київській землі не встановлюються міцно. Із цієї ж причини Київська земля зберегла свою політичну єдність: тут не виробилися місцеві династії, не відособились другорядні центри в окремі князівства, – тому що зміни на київському столі стрясали надто часто всю політичну систему землі.

До складу Київської землі, крім давньої Полянської землі, входила ще земля деревлян, так що територія Київської землі займала, крім нинішньої Київської губернії (за винятком її південного краю), ще значну частину губернії Волинської (східну). Життя культурне й політичне зосереджувалося на старій полянській території, переважно у її північній частині, біля Києва, оскільки південна частина, яку надто часто спустошували кочівники, запустіла і в ХІІ – ХІІІ ст. заселена була значною мірою тюркськими військовими колоністами, малокультурними й чужими місцевому життю. Населення Деревлянської землі також жило відокремлено й не брало діяльної участі у політичному житті Києва, в його устремліннях і симпатіях. Політичні прагнення цього останнього ми почасти знаємо: вони були спрямовані на те, щоби дати утвердитися в землі симпатичній Києву династії Мстислава й установити тривкий лад і спокій у землі; та ці прагнення не здійснились. Життєвим інтересом Києва була також організація оборони й наступальної боротьби з тюрками, які так жахливо підривали добробут землі, й князі, котрі в цей бік спрямовували свою енергію, користувалися особливими симпатіями населення.

З міст землі (Вишгород, Білгород, Юр’їв, Канів, Торчеськ, Овруч) жодне не відзначилося настільки, щоб відігравати якусь самостійну роль. Київ навіть і залишками свого багатства, культури і слави цілком домінував над ними. Тільки погром 1240 р. надовго підірвав його значення, і, як було сказано, Київська земля у великій частині розділилася тоді на низку відокремлених громад, і зв’язок землі зруйнувався.

Інакше склалися відносини у давній землі сіверян. Її найбільший центр Чернігів, подібно до Києва, також притягнув території зі слаборозвиненим політичним життям – землі радимичів і в’ятичів, які, теж не відіграючи видатної ролі у політичному житті землі, залишаються міцно пов’язаними з Черніговом упродовж низки століть. Але на самій сіверській території, крім Чернігова, розвинувся ще один старовинний політичний і культурний центр – Переяслав, і він відтягнув до себе південну частину цієї території, так що остання розділилася на два князівства, Чернігівське й Переяславське. Це роздвоєння сягає дуже давніх часів: мабуть, воно передувало впливу київської державності й виходило зі старовинних міських організацій. Уже в розповідях про події й відносини початку Х ст., в угодах з Візантією Переяслав виступає як рівнозначний із Черніговом пункт, а обидва вони – як найважливіші після Києва центри руської державної системи на півдні, як політичні й культурні осередки українських земель. За всяких політичних комбінацій вони отримують своїх особливих князів, і якщо чернігівські князі виявляють прагнення приєднати до чернігівських володінь Переяславське князівство, то переяславське населення вочевидь не має найменшого бажання прилучитися до одноплемінної Чернігівської землі, хоча колонізаційні умови землі змушували його тяжіти до півночі, до більш захищених природними умовами місцевостей Чернігівщини: прагнення до політичної самобутності бере гору над інтересами економічними й колонізаційними.

Для Переяславського князівства історична доля взагалі була дуже несприятливою. Розташоване поза лінією лісу, воно було цілком відкрите з боку Подоння, і з часу міграції тюркських орд, після того як українське населення степів відлило звідси й відкрило передстепову смугу нападам тюрків, становище Переяславської землі стало тяжчим, ніж будь-якого іншого князівства. Значення Переяслава та Переяславської землі вочевидь виросло у зовсім інших, сприятливіших колонізаційних умовах, а з Х ст., коли ці сприятливі умови зникли, бачимо лише поступовий занепад Переяслава. Часами Переяславське князівство зазнавало таких сильних спустошень, що майже зовсім порожніло (напр., у кінці ХІ ст.). Тому боротьба з тюрками була тут ще життєвішим питанням, ніж для Києва, й переяславські князі особливо помітні на цій арені.

Саме по собі невелике [Якщо виключити слабо населені околиці, пограничні зі степом, Переяславське князівство займало північно-західну половину нинішньої Полтавської губернії та південний край Чернігівської] й ослаблене тюркським натиском, Переяславське князівство не могло відігравати видатної ролі. Йому доводилося бути насторожі, з одного боку, від зазіхань чернігівських князів, з другого – відмагатися від київських князів, які також хотіли тримати його у залежності від себе, і у першій половині ХІІ ст. Переяслав, дійсно, був поставлений у становище київської провінції. Уникаючи сфери впливу як тих, так і інших, Переяславська громада воліє брати князів з далекої ростово-суздальської династії, яка в силу віддаленості своїх володінь не могла перетворити її на свою провінцію. Але перетворитися на замкнений політичний організм Переяславській землі не вдалося до самого татарського погрому 1240 р., а після цього тут зникають будь-які сліди хоч трохи помітного державного життя.

Чернігівське князівство, навпаки, відокремилось дуже швидко. Земля була досить велика й сильна для цього [Вона займала нинішню Чернігівську губернію (крім південної її частини), майже всю Орловську і значні частини Могильовської, Калузької, Тульської і Курської], а династія (нащадки Святослава Ярославича) виявилася талановитою та досить енергійною. Користуючись нестриманістю Святослава, який узурпував Київ, інші лінії, щоправда, спробували було позбавити синів Святослава батьківських земель по його смерті, але Святославичі, особливо талановитий та енергійний Олег, родоначальник наступної чернігівської династії, спираючись на співчуття землі й безсоромно використовуючи тюркські орди як союзників проти князів-кривдників, так завзято боролися, завдавали такого неспокою і таких спустошень своїми союзницькими ордами, що врешті Чернігівське князівство було повернуто Святославичам і залишилось в їхніх руках до кінця. Претендуючи на Київ та Переяслав і захоплюючи перший дуже часто, взагалі дотримуючись вельми агресивної зовнішньої політики, чернігівські «Ольговичі» не допускали нікого з інших династій у свої чернігівські землі і вміли утримати останні повністю у своєму виключному володінні.

Династія ця була дуже численна (з другої половини ХІІ ст. це були виключно нащадки Олега – інші лінії вимерли). Вона вирізнялася досить значною солідарністю й виробила, хоча в дуже недосконалому вигляді, певний порядок переходу столів, за принципом родовим (т. зв. згодом «лествичне сходження» – перехід за старшинством, з менших столів на більші). Завдяки цьому конфлікти й війни між князями різних ліній династії Олега були порівняно нечасті, й земля жила доволі спокійним життям. Але із примноженням династії земля дедалі більше дробилася на дрібні князівства, які все різкіше відособлювалися й дробились у свою чергу протягом наступних століть на ще дрібніші володіння, що за розміром і характером своїм переходили просто у великі вотчини. Такі дрібні князівства розвинулись особливо у північно-східній частині Чернігівського князівства, у давній землі в’ятичів, куди відливає життя з південних чернігівських земель після монгольського нашестя. Чернігів утрачає значення, висувається Брянськ, у землі в’ятичів. З інших міст більш важливими були Новгород-Сіверський, друга столиця після Чернігова (вона не відособилась, оскільки новгородський стіл зазвичай слугував лише сходинкою до чернігівського), далі Любеч – давнє торгове місто на Дніпрі, що відігравало роль у Х ст., але пізніше заглухло, і Курськ – центр південно-східної частини, який перетворився на пограничне зі степом місто у період розвитку тюркської міграції.

Волинська земля (давня територія дулібів) [Давня Волинь охоплювала більшу (західну) частину нинішньої Волинської губернії, частини губерній: Люблінської, Седлецької та Гродненської (землі по Зах. Бугу) й північно-східний кут нинішньої Галичини] також здавна вирізнялася розвитком потужних міських центрів. Одним із найдавніших серед них було місто Волинь, у центрі Волинської землі, яке дало їй своє ім’я, але пізніше зовсім затерте й позбавлене значення містом Володимиром, заснованим, як свідчить його ім’я, Володимиром Великим. У полудневій Волині центром був Луцьк; у західній – Бузьк, згодом Червен і ще пізніше Белз; у північній – Берестя й Дорогичин. Розвиток деяких із цих центрів, як Волині, Луцька, Червена, цілком виходить за межі наших відомостей (взагалі стосовно цієї західної частини України дуже скупих); ми бачимо їх важливими центрами вже у Х ст., а розвинулись принаймні деякі з них, мабуть, ще значно раніше. Але такого прагнення до відособлення, як, напр., у переяславців, у цих міських центрів ми не помічаємо (найслабше була пов’язана з рештою Волині північна, Берестейсько-Дорогичинська, область). Незважаючи на це, земля являла собою весь час систему чітко визначених областей, які часто відособлювалися в окремі князівства.

При розділі спадку Ярослава Волинь дісталася одному з молодших його синів, Ігорю, але родині його не вдалося втримати у своїх руках це володіння. Обставини складалися так, що волинські землі від часу до часу всі потрапляли до рук київських князів та об’єднувалися з Київською землею. Лише у середині ХІІ ст. Волинь відособлюється міцно у руках нащадків Ізяслава Мстиславича, на яких місцеве населення дивилось як на свою династію й відчувало до них живі симпатії. У руках онуків і правнуків Ізяслава Волинь ділиться за своїми складовими частинами на цілу низку волинських князівств, але поступово ці численні лінії волинської династії згасають, і до середини ХІІІ ст. уся земля збирається в одних руках – князя Василька Романовича.

Земля жила порівняно спокійним життям. Усталеність відносин, що встановилися вже із другої чверті ХІІ ст., сприяла утворенню тут великих міських центрів, багатого міщанства й родовитого, впливового боярства, в середовище якого у ХІІІ ст. приливає багато служилих князів, малоземельних і безземельних. Так складається могутній стан князів і бояр, який згодом (у ХIV- ХVІ ст. та пізніше) надасть Волині характер найбільш аристократичний серед українських земель. Натиск тюркських орд тут не відчувався; фронт волинської політики звернено більше на північний захід, проти Польщі, з якою при постійних дуже давніх суперечках за пограничні землі підтримувалися й дуже жваві зносини, існували тісні династичні зв’язки та культурні впливи, спочатку більше з боку Русі, а пізніше, з ХІV-ХV ст., з боку Польщі.

Земля Галицька (нинішня Східна Галичина) відособилася дуже різко й рано – вже в останній чверті ХІ ст. З рук старших родичів, що заволоділи цією волостю, забрали її князі-ізгої Ростиславичі, і їхні нащадки (власне, одного з них – Володаря) правили землею упродовж століття. Це була дуже енергійна й талановита династія; вона змогла відстояти свої володіння від зазіхань довколишніх сусідів, розвинути дуже значні сили й посісти впливове становище. Стосовно інших українських земель і князів політика галицьких князів зводилась до того, що вони пильно стежили за волинськими князями, підозрюючи у них – звісно, не без підстав, – прагнення за давнім звичаєм приєднати Галичину до Волині; тому галицькі князі намагалися не допустити посилення волинських. В усьому іншому інтереси приковували увагу галицьких князів до заходу. З півдня Угорщина, заволодівши українськими землями на південь від Карпат, прагнула перейти за Карпатський хребет і вже з кінця ХІ ст. виявляла намір заволодіти Галичиною. Наприкінці ХІІ і на початку ХІІІ ст., під час галицьких смут, угорським королям вдавалося кілька разів, хоч і на короткий час, всадовити на галицькому столі своїх принців, і на цій підставі королі Угорщини навіть приймають титул «королів Галичини» [Ці «історичні права», викладені під час окупації Галичини у 1772 р. в особливому офіційному історичному трактаті, послужили для імп. Марії Терезії підставою для приєднання Галичини до земель австро-угорських при першому розділі Польщі]. На північному заході галицькі князі зустрічались із прагненнями Польщі розсунути свої границі за рахунок суміжних земель Галичини. Це був давній спір із Польщею за пограничні землі, якому багато уваги приділяли Володимир Великий та Ярослав, і який тепер дістався у спадок князям галицьким і волинським; останні, однак, не виступали на цій границі солідарно до об’єднання Галичини з Волинню. Всі ці інтереси вводили галицьких князів у коло європейської політики: проти Угорщини вони, наприклад, шукали опори у союзі з Візантією; в інших випадках зверталися до Германської імперії і т.п.

Династія Ростиславичів була нечисленна. Після того, як талановитий і невтримний син Володаря Володимирко правдами і неправдами об’єднав галицькі волості в одних руках, вони довго залишалися неподільними. Внутрішні війни тут були майже не відомі, і земля під захистом умілої дипломатії своїх князів жила таким спокійним життям, як жодна інша з українських земель. Це дало змогу розвинутись економічному добробуту землі й особливо вплинуло на сформування багатого, потужного й тісно згуртованого боярства. У другій половині ХІІ ст. це боярство почувається таким сильним, що відверто намагається підкорити своїм впливам самого князя й не зупиняється перед двірськими революціями та найрішучішими діями для досягнення своїх планів. Так, у другій половині ХІІ ст. галицькі бояри кілька разів вдаються до двірських революцій, щоби позбутися небажаних осіб. На початку ХІІІ ст. визнані галицькими боярами князі Ігоревичі (з чернігівської династії), роздражнені самовладдям бояр, задумали їх перерізати, і справді багато бояр було при цьому вбито, але ті, які залишились живими, звернулися по допомогу до Угорщини і з її поміччю скинули ненависних князів; деякі з цих князів Ігоревичів попали до рук угорського війська, але бояри випрохали їх і повісили, помстившись за смерть своїх товаришів.

Головними центрами Галицької землі є спочатку Перемишль, Звенигород і Теребовль. Володимирко робить своєю столицею Галич, який надає своє ім’я землі. У ХІІІ ст. по сусідству із Звенигородом (що після цього цілковито занепав) з’являється Львів, у ХІV ст. набуваючи значення нової столиці.

Переривання династії Володаря у Галицькій землі (у 1198 або 1199 р.) привело до об’єднання її з Володимирським князівством на Волині, в руках володимирського князя Романа. Він ще раніше, під час боротьби галицьких бояр з останнім Володаревичем Володимиром, був закликаний боярами на галицький стіл, але не втримався на ньому. Тепер, по смерті Володимира, він підтримав свою кандидатуру військовою силою і сів на галицькому столі цілком надійно. Це послужило початком об’єднання Галицької та Волинської землі в одну державу і створило в Україні нову політичну силу, яка в руках такого енергійного й вельми талановитого князя, котрим був Роман, здавалося, була покликана зайняти місце Києва, ставши політичним центром українських земель.

Незважаючи на дуже коротку політичну кар’єру, Роман справив глибоке враження на Україні й поза нею; надзвичайно швидко з’являються про нього легенди й пісні, залишки яких збереглися й донині в українській та білоруській народній словесності. На нього, мабуть, дивились як на людину, що покликана оновити розхитаний політичний устрій України.

IV, 76У Галицькому літописі зберігся цікавий уривок похвали йому:

Одолел он все погынские языки,

ума мудростию ходя по заповедям божиим!

устремился на поганых – словно лев

а сердит был – словно рысь,

и губил их – словно крокодил,

проходил их землю – словно орел,

ибо храбюыл он – слвно турIV, 76.

Наполеглива, гостра його боротьба із всесильним галицьким боярством принесла йому популярність у народних масах. Коли у війні зі своїм тестем київським князем Рюриком Роман підійшов до Києва, кияни відчинили йому браму, вочевидь сподіваючись, що у сильних руках Романа Київ знову досягне колишньої слави й могутності. Та ці сподівання не справдилися: Роман не схотів залишити за собою Київ, воліючи тримати тут, у залежності від себе, різних другорядних князів. Він чи вважав київські відносини безнадійно заплутаними, чи даний момент не видавався йому зручним для того, щоби втрутитися самому в ці відносини, – в кожному разі він волів звернути всю свою увагу на Галичину, багату, не виснажену, і тут зміцнити своє становище. Але без Києва його вплив залишився місцевим: Галицько-Волинська держава була надто західною окраїною України, щоби з Галича або хоч би навіть з Володимира тримати в руках східноукраїнські відносини.

Випадкова смерть, утім, перервала діяльність Романа перш ніж він устиг повністю виявити свої плани й зміцнити своє становище: його було вбито під час походу у Польщу, 1205 р. Після нього залишились малолітні сини: старшому Данилу було три роки, молодшому Василькові всього рік. Придушене Романом галицьке боярство піднімає голову. Побоюючись, що сини його успадкують прагнення батька до сильної влади, бояри висувають претендентів з різних князівських династій, граючи ними, як пішаками, й не дозволяючи міцно утвердитись; була серед бояр і угорська партія, яка воліла правити землею під номінальною владою угорського короля; найчестолюбніші та найсміливіші з бояр намагалися захопити не лише управління, а й князівську владу у Галичі у свої руки. Дієву участь у цих смутах брали також сусіди – Угорщина й Польща, силкуючись поживитися чим-небудь зі спадку Романа; 1214 р. між ними було укладено угоду щодо поділу галицько-волинських земель, але вона не отримала тривкого реального значення.

Ці смути, що захопили й Волинь і мали свій прояв іноді у дуже гострих формах, тривали цілих тридцять років; тільки у 1230-х рр. Данило з братом зміцнили своє становище на Волині й згодом починають помітно брати гору над ворожими партіями і в Галичині, виявляючи рідкісну енергію та наполегливість у цьому збиранні своєї «отчини». Татарський ураган 1240 р. тільки перервав їхню діяльність у цьому напрямку. Рішуча перемога під м. Ярославом у 1245 р. над останнім претендентом – зятем угорського короля Ростиславом, князем із Чернігівської династії, забезпечила панування Данила у Галичині. Він віддав Волинь Василькові, але, завдяки рідкісній солідарності братів, цей поділ володінь був зовсім не відчутний.

Утвердившись у Галичині, Данило міг розпочати здійснення більш широких планів. Він безсумнівно мав на увазі поширити свій вплив на Східну Україну, взявши до своїх рук Київ. Та на шляху цих планів стояли татари і рух «людей татарських», підтримуваний цими останніми, про який вище згадувалося: він охопив широкою смугою границі Волині та, цілком імовірно, значно поширився і у найближчих до Києва місцевостях. Данило, очевидно, розумів і принципову небезпеку цього руху для його влади та всього державного устрою, і особливу незручність для Галицько-Волинської держави – мати татарських васалів безпосередньо біля самої границі. Татари прагнули перенести цей сприятливий для них рух у Галицько-Волинські землі й підкорити їх безпосередньо своїй владі.

Взагалі відносини татарської орди до Галицько-Волинської держави були досить невизначені. Східноукраїнські князівства і громади були приведені у тісну залежність від орди; вони платили татарам данину, і їхні князі зверталися в Орду за утвердженням. Данило, коли Орда виявила готовність підтримати одного з претендентів на галицький стіл, також з’явився з поклоном в Орду й визнав над собою владу хана. Та роль татарського васала викликала у нього огиду. Безпосередньо після своєї поїздки в Орду він захоплюється планом християнської ліги для боротьби проти татар, думку про яку подали йому папські посли, вислані до татар. Він увіходить у зносини з папою, зближується з угорським королем і польськими князями. Але реальної допомоги все це йому не дало. Папа прислав йому корону, та його плани хрестового походу не мали успіху, й Данило перериває свої зносини та переговори про церковну унію.

Не дочекавшись допомоги від католицької Європи, він власними силами наважується почати боротьбу з татарами, оскільки їхні намагання підтримати чи навіть викликати рух проти князів у сусідніх Волинських і Галицьких землях загрожували неприхованою небезпекою. Данило розпочинає низку походів на територію «людей татарських», прагнучи терором і спустошеннями придушити небезпечний рух (1254–1255). М’який від природи, він, однак, не зупинявся навіть перед зруйнуванням цілих міст і масовими побиттями, щоби зламати упертість противників князівсько-дружинного устрою. У подальшому плані, після спустошення та приведення до покірності пограничних областей Случі, Тетерева й Південного Бугу, Данило мав на увазі похід на Київ, але якісь інші турботи відволікли його, а тим часом Орда, занепокоєна походами Данила та його зносинами з папою, рушила до границь Галицько-Волинського князівства нові, більш значні сили під проводом Бурундая. Підтримуючи видимість добрих відносин, Бурундай, після кількох рекогносцировок, нібито мимохідь по дорозі до Польщі, вступив зі своїм військом на волинську територію й зажадав від Данила й Василька зруйнування всіх міських укріплень. Захоплені зненацька, Романовичі не наважились прийняти виклик, і цілу низку укріплень було спалено й зруйновано самими князями (1259).

Ця подія справила жахливе, гнітюче враження. Данило переконався у неможливості боротьби з татарами. Руйнувалися плани придушення «татарських людей», які негайно скинули з себе вимушену покірність Данилові. Зникла можливість розширення Галицько-Волинської держави на схід. Вона мала обмежитись границями Західної України, Східна залишалася замкненою для неї низкою татарських васальних громад, розташованих біля східних та південних кордонів Волині.

Думка про цю татарську неволю отруїла життя Данилові. Його широкі плани стосовно розширення кордонів Галицько-Волинської держави за рахунок польських та литовських володінь теж не увінчалися особливими успіхами, якщо не рахувати певних завоювань на півночі (набуття Любліна від поляків, підкорення ятвягів). Один із синів Данила, вже по його смерті, отримав великокняжий стіл у новосформованій Литовській державі, але це був скороминущий успіх, і Данило вже не бачив його: він помер невдовзі після погрому Бурундая (1264).

Його спадкоємці не вийшли із меж місцевої, галицько-волинської, політики, зверненої, головним чином, на захід. Притому зі збільшенням династії Галицько-Волинські землі на деякий час поділилися на кілька володінь, і колишня солідарність галицьких і волинських князів послабшала. Однак на початку ХІV ст. галицько-волинські волості зібралися знову в одних руках – у володінні Юрія Львовича. Відомості наші про цю державу, втім, стають дуже бідними з припиненням останнього з українських літописів княжого циклу – Волинського [Династичні відносини можна представити так:

Генеалогічна таблиця князів Галицько-Волинського князівства

Очевидно, тривають прагнення до розширення галицько-волинських володінь, але вони не дають ніяких суттєвих і тривких результатів. Користуючись ослабленням Польщі та її внутрішніми смутами, галицькі князі намагалися розширити за її рахунок свої володіння; князь Лев навіть силкувався заволодіти краківським великокняжим столом, але без успіху, і встиг оволодіти лише деякими пограничними округами, втім, скоро відібраними Польщею назад. Також незначними й неміцними були набутки, зроблені у закарпатських землях за рахунок Угорщини, де з перериванням династії також починаються смути. Участь галицько-волинських князів у литовських справах так само не дає ніяких суттєвих результатів, і Литовське князівство на початку ХІV ст. стає грізним сусідом західноукраїнської держави. Татарські відносини своєю чергою важко тяжіли на її політиці.

При тому всьому це була держава досить сильна і впорядкована, й ніщо не віщувало її близького кінця. Її збережені характеристики часів Юрія Львовича, онука Данила, який подібно до свого славетного діда також, мабуть, носив королівський титул, вихваляють переваги його правління, мир та спокій, що з них користалася країна під його врядуванням, і багатство, яким вона вирізнялась. IV, 79«Тогда была в своей чести и времени земля Волынская, всяким обилием и славою преимущая – а тепер по многих ратях не такова» – характеризує часи Юрія у Галицько-Волинській державі «житіє» волинського уродженця митрополита Петра, укладене наприкінці ХІV ст. IV, 79.

Після смерті Юрія галицькі землі були поділені між його синами. На початку 1320-х рр. ці останні представники галицько-волинської династії померли, не залишивши синів. Серед різноманітних претендентів галицько-волинське боярство, що мало і в цей час великий вплив, віддало перевагу одному з польських князів, родичеві згаслої династії по матері, галицькій княжні, – Болеславу Тройденовичу. Цей боярський ставленик, котрий прийняв при цьому православ’я та ім’я Юрія, однак, не поладнав з боярами, а його симпатії до католицизму та чужоземців-католиків, якими він оточив себе, підірвали його популярність і серед населення й дали змогу боярам налаштувати останнє проти Юрія-Болеслава. З іншого боку, його нестійке становище, у зв’язку з неприязною політикою стосовно Польщі, викликало плани на галицькі землі у польського уряду. Він зближується з Угорщиною, що вважала за собою, по старій пам’яті, історичні права на Галичину, і між ними відбулася домовленість щодо спільних дій у галицьких справах. Але Юрій-Болеслав не дожив до її реалізації: проти нього організувалася змова серед бояр, і 25 березня 1340 р. він загинув від отрути, а католики, що користалися його захистом, були піддані винищенню.

Бояри ладили на його місце його родича з литовської династії, князя Любарта Гедиміновича, одруженого з галицько-волинською княжною. По смерті Юрія-Болеслава його визнали князем у землях Галицько-Волинської держави. Але одночасно, за першої ж звістки про смерть Юрія-Болеслава, виступили з претензіями на галицько-волинські землі Польща та Угорщина, які рушили свої війська в Галичину. Починається завзята боротьба за галицько-волинську спадщину, що послужила початком походу Польщі в українські землі, який завершився повним їх приєднанням через два століття – у XVI – XVII ст.

Детальніше про окремі князівства – «Історія України-Руси», – т. ІІ, розд. 4–7, історія Галицько-Волинської держави, т. ІІІ, розд. 1.

Грушевський М. Перегляд поодиноких земель: Київщина (в додатку – Турово-Пінська земля) / М. Грушевський // Історія України-Руси. – Т. ІІ: ХІ–ХІІІ вік. – 2-е видання, розширене. – Львів: Друкарня Наукового товариства імені Шевченка, 1905. – С. 254-311.

Грушевський М. Чернігівщина й Переяславщина / М. Грушевський // Історія України-Руси. – Т. ІІ: ХІ–ХІІІ вік. – 2-е видання, розширене. – Львів: Друкарня Наукового товариства імені Шевченка, 1905. – С. 312-358.

Грушевський М. Волинь і Побуже / М. Грушевський / / Історія України-Руси. – Т. ІІ: ХІ–ХІІІ вік. – 2-е видання, розширене. – Львів: Друкарня Наукового товариства імені Шевченка, 1905. – С. 359–406.

Грушевський М. Галичина і Угорська Русь / М. Грушевський / / Історія України-Руси. – Т. ІІ: ХІ–ХІІІ вік. – 2-е видання, розширене. – Львів: Друкарня Наукового товариства імені Шевченка, 1905. – С. 407-504.

Грушевський М. Галицько-Володимирська держава (ХІІІ–XIV в.) / М. Грушевський // Історія України-Руси. – Т. ІІІ: до року 1340. – 2-е видання, розширене. – Львів: Друкарня Наукового товариства імені Шевченка, 1905. – С. 1-142.


Джерело

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори: У 50 т. / редкол.: Г. Папакін, І. Гирич та ін. – Львів : Світ, 2002 – Т. 22: Нарис історії українського народу /упор. І. Гирич, В. Кавунник. – 2015. – C. 84-94. – (Серія «Монографічні історичні праці»)

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 2011 – 2019 Група розробників

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на цей сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 125

Модифіковано : 11.06.2019

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.