ХVІ. Хмельниччина
Михайло Грушевський
Український мемуарист, т. зв. Самовидець, що описав великий український народний рух ХVІІ ст. за особистими спогадами і представляв погляди української буржуазії, яка стояла осторонь суто козацьких інтересів, вказує на такі причини повстання: невдоволення своїм становищем козаків-виписників, перетворених на кріпаків та слуг; гноблення та несправедливості, що їх зазнавали реєстрові під управлінням польських шляхтичів у ролі старшини; роздратування селян, «хоча жили вони багато», за його словами, – на «вигадки» поміщиків, старост і орендарів-жидів, і нарешті – пригноблення православ’я та поширення унії й католицтва у Східній Україні після придушення козацтва.
Вказівки зроблено досить повно і правильно, хоча порівняльне значення вказаних причин автор врахувати при цьому не намагався. Головну масу учасників повстання дало селянство, яке дуже збільшилося кількісно (це був час найбільшого розвитку селянської колонізації у південно-східній Україні) і з розвитком шляхетських польських порядків серед десятилітнього затишшя в Україні просякло особливо гострим роздратуванням проти польсько-шляхетського панування. Значний матеріал надала маса виписників, позбавлених козацьких прав, що особливо діткливо відчувала на собі тиск польських порядків. Бешкетування й утиски розквартированих в Україні польських жовнірів давали завжди нову і щедру поживу цьому роздратуванню. Релігійні утиски дали клич, що об’єднав у боротьбі проти польських порядків усіх невдоволених ними, без різниці станових та економічних інтересів, в ім’я інтересів національних [Про православних єпископів говорили, що вони посилали військові запаси Хмельницькому під час повстання; ці чутки в будь-якому разі дають уявлення про солідарність настільки різних суспільних елементів на грунті релігійно-національних інтересів]. А поштовх до руху з’явився із середовища реєстрового козацтва, роздратованого утисками з боку поляків-начальників. Типовим зразком цих утисків, цього приниження козацтва, була справа Богдана Хмельницького, що змусила його відкрито виступити проти встановлених в Україні порядків і, пов’язавши свою особисту долю з долею інших скривджених цими порядками, шукати відгуку у всіх пригнічених польсько-шляхетським режимом.
Богдан Хмельницький походив із дрібнопоміщицької (але, мабуть, не шляхетської) чигиринської сім’ї; він здобув для свого часу досить добру освіту, здавна служив у козацькому війську і досягнув у ньому видатного значення. Подальша діяльність виявляє в ньому досвідченого і вмілого вояка та людину взагалі дуже талановиту, але імпульсивну, без великої витримки й наполегливості. Обдарований полководець, геніальний, можна сказати, адміністратор, умілий політик-дипломат, він не здатний був до створення і послідовного проведення планів, які йшли далеко в майбутнє, тим більше, що й сам він не піднімався над рівнем політичних та суспільних поглядів середовища, яке його виростило. Його діяльність до повстання відома нам дуже мало. У 1636 р. ми бачимо його серед депутатів до короля від реєстрових, серед учасників повстання 1637 р. зустрічаємо його на посаді військового писаря, себто правителя військової канцелярії, а за організації 1638 р., коли всі вищі пости в козацькому війську зайняли поляки, він отримав посаду чигиринського сотника – вищу посаду з доступних для козака за новозаведених порядків. Але, незважаючи на заслуги та значення Хмельницького, коли в нього відбулося зіткнення з місцевою польською адміністрацією, він був підданий цілий низці тяжких моральних кривд і матеріальних втрат: у нього відібрали батьківський маєток, сина його забили на смерть канчуками при наїзді на його дім, влаштованому його недругом підстаростою, сам він був заарештований і життя його було в небезпеці. Кінець кінцем, випущений з-під арешту, він утік наприкінці 1647 р. у запорозькі прихистки й почав підбурювати виписників та свавільних козаків, що поневірялися там, до повстання проти порядків, створених реформою 1638 р.
Його слова знайшли на Запорожжі співчутливий відгук – невдоволення існуючим порядком було сильним і всезагальним, а Хмельницький обнадіював, що сам король співчуває пригнобленому козацтву. Для успіху повстання він намагався заручитись, як і ціла низка його попередників, допомогою Криму, і йому справді вдалося те, що не вдавалося його попередникам. Обставини склалися сприятливо для нього: кримський хан Іслам-Гірей розізлився на Польщу за неакуратну виплату «упоминків», у Криму лютував сильний голод, і татарам неодмінно була потрібна війна і здобич. Хан обіцяв Хмельницькому допомогу і дійсно виконав обіцянку; щоправда, сам він не захотів узяти участь у війні, але доручив одному із сильніших мурз, Тугай-бею перекопському, допомагати Хмельницькому. Це була дуже важлива гарантія успіху: завдяки допомозі татар, Хмельницький зміг успішно витримати перші зіткнення з польським військом і оволодіти театром повстання. Обіцянка татар допомогти, безсумнівно, із самого початку вплинула і на рішучість до повстання серед низового козацтва, до якого приєдналася також залога, розташована на Запорожжі, що складалася з реєстрових.
Тим часом звістки про приготування до війни викликали потужні заворушення в Україні – хоч як була вона, здавалося, міцно пригнічена. Шляхта вимагала допомоги від коронних гетьманів, закликала їх до репресій проти повстання, що готувалося. Король у своїх листах радив гетьманам не доводити до війни, пустити козаків «на море», щоб їхня енергія знайшла вихід у поході на Туреччину. Великий гетьман Миколай Потоцький вживав застережних заходів – відбирав зброю в українського населення, розставляв реєстрових козаків по південній межі української осілості й одночасно листувався із Хмельницьким, закликаючи його до покори. Всупереч пізнішим анекдотам про самовпевненість Потоцького, який, мовляв, взагалі не надавав значення повстанню, – він дуже серйозно дивився на справу, не поділяючи оптимістичного настрою короля. Вимоги, висунуті Хмельницьким, – скасування ординації 1638 р. й виведення з України польського війська – були визнані ним неможливими, обурливими, і війна стала неминучою.
У середині квітня 1648 р. обидва гетьмани – великий (Потоцький) і польний (Калиновський) рушили з усіма силами на Хмельницького. Уперед було послано сина Миколая Потоцького Стефана із загоном польського війська та реєстрових козаків під проводом свого комісара Шемберга; інший загін козаків з польським військом було посаджено у човни й послано по Дніпру. Але реєстрові козаки не забарилися перейти на бік Хмельницького, що зі своєї сторони вирушив назустріч Потоцькому. Спочатку збунтувалися вони в загоні, що плив по Дніпру, біля урочища Кам’яний замок, а потім у загоні Потоцького й Шемберга. Приєдналися до Хмельницького й навербовані з українського населення драгуни [Natione Roxolani, ritu Graeci, habitu Germani, як описує їх сучасник, – народності української, віри грецької, а в обмундируванні німецькому]. Залишені ними Потоцький і Шемберг захищалися деякий час у своєму укріпленому таборі на річці Жовті Води від війська Хмельницького, що оточило їх, потім намагалися відступити, але тут їхній загін було затиснуто й цілковито знищено в урочищі Княжий Байрак. Стефана Потоцького узято в полон, Шемберга вбито. Покінчивши з передовим загоном, Хмельницький рушив проти головної польської армії. Гетьмани відчули небезпеку, хоча звістки від передового загону до них і не доходили, і заздалегідь почали відступ, руйнуючи міста й містечка, «щоб не дісталися ворогам». Але під Корсунем наздогнав їх Хмельницький з татарами; відступаючи, польська армія потрапила до влаштованих козаками на її шляху ровів та засік і була повністю знищена 16 (26 травня); Потоцький і Калиновський потрапили в полон, й їх віддали татарам.
IV, 184Це була подія сенсаційна, у польсько-козацьких відносинах небувала. Тоді як недоброзичливці Потоцького та його партії вправлялися у звинуваченнях його у розпусті й пияцтві, якими він згубив кампанію, а дрібна шляхта, що не зносила його та йому подібних за магнатську пиху, насміхалася над трагічним поворотом його долі, українське населення тріумфувало з приводу небувалої поразки польського режиму:
Котории пришли Хмельницкого оба поимали,
Леч сами в неволю бѣсуранскую впали:
Поихали бучно до криму ридвани –
З совѣтникам обои поские остали,
Обы худобу свою полатали.
Хотѣли Ляхи за козаков славу мати,
Аж Бог дал тому, хто ся вмѣет смиряти:
Той вознес нынѣ смиренных Руснаков,
А гордых з престола низложи Поляков,
Богатых тщих отпусти до Криму,
Хотѣвших Русси наклонить до Риму [Із літопису Гр. Грабянки – зразок літературної творчості епохи (ѣ нужно читать как и)]IV, 184
Корсунська битва залишила беззахисним польсько-шляхетський режим України, – військо було знищене, ватажки опинились у полоні. Повстання безперешкодно охопило правий берег Дніпра та Задніпров’я, значно колонізоване протягом попереднього десятиліття. Гурти повсталих селян, під проводом виписників, жорстоко розправлялись із шляхтою, жидами-орендарями та з усіма причетними до ненависного режиму й приєднувалися до козацького війська. Вціліла шляхта рятувалася втечею. Ієремія Вишневецький, найкрупніший магнат лівобережної України, – нащадок давнього волинського роду, що зрадив свою народність, – організував сильний загін і з енергією та нещадністю, які прославили його у польських колах, намагався терором придушити повстання, але не був у змозі впоратися з масою повсталого селянства і ледве встиг пробратись з-за Дніпра у київське Полісся, а звідти на Волинь. За якийсь місяць уся Східна Україна – воєводства Київське, Чернігівське та Брацлавське – була повністю охоплена повстанням і перебувала під владою Хмельницького, про якого ходили чутки, що він замислює утворити нову державу, українську монархію, прийняти титул великого князя, і т.п.
Та про такі плани Хмельницькому тоді зовсім ще й не снилось. Ми знаємо, які умови ставив він Потоцькому перед повстанням; тільки відмова Потоцького призвела його до війни. Розгром польських військ міг так само радувати Хмельницького, як і турбувати: це був удар надто сильний порівняно з його безпосередньою метою – натиснути на польський уряд для відміни ординації 1638 р. Він міг роздратувати польський уряд і ускладнити вирішення питання, і Хмельницький, головним чином, був стурбований тим, щоб пом’якшити враження від такого рішучого виступу. Зупинившись табором під Білою Церквою після Корсунської битви, він пише звідси листи до впливових у Польщі осіб, виправдовуючи своє повстання і прохаючи для козаків захисту від утисків. У петиції, надісланій уряду від козацького війська, козаки просять збільшення реєстру до 12 тис., сплати затриманого жалування і відміни постанов 1638 р. щодо заміщення вищих посад у козацькому війську поляками. Як бачимо, побажання дуже скромні; тим більше, що збільшення реєстру до 12 тис. проектував сам король у своїх планах війни з Туреччиною, і це, мабуть, послужило підставою для такого побажання. Але треба пам’ятати, що піввікова практика навчила козаків у зносинах зі шляхетським урядом, з огляду на його непоступливість, задовольнятися малим, принаймні на папері.
На лихо, якраз у цей час (20 травня) помер король Владислав, якому дуже довіряли як сам Хмельницький, так і загалом козаки. Ані тимчасовий уряд, ані сейм не мали в їхніх очах достатнього авторитету, і Хмельницький з козаками не мали бажання вступати з ними в переговори. Відчуваючи цю недостатність свого авторитету, тимчасовий уряд і сейм відкладали вирішення козацького питання до вибору короля, а тим часом, не одержуючи ніякої певної відповіді з Варшави, Хмельницький, щоб запобігти розкладові козацьких сил, змушений був рухатись на захід, підтримуючи динаміку повстання.
IV, 186На лихо, якраз у цей час (20 травня) помер король Владислав, до якого мали велику довіру як сам Хмельницький, так і козаки взагалі. Ні тимчасовий уряд, ні сейм не мали в їхніх очах достатньо авторитету, й вирішення козацького питання відкладалося до виборів короля, а тим часом для перемовин із Хмельницьким було уповноважено воєводу Адама Киселя, давнього фахівця у козацьких справах (одного з уже небагатьох сенаторів-українців), щоб домогтися припинення воєнних дій з його боку, обіцяючи амністію та повернення давніх порядків. Хмельницький, охоче припинивши воєнні дії вже після перших звернень до нього Киселя, розпустив військо, відступивши «на звичайні місця», до Чигирина; але його відступ не перервав руху повстання, яке зі стихійною силою розвивалося й надалі, посуваючись усе далі на захід. Геро’м його на цьому західному пограниччі був славетний Кривоніс, оспіваний у народній пісні-марші під ім’ям Перебийноса:
Гей, не дивуйте, добрії люди,
Що на Вкраїні повстало:
Що за Дашевим, під Сорокою,
Множество ляхів пропало!
Перебийніс ходить не много,
Сімсот козаків з собою,
Рубає мечем голову з плечей,
А решту топить водою.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Ой чи бач, ляше, – ще по Случ наше,
По Костяную могилу,
Як не схотіли, забунтували
Та й утеряли Вкраїну.
Ієремія Вишневецький, що прибув у своїй подорожі з-за Дніпра на цей театр повстання (на києво-брацлавському пограниччі), ще більше підлив олії у вогонь, вступивши у криваву боротьбу з повстанцями й своєю нелюдською розправою давши новий імпульс та виправдання кривавій енергії повстання. Хмельницький побачив себе змушеним вийти зі своєї пасивної ролі, щоб не дати змоги повстанню піти своїми шляхами повз нього. У липні він вирушив на цей новий театр повстання, який пересунувся ще далі на захід, на волинсько-подільське пограниччя. З місії Киселя нічого не вийшло – йому навіть не вдалося пробитись до Хмельницького серед розбурханого моря народної боротьби. IV, 186
Коли польське військо, наново організоване й доручене одному з найнездарніших волинських магнатів – кн. Домініку Заславському, нащадкові Острозьких (також українського походження), зі свого боку перейшли у наступ, відбулася нова катастрофа. 20 вересня польське військо напало на Хмельницького під Пилявцями (на південній Волині), але після першої ж битви, досить невдалої для поляків, у польському таборі серед приготувань до відступу зчинилася паніка, і у безмежному переляку це доволі значне військо розбіглося куди очі бачили. Польща знову опинилася без війська. Волинь і майже все Поділля потрапили під владу повстання. Рух скоро поширився і в Галичині; тут, у Західній Україні, – на Волині, Поділлі та в Галичині – повстання мало, втім, скороминущий успіх: не підтримане з достатньою енергією козаками, воно не розвинуло значних сил і було придушено шляхтою; під владою Хмельницького залишилась пізніше тільки Східна Україна – Київське, Брацлавське й Чернігівське воєводства.
Хмельницький за інерцією рухався на захід, підступив до Львова і припинив його облогу, отримавши незначний відкуп; потім рушив до Замостя й облогою останнього зайняв на кілька тижнів увагу свого війська в очікуванні закінчення безкоролів’я. Нарешті було обрано короля – Яна-Казимира, брата Владислава, кандидатуру якого підтримував також і Хмельницький, хоча, як виявилося, гіршого вибору він не міг зробити: подібно до свого батька новий король був вороже налаштований до козацтва і до українського елементу. Хмельницький, звичайно, цього передбачити не міг, і цей вибір давав йому вихід із становища, яке його самого дуже обтяжувало. Одержавши від новообраного короля оповіщення про обрання, із проханням припинити повстання й очікувати вирішення козацького питання, про яке повідомлять йому королівські комісари, Хмельницький скористався цим приводом, щоб припинити похід і повернутися до Києва, куди мали прибути королівські посли для встановлення нових відносин.
До сих пір рух, викликаний Хмельницьким, лише своїми розмірами й небувалим доти успіхом відрізнявся від попередніх козацьких рухів. Він виходив з інтересів козацького стану і, хоч оперував селянськими масами, обертався все ще у рамках козацької станової програми, з деяким тільки відтінком загальнонаціональних вимог, набутим нею вже з часів Сагайдачного. Ми бачили вимоги повсталих – вони не виходили за межі суто козацьких інтересів; пізніше Хмельницький приєднав до них ще вимогу скасування унії, та, власне, остаточною метою руху залишалася відміна утисків, запроваджених у 1638 р., і відновлення козацьких вольностей, так що Хмельницький поки що був лише безпосереднім наступником Сагайдачного, Дорошенка, Тараса Федоровича та ін. Тільки в Києві, після повернення з переможної кампанії, він відчув різницю у становищі. Його підхопила хвиля небаченого народного піднесення, і під впливом останнього відбувається злам у поглядах Хмельницького, а разом з тим входить у новий фазис і весь визвольний рух.
Хмельницького у Києві зустріли не як звичайного козацького ватажка, а як національного героя. «Увесь Київ» віддавав йому шану набагато більшу, ніж будь-якому воєводі, з гіркотою відзначає свідок-шляхтич. Депутації від київських шкіл вітали його як «українського Мойсея», визволителя від «лядської неволі», посланого Богом і на знак того названого Богданом. Вище духівництво, на чолі з тодішнім гостем Києва ієрусалимським патріархом, зустріло його виявами глибокої поваги як провіденційного рятівника православ’я. І ось серед цього загального ентузіазму, під впливом бесід з вищими представниками інтелігенції тодішнього культурного центру України, думки Хмельницького починають виходити за горизонт суто козацьких інтересів. Звісно, на сцену виступало передусім релігійне питання – тодішній бойовий національний прапор. Але на ньому думки Хмельницького не зупинились і, один раз вийшовши з атмосфери суто козацьких рухів, йшли набагато далі. Перед його очима поставав образ відродження українського народу, цілковито звільненого від польського панування і влаштованого на нових засадах, під охороною козацького війська. Він починав усвідомлювати можливість створення інших політичних і суспільних відносин, ніж ті, які надавала політико-суспільна схема польської Речі Посполитої. Важко без хвилювання стежити за піднесенням політичної та суспільної думки у цієї обдарованої людини, що уособила сучасне їй українське суспільство, весь український народ, який несподівано вирвався з одвічних пут політичного, економічного й національного гніту, котрі обплутали його, із захватом і тривогою споглядав на відкриті перед ним горизонти і вбачав у них можливість зовсім нових, неймовірних перед тим, суспільних і політичних відносин.
Коли в лютому 1649 р. прибули до Хмельницького королівські комісари, щоб вручити йому знаки гетьманського достоїнства, вперше визнаного за козацьким ватажком, і встановити нову козацьку ординацію, – замість запевнень у вірності й відданості королю й Речі Посполитій польській, які так щедро розсипав Хмельницький минулого року, вони почули від нього зовсім інші речі. Він не хотів уже укладати жодних договорів, заявляв про рішучість «вибити з лядської неволі весь український народ», спершись на селянство та для його охорони організувавши багатотисячне козацьке військо. Він називав себе главою Русі, «руським самодержцем», згадував про українську державу «аж по Львів, Холм і Галич» і погрожував вигнати поляків за Віслу. У цих словах, що виривались у гетьмана у хвилини збудження, звичайно, не можна шукати якогось цілком визначено, остаточно обміркованого плану. Його й не було ще у Хмельницького. Він та його сподвижники постійно збивалися з цих широких планів на стару козацьку програму, що обмежувалась інтересами козацтва та православної церкви. Та все ж було тепер чітко видно бажання вийти з рамок польсько-шляхетського режиму й козацьких ординацій і пошукати нових умов існування для всього українського народу.
Відмовившись від переговорів, Хмельницький діяльно готувався до війни. У Польщі також відчули, що це буде боротьба не на життя, а на смерть. Сам король рушив у похід. Та перевага сил і таланту була безперечно на боці Хмельницького. Театром війни виявилася знову південна Волинь. Польські війська, що необережно вирушили проти нього, Хмельницький оточив під Збаражем, у дуже невигідній для них позиції, і довів до краю, а коли на розпачливий поклик обложених рушив на виручку король на чолі шляхетського «посполитого рушення» (всезагального ополчення), він попав до рук Хмельницького. Останній стежив за пересуванням короля і, перерізавши йому шлях недалеко від Збаража, під Зборовом, поставив короля з його армією у безвихідне становище. Але в цей момент, коли Хмельницький готувався вже диктувати королю свої умови, всі його плани розбилися через зраду татар: полякам вдалося підкупити хана, що перебував зі своєю ордою в таборі Хмельницького; останній опинився між двох вогнів і мусив піти на поступки. Під Зборовом, у середині серпня 1648 р., укладено було трактат між Хмельницьким і королем. Козацький реєстр установлювався у розмірі 40 тис., до нього могли бути вписані козаки, що проживали у коронних і поміщицьких маєтках воєводств Київського, Брацлавського та Чернігівського; на територію цих воєводств не можна було вводити польських військ, у них не могли жити ані жиди, ані єзуїти. Православна церква мала отримати сатисфакцію у своїх скаргах на уніатів на найближчому сеймі; православний митрополит отримував місце в сенаті; на всі посади у згаданих трьох воєводствах надалі мали призначатися лише православні.
Усе це було величезним тріумфом, якщо порівняти з початковими вимогами Хмельницького, але повним фіаско – порівняно з тими більш широкими планами, для здійснення яких він відновив війну. Якщо у Польщі були обурені надмірністю поступок, зроблених Зборівським трактатом козакам, то в Україні він викликав обурення проти Хмельницького як зрада мети повстання. Справді, трактат повертав усе до старої програми козацьких рухів: забезпечувалися права козацького стану, дуже ретельно застережені у трактаті, а також інтереси православної релігії, – і цілковито ігнорувалися інтереси селянства, яке мало повернутися до попередньої залежності від поміщиків. Народні маси, що так дружно піднялися на поклик Хмельницького, відчули себе обдуреними і відвернулись від нього. Можна сказати, що зі Зборівською угодою Хмельниччина втрачає характер вільного народного руху, народної війни. Хоча народна маса бере участь і у подальших війнах під впливом ворожнечі до поляків, під тиском обставин, іноді навіть під прямим примусом, але в ній немає вже колишнього піднесення, і під час наступних війн Хмельницького набуває розвитку масова колонізація українського населення, розчарованого невдачею повстання: маси народу рухаються на схід, поза сферою досяжності польського режиму, за московську границю, до Слобідської України.
Хмельницький деякий час робив можливе для виконання Зборівського трактату: склав реєстр, – який, утім, залишився тільки на папері, опублікував універсал проти «свавільних бунтівників» селян і т.д. Та дуже скоро він повинен був переконатись у неможливості виконати цей трактат у дійсності, себто відновити колишній польсько-шляхетський режим. Війна була неминуча, тим більше, що й з польського боку не було щирого бажання встановити хоч якісь прийнятні стосунки. Але Хмельницький не наважувався спертись виключно на народні сили, тим більше, що зміна у настрої мас для нього не була таємницею, і тому шукав допомоги зовні. Він замислює дуже складну систему союзів проти Польщі: входить у безпосередні зносини з Портою і, визнавши себе васалом султана, заручається звідти наказом для кримського хана – допомагати Хмельницькому проти Польщі. Крім того, намагається втягнути у війну з Польщею Москву і водночас з подібною ж метою входить у зносини з господарем Молдавії, з енергійним володарем Трансільванії Юрієм Ракочі, а трохи згодом і зі Швецією.
Однак Хмельницькому довелося розірвати відносини з польським урядом раніше, ніж ці дипломатичні ходи надали йому реальне сприяння нових союзників. Війна відновилася вже у 1650 р. Єдиним союзником Хмельницький мав тільки хана, та й той допомагав йому неохоче, лише підкоряючись розпорядженням султана; у нього були інші плани: він замишляв війну з Москвою у союзі з Польщею та Хмельницьким і – знову зіпсував кампанію Хмельницькому.
Початок кампанії був дуже сприятливий для Хмельницького, ознаменувавшись погромом під Вінницею гетьмана Калиновського, який необережно, без приготувань, вступив на козацьку територію. Хмельницький, що крок за кроком готувався до війни, збирався дати жорстокий урок Польщі, але повільність хана, допомоги від якого він очікував, змусила його втратити зручний момент для війни. Коли хан, нарешті, з’явився і Хмельницький, об’єднавшись із татарським військом, готувався до вирішальної битви з поляками під Берестечком (на північній Волині), татари пішли від Хмельницького у критичний момент і на додачу хан захопив і самого Хмельницького, коли він прибув до татарського табору, щоб умовити хана взяти участь у битві. Залишившись без ватажка, козацьке військо почало відступати й було майже знищено при переправі через болото. Кампанія закінчилася Білоцерківським трактатом, що являв собою погіршену, обрізану копію Зборівського та, звісно, ще менше міг встановити міцні відносини, ніж останній.
Цього разу Хмельницький не міг, певна річ, мати ні хвилини ілюзій щодо можливості встановлення відносин на підставі цієї угоди, але воювати не наважувався через відсутність союзників та сильне послаблення й апатію народних мас. Він знову був змушений політиканствувати й лицемірити перед Польщею. Знову складається реєстр, відбуваються екзекуції над непокірними селянами, що не мирилися з поверненням в Україну шляхти та з відновленням постоїв польських військ, і після кількох місяців такого нестерпного миру – знову починається війна. Воєнні дії відновилися влітку 1652 р. Колишнє піднесення змінилося холодним озлобленням. Обидві сторони, втомлені безплідною боротьбою, напружували останні сили, прагнучи добити противника. Однак ні та, ні інша сторона не насмілювалася зробити перший крок до вирішальної битви, і майже два місяці бездіяльно стояли обидві армії на Поділлі, аж поки зрада татар (6 грудня 1653 р.) перервала ще раз кампанію. Цього разу, однак, Хмельницький не надавав уже значення такому повороту подій: його дипломатичні комбінації починали приносити плоди. Саме в цей час, після тривалих вагань, наважилася втрутитись у його боротьбу з Польщею Москва. Про встановлення відносин з Польщею Хмельницький, з огляду на це, більше не думав.
Хмельницький увійшов у зносини з Москвою майже на самому початку свого повстання. Коли він наважився розпочати з Польщею боротьбу не на життя, а на смерть, він усіляко намагався втягнути у цю боротьбу і Москву, спрямувавши останню на Польщу, і не шкодував для цього обіцянок і найспокусливіших для московського уряду перспектив. Він пропонував визнати над собою верховну владу царя (як він уже визнав, з тією ж метою, владу султана), завоювати для нього Крим і т.п. Але московський уряд не наважувався порушити свій мир із Польщею, вступивши в ризиковану війну, і відповідав на всі пропозиції Хмельницького нічого не вартими компліментами. Проте обставини скоро змусили замислитись у Москві. З одного боку, польські політики виказували намір спрямувати козаків і татар проти Москви, щоб відвернути їхні сили у цю сторону, і Москва мала всі підстави побоюватися, що Хмельницький за всього бажання кінець кінцем не буде в змозі ухилитись від цієї війни, втративши силу опору. З другого боку, невдачі, яких зазнавала Польща в боротьбі з козаками, збуджували у московських політиків бажання скористатися її складним становищем, щоб нагородити себе за втрати, які вони мали в добу Смутного часу. Під впливом цих міркувань московський уряд вирішив кінець кінцем вийти зі свого нейтрального становища, і скликаний з цього питання земський собор цілком схвалив його наміри – прийняти Україну під свою протекцію й оголосити з цього приводу війну Польщі. Про ухвалене рішення негайно сповістили з Москви Хмельницькому, а слідом за цим в Україну було вислано надзвичайне посольство – привести населення України до присяги на вірність московському царю.
Ми не знаємо, як уявляв собі Хмельницький свої відносини з Москвою, але можна сильно сумніватися в тому, щоб він думав про створення якогось міцного і тісного зв’язку. Союз з Москвою, до якого він прагнув, був лише складовою частиною цілої системи союзів, яку він готував проти Польщі. Оскільки Москва уявляла собі цей союз не інакше, як у формі приєднання України до Московської держави, то Хмельницький, намагаючись потрапити їй у тон, висловлював готовність визнати над собою владу московського царя, обіцяв йому прибутки з українських земель і заявляв про готовність надати московському урядові таку саму роль у внутрішніх відносинах України, яка раніше належала урядові польському. Найближчою метою Хмельницького було – втягти московський уряд у війну з Польщею, і для її досягнення він не вважав за потрібне рахуватися з обіцянками й зазирати в далеке майбутнє. Але коли московський уряд врешті наважився на цей крок, Хмельницькому довелося вельми скоро переконатись, що він зробив дуже двозначний набуток для здійснення своїх планів.
Непорозуміння виникли одразу ж, коли конституційні звички українського населення зіткнулися із самодержавними принципами Москви. Коли козацька старшина складала, за бажанням московського уряду, присягу на вірність царю, вона зажадала, щоб царські посли також присягнули від імені царя у виконанні прийнятих ним на себе зобов’язань стосовно України. На це надійшла відмова: посли заявили, що цар, як самодержець, не зв’язує себе присягою стосовно своїх підданих. Ця заява спантеличила старшину, оскільки цілковито суперечила їхнім поняттям про державні (конституційні) відносини. Вони посилалися на приклад польських королів, що складали присягу при обранні, але кінець кінцем побачили себе змушеними відмовитися від своєї вимоги. Щоправда, це поки що була формальність, а формальностям у козацьких колах не звикли надавати значення, але вслід за цим почали виявлятися розбіжності вже цілком реальні.
Життя українського суспільства йшло попереду теорій. Ідея автономної української держави, замкненої української території тільки починала формуватися в головах українських лідерів, але фактично вже кілька років Хмельницький був главою держави, що обіймала східноукраїнські землі та жила цілком самостійним життям. Ці фактичні відносини Хмельницький і козацька старшина хотіли залишити в силі й під московською протекцією, хоча й не висували цієї вимоги цілком визначено (у своїх переговорах з Москвою вони, втім, посилалися на приклади васальних володінь султана – Молдавію та Валахію). Але московські політики вхопилися за заяву Хмельницького, необережно ним зроблену в тому розумінні, що московський уряд має затвердити станові привілеї козацтва, шляхти й православного духівництва, а в усьому іншому може правити Україною, зайнявши місце польського уряду. З огляду на це московський уряд не хотів давати ніяких гарантій автономії України. Насамперед він розпорядився поставити в Києві сильну залогу, влаштувавши для неї окрему фортецю, ціле особливе містечко, й посадивши воєводу, який був безпосереднім представником московської влади в Україні. Потім таких воєвод московський уряд мав намір ввести і в усі більш значні міста України, щоб передати їм адміністрацію та збір податків.
Коли Хмельницький та козацька старшина усвідомили цю перспективу, сподобатись їм вона ніяк не могла, але, дорожачи союзом з Москвою й не бажаючи відразу ж псувати свої стосунки з нею, вони не наважились поставити питання руба. Коли, вслід за приведенням України до присяги царю, довелося з’ясувати подальше становище України під московською протекцією, і московські посли спрямували українську старшину до центрального уряду [Вони радили з’явитись у Москву самому Хмельницькому, але той ухилився під приводом загрози війни з поляками], Хмельницький зі старшиною у петиціях, запропонованих московському уряду (у березні 1654 р.), не порушуючи питання по суті, хотіли обійти його та низкою застережень по можливості звести нанівець участь московського уряду у внутрішньому управлінні України. Але в Москві виявились дуже незговірливими стосовно цього пункту і, хоча й через московську обережність з огляду на заяви козацької старшини відклали подальше здійснення своїх планів управління Україною, відповіли відмовою на всі побажання козацької старшини, які мали на меті обмежити роль Москви у внутрішніх відносинах України.
Ці березневі резолюції на петиції Хмельницького і старшини, під назвою «статей Богдана Хмельницького», відіграли вельми важливу роль, ставши основою устрою України протягом цілого століття. Але така роль випала їм зовсім не по заслузі: петиції не містили в собі ніякої продуманої програми, укладалися нашвидку (про вельми істотні речі козацьким послам було вислано накази вже навздогін), багато що увійшло туди просто за традицією з договорів із польським урядом. Такий традиційний характер значною мірою мають пункти про козацьке військо, якому у цих петиціях присвячено головну увагу, – усі ці подробиці про козацький реєстр, установлений у розмірі 60 тис., про права козацьких родин, про утримання козацьких чинів і т.п., питання зовсім другорядні порівняно з тими, які дійсно висувало тепер життя: про загальнодержавну владу гетьмана, про автономію України і т.п. Цієї останньої сфери торкаються лише небагато пунктів, які містять такі постанови: гетьмана обирає військо й лише повідомляє царському урядові про обрання; гетьман і військо можуть мати зносини з іншими державами і повідомляють царському урядові тільки те, що якнайближче його стосується. Висловлено було бажання, щоб московський уряд одержував певну данину з України у круглій сумі, – в такому разі гетьман утримав би у своїх руках управління країною і не було б потреби у московських воєводах (цей пункт, утім, був поставлений дуже невиразно, так що роз’яснюється лише усними петиціями козацьких послів, крім того, обставлений був різними застереженнями на випадок незгоди московського уряду і справді не знайшов у нього підтримки). Крім того, є декілька пунктів, що торкаються окремих станів, – про збереження прав станів світських і духовного, про збереження за шляхтою, яка складе присягу царю, всіх переваг і станових інституцій, які існували за польського врядування, про збереження у містах виборного врядування. Безперечно, у нас би склалося дуже несприятливе поняття про рівень політичного розвитку козацьких правлячих кіл, якби ми хотіли шукати в цих петиціях повного уявлення про їхні політичні прагнення. Але петиції не договорювали до кінця дуже багато чого, щоб не псувати відносин, які лише налагоджувалися.
Та завдяки цим недомовкам з обох сторін між Україною й Москвою цими березневими статтями 1654 р. встановлювалися досить невизначені взаємини. У деяких відношеннях за гетьманом визнавалися права верховної суверенної влади (напр., право зносин з іноземними державами); фактично за ним було залишено функції загальнодержавного управління [Спираючись на ці ознаки, покійний професор Сергієвич, який аналізував ці відносини, визначає Україну як державу, пов’язану з Росією лише особистою унією (див. його «Лекции и исследования по древней истории русского права», вид. 1903, стор. 106–107]. Але московський уряд принципово залишав за собою право безпосереднього управління і справді здійснював ті акти, що входили у цю сферу. І при цьому, всупереч прагненням козацької старшини до розширення і зміцнення української автономії, він мав на увазі саме розширювати з часом свою безпосередню участь у внутрішніх відносинах України, перетворюючи її поступово на звичайну провінцію Московської держави.
Сам Хмельницький дуже швидко відчув тягар своєї залежності від Москви. Цей вправний гравець-дипломат, отримавши карту, якої так довго бажав, несподівано помітив, що вона зовсім сплутала йому гру. Цим пояснюється загадкова, на перший погляд, поведінка Хмельницького після здійснення союзу з Москвою. Замість того, щоб з новими силами, з допомогою Москви, рішуче вдарити на Польщу, він уникає війни, ухиляється від походів, проектованих московським урядом, або поводиться в них двозначно.
Театром війни стала Білорусь, якою московський уряд задумав тепер оволодіти. В окупації Білорусі брав участь і козацький корпус, висланий Хмельницьким на вимогу московського уряду. На цьому грунті виник дипломатичний конфлікт, не залагоджений, а насильницьки розв’язаний після смерті Хмельницького: зайняті ним по сусідству з Україною білоруські землі козацьке військо хотіло залишити у своєму володінні, а московський уряд із цим не погоджувався. Одночасно з окупацією Білорусі він доручив Хмельницькому розпочати воєнні дії також в Україні та з’єднатися з московською армією, що діяла в Білорусі, але Хмельницький цієї вимоги не виконав і був підданий докорам з боку Москви. Тільки наступ польського війська на Брацлавщину, взимку 1654 р., змусив його до відсічі, але, відбивши поляків (у битві під Охматовом, на початку 1655 р.), він не скористався зручними обставинами і припинив воєнні дії. Влітку 1655 р. він рушив на Західну Україну, бо цього вимагав не лише московський уряд, а й новий союзник, шведський король, який почав війну з Польщею і бажав диверсії з півдня. Хмельницький здійснив похід на Поділля, звідти в Галичину, але з ним ішло його московське військо, і це паралізувало всю енергію: Хмельницький діяв надзвичайно мляво і, врешті, покинувши московське військо, повернувся назад. З очільниками московського війська він відверто ворогував і під час облоги Львова об’єднаними козацькими й московськими силами. Генеральний писар Виговський, людина, дуже близька до Хмельницького, радив львівським міщанам не здаватись на царське ім’я, а шведському королю Хмельницький пояснив, що царські воєводи хочуть займати міста на царське ім’я і ставити в них своїх воєвод, і це спонукало його припинити похід.
Одночасно з таким несприятливим ставленням до воєнних та завойовницьких планів Москви, Хмельницький діяльно продовжував свої дипломатичні зносини, шукаючи нових союзників, нових політичних комбінацій, на яких він міг би спертися і проти Польщі, і проти Москви. Він відновлює свій союз із Туреччиною (1655), потім з Кримом; наприкінці 1656 р. укладає союз із Юрієм Ракочі і ще важливіший для нього союз із Швецією.
За своїми значними силами і престижем та великою географічною віддаленістю, що виключала будь-які територіальні зазіхання, Швеція для України була союзником надзвичайно цінним, і оскільки ще у 1620-х рр. вона сама шукала зближення з козацтвом у своїх тодішніх військових планах, звернених проти польсько-австрійського союзу, то Хмельницький усіма заходами намагався привести до такого зближення тепер. Але уряд королеви Христини не бажав розриву з Польщею, і лише новий король Карл Х у 1655 р. наважується відновити війну з Польщею. У зв’язку з цим він вступає у зносини з Хмельницьким, запрошуючи його до спільних дій проти Польщі й водночас – усіляко радячи розірвати нові відносини, зав’язані з Москвою, конфлікт із якою для Швеції також був неминучий. Карл обіцяв Україні зі свого боку сприяння проти Москви та Польщі, допомогу для досягнення повної політичної незалежності, самостійності української держави і посилено застерігав від московської протекції, доводячи, що «московити не потерплять у себе вільного народу» і рано чи пізно скасують українські вольності, замінивши вільний український устрій деспотичними московськими відносинами. Хмельницький дуже високо цінував цей новий союз і перспективи, які він відкривав, і якщо спочатку намагається повести справу так, щоби союз його зі Швецією не порушував щойно укладеного союзу з Москвою, і просить шведського короля уникати розриву з останньою, аби не поставити Україну у складне становище між воюючими союзниками, то пізніше, стоячи перед дилемою вибору між Москвою та Швецією, він рішуче обирає останню. Незалежно від малопривабливих перспектив, які відкривались у внутрішніх відносинах України у зв’язку з московською політикою й підтверджували зловісні пророцтва шведського короля, зовнішня політика Москви також ішла врозріз з бажаннями України, зовсім не рахуючись із ними. Поляки подали надію цареві Олексію, що його буде обрано польським королем, і, сподіваючись на здійснення особистої унії, московський уряд починає щадити Польщу, укладає з нею перемир’я і в союзі з польським урядом починає війну проти Швеції. Від Хмельницького вимагає, щоб він теж припинив воєнні дії проти Польщі й розірвав свої відносини зі Швецією. Такий різкий і несподіваний поворот, здійснений без усякого попереднього погодження з українськими колами, без їхнього відома і участі, викликав обурення в Україні. Особливо підозрілим і недоречним видалося те, що козацькі депутати, послані для участі у московсько-польських переговорах, не були до них допущені на наполягання поляків. Хмельницький заявив, що ні в якому разі не розірве союзу зі Швецією, цінуючи її давні й щирі стосунки з Україною, і дуже різко відгукувався про двоєдушну позицію Москви.
Проти союзу Москви й Польщі склався, таким чином, союз України, Швеції і Трансільванії, метою якого було повне знищення Польщі та поділ її між союзниками. Переговори стосовно формального оборонного та наступального союзу України і Швеції, що гарантував державну незалежність України, не були доведені до кінця за життя Хмельницького, але фактично він уже існував. Розрив з Москвою був неминучий, і Хмельницький свідомо йшов йому назустріч. Заручившись новими союзниками, він, вочевидь, вирішив звільнитися від своєї залежності від Москви і зайняти становище цілком самостійного володаря. Наполегливість, з якою московський уряд, не звертаючи уваги на тиск гетьмана і старшини, прагнув до здійснення своєї централістичної політики в Україні, надзвичайно дратувала гетьмана й робила відносини нестерпними через цілком визначені прагнення останньої до повної автономії. Дуже характерною для стану справ в Україні є грамота, дана Хмельницьким у цей час (у червні 1657 р.) шляхті Пінського повіту, що визнала над собою владу Хмельницького, а не московського уряду, що проводив окупацію Білорусі. Це справжня конституційна хартія, яка свідчить, що Хмельницький у цей час вважав себе вже справжнім господарем України.
Але серед цих планів, у критичний момент відносин з Москвою, під враженням невдалої кампанії 1657 р., здійсненої проти Польщі об’єднаними силами нового союзу, Хмельницький помер несподівано від апоплексії 27 липня 1657 р.IV, 196 , що глибоко засмутило все українське суспільство. Тіло його з найбільшими почестями було поховано в їм побудованій церкві-усипальниці у його маєтку Суботові, яка збереглася до нашого часу. Це єдиний монументальний пам’ятник славетного гетьмана, – оспіваний Шевченком:
Стоїть в селі Суботові
На горі високій
Домовина України –
Широка, глибока.
Ото церква Богданова:
Там-то він молився,
Щоб москаль добром і лихом
З козаком ділився.
Мир душі твоїй, Богдане, -
Не так воно сталось –
Занапастив єси убогу
Сироту Вкраїну! IV, 196
Для цих подій – мій етюд: Хмельницький і Хмельниччина, 2-е вид. Львів, 1901. Найбільш повне зведення фактів, написане вельми захоплююче, але без висвітлення і з доволі малою дозою критики – у давній праці Костомарова – «Богдан Хмельницький», І–ІІІ. З інших праць: Kubala, «Szkice historyczne», І–ІІ, статті Томашівського про рухи в Галичині і Терлецького про білоруську окупацію в ХІХ і ХХІУ т. «Записок Наук. тов. ім. Шевченка», Кордуби про дипломатичні відносини Хмельницького – там само, в т. LXXVIII і LXXXIV.
Грушевський М. Хмельницький і Хмельниччина. історичний ескіз / М. Грушевський. – Львів, 1901. – 63 с. – (Літературно-наукова бібліотека; Ч. 1);
Костомаров Н. Богдан Хмельницкий / Соч. Н. Костомарова. – 2-е изд., доп. – Т. 1. – Спб.: Д. Кожанчиков, 1859. – С. 33-230;
Kubala L. Szkice historyczne. Serya 1 / L. Kubala. – Kraków: G. Gebethner; Warszawa : Gebethner i Wolff, 1896. – 337 s.;
Томашівський С. Образом з львівського життя в середині XVII в. / С. Томашівський // Записки Наукового товариства імені Шевченка. – Том ХІХ. – Львів, 1897. – Кн. V. – С. 11-14;
Томашівський С. Народні рухи в Галицькій Руси 1648 р.: Вступні уваги; А. Огляд народних рухів у Галичині восени 1648 р.; Б. Спроби для угамування народних рухів; В. Про організацію і характер народних рухів; Г. Наслідки війни 1648 р. для Галичини / С. Томашівський // Записки Наукового товариства імені Шевченка. – Том ХХІІІ – ХХІV. – Львів, 1898. – Кн. ІІІ-ІV. – С. 1-138;
Терлецький О. Козаки на Білій Руси в 1654-1656 / С. Терлецький // Записки Наукового товариства імені Шевченка. – Том ХІV. – Львів, 1896. – Кн. VІ. – С. 1-30;
Кордуба М. Венецьке посольство до Хмельницького (1650 р.) / М. Кордуба // Записки Наукового товариства імені Шевченка. – Том LXXVIII. – Львів, 1907. – Кн. ІV. – С. 51-89;
Кордуба М. Проба австрійського посередництва між Хмельницьким і Польщею / М. Кордуба // Записки Наукового товариства імені Шевченка. – Том LXXXIV. – Львів, 1908. – Кн. ІV. – С. 5-32.
Lipinski W. Z Dziejów Ukrainy: księga pamiątkowa ku czci W. Antonowicza, P. Świecickiego, T. Rylskiego wydana staraniem J. Jurkiewicza, F. Wolskiej, L. Siedleckiego W. Lipińskiego / pod redakcyą W. Lipińskiego. – Kijow: 1912, 669 s.
Грушевський М. В атмосфері лояльності (1626-1628) / М. Грушевського // Історія України-Руси. – Т. VІІІ: роки 1626-1638 / М. Грушевський. – Київ – Львів: Друкарня П. Барського, 1913. – С. 9-60;
Грушевський М. Напруження і конфлікт / М. Грушевського // Історія України-Руси. – Т. VІІІ: роки 1626-1638 / М. Грушевський. – Київ – Львів: Друкарня П. Барського, 1913. – С. 61-138;
Грушевський М. Безкоролівє і «заспокоєння православних» / М. Грушевського // Історія України-Руси. – Т. VІІІ: роки 1626-1638 / М. Грушевський. – Київ – Львів: Друкарня П. Барського, 1913. – С. 139-197;
Грушевський М. Козацькі справи 1632-1637 рр. / М. Грушевського // Історія України-Руси. – Т. VІІІ: роки 1626-1638 / М. Грушевський. – Київ – Львів: Друкарня П. Барського, 1913. – С. 198-256;
Грушевський М. Війни 1637-1638 / М. Грушевського // Історія України-Руси. – Т. VІІІ: роки 1626-1638 / М. Грушевський. – Київ – Львів: Друкарня П. Барського, 1913. – С. 257-514;
Джерело
Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори: У 50 т. / редкол.: Г. Папакін, І. Гирич та ін. – Львів : Світ, 2002 – Т. 22: Нарис історії українського народу /упор. І. Гирич, В. Кавунник. – 2015. – C. 207-224. – (Серія «Монографічні історичні праці»)