Логотип сайту «Михайло Грушевський»
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Історичні праці / Популярні праці / Нарис історії українського народу / ХХІІ. Повстання Мазепи й перше скасування гетьманства

Нарис історії українського народу

ХХІІ. Повстання Мазепи й перше скасування гетьманства

Михайло Грушевський

Повільний і поступовий розвиток політичних та суспільних процесів Гетьманщини, що їх ми окреслили, був порушений раптовою й непередбаченою катастрофою, яка одразу захитала весь устрій Гетьманщини й надала нового, прискореного темпу ліквідації старих відносин. Це потрясіння було спричинено останнім гучним спалахом українського іредентизму – союзом Мазепи зі шведським королем та повстанням його проти Росії. Розбивши цю спробу відокремлення, російський уряд використав її як зручний привід до прискорення ліквідації української автономії, як виправдання дій різких та рішучих, що не рахувалися з жодними правами і претендентами.

Для цього політичний крок Мазепи було роздмухано як учинок небувалий і надзвичайний. Але насправді у цьому вчинку Мазепи та його однодумців не було нічого надзвичайного, нічого нового. Це була тільки одна з дуже численних спроб українських автономістів знайти опертя в якій-небудь зовнішній силі, щоби звільнитися від пут московського централізму. Швеція була серед тих держав, на які пробувала спертись Україна ще за Хмельницького, і лише через тривалу перерву в цій політиці, яку змінила тридцятилітня лояльність української старшини, вчинок Мазепи та його товаришів міг видатись чимось особливим. Представники центрального уряду постарались якомога сильніше роздмухати цю подію, щоби, скориставшись нею, винести смертний вирок усьому старому ладові Гетьманщини, її автономії та козацькому самоврядуванню, що нібито дискредитували себе «зрадою» Мазепи. Насправді ця «зрада» дискредитувала лише централістичну політику уряду, яка без кінця випробовувала терпіння навіть найневибагливіших представників української старшини та українського населення взагалі.

Глибших причин та нагальніших мотивів для вчинку Мазепи не бракувало. Лояльність його й старшини піддавалася частим випробуванням особливо відтоді, як цар Петро з енергією й рішучістю, що не знали впину й міри, взявся за перетворення Московської держави. Він розпоряджався козацьким військом зовсім як своїм, посилаючи його невпинно у далекі походи, де воно зазнавало не лише великих втрат у битвах та від незвичного клімату, а й усіляких утисків та кривд від великоруських й іноземних офіцерів, виконувало тяжкі кріпацькі роботи тощо. Навіть генерали Петра дозволяли собі безцеремонно розпоряджатись українськими військами й самим Мазепою, що не раз було причиною його крайнього роздратування. Українська автономія стала зовсім примарною. Населення стогнало під тягарем цих важких походів, знемагало від утисків московських військ та воєвод, від тяжких робіт і поборів; дедалі більше «відпадало у нього серце до великого государя», за висловом сучасника, і це невдоволення падало також і на Мазепу, вірного й послужливого царського поплічника. А водночас у неспокійній голові царя з’являлися проекти, що загрожували повним переворотом Україні: то він думав про заміну козацького війська рекрутським набором, то мав намір викроїти з неї князівство для герцога Мальборо, а Мазепу винагородити князівським титулом Римської імперії та навіть виклопотав уже для Мазепи титул імперського князя (його князівський герб досі фігурує в гербівниках). У питанні про правобережну Україну, про яке скажу нижче, також рішуче зіткнулися інтереси України й Мазепи з планами Петра, і т.д., і т.д.

Усе це мало викликати великі сумніви в душі старого гетьмана, особливо в міру того, як Північна війна набувала, як здавалося, дедалі несприятливішого для Росії перебігу й посувалася до кордонів України. Шведський король розгромив Саксонію, зім’яв саксонську партію в Польщі й перейшов у Литву, наблизившись до української території. Становище робилося критичним. Було майже безсумнівним, що в разі подальших невдач Петра в Україні вибухне повстання, яке може змести московське верховенство і разом із ним всіх його поплічників, які пов’язали з ним свою долю. Шведський союз, укладений свого часу Хмельницьким та Виговським, що гарантував свободу, незалежність і недоторканність України, залишився для української старшини своєрідним заповітом предків, який вимагав виконання. Не реалізований свого часу внаслідок припинення шведсько-польської війни (див. розд. ХVІІІ), він тепер знову ставав на чергу з наближенням шведської армії до меж України. Найгарячіші автономісти серед старшини вмовляли Мазепу подумати про забезпечення незалежності України та не залишати її в нинішньому стані. Близький до Мазепи Орлик у пізніших записках передає слова одного з них, прилуцького полковника Горленка, сказані Мазепі: «Так, як ми безнастанно молимо Бога за душу Хмельницького, так, навпаки, ми й діти наші на віки вічні проклинатимемо душу й кості твої, якщо ти за свого гетьманства залишиш нас у такій неволі». Було зрозуміло, що в разі переваги шведів над Москвою найгарячіші автономісти не залишаться пасивними спостерігачами і, коли не з Мазепою, то проти Мазепи, піднімуть повстання, і в такому випадку за загальної неласки до нього народу, позбавлений допомоги Москви, він загине неминуче, а Петро заздалегідь попереджав, щоб він на нього не розраховував у разі вторгнення шведів в Україну.

Становище гетьмана ставало дедалі небезпечнішим, але нерішучий, не здатний на сміливий ризик, старий гетьман не міг наважитись на рішучий крок. На всяк випадок, з огляду на можливу повну поразку Росії, він вів перемовини зі шведським союзником, польським королем Станіславом Лещинським (уже з 1707 р.), але не наважувався розкрити карти і, боячись доносу, не втаємничував навіть найближчих осіб зі старшини. Він хотів залишитися пасивним спостерігачем до остаточного з’ясування шансів воюючих сторін, ретельно уникав усього, що могло б кинути на нього підозру перед московським урядом і ніяких приготувань до розриву не робив. Коли у 1707–1708 рр. на кордонах України спалахнуло вельми небезпечне для московського уряду повстання донських козаків під проводом отамана Булавіна, Мазепа, аби не дати приводу до підозр, зайнявся разом з московським військом його придушенням і таким чином напередодні свого розриву з Москвою вбив вельми цінного союзника. Він розраховував на загальну неприхильність народу до «москалів», на потужне невдоволення московським обтяженням і вважав, що завжди встигне підняти Україну на повстання проти Москви, – але забував при цьому, що доти нічим не відділяв себе від цього московського режиму. Сподівався на свою сильну владу в Україні, але нічого не зробив, щоб завоювати й забезпечити довіру народу. Для підготовки повстання він ніяких заходів не вжив. Навпаки, напередодні розриву, з огляду на скарги Мазепи на «непостійність і легкодухість» українського народу, Петро розпорядився послати в центр України, до Ніжина, московський загін, і сам гетьман, щоб приспати підозри, відправив на вимогу Петра загони козаків до Білорусі та Західної України, на територію Польщі.

Цілковита непідготовленість замірів Мазепи повністю виявилася, коли обставини змусили його, врешті, до рішучого кроку.

Восени 1708 р. шведська армія Карла ХІІ стояла біля кордонів України та Московської держави, очікуючи походу за московську границю, як раптом Карл, побоюючись, що у спустошених російським військом областях його військо не в змозі буде знайти харчів, несподівано повернув на Стародуб, в Україну. Петро рушив своє військо також в Україну й вимагав, щоб Мазепа прибув до його головної квартири для спільних дій. Треба було наважитись. Власне кажучи, у цей момент уже не існувало можливості вибору: українські полки були розіслані на вимогу Петра, для повстання України нічого не було приготовлено, російські війська вже стояли на її території, і підняти Україну з огляду на них не було чого й думати. Але українські автономісти й сам Мазепа, вочевидь, за останній час встигли надто зжитися з думкою про визволення України з допомогою шведів й не мали сил розлучитися з нею й холоднокровно оцінити становище. Старшина наполягала на спільних з Карлом діях, і Мазепа, поступаючись її наполяганням, увійшов у безпосередні зносини з Карлом, запрошуючи його пройти за Десну, щоб з’єднатися з українським військом, а Петрові повідомив, що через хворобу не може прибути. Карл на цей заклик справді рушив до Десни, а Мазепа 24 жовтня ст. ст., залишивши залогу у своїй резиденції, Батурині, з гуртком утаємничених у його плани та 4000 козаків (усе, що він мав у даний момент) вирушив назустріч Карлу і приєднався до його армії недалеко від Новгорода-Сіверського. Який договір було укладено між ними, на яких умовах Мазепа приєднався до Карла, ми не маємо достовірних даних і тому можемо судити лише за пізнішими актами, укладеними при виборі наступника Мазепи гуртком його товаришів, котрі залишились при шведському королі (1710 р.). У цих статтях, затверджених Карлом ХІІ, зазначалося, що Україна становить самостійну державу, у межах по р. Случ (себто на території давніх воєводств Київського, Брацлавського й Чернігівського), під протекцією шведського короля. Ані Швеція, ані інші союзні держави під жодним приводом не повинні претендувати на якусь владу над Україною чи військом Запорозьким, на якісь прибутки чи території, не мають займати залогами українських фортець, а навпаки, повинні свято зберігати цілісність її кордонів, вольностей, законів і прав, можливість вільного й безперешкодного використання їх.

Момент для здійснення цих планів було обрано зовсім невдалий.

Звістка про перехід Мазепи до Карла негайно дійшла до Петра. Військо його, очолюване Меншиковим, одразу ж обложило Батурин; унаслідок зради одного з батуринців місто було взято й цілковито сплюндровано, а мешканці всі до одного вирізані. Одночасно було розіслано грамоти, які закликали населення залишатися вірними цареві та зводили на Мазепу різні більш чи менш фантастичні звинувачення. Його звинувачено не лише в утисках людей, обтяженні їх незаконними й корисливими поборами, а й у таємних планах проти православ’я, – цього протектора православної церкви, подібного якому Гетьманщина не бачила ні до, ні після того! Старшина отримала запрошення зібратися у Глухові для обрання нового гетьмана, причому Меншикову доручено було поводитись із нею якомога ласкавіше. Він поквапився доповісти, що ні в середовищі старшини, ні в народі не помічає ніякого співчуття Мазепі. Справді, населення, захоплене зненацька вчинком Мазепи й бачачи перед собою московське військо, залишилося цілком пасивним. Грамоти Карла й Мазепи, що закликали до повстання, щоб не змарнувати останньої нагоди звільнити Україну «від тиранського московського ярма», залишались без відгуку. Страшна розправа московських комендантів з усіма особами, хоч трохи запідозреними у схильності до мазепинців, відбивала будь-яке бажання ризикувати. Тільки звичні ексцеси проти старшини повторилися місцями.

Старшина на початку листопада слухняно з’їхалася до Глухова. З різними церемоніями відбулося скинення Мазепи. Його зображення піддали різним наругам і після цього повісили, за розпорядженням уряду на нього наклали церковне прокляття (анафему), урочисто оголошене по всій Україні та Росії [Воно потім було включено в обряд анафематствування, який здійснювався у тиждень православ’я]. Після цих церемоній старшині було запропоновано обрати нового гетьмана. Через те, що майже вся вища старшина пішла з Мазепою, кандидатів, власне, було два: старий і неспроможний стародубський полковник Скоропадський і молодий, талановитий чернігівський полковник Полуботок. За одним цілком правдоподібним повідомленням, Петро заявив, що не хоче бачити гетьманом Полуботка, бо він надто здібна людина – «з нього може вийти другий Мазепа». Тому обрали Скоропадського, а Полуботкові на розраду Петро пожалував величезні маєтки (Любеч з цілою низкою сіл). Отримали великі маєтки також й інші старшини, які залишились вірними Росії, і це послужило сигналом до справжньої оргії випрохування «зрадницьких маєтностей». Справжня злива пожалувань пролилася на представників старшини, які зуміли чим-небудь показати свою запопадливість російському уряду; за пізнішим підрахунком, з усіх пожалувань, розданих до 1730-х рр. включно, не менш ніж 4/5 припадає на гетьманство Скоропадського.

За незначними винятками, лівобережна Україна одностайно визнала гетьманом Скоропадського, правобережна також. Запорожжя вагалося деякий час, але під впливом свого кошового Костя Гордієнка, завзятого автономіста, схилилось на бік Мазепи, і в березні 1709 р. депутація з Гордієнком на чолі прибула до табору Карла. Це було єдиним успіхом Мазепи, який тепер вже чітко переконався у невдачі свого задуму: окрім приведених ним козаків, він не мав більше ніяких сил, та й зі старшини, що приїхала з ним, багато хто повертався до Скоропадського, аж поки шведи взяли під пильний нагляд решту. Сам Мазепа заявив Петру про своє бажання повернутись і навіть обіцяв захопити Карла, але потім передумав, мабуть, не розраховуючи на гарне прийняття у царя, хоча останній і обіцяв йому повну амністію.

Для самого Карла український епізод мав дуже сумні наслідки. За порадою Мазепи, для якого це було останньою рятівною дошкою, Карл залишився зимувати в Україні і цим дуже зашкодив собі, дозволивши відрізати свою армію від підкріплень, послабивши її важкою зимівлею, що спричинила великі втрати, і марно згаявши час. Навесні він, за порадою того ж Мазепи, рушив ще далі на південь, щоб увійти в безпосереднє спілкування із Запорожжям, і взяв в облогу Полтаву. Поки він був зайнятий цією облогою, військо Петра відрізало його від Січі, обложило саму Січ, умовило її здатись на капітуляцію, гарантувавши присягою цілковиту недоторканність, і потім піддало обеззброєних січовиків найжорстокішим стратам з тією майстерністю терору, яку засвоїли собі «пташенята» Петра. Услід за цим Петро зі свіжим військом напав на ослаблену, деморалізовану армію Карла і завдав їй рішучу поразку під Полтавою, 27 червня. Карл і Мазепа з невеликими загонами шведських драбантів, козаків і запорожців встигли утекти за Дніпро. Рештки шведської армії були заскочені над Дніпром і капітулювали. Значна частина старшини, яка була з Мазепою, перейшла на бік Петра ще перед Полтавською битвою, інша – безпосередньо після неї; цих останніх відправляли на заслання. Узятих у полон козаків відпускали, але запорожців піддавали страті чи теж засилали.

Мазепа з Карлом ледь урятувалися від переслідування на турецьку територію до Бендер, де Карл залишався потім кілька років. Петро пропонував візиру 300 тис. талерів за видачу Мазепи, і хоча його не видали, страх такої перспективи доконав старого, й без того змученого тривогами й невдачами, й він незабаром помер (22 серпня 1709 р.).

Українська старшина, яка лишилася біля Карла, по тривалих нарадах обрала гетьманом генерального писаря Пилипа Орлика (1710). При обранні було складено цікаву хартію, що визначала міжнародне становище України та її внутрішню політику. Тут, між іншим, бачимо цілком чітко окреслені начала представницького правління: встановлюються періодичні зібрання військової ради (тричі на рік), в якій беруть участь не лише полковники, сотники й полкова старшина, а й депутати від полків та запорозького козацтва; вказується на необхідність припинення гетьманського самовладдя та утисків козаків і населення з боку старшини і т.п. [Pacta et consuetudines legum libertatumque exercitus Zaporowiensis inter illustr. d. d. Ph. Orlik neoelectum ducem exercitus Zaporowiensis et inter generales, colonellos necnon eundem exercitum Zaporowiensem publico utriusque partis laudo conventa. – «Чтения Моск. общ. ист.» та ін., 1847]. Та принципам цим не судилося здійснитись. Карл, затверджуючи цю хартію, зобов’язався не укладати миру з Росією, не домігшись попередньо відновлення незалежності України, та зірка його вже закотилася. Сили ж самої старшини були мізерні – з нею було 3–4 тис. козаків та запорожців, і вона покладала надії лише на підтримку Швеції, Туреччини та інших держав.

Навесні 1711 р. Орлик з татарами та шведськими прихильниками з Польщі вирушив на правобережну Україну. Населення перейшло на його бік, і він мав спочатку успіх, але невдача під Білою Церквою змусила його відступити, а звичні грабунки татар відштовхнули від нього населення. Потім невдалий похід Петра до Молдавії у 1711 р., коли он зі своєю невеликою армією попав до рук турків і мусив прийняти продиктовані йому останніми умови, оживив було сподівання Орлика та його партії. Договір, продиктований Петрові, мав забезпечити між іншим незалежність України. Та Петру вдалося підкупити візира, і пункт щодо України було стилізовано у договорі так неясно, що уряд Петра відмовився розуміти тут Україну, яка перебувала під владою Росії. Щоправда, Порта прийняла тлумачення Орлика, що Петро відмовився від будь-яких претензій на Україну, що перебувала під владою Москви, й оголосила Петрові війну. Але підкуп знову все змінив: договір було відновлено, і спірний пункт витлумачено так, що Росія відмовляється від правобережної України. Та на цю останню заявила претензії Польща, і Орлик зі своєю партією залишились ні при чому. Орлик ще спробував вступити на територію правобережної України, але його невеличкий загін легко розсіяло польське військо. Більшість прихильників Орлика після цього полишили його. Запорожці, що після погрому 1709 р. перенесли Січ на територію Кримського ханства, також почали сумувати за Україною і, незважаючи на всі відмовляння Гордієнка та Орлика, стали клопотати перед російським урядом про дозвіл повернутись, і російський уряд дав у принципі свою згоду, відкладаючи лише його здійснення до найближчого розриву з Туреччиною, з якою його пов’язував договір 1711 р. Орлик марно намагався знайти собі хоч якусь підтримку в Європі, прагнучи зацікавити європейські держави українським питанням за будь-якого їхнього конфлікту з Росією, – ніде він не знаходив серйозного відгуку.

Так закінчився цей останній гучний спалах українського автономізму. Епізод показував, власне, що українське суспільство вже втратило енергію боротьби, що населення нічого не хоче, крім спокою, – словом, що український сепаратизм втратив будь-яку небезпечність. Але центральний уряд, як я вже сказав, скористався цим моментом, щоб остаточно перетворити Україну на свою провінцію. Неспроможність царського ставленика Скоропадського, який компрометував себе потураннями зловживанням своїх родичів, не вмів ні підтримувати лад у внутрішніх відносинах, ні навіть триматися з гідністю, значно полегшувала цей план.

Коли затихла шведська буря, Скоропадський звернувся до Петра з проханням про підтвердження українських прав та усунення на майбутнє того втручання в українське врядування з боку російських чиновників та офіцерів, яке мало місце під час війни. Петро підтвердив права, але з цілою низкою застережень стосовно цього невтручання, а на практиці українська автономія і зовсім утратила будь-яке значення. Центральний уряд безпосередньо сам став призначати і зміщувати полковників і генеральних старшин. На полковницькі посади він став призначати великоросів. Першим таким полковником був Петро Толстой, улюбленець імп. Петра, за якого Скоропадський, за бажанням царя, видав свою дочку та якого всиновив; 1719 р. імператор призначив його ніжинським полковником, нібито з огляду на заслуги Скоропадського. За цим першим призначенням слідували подальші. До самого гетьмана 1709 р. приставлено було для нагляду урядового резидента. В офіційному наказі йому доручалося разом з гетьманом вживати заходів до підтримання порядку та благоустрою, ловити підбурювачів, стежити, щоб замішані у повстання Мазепи люди не поверталися в Україну, стежити за діями гетьмана та його зносинами з іноземцями, збирати відомості про доходи війська тощо. У таємній інструкції йому доручалося мати неослабне спостереження за гетьманом і старшиною та в разі зради чи повстання вжити заходів до придушення його великоруським військом. Через рік замість одного такого резидента призначено перебувати при гетьмані двох. Гетьманську резиденцію за розпорядженням уряду перенесено було до Глухова, на кордон України з імперією, і тут поставлено залогу з двох російських полків, які перебували у розпорядженні резидента на випадок «зради чи повстання».

Врешті, у 1722 р. було проведено реформу, що остаточно позбавила гетьмана й генеральну старшину будь-якого значення. При гетьманові було засновано т. зв. «малоросійську колегію», яка складалася з шести великоросійських штаб-офіцерів із залог, що стояли в малоросійських містах, під головуванням бригадира Вельяминова. Колегія ця мала своїм призначенням приймати скарги на всі судові та адміністративні установи України, закінчуючи генеральним судом і військовою (гетьманською) канцелярією; наглядати за збиранням усіляких податків та мит, збирати їх і витрачати, надаючи звітність до російського сенату (між іншим виплачувати утримання найманим військам, сердюкам та компанійцям); стежити, щоб від старшини не було утисків козакам та посполитим і вживати проти цього заходів за погодженням з гетьманом; спостерігати за правильним діловодством у військовій канцелярії та контролювати вхідні й вихідні папери. В разі будь-яких помічених негараздів колегія мала звертатися до сенату. Заснування її Петро у своєму указі гетьману мотивував безладдям і зловживаннями у генеральному суді, головою якого був зять гетьмана Чарниш, та інших судових інстанціях, у військовій канцелярії, у збиранні доходів, а також зловживаннями, які дозволяла собі старшина стосовно козаків і посполитих, відбираючи у них землі, примушуючи до панщинних робіт, перетворюючи на своїх кріпаків тощо.

Ця реформа, певна річ, перетворювала українську автономію на позбавлений змісту привид і справжнім правителем України робила голову колегії; так справді й зрозумів свою роль бригадир Вельяминов. Даремно Скоропадський «всепокорственно зі слізьми» просив від імені «всіх малоросійських людей» повернути Україну до попередніх порядків й запевняв, що скарги на безлади – інтриги ворогів. Петро залишився невблаганним, а щоб дати сприятливе висвітлення реформ в очах маси населення, він розпорядився розповсюдити серед останнього друкований указ, де пояснювалося, що колегію засновано «не для чего иного, токмо для того, дабы малороссийский народ ни от кого как неправедными судами, так и от старшины налогами утесняем не был», і на доказ того при указі надруковано було інструкцію колегії, що вказувала на сферу її відання.

Прикро вражений, Скоропадський захворів і помер ще перед приїздом Вельяминова. Смерть його дала привід Петрові зробити ще один крок – він вирішив фактично скасувати гетьманську владу. Виконання обов’язків гетьмана сенат доручив чернігівському полковникові Полуботку з генеральною старшиною, але з тим, щоб в усіх справах він радився з Вельяминовим. При цьому Україну з відомства Колегії закордонних справ, яка відала нею доти, переведено було до відомства сенату як звичайну провінцію. На прохання ж старшини – дозволити провести вибори гетьмана – Петро, після тривалих зволікань, відповів у 1723 р. указом, де оголошувалося, що уряд заклопотаний пошуком на гетьманську посаду надійної людини, з огляду на те, що всі гетьмани, за винятком першого – Хмельницького – та останнього – Скоропадського, виявлялися зрадниками, і оскільки поточне діловодство забезпечено, то урядові не слід набридати обранням гетьмана. Таким чином, питання відкладалося на невизначений період.

А тим часом уряд систематично призначав на полковницькі посади великоросів, підготовляв запровадження імперських законів в українські установи, а бригадир Вельяминов командував генеральною старшиною як своїми підлеглими. Українські козаки тисячами гинули на далеких роботах – при будівництві Ладозького каналу, де вони помирали від незвичного холоду й сирості, на спорудженні фортеці св. Хреста, біля Дербента, де їх вбивали південні лихоманки, і т. п., так що з партії 5-10 тис. чоловік на цих роботах помирало до третини й навіть половини, і загалом ці робочі походи 1721–1725 рр. коштували Україні не менш ніж 20 тис. козаків, не кажучи про тих, хто повернувся напівживим і зубожілим, без коней та амуніції [II, 346 Див. про це статтю у «Записках НТШ», т. ХІІ: Ол. Радакова, «Українські козаки на Ладозькім каналі»II, 346]. Водночас населення розоряли й обтяжували переходи й постої великоросійського війська, розташованого у величезній кількості в Україні, яке утримувалося, проти всяких прав і прецедентів, за рахунок місцевого населення. У деяких українських полках було розквартировано по цілому полку, в інших – значні частини. Населення, і без того ослаблене тяжкою шведською війною, повинно було доставляти величезну кількість «порцій і рацій», які складалися з різних продуктів, і незалежно від того сплачувати у військовий скарб податки. Останні всупереч усім обіцянкам уряду з введенням нової змішаної (фактично великоруської) адміністрації зростали також з карколомною швидкістю. Так, наприклад, за відомостями, наданими Малоросійською колегією до сенату, у 1722 р. надійшло до військової скарбниці 45 тис. рублів грошима й 17 тис. четвертей борошна; у 1723 р. надійшло вже 85 тис. рублів; у 1724 р. – грошима 140 тис. рублів і 40 тис. четвертей борошна; у 1725-му – 173 тис. рублів і т.д.

Ніхто не насмілювався піднести голос проти цього стану справ. Полуботок у ролі тимчасового (наказного) гетьмана у вузьких рамках того впливу, який ще залишили йому нові реформи, намагався впорядкувати українську адміністрацію і цим послабити аргументи Петра, який посилався на зловживання старшини. Він заборонив старшині під страхом тяжких покарань використовувати козаків для своїх потреб, запровадив колегіальність у суди полкові, сотенні та сільські, встановив порядок апеляції та реформував генеральний суд. Але Петро, по суті, мав на увазі лише «Малу Росію прибрати до рук», як характеризував його наміри його сподвижник Толстой; зловживання старшини слугували лише приводом, і тому діяльність Полуботка з викорінення цих зловживань і негараздів українського врядування була уряду зовсім неприємна. У відповідь на донесення Вельяминова, що Полуботок опирається його діям, Петро поквапився розширити владу й компетенцію президента колегії. Полуботка ж з деякими іншими видатними старшинами вирішив усунути з України й викликав їх до Петербурга, а щоб уникнути будь-якого опору, розпорядився вивести українські полки на південний кордон – під приводом охорони України від татар.

У Петербурзі Полуботок подав Петрові петицію від імені старшини, де клопотався про відновлення колишнього врядування. Але одночасно надійшла, як пояснив Полуботок, – підохочена Вельяминовим петиція від прикордонного з Великоросією Стародубського полку, яка прохала про запровадження великоруського суду та призначення полковником великороса. Петро послав в Україну одного зі своїх довірених людей, Рум’янцева, здійснити опитування, чи бажають козаки великоросійських полковників та установ, чи солідаризуються з поданою Полуботком петицією, а також зібрати матеріали про зловживання старшини. Таким чином, ревізія ця мала на меті отримати щось на зразок плебісциту про запровадження великоросійського управління і разом з тим – обвинувальний акт проти старшини.

Полуботок, дізнавшись про місію Рум’янцева і цілком справедливо побоюючись, що він своїм впливом спонукає опитуваних давати такі відповіді, які були б бажані уряду, вислав з Петербурга інструкції в Україну про те, як триматися стосовно цієї ревізії та які давати відповіді. З його ж ініціативи зібрані на південних кордонах України старшина й козаки прислали з табору на р. Коломак петиції, де скаржились на обтяження козаків і населення постоями, походами, поборами колегії та просили дозволити їм обрання гетьмана. Але ця скромна спроба протидії ще більше роздратувала Петра. Він розпорядився арештувати Полуботка і старшин, що були з ним, а також схопити й прислати до Петербурга укладачів коломацьких петицій. Проти Полуботка було порушено справу про зловживання в управлінні та утиски населення – спільних для всієї тодішньої старшини гріхах щодо козаків та посполитих, в яких він завинив стільки ж, скільки і будь-хто інший. Не дочекавшись суду, Полуботок помер в ув’язненні у Петропавлівській фортеці наприкінці 1724 р. Для української старшини він зробився героєм-мучеником. У пізнішій легенді він виголошує перед Петром сміливу викривальну промову, дорікаючи за утиски України, і за це грізний цар прирікає його на муки й смерть; але, дізнавшись про тяжку хворобу Полуботка, Петро відвідує його у фортеці, шукає примирення; Полуботок відмовляє в ньому, кажучи, що Петра (імператора) і Павла (Полуботка) розсудить Бог, і справді вслід за гетьманом Павлом перед лицем одвічного судді постав і цар Петро. В інтелігентських домах України ХVІІІ та першої половини ХІХ ст. був дуже поширеним портрет Полуботка з підписом «з промови, сказаної Полуботком імп. Петру»: «Вступаючись за Вітчизну, я не боюся ні кайданів, ні тюрми, і для мене лучче найгіршою смертю умерти, як дивитись на повшехну гибель моїх земляків». Портрет, утім, не той (як думають, – замість Павла Полуботка взято зображення його батька).

Про катастрофу 1708–1709 рр. та її наслідки, крім більш загальних робіт про часи Мазепи, – статті Олекс. Грушевського «По катастрофі 1708 року» («Записки Наук. тов. ім. Шевченка», т. 75, 78, 80) та низка статей різних авторів у т. 92 тих же «Записок», спеціально присвяченому цій добі. Про Полуботка – статті Костомарова («Монографії», т. ХIV), Лазаревського («Рус. архив», 1880) і Шульгіна («Киев. старина», 1890), про «канальські роботи» – Радакової («Записки Наук. тов. ім. Шевченка», т. 12). Багато матеріалів і нотаток для цього й наступного часу в «Киевской старине».

Грушевський О. По катастрофі 1708 року. Конфіскація земель у мазепинців / О. Грушевський // Записки Наукового товариства імені Шевченка. – Т. LХХV. – Львів, 1907. – Кн. І. – С. 85-95.

Грушевський О. По катастрофі 1708 року. Розквартирування російських полків на Україні / О. Грушевський // Записки Наукового товариства імені Шевченка. – Т. LХХV. – Львів, 1907. – Кн. ІV. – С. 5-25.

Грушевський О. По катастрофі 1708 року. Воєнні роботи / О. Грушевський // Записки Наукового товариства імені Шевченка. – Т. LХХХ. – Львів, 1907. – Кн. VІ. – С. 19-35.

Грушевський М. Шведсько-український союз 1708 р. / М. Грушевський // Записки Наукового товариства імені Шевченка. – Т. ХСІІ. – Львів, 1909. – Кн. VІ. – С. 7-20.

Грушевський О. Глухів і Лебедин. 1708–1709: І. Перші враження. Глухівські вибори; ІІ. Маніфести і універсали; ІІІ. Глухівські грамоти. Конфіскації і нагороди; ІV. Лебедин. Допити мазепинців / О. Грушевський // Записки Наукового товариства імені Шевченка. – Т. ХСІІ. – Львів, 1909. – Кн. VІ. – С. 21-65.

Томашівський С. Із записок Каролиців про 1708–1709 р. / С. Томашівський // Записки Наукового товариства імені Шевченка. – Т. ХСІІ. – Львів, 1909. – Кн. VІ. – С. 66-92.

Томашівський С. Листи Петра Великого до А. М. Сінявського / С. Томашівський // Записки Наукового товариства імені Шевченка. – Т. ХСІІ. – Львів, 1909. – Кн. VІ. – С. 194-238.

Єнсен А. Орлик у Швеції. Листи / А. Єнсен // Записки Наукового товариства імені Шевченка. – Т. ХСІІ. – Львів, 1909. – Кн. VІ. – С. 93-169.

Єнсен А. Родина Войнаровських у Швеції. Причинок до історії недолі Мазепинців / А. Єнсен // Записки Наукового товариства імені Шевченка. – Т. ХСІІ. – Львів, 1909. – Кн. VІ. – С. 170-193.

Костомарова Н. Павел Полуботов / Н. Костомаров // Исторические монографии и исследования. – Т. 14. – СПб.: типография М. Вольфа, 1881. — С. 217-258.

Лазаревский А. Павел Полуботок. Очерк из истории Малороссии ХVІІІ века / А. Лазаревский // Русский архив. – 1880. – Кн. І. – С. 137-209.

Шульгин Я. Очерк Колиивщины по неизданным и изданным документам 1768 и ближайших годов / Я. Шульгин // Киевская старина. – 1890. – Т. ХХVІІІ: февраль. – С. 185-220; март. – С. 381-481; Т. ХХІХ: апрель. – С. 22–52; май. – С. 268–306; июнь. – С. 409–426; Т. XXX: июль. – С. 1-21; август. – С. 192-223.

Радакова О. Українські козаки на Ладозькім каналі / О. Радакова // Записки Наукового товариства імені Шевченка. – Т. XII. – Львів, 1896. – Кн. IV. – С. 1-20.


Джерело

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори: У 50 т. / редкол.: Г. Папакін, І. Гирич та ін. – Львів : Світ, 2002 – Т. 22: Нарис історії українського народу /упор. І. Гирич, В. Кавунник. – 2015. – C. 285-297. – (Серія «Монографічні історичні праці»)

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 2011 – 2019 Група розробників

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на цей сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 67

Модифіковано : 29.07.2019

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.