ХХІV. Ліквідація старого устрою гетьманщини
Михайло Грушевський
Ліквідація Гетьманщини була вирішена імп. Катериною вже з перших кроків правління. Викладаючи у своїй відомій інструкції обер-прокурору програму урядової політики, вона висловлює своє непохитне рішення привести до «обрусіння» провінції, що мають свої місцеві закони, – Україну, Ліфляндію та Фінляндію, й зокрема щодо України вважає за необхідне вжити заходів до того, «чтоб век и имя гетманов исчезло, не токмо персона какая была произведена в оное достоинство».
Та Кир. Розумовський був одним з найвірніших партизанів Катерини. Вона багато чим була йому зобов’язана ще перед своїм сходженням на престол і навряд чи підняла б на нього руку, якби обставини не дали для того сприятливих приводів. Але за ними затримки не було. Наприкінці 1763 р. імператриці донесли з Києва, що серед старшини збирають підписи для петиції про встановлення спадкового гетьманства в роду Розумовського; прохання мотивувалося випробуваною вірністю цього роду і прикладом Хмельницького, за життя якого було обрано гетьманом його сина. Розумовський, коли й не був ініціатором цієї петиції, то в усякому разі брав у ній участь, схиляючи старшину до підписів. Серед українців вважалося, що винуватець – злий геній гетьмана, його вихователь і головний радник Теплов: подейкували, що він був ініціатором цієї петиції, а потім використав її проти гетьмана й надав уряду обвинувальний матеріал проти гетьманського правління, коли уряд вирішив з ним покінчити.
Генеральна старшина, передчуваючи небезпеку, петицію не підписала, підтримали її лише полковники, внаслідок чого її й не було подано. Можна було б вважати інцидент вичерпаним, але Катерина вирішила скористатися ним як сприятливим приводом покінчити з Розумовським. II, 359 До того ж підоспів ще меморіал колишнього вихователя Розумовського та його довіреного factotum’а Г. Теплова II, 359. «О непорядках, которые происходят от злоупотребления прав и обыкновений, грамотами подтвержденных Малороссии», вміщував багатий, хоч і не завжди вірогідний і загалом дуже однобічний матеріал про гріхи старшинського врядування. Імператриця запропонувала Розумовському відмовитись від гетьманства.
Розумовський, однак, не мав такого бажання й не квапився з «прошенієм». Тоді йому пригрозили звинуваченням у антидержавних замірах, що потягло б за собою зміщення й опалу. З огляду на це він поступився, подавши «прошеніє» про звільнення від «настільки тяжкої й небезпечної посади», а навзамін просив милості до своєї «багатолюдної фамілії». Прохання негайно задовольнили. 10 листопада 1764 р. опубліковано маніфест «малоросійському народові», де сповіщалося про увільнення Розумовського від гетьманських обов’язків та заснування правління Малоросійської колегії як тимчасового заходу, «пока время и опыт даст нам о его (малоросійського народу. – М. Г.) благе лучший учинить промысел». Розумовському у нагороду за покірливість було пожалувано пожиттєву пенсію у 60 тис. рублів і величезні маєтки в Україні: Гадяцький ключ, з часів Хмельницького призначений на утримання гетьмана, та Биківська волость, пожалувана на гетьманське утримання за Скоропадського.
За словами автора «Історії русів», ці пожалування подали надію і іншій старшині, що зі скасуванням гетьманського правління «рангові» маєтки, приписані до окремих посад, будуть пожалувані особам, що займають ці посади у даний момент, тому старшина не нагадувала про заміщення гетьманського уряду. Та це було й марно!
Малоросійська колегія, якій було передано управління, складалася з чотирьох членів-українців та чотирьох великоросіян, з головою й прокурором також з великоросіян, причому наказано було великоросійським та малоросійським членам сидіти на засіданнях упереміш, за старшинством, а не так, як було раніше, згідно з інструкцією імп. Анни, що великоросіяни сиділи по правому, а малоросіяни по лівому боці столу, «что утверждало в малороссиянах развратное мнение, по коему поставляют себя народом, от здешнего совсем отличным».
Малоросійська колегія засновувалась, утім, більше для форми; у справжні правителі України, власне, призначався її голова – граф Петро Рум’янцев, талановитий генерал, що проявив неабиякі адміністративні здібності у здійсненні програми Катерини стосовно України.
В інструкції, наданій йому імператрицею, зверталося увагу на те, що імперія досі не отримувала прибутків з цієї провінції; з огляду на це йому доручалося здійснити ревізію та перепис України. Вказувалося на недоліки врядування й суспільних відносин, – особливо свобода переходу селян від поміщика до поміщика, яка збереглася у Гетьманщині, дратувала імператрицю, і Рум’янцеву доручалось її припинити. Пильному наглядові нового правителя доручалося духівництво, в якому освічений абсолютизм Катерини взагалі підозрював небезпечного ворога. Та особливу увагу зверталося на «внутрішню ненависть» України, особливо старшини, до великоросійського народу. Щоб відібрати у старшини грунт для протидії, імператриця рекомендувала Рум’янцеву уважно стежити за її настроєм і завойовувати прихильність народних мас, так, щоб вони почувалися внаслідок централістичних заходів уряду «избавленными от мучивших его (народ. – М. Г.) вдруг многих маленьких тиранов», себто старшини й поміщиків; ми знаємо вже цю традиційну політику російського уряду стосовно української старшини.
Народним масам і на цей раз реформа не принесла насправді ніякого полегшення. Рум’янцев, отримавши великі маєтки в Україні, сам увійшов до кола суспільних та економічних інтересів старшини і став дивитись на суспільні відносини її очима. Здійснений ним «генеральний опис Малоросії» (вельми важлива історична пам’ятка) до деякої міри зупинив подальше розкрадання рангових земель та закріпачення козаків, але, з другого боку, затвердив за старшиною її набутки – у землях та людях. Деякі заходи уряду, як припинення вільних переходів, визнання дворянських прав за старшиною – прямо зміцнювали кріпосне право в Україні, і взагалі безпосередній вплив великоросійського законодавства й практики, вихованої на кріпосному праві, зовсім не поліпшило, а лише погіршило становище народних мас в Україні.
Більше старання показував Рум’янцев у переслідуванні українського «сепаратизму». Багато клопотів він мав у 1767 р., коли українські стани були покликані, разом з іншими провінціями імперії, обрати своїх депутатів до т. зв. «Комісії уложенія» та надати їм інструкцію, «наказ», в якому виборці мали викласти свої потреби й побажання. В українському суспільстві при цьому з несподіваною силою та одностайністю проявилися прагнення до відновлення української автономії. Не тільки в інструкціях старшини, а й навіть міщан і козаків, майже без винятку, висловлювались дуже чітко бажання, щоб Україна була поновлена у своїх давніх правах – за статтями Богдана Хмельницького, щоби було відновлено вибір гетьманів і т.п. На пункті відновлення української автономії зійшлися бажання усіх станів. Навіть маленькі містечка десь у глушині головним з тих заходів, які могли б привести їх до процвітання, ставили відновлення умов, на яких «гетьман Богдан Хмельницький з усім малоросійським народом приступив під державу всеросійську». Не відставало від інших станів і українське духівництво, що так само домагалося відновлення давніх порядків.
Роздратований Рум’янцев пускав у хід «начальницький тон», як він висловлювався, намагався безпосередньо й через розісланих офіцерів впливати на обрання депутатів і укладання наказів, піддавав цензурі, касував та конфісковував інструкції, в яких автономні устремління виявлялись особливо потужно, притягав найзавзятіших прихильників автономії до відповідальності. Усе було марно, загальний тон наказів залишився цілком визначеним. У наказах 1767 р. Україна висловила одностайний протест проти централістичної політики уряду, а дії тих небагатьох осіб зі старшини, які намагалися впливати в дусі Рум’янцева, суспільство зустріло всезагальним засудженням і обуренням.
Найрізкіший епізод у цьому конфлікті нової адміністрації із громадською думкою України відомий нам у Ніжинському полку. Ніжинське «шляхетство» обрало депутатом такого собі Селецького, але цей депутат, один з небагатьох «резонабельних» представників політики Рум’янцева, не погодився прийняти інструкцію, написану в автономному дусі, з клопотанням про відновлення гетьманства і давнього устрою. Тоді шляхетство обрало іншого депутата. Рум’янцев був цим надзвичайно розгніваний, ініціював військовий суд над особами, які брали участь в укладанні наказу й відстороненні Селецького, і цей суд виніс 33-м особам вирок – не більше й не менше як смертна кара! Цей драконівський вирок, утім, було пом’якшено, але смертну кару все-таки замінили 8-мимісячним ув’язненням.
Катерина загалом поставилась до цього прояву українських прагнень набагато спокійніше, ніж Рум’янцев. У відповідь на його скарги на українські «підступність та свавільство», «фальшиві та їм не властиві республіканські думки» вона не надавала особливого значення цим «умоначертаниям прежних времен». Вона сподівалася, що «бажання чинів, а особливо жалування» подолають ці прагнення до автономності у відокремленості, – і не помилилась. Побажання 1767 р. залишились скороминучим явищем, і, зустрівшися з непохитним рішенням уряду – покінчити з українськими старими порядками, українська старшина у більшості своїй задовольнялась наданими їй становими правами й вигодами і змирилася зі втратою автономії.
Крок за кроком уряд руйнував попередній устрій українських земель. У 1764 р., одночасно зі знищенням гетьманства, було організовано губернії – Слобідську, з полків Слобідської України II, 363 себто тих, які перебували поза межами Гетьманщини, на московській території, і складалися, як ми вже знаємо, з українських емігрантів, головним чином ХVІІ ст.II, 363, та Новоросійську, підвалинами якої стали містечка й поселення укріплених прикордонних ліній, але до якої включено було також і значні простори запорозьких земель. Січ протестувала проти цього захоплення, чинила опір, як могла, та нічого не допомогло і лише загострило ще більше ставлення до неї центрального уряду й дало ще один зайвий привід думати про якнайскоріше знищення цього останнього гнізда обскубаної і обплутаної козацької вольності.
Нова Січ, що ревними проханнями виблагала у російського уряду право повернутись до рідних місць, була лише слабкою тінню Січі Сірка й Гордієнка. Прилаштовуючись до нових умов, січова старшина покірно виконувала вимоги російського уряду, ревно служила на війні, несла сторожову службу і по змозі намагалася утримувати запорозьку вольницю від небажаних для уряду нападів на сусідні землі. Та приборкати її було все ж неможливо, і її набіги на турецькі й татарські володіння та участь у гайдамацьких ватагах сусідньої польської України давали привід для невдоволення петербурзького уряду. Потім болючим місцем були сперечання через захоплення запорозьких земель. Вже при облаштуванні т. зв. української лінії низка прикордонних укріплень, споруджуваних у 1720-х – 1730-х рр., захопила північні частини «запорозьких вольностей», викликавши величезне невдоволення Запорожжя. Потім, починаючи з 1730-х рр., уряд почав заселяти цю лінію поселенням різних колоністів, між іншим, сербських вихідців, у великій кількості. Перші партії їх було поселено 1732 р., а згодом, у 1750-х, знову прибуло сюди й було розселено багато емігрантів-сербів, організованих у військові поселення з розділенням на полки й роти. Ця «Нова Сербія» захопила весь північний край запорозьких земель і викликала нові сперечання з боку запорожців, які дуже недружньо прийняли нових сусідів. Потім уряд почав організовувати тут пікінерські й козацькі полки з різного прийшлого люду, привабленого обіцянками всіляких пільг, і врешті з цих поселень було утворено Новоросійську губернію, до складу якої було зараховано сусідні території Гетьманщини та нові порції запорозьких земель. Запорожці намагалися силою відстояти свої землі, не пускали межувальників, розганяли слободи, переманювали до себе поселенців і цим викликали дедалі більше невдоволення в урядових сферах. Уряд Катерини, що під впливом Потьомкіна носився з широкими планами, для яких опорною базою мало послужити чорноморське узбережжя, все більше приходило до думки про необхідність покінчити із Запорожжям.
II, 363 Доля Запорожжя була вирішена. II, 363 Марно його останній кошовий Петро Калнишевський, талановитий адміністратор, намагався утримувати січовиків від будь-яких конфліктів з урядовою політикою, колонізував запорозькі землі і сприяв переходу Запорожжя від виключно військового й відхідницького побуту до сільськогосподарських занять, заводив рільницькі поселення. Уряд поклав на Запорожжя провину за ці культурні успіхи, за його конкуренцію із власними колонізаторськими починаннями, вбачаючи в ній перешкоду для своїх планів [Перелік незручностей, заподіяних запорожцями, див. у безіменній записці у «Киевской старине», 1889, ХІІ], і кінець кінцем вирішив задушити Січ збройною рукою. У 1775 р. було розіслано військові загони, які мали роззброїти, захопивши зненацька, запорожців, що перебували на промислах, а генерал Текелі, з великими силами [Під його керівництвом проти Запорожжя було послано: 10 піхотних полків, 8 кавалерійських, 13 донських та 37 гусарських і пікінерських ескадронів. Крім того, в разі потреби ген. Прозоровському доручалося вчинити диверсію з боку Слобідської України], зайнявши запорозькі «паланки», оточив Січ 5 липня 1775 р. й оголосив запорожцям, що запорозьке козацтво скасовується. Після деякого вагання серед запорожців взяли гору прихильники покори, з кошовим Калнишевським на чолі: Січ підкорилася й була зруйнована.
Імператорським маніфестом від 3 серпня 1775 р. було оголошено про скасування Січі «зі знищенням самого імені запорозьких козаків». Міра ця мотивувалася, однак, найсуперечливішим чином: з одного боку, тим, що запорожці, ухиляючись від сімейного та господарського побуту, затримують у дикому стані зайнятий ними край, перешкоджаючи поширенню сільськогосподарської культури й торгівлі; з другого боку, їх звинувачувано в тому, що вони останнім часом зрадили свої традиції, почали переходити до сільського господарства, оселили вже до 50-ти тис. хліборобського населення і, в такий спосіб забезпечуючи собі прожиток, послаблюють свою залежність від Росії. Зі знищенням Січі запорожцям надано було можливість зараховуватись до козацьких полків або переходити у селянське звання. Калнишевського ж і деяких інших старшин уряд розпорядився відправити на заслання – вочевидь, побоюючись з їхнього боку якоїсь протидії своїм планам у майбутньому. Калнишевський – людина, гідна всілякої пошани, що нічим перед урядом не завинила, – утримувався, однак, у жахливих умовах одиночного ув’язнення в Соловецькому монастирі до самої своєї смерті (1801 р.).
У 1776 р. Запорожжя вважалося вже цілком ліквідованим, і в цьому розумінні Потьомкін доповідав імператриці. Запорожці, за його словами, почасти розселилися по містах і селах, почасти вступили до пікінерів; з конфіскованого майна запорозької старшини утворено капітал для сприяння колонізації і т.п. Однак насправді ліквідацію далеко не було здійснено. Потьомкін писав свій рапорт, не підозрюючи, що величезна більшість запорожців у дійсності відходила за російський кордон, не мирячись із знищенням Січі. Під приводом риболовлі та інших промислів вони добували паспорти та під їхнім прикриттям проходили через застави й команди, якими було обставлено старі запорозькі володіння, збираючись біля Дніпровського лиману на турецькій території. Влітку 1776 р. зібралося тут вже до 7000 цих запорожців-утікачів, і вони розраховували облаштуватися тут, під верховенством Порти. Коли звістка про це дійшла до російського уряду, вона викликала тут велику тривогу. Через різних посередників і агентів почали схиляти втікачів до повернення в Росію, а Потьомкін виступив з планом відновлення запорозького війська під владою Росії на якій-небудь новій території, щоб привабити туди втікачів. У 1783 р. вцілілим запорозьким старшинам доручено було збирати охочих до цього нового «чорноморського війська». З другого боку, посилено робилися звернення до султана про видачу запорожців чи принаймні заборону їм оселятися біля кордонів Росії. З огляду на ці наполягання Порта розпорядилася перевести запорожців за Дунай. Це не сподобалось запорожцям, і значна їх частина звернулася до австрійського уряду з проханням прийняти їх для поселення в межах Австрії. Це прохання задовольнили, запорожцям надали для поселення і влаштування їхнього коша землі в Банаті, у пониззі Тиси, і 1785 р. 8000 запорожців оселилися тут. Але пробули вони й тут недовго і незабаром пішли; обставини відходу залишаються невідомими, очевидно, одні запорожці пішли до Росії, інші – до Туреччини, де облаштувались у пониззі Дунаю.
Чорноморському війську, сформованому в Росії, по закінченні турецької війни, в якій воно брало вельми діяльну участь, відвели для поселення землі у пониззі Кубані, де воно й оселилося, числом 17 тисяч, отримавши дозвіл відновити колишній січовий устрій і без податей та без мит займатися господарством і промислами. Запорожців дунайських російська адміністрація продовжувала переманювати до Росії, і 1828 р., коли почалася нова війна з Туреччиною, тодішній кошовий дунайської Січі Йосип Гладкий задумав повернутися з військом до Росії. Щоби схилити до цього запорожців, він пустив чутку, нібито турецький уряд має намір переселити запорожців до Єгипту, і, скориставшись походом проти російських військ, приєднався зі своїм загоном до російської армії. Це спричинилося до великого лиха із дунайцями, які залишились у Туреччині: турки знищили запорозьке військо, зруйнували кіш і розселили їхні рештки. А Гладкий зі своїм загоном поклав початок окремому невеликому війську, т. зв. азовському; проіснувало воно до 1860-х рр., коли було приєднано до чорноморського й переселено на Кубань. Так закінчилася запорозька одіссея.
Незважаючи на всі ці ускладнення і клопоти, до яких призвело знищення Запорожжя, російський уряд не відступав від своїх планів ліквідації старих форм українського життя.
У 1780-х рр. він вважав Гетьманщину вже достатньо підготовленою до остаточного перетворення за великоруським зразком і розпочав останні реформи. При утворенні губерній Новоросійської і потім Азовської до їхнього складу було включено південну частину Гетьманщини (Полтавський і частину Миргородського полку). Наприкінці 1780 р. оголошено запровадження губернських установ у решті Гетьманщини. Сама реформа відбулася у 1781 р.; Малоросійська колегія, Генеральний суд та полкове врядування були скасовані: Гетьманщина поділена на три намісництва – Київське, Чернігівське та Новгород-Сіверське; в них запроваджено губернські установи. У 1783 р. українські козацькі полки перетворено на карабінерські, імперського типу; полковників увільнили у відставку з наданням чину бригадира, решті старшини дали можливість вибору – служити в офіцерських званнях і нових чинах або звільнитись у відставку. Козаки склали особливий військовослужилий стан, з якого мали комплектуватися згадані полки; решта населення, селяни, прирівнювалися до становища кріпосного стану Росії. Вже указ 1763 р., рішуче обмеживши свободу переходу, зробив великий крок у цьому напрямку, а указ 1783 р., запровадивши нове податкове обкладення, закріпачив селянство Гетьманщини остаточно і підвів його під загальноімперські норми. Нарешті, 1785 р., з даруванням жалуваної грамоти дворянству, у Гетьманщині було запроваджено дворянські установи, а козацькі чини перейменовано в ранги імперії.
Ліквідація старого устрою Гетьманщини викликала, безсумнівно, велике незадоволення. У більш сміливих головах народжувалися думки про боротьбу з урядом, оживали давні плани шукати підтримки проти Росії в інших держав. Так, наприклад, у 1791 р. до Берліна прибув один з видатних представників тодішньої української інтелігенції Капніст і, отримавши аудієнцію у міністра Герцберга, заявив йому, що присланий своїми земляками, доведеними до відчаю «тиранією російського уряду і князя Потьомкіна». Від імені земляків він запитував, чи можуть вони розраховувати на протекцію Пруссії у разі повстання, якщо спробують скинути з себе «російське ярмо»? За його словами, козацьке військо, позбавлене своїх колишніх вольностей і привілеїв та перетворене у регулярні загальноімперські полки, дуже незадоволене своїм становищем і палко бажає відновлення старого устрою, ancienne constitution des Cosaques. Герцберг дав на це ухильну відповідь і взагалі не виявив бажання входити у подальші зносини з українським емісаром. Тому Капніст виїхав, заявивши, що подальші зносини, коли б у них виникла потреба, можна вести через його брата, який подорожував тоді Європою [Документи в: «Żrodła do dziejów drugiego i trzeciego rozbioru Polski», т. І (1902), стор. 375–376].
До жодної серйозної протидії цей іредентизм, однак, не привів. «Прагнення до чинів та, особливо, жалування», до кар’єри та нагород, до розширення й зміцнення станових переваг – усі ці перспективи, які відкривав перед українською старшиною центральний уряд, долали «умоначертания прежних времен», як висловлювалась імп. Катерина. Більшість українського суспільства серед цих нівеляцій них реформ була стурбована, головним чином, тим, щоб пролізти до вищих привілейованих сфер тієї імперської організації, до якої ці реформи завели Гетьманщину.
Правління спадкоємця Катерини імп. Павла, у зв’язку із загальною реакцією на напрям попереднього царювання, мало на увазі відновити стару організацію в анексованих провінціях Росії. Щодо України уряд повернувся також до козацького врядування (це пояснювали також впливом одного з найдовіреніших міністрів імператора – Безбородька, сина відомого нам генерального писаря часів Розумовського). Було відновлено суди доби Розумовського та деякі інші установи. Але ця реакція була дуже нетривалою: зі смертю імп. Павла (1801) почався поворот до єкатерининських порядків.
Сподівання на відновлення старого устрою, однак, довго не згасали. Уряд сам ще не раз породжував припущення про відновлення козацтва, вдаючись у тяжкі хвилини до набору козацьких полків, причому для залучення населення місцева адміністрація подавала йому надії на відновлення колишнього козацького устрою, скасування податків, рекрутського набору тощо, але потім усе залишалося як було. Це мало місце під час війни 1812 р. і потім під час польського повстання 1830 р. Але цей останній епізод закінчився для козаків дуже сумно: уряд, мабуть, незадоволений козацькими мріями, розпорядився зарахувати цих козаків-добровольців у регулярну службу на 18 років! Декілька полків було відправлено на Кавказ, і там ці козаки мали залишитись на проживання.
За іронією долі, найтривкішим спадком старого устрою виявилося статутне право, адаптоване Гетьманщиною: цивільне право Литовського статуту залишилося чинним і після реформи і в певному обсязі збереглося і до цього часу як місцеве право колишньої Гетьманщини: Чернігівської та Полтавської губернії.
Про Рум’янцева як правителя України – Лазаревського в «Киев. старине», 1896, ХІІ; про накази 1767 р. – стаття Теличенка «Сословные нужды и желания малороссиян в эпоху Екатерининской комиссии», там само, 1890–1891; про останні дні Запорожжя, окрім давньої роботи Скаль- ковського «История Новой Сечи» і статті Надхіна («Чтения московские», 1876, ІІІ), багато матеріалу в «Киев. старине»; про Калнишевського – Єфименка («Рус. старина», 1875, ХІІ). Багато статей про пізніші запорозькі поневіряння: Іванова в «Одесских записках», т. ХХV, Кондратовича в «Киев. старине», 1883, П. Короленка – там само, 1891, та ін.
Лазаревский А. По поводу ста лет от смерти графа П. Румянцева / А.Лазаревский // Киевская старина. – 1896. – Т. LV: декабрь. – С. 374-394.
Теличенко И. Сословные нужды и желания малороссиян в эпоху Екатерининской комиссии / И. Теличенко // Киевская старина. – 1890. – Т. XXX: август. – С. 161-191; сентябрь. – С. 390-419; Т. ХХХІ: октябрь. – С. 94–122; ноябрь. – С. 251–272; декабрь. – С. 471–493; 1891. – Т. ХХХІІ: январь. – С. 73-97; февраль. – С. 232-254.
Скальковский А. История Новой Сечи, или последнего Коша Запорожского. – Одесса: тип. А. Шульце. – Ч. 1. – 1841. – 442 с.; Ч. 2. – 1846. – 367 с.; Ч. 3. – 1846. – 294 с.
Надхин Г. Память о Запорожье и о последних днях Запорожской Сечи (по случаю истекших ныне ста лет от падения Запорожского Коша) / Г. Надхин // Чтения в Императорском Обществе Истории и Древностей Российских при Московском Университете. – 1876: июль-сентябрь. – Кн. ІІІ. – С. 125-193.
Ефименко П. Калнишевский, последний кошевой Запорожской Сечи 1691–1803 / П. Ефименко // Русская старина. – 1875. – Т. XIV: сентябрь, октябрь, ноябрь, декабрь. – C. 405–420.
Иванов П. К истории запорожских казаков после уничтожения Сечи / П. Иванов // Записки Императорского Одесского Общества истории и древностей. – 1904. – Т. XXV. – С. 20–40.
Кондратович Ф. Задунайская Сечь (по местным воспоминаниям и рассказам) / Ф. Кондрашевич // Киевская старина. – 1883. – Т. V: январь. – С. 27–66; февраль. – С. 269–300; апрель. – С. 728–773.
Короленко П. Азовцы / П. Короленко // Киевская старина. – 1891. – Т. XXXIV: июль. – С. 53-74; август. – С. 171-194.
Джерело
Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори: У 50 т. / редкол.: Г. Папакін, І. Гирич та ін. – Львів : Світ, 2002 – Т. 22: Нарис історії українського народу /упор. І. Гирич, В. Кавунник. – 2015. – C. 309-318. – (Серія «Монографічні історичні праці»)