ХVІІ. Устрій і відносини, створені Хмельниччиною

Михайло Грушевський

Хмельницький залишив своїм сподвижникам та наступникам дуже мудрований спадок. Уже саме управління таким слабко організованим механізмом, яким була тодішня Україна, вимагало дуже великих талантів. Якщо, з одного боку, можна дивуватись організаційному генієві народу, який експромтом створив складну організацію величезної країни і надав їй руху, то, з другого боку, потрібні були видатні обдаровання для того, щоб керувати нею. Ні в чому, можливо, не виявився так виразно видатний адміністративний талант Хмельницького, як у тому, що він ці малокультурні, недисципліновані народні маси, які вирвалися з рамок одного суспільного й державного устрою та створювали, керуючись лише неясним інстинктом, нові форми суспільності й державних відносин, – умів тримати в певному ладу, координувати їх, управляти ними, притому – у дуже складних і скрутних зовнішніх умовах і за глибокого роздвоєння всередині самого національного організму України.

Зовнішні політичні відносини містили в собі величезні труднощі. Хмельницький залишив не розв’язаним вузол, яким він пов’язав так квапливо Україну з Москвою, – конфлікт зовнішньої політики і ще серйозніший конфлікт на грунті державних відносин. Політичний кругозір козацької старшини швидко розширювався, день у день вона зростала політично, і в головах сподвижників Хмельницького початкові невиразні уявлення вимальовувались усе чіткіше, складаючись в ідею автономної держави, висловлену вже досить виразно через рік у Гадяцькому трактаті з Польщею. У цій державі, що обіймала всю етнографічну територію України й була організована на конституційних виборних засадах, гетьман був володарем – главою всестанової державної організації, головою всього народу, а не лише козацького війська. Відносини цієї автономної держави з московським урядом, московським царем, могли бути тільки відносинами васальності, визнання верховенства, протекторату. Московський же уряд хотів скористатися смертю Хмельницького, щоб ввести в Україні своє управління, поставивши тут своїх воєвод і фінансових агентів, обмежити владу гетьмана сферою козацького війська і підпорядкувати московському патріарху українську церкву, доти цілком автономну, що визнавала над собою лише цілком номінальне верховенство константинопольського патріарха. Весь устрій українського управління з його принципами вільного обрання, суверенності народу і відповідальності перед ним суперечив строго монархічному устрою Московської держави з його нещадною централізацією, і тому з точки зору московської бюрократії дійсно підлягав перебудові й скасуванню, як і застерігав Хмельницького шведський король.

Стикаючись із такими прагненнями московської політики, українські автономісти, від Виговського до Мазепи, почергово намагалися спертися на ті самі політичні сили, в яких шукав опертя вже Хмельницький: на Туреччину та Крим, Польщу, Швецію. У союзі з ними носії ідеї української автономії намагалися скинути з себе залежність від Москви та забезпечити автономію України. Але у Москви виявилась мертва хватка. Так нерішуче прийнявши протекцію над Україною, вона потім, коли приєднання України стало доконаним фактом, трималась за неї затято. Переконавшись, що всієї України вона втримати не в змозі, Москва відмовилась від земель на захід від Дніпра (правобережних), залишивши їх Польщі, що викликало величезне обурення українських патріотів, які нарікали на цей поділ української і вужче – козацької території, тим більше, що цей важливий крок московський уряд зробив без їхньої участі та відома. Зате лівобережної України (на схід від Дніпра) та Києва з околицями Москва не випускає з рук і при цьому настирливо й неухильно, ні перед чим не зупиняючись і нічим не соромлячись, проводить політику обмеження української автономії, утисків самоврядування, а з огляду на опір козацької старшини, щоб підірвати її силу й опозицію, користується внутрішнім роздвоєнням, антагонізмом старшини і народних мас.

Для розуміння цього політичного процесу нам треба ознайомитися тут, хоча б у загальних рисах, з новим устроєм України, що формувався у цей час, та з її суспільними відносинами, бо це дає нам ключ до розуміння багато чого у подіях тієї доби. Ми тільки повинні пам’ятати, що маємо справу з відносинами, які ще цілком не визначились, формами, котрі ще багато в чому не затвердилися й пізніше недорозвинулись до повної визначеності внаслідок несприятливих обставин.

Почнемо з організації України. Засадами її послужив давній устрій козацького війська, вироблений протягом ХVІ–ХVІІ ст., тільки в більшому масштабі, наданому йому Хмельниччиною.

Ми знаємо, що до козацького війська, козацького «присуду» здавна залічували себе значні маси селянського й міщанського населення, і тільки репресії та обмеження польського уряду стримували їхнє зростання. Тепер ці обмеження зникли; цифри реєстру залишалися на папері. Потреба у військових силах змушувала, навпаки, всіляко сприяти збільшенню кількості козаків, заліченню до козацького звання, й кожен, хто мав кошти для спорядження у похід і віддавав перевагу вільному станові козака, безперешкодно «писався в козаки».

Одночасно з таким розширенням меж козацтва козацький устрій перетворюється на адміністрацію більш загального характеру. Затяжний конфлікт з польським урядом тримає країну у воєнному стані протягом низки років, і цей тимчасовий стан починає перетворюватись у норму. Очільник козацького війська – гетьман зі своїм штабом, який представляв тимчасовий уряд краю, перетворюється на уряд постійний і займає місце зниклої польської адміністрації.

Його штаб, що носить назву «генеральної старшини»: генеральний обозний, генеральний суддя, генеральний осавул, генеральний писар, які носять титули «генеральних» для розрізнення з такими ж «полковими» чинами, котрі є в кожному полку і складають штаб і раду полковника, – отримує характер ради міністрів при голові уряду. Край, який перебуває під гетьманським «регіментом», поділяється на полки, і територія, з якої комплектується даний полк, повністю переходить під владу полковника, що є не лише очільником свого полку як військового контингенту, а й правителем приписаної до нього території, займаючи місце польських старост. Уже з 1630-х рр. ми зустрічаємося з такими полковниками, пов’язаними з певними територіями, де козацька старшина здійснювала свої адміністративні й судові права над козацьким населенням, яке виключало себе з підсудності будь-якій іншій адміністрації. Гніздяться вони головним чином у королівщинах, якими правляча шляхта у першу чергу поступалася козацтву (полки Чигиринський, Черкаський, Корсунський, Білоцерківський і т.д.), але охоплюють і приватні маєтки (бачимо у 1630-х рр. окремий полк Лубенський, у маєтках Вишневецьких). Після того, як повстання скасувало коронні староства й магнатські латифундії, козацькі власті могли закріпити за собою не лише всю повноту влади стосовно козачого населення, а й поширити її на інші стани за рахунок зниклої старостинської та домініальної влади. Військовій владі підпорядковується і селянське, не служиле населення та значною мірою також міщанське, взагалі надзвичайно багаточисельне, оскільки маса громад, цілком позбавлених будь-яких ознак торговельно-промислових поселень, звуться «городами», містами. У принципі ці міста й містечка мали користуватися самоврядуванням за типом німецького права; але військові повноваження полковника та полкової старшини на практиці призводять не лише до цілковитого підпорядкування містечок зі спрощеною, «ратушною» організацією, а й до вельми відчутної залежності більш значних міст з повною системою «магістратів німецького права».

У зв’язку з воєнними й політичними обставинами, склад цієї покозаченої території мінявся; загалом вона охоплювала території колишніх воєводств Київського, Брацлавського й Чернігівського (Західна Україна залишилась у status quo, у володінні Польщі). У зв’язку з тими самими обставинами, мінялися кількість полків, їхні назви й території. У реєстрі 1649/50 р. бачимо 16 полків: на правому березі Дніпра Чигиринський, Черкаський, Канівський, Корсунський, Білоцерківський, Уманський, Брацлавський, Кальницький і Київський, на лівому – Переяславський, Кропив’янський, Миргородський, Полтавський, Прилуцький, Ніжинський і Чернігівський. ^{II, 273-274} Підрозділами полків були сотні, на чолі яких стояли сотники з тими ж військово-адміністративними компетенціями. Міста й містечка, втім, користувалися самоврядуванням на взірець німецького права і лиш опосередковано залежали від козацької адміністрації, яка стосовно них зайняла місце польських старост, державців та поміщиків ^{II, 273-274}. Склад полків та їхня чисельність були дуже неоднакові; навіть у згаданому реєстрі кількість сотень у полках коливається від 7-ми до 20-ти, а козацькі контингенти – від тисячі до трьох з лишком тисяч; насправді ж коливання були ще значніші.

Інститут полкової влади становить головну основу нового устрою, і з плином часу її повнота мала тенденцію посилюватись і зміцнюватися, з одного боку, набуваючи дедалі більшої визначеності й самодостатності щодо влади гетьманської, з другого боку – поступово поборюючи елементи народовладдя у внутрішніх відносинах полку. Поступово вона набуває самовладного і безвідповідального характеру стосовно членів полку, що їм спершу належав і вибір полковника (який, однак, постійно конкурував з гетьманським призначенням), і вирішення найважливіших питань полкового життя. З іншого боку, влада полковника надзвичайно посилюється також у взаєминах з його найближчими помічниками: полковою старшиною і сотниками, начальниками дрібніших округ, на які ділилися полки; у послабленому, «мініатюрному» вигляді вони відображали в собі владу полковника.

Взагалі принцип одноособової влади, воєнної диктатури, що створювався небезпечними, критичними умовами життя краю, постійно боровся з принципом козацького народовладдя. Принципи виборності й колегіальності козацьких чинів, широкої участі у їхньому врядуванні мас, які могли щохвилини зажадати від них звіту, замінити й суворо з них спитати, – республіканські принципи, вироблені у козацьких колах тривалим життям козацької республіки, були, в теорії, повністю перенесені на нове військово- народне управління. У принципі їх мали дотримуватися в усій повноті. Гетьман обирається вільним вибором військової «ради» – козацького зібрання, що не знало, як і його прототип – давньоруське віче, ніяких спеціальних норм представництва. У раді брали участь усі козаки, хто на неї прийшов, голосуючи кожний за себе. Хоча пізніше зверталася увага на те, щоби, для правомочності рішення ради, в ній брали участь представники всіх полків (відсутність цієї умови давала привід не визнавати рішення ради тим полкам, козаки яких не брали в ній участі), однак жодних норм пропорційного представництва, обрання депутата чи представницьких повноважень не існувало ні тоді, ні пізніше. Цій же військовій раді належало й вирішення найважливіших питань політичного життя. У принципі їй підлягали, власне, всі важливі питання поточного управління, війни й миру. Але відтоді як козацтво стало такою величезною масою, розсіяною на такій величезній території, військова рада стала механізмом незграбним; функціонування її ускладнювалося різними формальностями, які ніколи не отримали цілком визначеного розв’язання. Тому обговорення та вирішення питань поточного управління й політики фактично переносились у раду старшини, а за військовою радою залишились найбільш кардинальні питання: обрання чи зміщення гетьмана, встановлення відносин із суверенною державою – визнання її верховенства, санкція форм залежності від неї. Решта відійшла до ради старшини, що кінець кінцем відтіснила й позбавила будь-якого значення військову раду.

Рада старшини мала своїм ядром раду генеральної старшини, себто найближчий штаб і раду міністрів гетьмана. Крім того, сюди входили полковники та «значні» особи, які, хоч і не займали посад генеральних чи полковницьких, але за своїм впливом у війську, за своїми заслугами, зв’язками тощо посідали помітне становище в ньому (те, що позначається пізніше виробленим терміном: «значний військовий товариш»). Більш чи менш повний склад цієї ради, яка збиралася на запрошення гетьмана або із власної ініціативи, залежав від більшої чи меншої важливості питань, поставлених на обговорення, і від тих обставин, в яких відбувалася нарада. Сфера впливу і значення ради залежали від становища, що його посідав гетьман, і від ступеня залежності чи незалежності від нього старшини. У теорії старшина та її рада були незалежні від гетьмана: старшину, як і гетьмана, мало обирати військо. Козаки сотні мали обирати свого сотника, козаки полку – свого полковника, полковники та решта старшини мали обирати генеральну старшину. Таким чином, рада старшини, як і гетьман, мала слугувати органом суверенної волі народу-війська, складаючись з його обранців і представників, органом лише більш стійким, ніж гетьман. Тимчасом як останній міг бути змінений будь-якої хвилини рішенням військової ради, – зміна складу старшини потребувала процесу складнішого й тривалішого. Таким чином, влада старшини була корективом можливої несталості гетьманської влади, так само, як і випадковості й мінливості рішень військової ради, і мала надавати політиці народу-війська більшої сталості.

З цієї точки зору перенесення зі сфери відання військової ради до ради старшини питань поточного управління й поточної політики не порушувало б різко інтересів народовладдя. Але річ у тому, що практика вже далеко розійшлася з теорією, з принципами демократичного устрою козацького війська, і в дійсності конкуренція військової ради з радою старшини набула характеру боротьби козацького демосу зі старшинською олігархією. Старшина, склавшись у яскраво виражений суспільний клас, з певними становими, економічними та політичними прагненнями, відсуваючи на другий план військову раду, взагалі намагається відсторонити рядове козацтво, козацьку «чернь» від будь-якого впливу на політику та управління. Вона силкується захопити до своїх рук долю гетьманського уряду, підкорити своєму впливові заміщення посад генеральної старшини, полковників та інших військових чинів і у такий спосіб зосередити фактично у своїх руках все управління, усунувши чи послабивши до звичайних формальностей виборну систему, козацьке народовладдя, – як, з другого боку, намагається звільнитися від втручання в управління та внутрішні відносини України зі сторони московського уряду. Та ця боротьба на два фронти виявляється для неї непосильною. Козацькі маси підтримують московський уряд проти старшини. З іншого боку, козацька «чернь» знаходить співчуття й підтримку в народних масах, оскільки політична боротьба козацької «черні» зі старшиною ускладнювалася боротьбою суто класовою, на грунті суто економічних та суспільних відносин, і ця запекла боротьба тільки розхитує у своїх основах конституційні форми українського устрою, і без того не особливо міцні, які ледве почали складатися.

Як видно вже з попереднього короткого нарису, у козацькому устрої були вельми цінні основи конституційного (республіканського) ладу, але вони потребували дуже ретельного пристосування до вимог загальнодержавного управління, вмілого розроблення й нормування їхніх форм. Але нічого цього не було зроблено, і суперечності, в які ввійшов цей козацький устрій з перших кроків, своєчасно не усунуті, вельми суттєво спотворили ці цінні основи конституційного ладу.

Вже саме лише поєднання республіканських форм із суто військовим характером устрою містило в собі величезні труднощі. Військова організація потребує великої дисципліни, субординації органів та сильної, диктаторської влади вождя. Дивовижний дух організації, взагалі вражаючий нас у козацтві – цій напівдикій орді, з погляду багатьох нинішніх дослідників, – умів поєднувати ці два майже несумісні принципи: суворої військової дисципліни та необмеженого народовладдя. Доки до ватажка, до його талантів і чесності, мали довіру, його не стримували – він користувався диктаторською владою у воєнний час, у поході, під час кампанії, і звертався до голосу ради, коли й оскільки вважав це за потрібне. Його не обмежували в переговорах, у призначеннях, у різноманітних розпорядженнях, і він діяв на свій страх і ризик майже так широко, як сам того хотів.

Такою диктаторською владою користувався Хмельницький серед хронічної, переміжної боротьби з Польщею, яка вимагала надзвичайного напруження. Такої широкої влади прагнули і його наступники. Але такі періоди військових диктатур, ненормального стану, не могли сприятливо відбиватися на конституційному розвиткові відносин. Гетьманів обтяжує контроль військової ради і навіть старшини. Вони воліють обходитись без них, правити з участю тісного кола довірених прихильників. Вони заміщують від себе, без вибору війська, посади полковників та генеральної старшини, цим намагаються зміцнити своє становище й свою владу.

У цьому ж сенсі діяло й інше протиріччя, приховане у новому устрої. Будучи за своєю суттю військовим, себто охоплюючи собою лише військовий, козацький стан, фактично гетьманське правління перетворилося на загальнодержавне й намагалося зберегти за собою це значення. Гетьман розглядає себе як главу держави і розглядається як такий українським населенням; за гетьманом і його міністри – генеральна старшина та рада старшини дивляться на себе як на вищі органи загального управління. Їм справді доводилось займатися питаннями, що далеко виходили за межі суто козацьких інтересів, стосувалися інших станів, тимчасом як військова рада репрезентувала лише козацький стан і, власне, не могла мати голосу в питаннях, дотичних до інших станів. Усвідомлення цього протиріччя знайшло свій прояв у формулі Гадяцької конституції 1658 р.: гетьман має обиратися станами й представниками міст України, себто військом, шляхтою, духівництвом (можливості такого ж права за селянським станом тоді не підозрювали). Але ця конституція не мала свого здійснення на практиці, і вказане протиріччя продовжувало існувати. Між поняттям загальнодержавного правління та правлінням військовим залишалася щілина, яку не вдалося заповнити. Без сумніву, це справляло певний вплив на поступове послаблення значення військової ради, як і, з другого боку, полегшувало втручання в українські відносини московського уряду.

Це втручання особливо згубно відбилося на долі української демократії. Правління українського демосу так глибоко суперечило всьому державному устрою Москви, що у сфері впливу цієї останньої йому не могло бути місця. Москва підтримувала іноді гетьмана, якщо мала до нього довіру, часом ставала на бік старшини, коли не довіряла гетьманові; але з демосом вона не могла мати нічого спільного, хоча він і намагався іноді знайти у неї сприяння у своїй боротьбі зі старшиною, і Москва користувалася його привидом, щоб тероризувати старшину. Визнавши за традицією за військовою радою право вибору гетьмана, Москва взагалі схильна була ігнорувати насправді її участь, старшина з гетьманом, маючи підтримку у московської бюрократії, ігнорували її також. Тому з часу капітуляції старшини перед Москвою (в останній чверті ХVІІ ст.) військова рада втрачає будь-яке значення, і все переходить до рук старшини. Та це була досить сумнівна перемога: плоди боротьби старшини з козацьким демосом зібрав московський централізм, підпорядкувавши до того часу старшину своєму контролю й обмеживши її так, що їй, власне, залишилася тільки ілюзія управління. Правила Україною вже московська бюрократія.

Колишні принципи козацького демократизму втримались у повній силі й чистоті лише на Запорожжі, себто у козаків, що жили поза полковим устроєм України, у степових просторах нижнього Дніпра. Вони мали свою особливу організацію, центром якої був «кіш» – Січ на Дніпрі, і своє врядування, на чолі якого стояв кошовий отаман, обраний військовою радою. Віддавна існувало певне суперництво між козацтвом запорозьким, де групувалися найбільш радикальні елементи, і козацтвом «городовим», яке жило в осілих місцевостях Наддніпрянщини, організованих тепер у полковий устрій. Тепер, цілком зберігши в себе давнє народовладдя, управління військової ради, Запорожжя особливо несхвально дивилося на намагання української старшини захопити владу у свої руки, відтіснивши на другий план козацький демос, і незмінно підтримувало цей останній у його боротьбі зі старшиною. За старими традиціями польських часів, коли Запорожжя дійсно слугувало центром козацтва, воно претендує й тепер на керівну роль в українських справах, вимагає, щоб гетьмани обиралися на Запорожжі, і кошові часто відмовляються підкорятись гетьманові, особливо коли останній є ставлеником старшини, до якої Запорожжя ставилося вельми вороже.

Усі ці протиріччя в устрої України, недосконалості її устрою, конкуренція різних елементів і тертя різних органів управління так не давалися взнаки під час керування Хмельницького, під його сильною рукою. Завдяки своєму високому авторитету й чару свого імені у козацтві, яке дивилося на нього як на свого природженого ватажка й героя, Хмельницький при своїх видатних талантах правителя встигав згладжувати шерехатості відносин і рухав досить успішно цей важкий, неприпасований механізм. Це було нелегко, і Хмельницького нерідко зраджували засоби морального впливу, й він звертався тоді до терору, а людей, що викликали в нього побоювання, позбувався без церемоній. А його наступники не володіли ні його чаром, ні його талантами та енергією, яка ні перед чим не зупинялася, і внутрішні колізії українського устрою почали виходити назовні, ускладнюючись соціальними відносинами – зіткненням старшини з козацьким демосом та ще ширшими масами народу на грунті соціально-економічних відносин. Про цей соціально-економічний антагонізм, що справив вельми потужний вплив на подальшу долю України, я мушу сказати тут кілька слів.

Ми бачили, що козацтво на початку ХVІІ ст. склалося у суспільний клас, напівпривілейований військовий стан, який претендував на право польського військово-служилого стану, себто шляхти. Станові ідеї були засвоєні особливо вищими верствами його – родовитим козацтвом, що займало вищі посади у війську, вирізнялося достатком і пишалося заслугами своїми і своїх родин. Воно дивилося на себе як на вищий, привілейований стан. Хоча воно боролося проти польсько-шляхетського режиму, однак у його уявленні суспільні відносини складалися не інакше як на взірець тієї ж станової держави, насамперед тієї ж Польщі, у порядках якої воно зросло. Починаючи з Хмельницького й закінчуючи останнім українським демагогом Петриком (кінця ХVІІ ст.), українська інтелігенція загалом і козацька старшина зокрема не уявляла собі суспільного устрою без станових привілеїв, без підданих і панів, і їхні почуття зачіпало тільки те, що панами були поляки, люди чужої народності й віри, або те, що претендували на панування люди худорідні, не заслужені. «Кто козак – будет вольность козацкую иметь, а кто пашенный крестьянин – тот будет должность обыклую царскому величеству отдавать», – виголошує у великоруському перекладі одна зі статей, запропонованих урядом Хмельницького московському уряду у 1654 р. А його посли – представники козацької старшини – під час переговорів випрохували у московського уряду для себе грамоти на маєтки й домагалися, щоб у них було спеціально згадано про необмежені права їх над селянами, які виявляться у цих маєтках або будуть ними наново поселені.

Вищою мірою характерно, що грамот цих посли Хмельницького не наважувались нікому пред’явити в Україні, і вони залишились таємницею. В цьому виявилось усвідомлення суперечності таких станових прагнень старшини із прагненнями та настроями народних мас. До всього, що нагадувало бодай віддалено шляхетсько-панщинні порядки, ці народні маси ставились надзвичайно підозріливо й вороже. Потрібен був час, щоб зламати цю силу народного опору, і тому процес створення нового панівного стану з козацької старшини та закріпачення селянства починає розвиватися цілком відчутно лише наприкінці ХVІІ ст., коли старшина знайшла для своїх станових прагнень опертя у московському уряді. Але існування станових і кріпосницьких тенденцій у своєї інтелігенції, у козацької старшини український народ відчув дуже скоро. До нашого часу збереглася чудова народна дума «Про запорозького гетьмана Ганжу Андибера» – одна з кращих за своїми поетичними достоїнствами та свіжістю історичного колориту. Дума змальовує контраст «аристократствуючої» старшини, яку дума називає «дуками-срібляниками» і навіть «ляхами», та козацької «голоти» або черні. Вона зображує сцену у степовій корчмі, де п’ють «три ляхи дуки-срібляники»: Гаврило Довгополенко переяславський, Війтенко ніжинський і Золотаренко чернігівський (полковники). Туди ж приходить обдертий козак-нетяга; «дуки» знущаються з нього, але потім виявляється, що цей голодранець – гетьман «запорозький» Ганжа Андибер, в особі якого дума змальовує, мабуть, Брюховецького, виставленого ультрадемократичним Запорожжям проти представника старшини – переяславського полковника Сомка (Довгополенко думи). На заклик Ганжі до «рік низових, помічниць Дніпрових» козаки приносять йому дорогі шати й знаки влади. Дуки, після такого перетворення, запрошують Ганжу до своєї компанії –

IV, 207 Присунься ти до нас, кажуть, ближче,

Поклонимось ми тобі нижче,

Будем радиться, чи гаразд добре на славній Україні проживати!

Але Ганжа нехтує їхнім товариством і доручає своїм козакам провчити зарозумілих старшин, що ті й виконують із цілковитою готовністю:

- Гей, козаки, – каже, – друзі, молодці!

Прошу я вас, добре дбайте,

Сих дуків-срібляників за лоб, наче волів, з-за столу виводжайте,

Перед вікнами покладайте, у три березини потягайте,

Щоб вони мене споминали, мене довіку пам᾽ятали!

Тоді ж то козаки – діти, друзі, молодці – добре дбали,

Сих дуків-срібляників за лоб брали,

Із-за стола, наче волів, виводжали,

Перед вікнами покладали, у три березини потягали

І ще стиха словами промовляли:

«Гей, дуки, дуки, за вами всі луги й луки,

Ніде нашому брату, козаку-нетязі, стати -

Й коня попасти!» -

Ей дуки, дуки, за вами всі луги і луки,

Ніде нашому брату, козаку-нетязі, стати

й коня попасти. IV, 207

Представниками «дук» виступають у думі історичні особи досить раннього часу – діячі 1660-х рр. Отже, вже вони закарбувалися у народній пам’яті, під впливом демагогічної агітації Запоріжжя, як типові представники панських тенденцій старшини.

Справді, в історичних фактах контраст старшини й «черні» виступає цілком відчутно вже безпосередньо після смерті Хмельницького, хоча поки що головним чином у сфері політики. Партія старшини намагається відтіснити гетьмана, обраного військовою радою, провести свою людину і взагалі відтіснити військову раду та козацьку «чернь» на другий план. В оборону козацьких мас та військового правління виступає Запорожжя й агітує серед черні. Противники старшини шукають підтримки у московського уряду, яке й користується цим роздвоєнням у власних цілях, щоби збити старшину з позиції, зламати її прагнення до автономії і змусити до поступок у питаннях політики ціною недоторканності станових інтересів. Питання станові та економічні ще не виступають у цілковитій визначеності; ми зустрінемося з ними у такій цілком визначеній формі лише через чверть століття. Але саме протиставлення «панів» і «черні» дає зрозуміти, що вже в цій боротьбі, яка починається наприкінці 1650-х рр. і триває потім у 1660-х, були задіяні інтереси класові й економічні, що надавали політичній боротьбі її запеклість та затятість.

Ці класові й економічні конфлікти дуже ускладнювали суто політичний, організаційний процес. Але українське суспільство жило швидко й прискорено проходило школу самостійного політичного життя. Створивши експромтом нову організацію Гетьманщини, воно, мабуть, устигло б підготувати її до вимог життя і ввести у русло нових відносин класові та економічні протиріччя. Для цього потрібен був лише певний період більш-менш спокійного й вільного існування. Та саме цього й не було. Українському суспільству довелося жити у стані кризи, постійно бачачи перед собою перспективу загибелі усього завойованого. З усіх сторін жадібно чатували сусіди-вороги, користуючись будь-яким розбратом, будь-яким складним становищем правлячої партії, щоб роздмухати смуту й використати її для себе. Доводилося жити невідкладними інтересами хвилини, приносячи їм у жертву все. Засади нової української конституції безжально спотворювалися, замість того, щоб планомірно й доцільно розвиватись, і потім її ж недоліки використовувалися проти неї, коли, зупинена у своєму розвитку, вона застигла у такому недокінченому вигляді, під пригноблюючою рукою московської бюрократії.

Устрій Гетьманщини ще дуже мало вивчений, особливо для цього, більш раннього, часу. Можна вказати: Лазаревского, «Описание старой Малороссии», ІІ–ІІІ, його ж «Сотники» (Рус. архив, 1873), «Суды в старой Малороссии» (1898, VH). Слабченко: «Малорусский полк в административном отношении» (1909). Модзалевский: «Очерки по истории Лохвицкой и др. сотень» (1906). Миллер: «Суды земские, гродские и подкоморские в ХУІІІ в.» (1896).

Лазаревский А. Описание старой Малороссии: Материалы для истории заселения, землевладения и управления / А. Лазаревский. – Т. І: Полк Стародубский. – Киев: Типография К. Милевского, 1888. – 470 с.

Лазаревский А. Описание старой Малороссии: Материалы для истории заселения, землевладения и управления / А. Лазаревский. – Т. ІІ: Полк Нежинский. – Киев: Типография К. Милевского, 1893. – 522 с.

Лазаревский А. Описание старой Малороссии: Материалы для истории заселения, землевладения и управления / А. Лазаревский. – Т. ІІІ: Полк Прилуцкий. – Киев: Типография Императорского Университета св. Владимира, 1888. – 426 с.

Лазаревский А. Очерк из быта Малороссии в XVIII веке. Сотники / А. Лазаревский // Русский архив. – М.: Типография В. Грачева и Ко, 1873. – Вып. 3. – С. 341-388.

Лазаревский А. Суды в старой Малороссии / А. Лазаревский / / Киевская старина. – 1898. – Т. LXII: июль-август. – С. 75–115.

Слабченко М. Малорусский полк в административном отношении: (Ист.-юрид. очерк) / М. Слабченко. – Одесса: типография «Техник», 1909. – 436 с. – (Записки Новороссийского университета Историко-филологического факультета; Вып. 1).

Модзалевский В. Очерки по истории Лохвицкой, Сенчанской, Чорнуской, Куренской и Варвинской сотен, вошедших в состав Лохвицкого уезда / В. Модзалевский. – Киев: типолитографическое товарищество Н. Гирич, 1906. – 201 с.

Миллер Д. Очерк из истории и юридического быта старой Малороссии. Суды земские, гродские и подкоморские в ХVІІІ в. / Д. Миллер // Сборник харьковского историко-филологического общества. – Т. 8. – Харьков: Типография Губернского правления, 1896. – С. 63–243.

Мякотин В. Очерки социальной истории Малороссии. 1. Восстание Богдана Хмельницкого и его последствия / В. Мякотин / / Русское богатство. – 1912. – № 8: август. – С. 149–186; № 9: сентябрь. – С.100-130; № 10: октябрь. – С. 76-100; № 11: ноябрь. – С. 185-198.

Шафонский А. Черниговского наместничества топографическое описание с кратким географическим и историческим описанием Малые России / А. Шафонский – К.: Изд. М. Судиенко, 1851. – 697 с.

Джерело

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори: У 50 т. / редкол.: Г. Папакін, І. Гирич та ін. – Львів : Світ, 2002 – Т. 22: Нарис історії українського народу /упор. І. Гирич, В. Кавунник. – 2015. – C. 225-236. – (Серія «Монографічні історичні праці»)