ХХ. Відносини кінця ХVІІ ст.

Михайло Грушевський

Капітуляція Дорошенка була дуже важливим симптомом в українських відносинах. Це був останній сподвижник Хмельницького, останній представник гуртка автономістів, що виплекали ідею самостійної української держави. Своєю наполегливістю й незламністю в очах сучасників він звів цю ідею до абсурду. Необхідність змиритися з тісною залежністю від Москви та підкоритись московській політиці – для величезної більшості українського суспільства стала очевидним фактом. Гетьманство Самойловича, представника цілковитої лояльності стосовно московського уряду, втілювало це усвідомлення. Коли московським політикам знадобилося зробити Самойловича офірним цапом через їхні невдачі й він був принесений у жертву цій певним чином «державній необхідності», новий гетьман Іван Мазепа, що зайняв його місце, пішов цілком по стопах Самойловича. І у внутрішній політиці, і у відносинах з московським урядом він виконував вимоги й побажання останнього, всіляко намагаючись довести свою запопадливість, хоча вони часто болісно зачіпали інтереси України та гетьманської влади. Понад тридцять років «Гетьманщина», як звалася лівобережна Україна, тихо пливла, без жодних конфліктів і пертурбацій, на буксирі московської політики, аж поки несподівані політичні комбінації потягнули Мазепу з його лояльного шляху. Та й ця пертурбація, власне, не змінила загального напряму політичного та соціально-економічного процесу лівобережної України – лише прискорила його темп.

Будучи ставлеником старшини, Самойлович вірою і правдою служив її становим та економічним інтересам, посилено рекомендуючи селянському населенню виявляти всіляке «послушенство» своїм поміщикам і старанно заступаючи дорогу до козацького звання «жителям тягловим». Це не могло принести йому популярності в народних масах, роздратованих також запровадженням непрямих податків на різні предмети споживання та збору продуктів на військові потреби й витрати управління. Особливе невдоволення – не лише мас, а й заможної буржуазії – викликало запровадження державної монополії винокуріння, продажу тютюну й дьогтю, що віддавався на відкуп («оранда»). Неприхильність народних мас до Самойловича як представника інтересів старшини знаходила вираз і в недружньому ставленні до нього Запорожжя, що виразно відбивало настрої мас. Офіційно підпорядковане гетьманській владі, воно завжди сперечалося й відмовляло у покорі Самойловичу, як і наступникові його булави й політики Мазепі. Зі свого боку, старшина була невдоволена непотизмом Самойловича, його прагненням проводити на вищі посади своїх родичів. Скаржилися на його корисливість і хабарництво, на панські замашки. Усе це прикро вражало у вискочні, який не пам’ятав, за словами сучасника, «на подлость своего рожаю» (свого низького походження); сам же по собі гетьман та його сім’я були лише типовими представниками старшинського класу.

Навчений гірким досвідом свого попередника Многогрішного, що злидарював підневільним у Сибіру, за його власними словами, «поневіряючись між дворами й помираючи голодною смертю», Самойлович посилено намагався не дати московському урядові жодного приводу до незадоволення. Він навіть не відмовив у своєму сприянні здійсненню давнього плану, що цікавив московський уряд з часів Хмельницького і тепер знову стояв на черзі, – підпорядкування української церкви московському патріархату. За наполяганням московського уряду Самойлович провів на київську митрополію людину, яка виявила готовність прийняти посвячення від московського патріарха й визнати його владу над собою. Це був родич Самойловича, князь Гедеон Святополк-Четвертинський, єпископ луцький. Самойлович поставив, однак, умову, що московський уряд сам уладнає справу з константинопольським патріархом, себто одержить од нього відречення від влади над київською митрополією. Але константинопольський патріарх з іншими патріархами не побажав на це згодитись, і московський уряд звернувся по допомогу до великого візира. Оскільки Порта тоді була зацікавлена у збереженні добрих відносин з Москвою через протитурецькі підступи Польщі, візир не відмовив у своєму сприянні у такій делікатній справі й своїми засобами справді змусив патріархів виконати вимогу Москви. Таким не особливо благочестивим чином було досягнуто «великої справи церковного возз’єднання східної та західної Росії», як називає її московський історик [Соловйов, «История России», ІІІ, стор. 986], а автономному життю України завдано було ще однієї немалої шкоди.

Московський уряд мав би цінувати цю непохитну лояльність Самойловича, поступливість щодо вимог московської політики та виважену, обережну політику. Самойлович розраховував на цю прихильність Москви і у другій половині свого правління справді став пихатим і самовладним у внутрішніх відносинах України. Він починає усувати старшину від участі в управлінні, чинить самовладно, без участі ради старшини, як поквапилася поскаржитись на нього остання, коли настав час його падіння: «все сам робить, нікого до ради не кличе», «старшине генеральной нет у него чести належащей ни безопасения: больше от гнева и похвальных его слов мертвы бывают, нежели покойны живут» [«Источники малорос. истории, собр. Бантышем-Каменским», т. І, стор. 302].

Двох своїх синів Самойлович влаштував на полковницьких посадах, дочку віддав за московського боярина й забезпечив його призначення воєводою в Київ. Маючи такі зв’язки, він, мабуть, сподівався передати гетьманську булаву після себе одному з синів і закріпити за своєю родиною провідне становище. Це спричиняло сильне невдоволення старшини проти нього, яка й випробовувала на ньому час від часу жало доносу та інтриги й поспішила повалити зарозумілого вискочня, щойно помінялося ставлення до нього московського двору. Взагалі у задушливій атмосфері свавілля й безправ’я, що встановилася в Україні під московським режимом, інтриги, підкупи й доноси починають набувати головного значення у місцевій «політиці», й історії падіння Многогрішного та його наступника Самойловича є яскравими ілюстраціями тодішніх стосунків.

Можливість скинути Самойловича дала старшині зовнішня політика. Дуже лояльний і поступливий стосовно московської політики загалом, Самойлович ніяк не міг примиритися зі зближенням із Польщею, яке виявилось у московській політиці 1680-х. У цьому випадку він був виразником поглядів української старшини, особливо лівобережної, вельми недоброзичливої щодо Польщі. Самойлович не мирився з відреченням од правобережної України й не приховував свого невдоволення, коли московський уряд, під впливом тодішнього тимчасового правителя Василія Голіцина, рішуче перейшов на грунт союзних відносин із Польщею.

У 1686 р. було укладено з Польщею вічний мир. За цим миром польський уряд остаточно відмовився від Києва з його округою, ще раз застерігши за це грошову суму – 146 тис. рублів, а також від влади над Запорожжям. Самойлович, який висунув цю вимогу щодо Запорожжя, домагався також, щоби Польща віддала під московську протекцію землі між Києвом та Чигирином, і московські уповноважені висунули також і цю вимогу, але поляки не погодились, і було вирішено залишити спірні області незаселеними аж до нової ухвали.

Ставши союзницею Польщі, Москва увійшла до утвореного проти Туреччини союзу, в якому, крім Польщі, брала участь Германська імперія (точніше, австрійські землі) та Венеція. Свою участь у спільній боротьбі з Туреччиною московський уряд вирішив здійснити походом на Крим, провід у якому взяв на себе Голіцин, а гетьман Самойлович мав брати участь також власною особою з козацьким військом. Незважаючи на те, що він не співчував цьому походові, старий гетьман не усунувся від участі в ньому й надав низку цінних вказівок стосовно умов, які мали забезпечити його успіх. Однак Голіцин не взяв до уваги цих вказівок, і споряджений з великою помпою кримський похід 1687 р. закінчився цілковитим фіаско. Це загрожувало сильно похитнути становище Голіцина та його покровительки – правительки Соф’ї, і йому хай там що треба було покласти провину невдачі на когось іншого. Самойлович, як найважливіша особа в поході після Голіцина, міг для цього послужити краще, ніж будь-хто, а його відома неприхильність до антитурецької ліги давала привід звинуватити його у недоброзичливому ставленні до походу. Переконавшись, що з цього боку звинувачення щодо Самойловича будуть прихильно сприйняті московським урядом, старшина на зворотному шляху з кримського походу подала донос на Самойловича, де звинувачувала його у недоброзичливому ставленні до московського уряду і в тому, що він, будучи противником походу до Криму, зробив усе для того, щоб цей похід не вдався.

Московський уряд прихильно прийняв донос, хоч, вочевидь, аніскільки не вірив звинуваченням Самойловича у зраді. Голіцину було доручено, з огляду на загальну неприхильність до Самойловича української старшини і війська, аби уникнути будь-яких заворушень, усунути Самойловича, вислати його з родичами до Москви і здійснити обрання нового гетьмана. Самойлович та його сини були негайно арештовані. Старшина заявила при цьому, що терпіла від Самойловича всілякі утиски й беззаконня, але ні слідства, ні суду за всіма цими звинуваченнями вчинено не було. Старого гетьмана із сином Яковом, стародубським полковником, без суду заслано до Сибіру, а їхнє майно конфісковано. Другого сина Самойловича, Григорія, чернігівського полковника, спостигла ще жорстокіша доля. Оскільки місцевий воєвода доніс, що Григорій Самойлович «бунтував», себто намагався уникнути свідчень під час арешту, то виникли підозри у неприхильності його до Москви; його піддали суду, і, хоча, власне, ніяких серйозних провин за ним не виявилося, боярська дума засудила його до смертної кари, і того ж року вирок було виконано. Григорієві Самойловичу відрубали голову у Севську, а майно його конфіскували. Старий Самойлович, засланий до Тобольська, помер там через два роки.

Оскільки після звістки про арешт гетьмана в Україні почалися заворушення, спрямовані проти старшини, «людей значних», відкупщиків і т.п., й ці заворушення місцями мали прояв дуже різких ексцесів, вважалося за потрібне поквапитися з обранням гетьмана, й до цього приступили негайно, усе в тому ж таборі, на зворотному шляху з Криму, де відбувся арешт Самойловича. Всесильний Голіцин рекомендував старшині генерального осавула Івана Мазепу. Пізніше виявилося, що за цю рекомендацію Мазепа зобов’язався заплатити Голіцину 10 тис. рублів і виплатив їх після свого обрання, ймовірно з майна свого попередника (половину майна Самойловича було забрано до царської скарбниці, а половину – до військової). Цей підкуп і рекомендація всесильного тимчасового правителя вирішили вибір: старшина взяла до відома побажання московського уряду.

Виборчій раді передувала ревізія української конституції – встановлення «статей». Політичну автономію України було вже й попередніми обмеженнями та практикою введено в дуже скромні рамки, тепер до старих (Глухівсько-конотопських) статей 1672 р. московський уряд додав ще нові обмеження. Постановлено було, що не лише гетьман не може бути скинутий, а й генеральна старшина не може бути зміщена «без волі й указу» царського. Рекомендувалося «гетману и старшине народ малороссийский всякими мерами и способы с великороссийским народом соединять и в неразорванное и крепкое согласие приводить супружеством и иным поведением, – чтоб никто голосов таких не испущал, что Малороссийский край гетманского регименту, а отзывались бы везде единогласно их царского величества самодержавной державы гетман и старшина, народ малороссийский обще с великороссийским народом» [Акти обрання Мазепи у Бантиша-Каменського, «Источники малорос. истории», т. І, стор. 318]. Зате прийнято було кілька постанов у станових та економічних інтересах старшини: підтверджено маєтки, роздані гетьманами і старшиною; різко відмежовано козацький стан від міщанського й селянського; маєтки старшини та монастирів звільнено від податків на утримання війська. Обмежуючи автономію, московський уряд винагороджував старшину сприянням їй на грунті класових матеріальних інтересів, йдучи назустріч прагненням старшини до перетворення у спадково-привілейований власницький стан, і, зі свого боку, старанно спрямовуючи в цьому напрямку внутрішні відносини в Україні.

За встановленням статей настало обрання гетьмана: з огляду на вищесказане воно було простою формальністю. Утім, новий гетьман був цілком вірним виразником станових і політичних прагнень старшини, і з цього погляду старшина не могла мати нічого проти нього.

Мазепа з походження був київський шляхтич, з середніх родів. Свою молодість він провів при польському дворі як паж; пізніше його використовували для дипломатичних доручень в Україні. Потім, у 1660-х рр., він залишив придворну службу, – як припускають, внаслідок романтичної пригоди, яка мала гучний розголос і в більш чи менш прикрашених легендою й фантазією формах була оспівана низкою славетних поетів (Байроном, Пушкіним, Словацьким). Потім він виступає у козацькому війську – спочатку під регіментом Дорошенка, згодом, захоплений у полон, робить кар’єру під протегуванням Самойловича і посідає помітне становище у «Війську його царської величності Запорозькому», як офіційно звалася козацька організація Гетьманщини.

Шляхтич за народженням і вихованням, який у добу народних воєн України проти польсько-шляхетського режиму виростав в атмосфері інтриг королівського двору занепадницької Польщі, досить випадково опинився у козацькому війську і навряд чи шукав у ньому чогось іншого, ніж особиста кар’єра, новий гетьман, подібно до свого попередника, був дуже сумнівним набутком для Гетьманщини в її тодішньому вельми серйозному становищі. Людина здібна й честолюбна, але надто ухильна й обережна, що надто враховувала будь-який ризик і небезпеку для свого «я», бюрократ і дипломат за складом характеру і темпераментом, він мало підходив для самостійної, відповідальної ролі правителя. Як і його попередник, він ставив своєю першою й головною метою підтримувати добрі стосунки з московським урядом за будь-яких обставин і за будь-яку ціну, і це йому вдавалося. Невдача нового кримського походу, здійсненого Голіциним наступного року, що теж закінчився фіаско, не зашкодила Мазепі. Його покровителя Голіцина було повалено, але новий уряд Петра прийняв ласкаво Мазепу, який опинився у Москві якраз вчасно, щоб влаштувати свої стосунки. Користуючись сприятливими обставинами, Мазепа пред’явив на Голіцина скаргу за взятий з нього хабар і постарався у такий спосіб повернути собі витрати на своє підвищення. Потім з відновленням воєнних дій у 1695 р. Мазепа дуже запобігливо виконував воєнні доручення Петра, виказуючи за кожної нагоди цілковите співчуття його планам, і здобув міцну прихильність царя.

У внутрішніх відносинах новий гетьман на перших же порах досить чітко означив свій політичний курс кривавими репресіями, якими було приборкано бунти проти старшини, що прорвалися при скиненні Самойловича, й відновлено, за словами тогочасного літописця, «тишина и безбоязненное людем тамошним мешкане». Силою та владою свого гетьманського регіменту Мазепа, подібно до свого попередника, підтримував з усією енергією престиж старшини та її претензії стосовно «підданського» населення й допомагав старшині консолідуватись у згуртований спадково привілейований стан. У цьому аспекті правління Мазепи було, як і у зовнішній політиці, безпосереднім і безперервним продовженням правління Самойловича. Більш характерну особливість його правління становило те ревне ставлення до церкви і міцно зв’язаного з нею тодішнього українського культурного життя, яке помічаємо у Мазепи – більш ніж у будь-кого з гетьманів. Ніби для того, щоб розвіяти упередження проти своєї особи як людини чужої – Мазепа з перших же років свого правління з небувалою енергією та щедрістю створює цілу низку розкішних і величних для свого часу будівель, звісно, головним чином церков, у дусі своєї епохи. Він осипає найбільш шановані церкви й монастирі України та за її межами багатими подарунками й пожертвами. Навіть тепер іще, після всіх офіційних переслідувань, які обрушились на ім’я і пам’ять Мазепи, Україна, починаючи з центру свого церковного життя, Києва, і закінчуючи різними полковими й неполковими містами, сповнена мазепинських споруд, пожертв, традицій, що звеличують могутність, багатство й щедрість «ясновельможного».

Усі ці щедрі пожертви й викликані ними пишні похвали й панегірики, фіміам церковних і всяких інших витій не в змозі, однак, були примирити нижчі верстви українського населення з політикою гетьманського уряду, яка так відчутно далася взнаки саме всілякій «черні», козацькій та не козацькій.

І та запобігливість, з якою Мазепа йшов назустріч московському урядові, не шкодуючи людей і витрат, висилаючи козацькі полки то в похід, то на різні військові роботи, і його догоджання кріпосницькій пожадливості старшини надзвичайно настроювали проти нього народ. Безперервні щорічні далекі походи у війнах, які зовсім не зачіпали інтересів України і були для України цілковитою новиною, зіткнення з великоруськими начальниками і взагалі вся прикра атмосфера петровської солдатчини збуджували в Україні сильне невдоволення не лише проти московського уряду, а й проти занадто ревного поплічника його, гетьмана. Та, можливо, ще більше не любили його в народі як протектора старшини, представника й винуватця дедалі зростаючої залежності селянського населення і рядового козацтва від поміщиків-старшин, посиленого обкладення, обтяження прямими й непрямими податками, натуральними повинностями й панщиною. І без того непопулярний, Мазепа ставав мішенню всіляких звинувачень. Якщо Самойловича не любили як пихатого вискочня, то на Мазепу дивилися з підозрою як на людину чужу, «католика», «поляка». Доноси на нього, починаючи з перших років його гетьманства, майже не припинялися за весь час його правління. А характерним симптомом ставлення до нього народу є агітація останнього українського демагога Петрика Іваненка.

Ця загадкова людина, збіглий канцелярист військової канцелярії у 1690-х рр., намагався викликати народний рух проти гетьмана, старшини та московської влади, розраховуючи спертися на вороже до Мазепи Запорожжя й на допомогу кримського хана. Він казав про себе: «Я стою за посполитий люд, за найбідніших простих людей; Богдан Хмельницький урятував народ малоросійський з неволі лядської, а я хочу врятувати його від нової неволі москалів та своїх панів». Визволення України з-під московського ярма в його очах нерозривно поєднувалось із соціальним переворотом, спрямованим проти старшини. Він доводив запорожцям, що московський уряд навмисно сприяє закріпаченню українського населення, дозволяючи гетьману роздавати старшині заселені маєтки, «записуючи нашу братію собі й дітям своїм навічно», «щоб робили наче невільники їхні». За його словами, московська політика ставила собі за мету обернути Україну на звичайну провінцію та «обставити своїми містами», коли українське населення через такі надмірні податки й тягарі «замужичеет и оплошает».

Він був упевнений, що це пригноблене населення, озлоблене на гетьмана й старшину, на московський уряд і воєвод, гетьманських старост і відкупщиків, не забариться приєднатись до нього, щойно він з’явиться з військом у межах України. «Пане кошовий, – говорив він запорозькому кошовому, умовляючи взяти участь у поході, – хіба не допоможуть нам наші брати-“голоколінники”, з бідними людьми, яких сердюки (гетьманська гвардія. – М. Г.), орендарі (відкупщики. – М. Г.) й ті дуки, що їм царі маєтностей понадавали, мало не живими їдять? Вони як почують, що ти з військом вирушиш із Січі, то вони самі тих чортів-панів передушать, і ми прийдемо на готовий лад!» [Документи у Яворницького – «Источники для истории запорожских казаков», т. І, стор. 324, 420–422, і в Костомарова – «Мазепа», стор. 107].

Серед запорожців слова Петрика знаходили співзвучний відгук. Запорозький кошовий Гусак у своїх листах теж дорікав Мазепі, цілком у тоні Петрика, що бідному люду в Гетьманщині стало гірше, ніж у польські часи; кожен заводить собі підданих, щоб вони йому сіно й дрова возили, печі топили, стайні чистили (докори повністю аналогічні тим, якими сучасник Самовидець пояснював повстання козаків проти Польщі у 1648 р.). Однак підтримати Петрика хоч трохи енергійно Запорожжя у повному складі не наважилось, надавши цю можливість добровольцям, яких також знайшлося не багато. Кримський хан, визнавши Петрика у званні українського гетьмана, теж не надав великої допомоги. Прикордонне населення, що заздалегідь нахвалялося, коли прийде Петрик, побити старшину й орендарів і відновити давні порядки, щоб усі були козаки, а панів не було, – тепер, з огляду на незначні запорозькі й татарські сили, приведені Орликом, не наважилось піднятися. Мазепа, занепокоєний тривожними симптомами, завчасно рушив свої полки на кордон, і перший похід Петрика у 1692 р. зазнав повної невдачі, а наступні походи 1693 та 1696 рр. вже не викликали ніякого зацікавлення серед українського населення, і в останньому поході скінчив безславно і сам Петрик, убитий козаком, що спокусився великою нагородою, оголошеною за його голову. ^{II, 324} З кримськими татарами й невеликими партіями запорожців (усю Січ йому не вдалося залучити на свій бік) Петрик у 1692–1696 рр. тричі здійснює походи в Україну, сподіваючись викликати тут повстання, та сподівання його не справдилися: українські маси були надто пригнічені, а невеликі сили, які приводив із собою Петрик, зовсім не подавали населенню надій на успіх повстання. ^{II, 324}

Цілковито безплідний, цей епізод цікавий головним чином агітаційними промовами самого Петрика, незвичайними своєю різкістю й силою: вони вперше кидають яскраве світло на суспільний процес, що розвивався у Гетьманщині з другої половини ХVІІІ ст. і кристалізувався саме на межі ХVІІ та ХVІІІ ст. Якраз серед політичного затишшя і лояльної покірності старшини під регіментом Самойловича та Мазепи закладалися міцні засади станових прав козацької старшини й поміщицького володіння в Україні, які розвивалися потім паралельно з поступовим знищенням автономії та форм виборного козацького правління. Представивши ті політичні умови, серед яких зароджувався й розвивався цей соціально-економічний процес, я повинен тут трохи детальніше зупинитися на ньому.

Для зовнішньої історії: Костомарова «Руїна» і «Мазепа». Уманець: «Гетьман Мазепа»,1897, і зауваження Лазаревського в «Киевской старине», 1898. Низка дрібних нотаток Востокова в «Киевской старине» за 1886, 1889 і 1890 рр. Для внутрішніх відносин – загальний нарис Л. Ч.: «Україна після 1654 р.» («Записки Наук. тов. ім. Шевченка», т. 29 і 30).

Костомаров Н. Исторические монографии и исследования / Н. Костомаров. – Т. 15: Руина. Историческая монография 1663–1687 гг. – СПб.: Типография М. Вольфа, 1882. – 695 с.

Костомаров Н. Мазепа: Историческая монография / Н. Костомаров. – М.: Типо-лит. И. Кушнерева и К°, 1882. – 446 с.

Костомаров М. Мазепа, історичні монографії / М. Костомаров. – Ч. І. – Львів: Друкарня Наукового товариства імені Шевченка, 1895. – 198 с. – (Руська історична бібліотека, ХVІІ); Ч. ІІ. – Львів: Друкарня Наукового товариства імені Шевченка, 1896. – С. 1–125. – (Руська історична бібліотека, ХVІІІ).

Уманець Ф. Гетман Мазепа: Ист. монография / Ф. Уманец. – СПб.: тип. М. Меркушева, 1897. – 456 с.

Лазаревский А. Заметки о Мазепе (По поводу книги Ф.М. Уманца «Гетьман Мазепа») / А. Лазаревский // Киевская старина. – 1898. – Т. LХ: март. – С. 457–485; Т. LХІ: апрель. – С. 132-167;Т. ЬХІ: июнь. – С. 395–411.

Соловьев С. История России с древнейших времен / С. Соловьев. – 2-е издание. – СПб: типография товарищества «Общественная Польза», 1895–1896. – Кн. 1–6. – Т. I–ХХVI. – «Ставлення російського уряду до України епізодично представлені в «Истории России» Соловйова (до 1767 р.)» – М. Грушевський.

Востоков А. К истории первого крымского похода / А. Востоков // Киевская старина. – 1886. – Т. XIV: февраль. – С. 267–278.

Востоков А. Суд и казнь Григория Самойловича / А. Востоков // Киевская старина. – 1889. – Т. XXIV: январь. – С. 41–63.

Востоков А. Судьба Выговских и Ивана Нечая / А. Востоков // Киевская старина. – 1890. – Т. XXVIII: январь. – С. 35–46.

Востоков А. Посольство Шакловитого к Мазепе в 1688 г. / А. Востоков // Киевская старина. – 1890. – Т. ХХІХ: май. – С. 199–226.

Л. Ч. Україна після 1654 р. Історичний начерк / Я. Шульгин // Записки Наукового товариства імені Шевченка. – Т. ХХІХ. – Львів, 1899. – Кн. ІІІ. – С. 1–13; Т. XXX. – Львів, 1899. – Кн. W. – С. 14-67.

Джерело

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори: У 50 т. / редкол.: Г. Папакін, І. Гирич та ін. – Львів : Світ, 2002 – Т. 22: Нарис історії українського народу /упор. І. Гирич, В. Кавунник. – 2015. – C. 263-272. – (Серія «Монографічні історичні праці»)