ІІІ. Культура и побут

Михайло Грушевський

Якщо період розселення супроводжувався тимчасовим зниженням культурного рівня слов’янських, у тому числі й українських, племен, то століття по розселенні – VIII, ІХ і Х, епоха початків державної організації, була, безсумнівно, часом їх вельми інтенсивного культурного розвитку. Дані лінгвістики, що відіграють головну роль при дослідженні слов’янського побуту перед розселенням, для цього наступного часу можуть комбінуватися з тогочасним чи трохи пізнішим історичним матеріалом (ХІ – ХІІ ст.) й даними археологічними, почерпнутими із вмісту розкопок і знахідок, і в сумі ці дані змальовують нам досить грунтовний образ того культурно-побутового тла, на якому розвиваються суспільні і політичні відносини у період сформування Київської держави (ІХ – Х ст.).

Загальний культурний рівень наших племен у цей час стоїть уже досить високо. Рільництво, початки якого сягають іще часів спільноарійських, виступає тепер у них уже в повному розвитку, як головна частина господарства. Навіть у найменш культурних землях, як, напр., у деревлян, хліборобство є звичайним заняттям; у поганських могилах деревлян і сіверян знаходили серпи й зерна декількох різновидів хліба. Пам’ятки ХІ ст. дають уже дуже великий асортимент хлібних і городніх рослин (пшениця, овес, жито, ячмінний солод, просо, горох, мак, льон – для волокна й олії), так само як і рільничих знарядь. Існувало збирання сіна, городництво і садівництво. Скотарство, мисливство, рибальство, хоча й вельми розвинуті, як засоби прогодування відходять дедалі більше на другий план. Мисливство головною метою має добування цінного хутра або стає розвагою вищих класів. Розводять свійську птицю – явище дуже пізньої культури; у menu княжого агента часів Ярослава (першої половини ХІ ст.) курка є такою ж звичайною стравою, як хліб і каша.

У лісистій смузі, з її піщаним, малородючим грунтом, було дуже розвинуто і мало велике значення у господарстві бджільництво, у формі бортництва (борти – дерева з видовбаними для бджіл дуплами; набагато рідше зустрічаються вказівки на пасічництво, себто розведення бджіл у вуликах). «Мед і хутра», «хутра, віск, мед і риба» – це головні продукти земель Київської держави Х ст., предмети їхнього багатства: ними населення дає данину уряду й торгує з сусідніми землями. Мед широко застосовувався й у домашньому побуті, особливо у вигляді хмільного напою, однаково у нижчих та вищих класів. Навіть жебракам Володимир у літописній розповіді посилає мед.

З ремесел і взагалі форм обробної промисловості у повному розвитку бачимо обробку шкіри й волокна, дерева, глини й металу – теслярство, гончарство, ковальство. У глухій Деревлянській землі археологічні дослідження не лише виявили сліди обробки заліза, а й змушують припускати видобуток його на місці з болотної руди. Взагалі металічні вироби із заліза, міді й бронзи, срібла, рідше – золота вельми часто зустрічаються в українських могилах з часів слов’янської колонізації (особливо в землі полян та сіверян); здебільшого вони вийшли з рук місцевих ремісників – навіть деякі вироби більш художньої, ювелірної техніки.

Їжа цього часу також вийшла вже із стадії примітивної невигадливості дикуна. Хліб, каша, варені овочі й м’ясо (мабуть, у більшій кількості, ніж тепер) були їжею народу. Хліб замішували на дріжджах і пекли в печі; м’ясо здебільшого їли варене. Найпоширенішим напоєм був мед; у великому вжитку були також пиво і квас; вино було рідкістю. Їжу вищих класів характеризує такса для утримання княжих агентів ХІ століття: агент («вірник») одержує від обивателів для себе й свого слуги щоденно хліб, пшоно й горох на кашу, сир, двійко курей, дрібок («головажень») солі; теля й відро солоду на пиво на тиждень; у пісні дні замість м’яса – рибу.

Одяг вирізнявся ще більшою простотою; назви його ще дуже мало спеціалізовані. Його складали сорочка, штани, свита, у багатих поверх її – плащ; на ногах – різновид плетених панчіх і шкіряні чоботи, або поршні; на голові – шкіряна або плетена шапка. Предметом вишуканості слугували парчеві матерії візантійської і східної роботи, дорогі хутра й золоті прикраси (ланцюжки, медальйони, сережки, скроневі підвіски). У небагатих класів були у широкому вжитку прикраси із срібла, часто низькопробного (шийні обручі, браслети, персні, скроневі підвіски і т. ін.), а також привезені зі Сходу скляні прикраси.

Багатші будинки облаштовувалися високими, у вигляді двох поверхів; кімнати були опалювані й холодні. Житло оточували господарські будівлі й комори. Усе це робилося з дерева (а у степових місцевостях, мабуть, як і тепер, – з обмазаного глиною плетива) [Такі глиняні оселі тут існували ще до епохи слов’янського розселення, на межі кам’яної і металічної культури (т. зв. домікенська культура)]. Усі кам’яні будівлі – пізнішого, чужого походження, і термінологія її складається із запозичених грецьких та німецьких слів.

У сфері психофізичній, у характері слов’ян узагалі та українських племен зокрема, чужоземні відомості відзначають, з одного боку, добродушність і привітність, з іншого – войовничість, волелюбність і відсутність солідарності та громадської дисципліни. Привітність і гостинність русі, як і взагалі слов’ян, були загальновідомі, так само, як і суворість сімейних відносин – вірність слов янських дружин [ ^{ІІ, 34} Свідоцтва візантійців – Прокопія, Маврикія, і арабів – Ібн Даста, Ібн Якуба ^{ІІ, 34}].

Привітності й щирості, відзначеним ще Прокопієм, відповідали риси вдачі, поетичної, веселої, охочої до розваг. Пісня й музика були нерозлучними товаришами усіх видатних моментів життя наших предків. «Съ плясашемъ, гудешемъ и плескашемъ» справлялися весілля. «Долгими пѣснями» прощається з життям русинка в описаному Ібн Фадланом похороні руського купця. «Игрища межю селы», на них ігри й танці та «вся бѣсовскыя пѣсни» були загальнопоширеною приналежністю народного побуту.

Такою ж неодмінною ознакою будь-якого свята було бенкетування. «Руси есть веселіе пити, не можемъ безъ того жити», – такий афоризм вкладає київський книжник XІ ст. в уста Володимира Великого; його справджували веселі Володимирові бенкети, де меди лилися ріками. Поганські церемонії не обходилися без пиятики; «через рік після смерті небіжчика, – розповідає арабське джерело ІХ ст., – беруть дзбанів двадцять меду, несуть на могилу, там збираються родичі, їдять і п’ють». Це ритуальне бенкетування перенесено було потім і на християнські свята.

Загалом, усіма цими рисами визначається вдача м’яка, весела, забарвлена поезією. Xарактеристика полян, подана найдавнішим літописом, – «обычай имяху тихъ и кротокъ», – знаходить собі підтвердження і в інших звістках. Але цієї «сумирності», звичайно, не потрібно перебільшувати. Розбійницькі походи Русі ІХ-X ст. супроводжуються зовсім іншими відгуками про її характер. «Вони відважні й сміливі: напавши на чужий народ, не відступають, аж поки знищать його зовсім»; «народ жорстокий і немилосердний, без тіні жалю до людей», – так характеризуються військові дружини Русі у сучасних їм арабських і грецьких письменників, і ніяк не можна відносити ці характеристики виключно до варязьких контингентів руських дружин.

Релігійний світогляд дохристиянських часів мав у своїй основі культ природи, у досить примітивній, слабо розробленій формі. Русько-слов’янська міфологія взагалі досить бліда й неясна, не лише внаслідок нестачі відомостей, а й унаслідок власної бідності: судячи з усього, слов’янське плем’я не мало особливої схильності до релігійної творчості.

Найраніше джерело – Прокопій говорить про «слов’ян» і «антів», себто про племена південнослов’янської та української групи, що вони шанували одного бога, володаря всесвіту, котрий виявляв себе у метеорологічних явищах, і поруч із ним другорядні божества та різні надприродні істоти, кажучи нашою мовою. У пізніших згадках пам’яток до первісного головного бога найближче підходить Перун, бог грому (від пьрати – уражати); але це вже разом з тим і спеціалізація початкового загального поняття, як і Даждьбог-Хорс – божество сонця [Ці два імена – Даждьбог і Хорс фігуруть як два окремі божества; чи це помилка пізнього книжника, чи сонячне божество справді спеціалізувалося у два окремих уявлення, важко сказати категорично], Сварожич – вогонь і т. д. Безсумнівно, що в цьому напрямку від «єдиного» бога неба і світла до спеціальних, натуралістичних божеств ішов розвиток міфологічних ідей. Паралельних божеств – представників світлих і темних сил ми не бачимо: скільки-небудь визначеного дуалізму у релігійному світогляді українських, як і взагалі слов’янських, племен не помітно.

Головні божества мають певні риси індивідуалізації; літописний опис ідола Перуна, поставленого в Києві, або розповідь Ібн Фадлана про людиноподібних ідолів руських божеств указують й на початки антропоморфізму. Але це були лише слабкі початки, й індивідуальність слов’янських богів виступає ще дуже слабо; ми не знаходимо надійних вказівок на генеалогію богів; цікавий також щодо цього факт – відсутність богинь в українській і взагалі слов янській міфології [Різні Весни, Лади, Морани, Живи і т. ін.. спираються почасти на непорозуміннях, почасти на відомостях ненадійних чи й зовсім апокрифічних].

Головні божества мають певні риси індивідуалізації; літописний опис ідола Перуна, поставленого в Києві, або розповідь Ібн Фадлана про людиноподібних ідолів руських божеств указують й на початки антропоморфізму. Але це були лише слабкі початки, й індивідуальність слов’янських богів виступає ще дуже слабо; ми не знаходимо надійних вказівок на генеалогію богів; цікавий також щодо цього факт – відсутність богинь в українській і взагалі слов’янській міфології [Різні Весни, Лади, Морани, Живи і т.п. спираються почасти на непорозуміннях, почасти на відомостях ненадійних чи й зовсім апокрифічних].

Затим уся довколишня природа – води, ліси, болота – в очах мешканця була населена різними таємничими істотами, що викликали до себе страх і пошанування. Нинішній українець, особливо у глухіших місцевостях, зберігає ще цілком ці уявлення про русалок, водяників, лісовиків чи полісунів та різні роди «дідьків» – хатніх, болотяних, лісових і т.п.

Прихильність вищих і нижчих божеств предок нинішнього українця, як і всі інші народи, здобував молитвами й жертвами. Арабське джерело ІХ ст. повідомляє нам одну таку молитву: під час жнив, каже він, вони беруть корець проса, піднімають до неба й говорять: «Боже, що даєш нам споживок, обдаруй нас ним і тепер». Предметами жертвоприношень є, головним чином, різновиди їжі; літописна оповідь про людську жертву Перуну у Києві досить сумнівна.

Для молитов і жертвоприношень, взагалі для культу, слугували ті місця, де людина особливо живо відчувала віяння таємничої сили, що просякала природу у її уявленнях і, власне, була предметом обожнювання. У наведеній арабській розповіді наш предок Х ст. молиться небу; тубільні пам’ятки ХІ ст. говорять про молитви й жертвоприношення в лісі, біля річок, ручаїв і боліт. Місцями існували людиноподібні ідоли; але про існування храмів ми не маємо ніяких вірогідних відомостей. Їх, очевидно, й не було, як не було й спеціальних жерців: громадські жертви приносив князь або представники громади, бояри й старці; від себе і від своєї родини молитви й жертви приносив кожний глава сім’ї. Це й цілком зрозуміло за слаборозвинутих форм релігії й культу. Були, втім, люди, які вважали себе спеціалістами у всіляких релігійних питаннях, це – волхви-знахарі, «відуни», предки пізніших чарівників і відьом. Вони знали, як вплинути на таємничі сили природи, здобути їхню прихильність і відвернути біду. Проте і самі вони не вільні від впливу цих сил. Доля однаково тяжить над усіма. Уявлення про неї існувало дуже чітке – про нього говорить ще Прокопій, а великий поет ХІ ст. Боян висловив його в афоризмі:

ни хытру, ни горазду,

ни птичю горазду

суда божія не минути…

Уявлення про загробне життя померлих й самостійне існування душі незалежно від тіла виступають цілком визначено. Вони знаходять вираз у поховальному ритуалі, у культі предків, у віруваннях про перехід душі по смерті у нові істоти, можливість її появи серед живих і т.п.

Ібн Фадлан детально описав обряд поховання багатого руського купця, який він бачив у 922 р. (мабуть, в Ітілі, над Волгою): після попередніх церемоній спалюють цього купця в його човні, у багатій обстановці, з однією з наложниць. Ця розповідь близько відповідає ритуалові Х ст., виявленому розкопками в околицях Чернігова. Спалення небіжчиків взагалі було дуже поширене на лівому березі Дніпра; у Х ст. воно, мабуть, панувало тут у деяких областях. У землі полян і деревлян, навпаки, частіше ховали покійників у землі, разом із предметами озброєння або господарства.

Відомості про культ предків узагалі бідні; у шануванні «роду» й «рожаниці» ми, можливо, маємо цей культ, але про нього нам відомо дуже мало. Цікаво, що домові духи, «дідьки», спершу – духи предків, небіжчиків, пізніше, змішавшись із нижчими божествами природи, стають у народному уявленні, під впливом християнства, духами злими, аналогічними «бісам».

Форми сімейного союзу, наскільки можемо проникнути в минуле українських племен, є вже вельми виробленими. Спорідненість по дружині, яка слабо визначалася у спільноарійську епоху, набуває повного значення у період спільнослов’янський: безсумнівно, дружина вже не розриває своїх відносин зі своїм родом, вступаючи у рід чоловіка. Старі форми умикання (викрадення) і купівлі перейшли у суто ритуальні, церемоніальні обряди, і в такому значенні вони існували поряд у різних українських племен [Судячи з описів літописця, форма умикання існувала у деревлян та сіверян, форма купівлі за «віно» (власне – ціна) – у полян]. Звичай спалювання дружини як одного з предметів власності небіжчика перейшов уже в добровільний доказ кохання й вірності чоловікові. Він практикувався ще у Х ст., хоча навряд чи був явищем загальним.

Цей звичай дуже вплинув на репутацію незвичайної вірності слов’янських дружин; але й у дійсності сімейні стосунки у слов’ян узагалі та в українських племен зокрема виправдовували цю репутацію. Навпаки, чоловікові надавалася більша свобода статевих стосунків; конкубінат та багатошлюбність, як і нескладне розлучення, залишилися звичайними явищами навіть і після поширення християнства.

Основою суспільних відносин найдавніший київський літопис подає «рід». Це слово в ньому означає, однак, не рід у власному розумінні, а сім’ю [В інших випадках це слово вживається у значенні покоління, а також народу], і сім’я, безсумнівно, й була основною формою суспільної організації наших племен того часу. Тільки це була сім’я ширша й складніша за нинішню, що складається лише з батьків і малолітніх дітей. Із слов’янських народів така архаїчна сім’я найбільше збереглася у сербів, у вигляді їхньої «задруги». У гірських округах Галичини та Угорської Русі збереглися місцями великі сім’ї, подібні до «задруги» (але менш багатолюдні, які досягають, щонайбільше, 25-ти душ); вони володіють нероздільним майном під керівництвом «газди» або «завідці», котрим буває найчастіше (але не виключно) старший у родині. В інших місцевостях України такі сім’ї дуже рідкісні тепер, але у ХVIII ст. зустрічалися набагато частіше. Крім того, відомі форми, що розвинулися із цієї давньої складної сім’ї; в їхній основі лежить кровний зв’язок родини, але він не виключає участі чужородців, і форми, спершу родові, в них переходять поступово в організації економічні, причому початкова спільність майна відступала дедалі більше й більше перед майном індивідуальним, роздільним. Такими були т. зв. «дворища», «сябрівства»; «хутір» лівобережної України також був спочатку не чим іншим, як тим же «дворищем».

Ні «дворище», ні «газдівство», так само, як і задруга, не виростають до розмірів цілого села. Кровний та економічний зв’язок тримається лише до певної межі, і з початкового «роду» із плином часу виокремлюються нові, самостійні. Село – це вже група родів-дворищ. Первісний кровний зв’язок часто залишався у пам’яті довго й полишав слід у патронімічних назвах (такі назви сіл дуже поширені на українській території); але зв’язок цей всередині села вже набагато слабший, ніж усередині «дворища». Селом править уже не старійшина, а сходка «старців». Це вже не рід, а громада. Так слід уявляти собі сільську громаду «Руської Правди» – «вервь».

Спершу певна родова традиція (ослаблена, звісно) мала лежати і в основі племінної організації: популярні патронімічні форми племінних назв, що надавалися навіть назвам географічного чи політичного характеру, залишилися відлунням цього [Такий же сенс має вживання слова «рід» у значенні племені, народу і т.п.]. Але для ІХ–Х ст. це був лише невиразний відгомін минулого; слідів більш широких родових організацій у наших пам’ятках ми вже не бачимо. Описуючи розселення українських племен у Х–ХІ ст., київський книжник з усією виразністю, на яку він був здатен, пояснює, що групування по племенах було етнографічним: племена відрізнялись етнографічними особливостями, мали свої «обычаи, законы отецъ своихъ и преданія», свій «норов». Археологічні, а почасти й діалектологічні, дані певною мірою підтверджують погляд київського літописця, хоча й нема потреби ці племінні відмінності подавати як дуже значні.

Територіальний, а не родовий принцип лежить і в основі подальшого розвитку суспільних відносин. Вихідним пунктом суспільної організації є місто, система міст.

Колонізаційні та суспільні умови робили необхідним для групи сіл облаштування спільного сховища від ворога; «город», тобто обгороджене, укріплене місце відповідало передусім цій меті. Його будівництво й утримання створювали певний зв’язок між селами, що його облаштовували, – зв’язок суто територіальний. Поряд із цим виникали поступово нові зв’язки: спільна оборона проти ворога, охорона громадського спокою, переслідування його порушників.

Спеціальні географічні умови, вигоди сполучення і т.п., висуваючи окремі міста із групи сусідніх, робили їх центрами ширших округів і надавали їхнім громадам переважний вплив у різного роду справах. Такий центр ставав «городом» par excellence для сусідніх, останні ж ставали його «пригородами» й підкорялися його гегемонії: «что же старѣйшии (себто громадяни «города») сдумаютъ, на томже пригороди стануть». Із зовнішнього боку виникнення такого центру давалося взнаки і в тому, що населення групи округів, що тягнулися до центрального міста, приймало часто його ім’я, і це останнє витісняло стару племінну назву. Так з’явилися волиняни, бужани й чернляни на території дулібів; чернігівці, переяславці й новгородці на території сіверян і т.п.

Ці системи міст були надзвичайно важливим фактором у подальшому розвитку політичних і суспільних відносин серед українських племен. Розвивалися вони не в усіх племен однаково, залежно від більш або менш інтенсивної культури, від більшого чи меншого розвитку самого міського життя. Тоді як у полян, сіверян, дулібів міське життя було сильно розвинуте і вже у найбільш ранній час міські організації займають у них місце старих племінних відносин, – у деревлян, радимичів, в’ятичів не розвинулись великі міські центри, ці землі довше зберігають початковий аморфний племінний лад, й самі племінні імена живуть довше.

Етнографічне племінне групування комбінувалося, таким чином, з територіальним. Племінна диференціація лежала, безсумнівно, в основі пізніших політичних відносин, але на цій початковій основі нові комбінації створювало місто, тобто принцип територіальний. Із давніх географічно-етнографічних територій – земель формуються нові території – «волості» [Волость – «власть», територія й адміністративна залежність]. Території племен зі слабко розвинутим міським життям, без сильних міських центрів, притягуються чужоплемінними центрами: деревляни – Києвом, радимичі й в’ятичі – Черніговом. З другого боку, сильний розвиток міських центрів призводить до розпаду племінної території на кілька князівств-земель: так Сіверщина ділиться на землі Чернігівську й Переяславську, у землі дулібів з’являються землі Володимирська, Червенська, Белзька і т.п.

Що стосується початкових форм управління у цих племінних і міських організаціях, то про це ми маємо дуже мало прямих вказівок. Прокопій і Маврикій говорять про слов’ян і антів, що вони не знають монархічного правління, живуть у племінній роздробленості і різного роду справи вирішує воля народу. Змальовуючи київські порядки перед утворенням пізнішої держави, автор найдавнішого київського літопису подає, що справи вирішувала тоді нарада полян, себто те, що зветься згодом вічем, народні збори. В історії про повстання деревлян у середині Х ст. хоча й згадуються деревлянські князі, з компліментом, що вони «добрі» й «роспасли древлянскую землю», але вирішують найважливіші питання все-таки самі деревляни. Очевидно, що й у тих племінних і міських організаціях, де існували князі-старійшини, головну роль відігравала все ж нарада «старців» або «кращих людей», себто старійшин найбільш сильних і впливових родів. Але місцями князів могло й зовсім не бути, й правили громадою у такому випадку самі «старці», рада старійшин.

Ми не знаємо, чи виробилася де-небудь на українській території, крім Києва, більш сильна князівська влада, і не можемо, внаслідок цього, сказати, чи досягли ті політичні організації, на які вказують нам такі імена, як волиняни, лучани і т.д., значної внутрішньої сили й концентрації, перш ніж увійшли вони до сфери впливу князівсько-дружинного устрою Київської держави.

Без сумніву, на зміцнення зв’язків міста з пригородами, на перехід цих зв’язків у справжню залежність пригородів від міста, яку ми спостерігаємо пізніше, князівсько-дружинний устрій вплинув дуже сильно, і ми вже на перших сторінках київських пам’яток бачимо міські відносини такими, якими вони склалися уже в період розвитку цього нового політичного чинника. Без нього гегемонія міста над пригородами навряд чи була б дуже відчутною. Цілком реальною ця залежність стала лише тоді, коли в «городі» сів князь або його намісник, з більшим чи меншим загоном дружини, для підтримання свого престижу.

Але й цей князівсько-дружинний елемент сам був продуктом розвитку міського життя, тих самих умов, які пожвавлювали це життя.

Детальніше – «Історія України-Руси», т. І, розд. 6 і початок 7.

Грушевський М. Культура і побут українсько-руських племен перед і по розселенню / М. Грушевський // Історія України-Руси. — Т. І: до початку ХІ віка. — Львів: наклад Наукового товариства імені Шевченка, 1898. — С. 144-229.

Грушевський М. Культура і побут українсько-руських племен в часах розселення і по нім / М. Грушевський // Історія України-Руси. — Т. І: до початку ХІ віка. — 2-е видання, розширене. — Львів: Друкарня Наукового товариства імені Шевченка, 1904. — С. 212-325.

Грушевський М. Початки Руської держави / М. Грушевський / / Історія України-Руси. — Т. І: до початку ХІ віка. — 2-е видання, розширене. — Львів: Друкарня Наукового товариства імені Шевченка, 1904. — С. 326-338.

Грушевский М. Киевская Русь. — Т. 1: Введение. Территория и население в эпоху образования государства. — СПб.: Типография Императорского училища глухонемых, 1911. — 490 с.

Грушевський М. Людність і її суспільний побут / М. Грушевський // Історія України-Руси. — Т. І: до початку ХІ віка. — 3-е видання, доповнене. — К.: Друкарня першої спілки, 1913. — С. 306-365.

Грушевський М. Початки Руської держави / М. Грушевський // Історія України-Руси. — Т. І: до початку ХІ віка. — 3-е видання, доповнене. — К.: Друкарня першої спілки, 1913. — С. 366-378.

Джерело

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори: У 50 т. / редкол.: Г. Папакін, І. Гирич та ін. – Львів : Світ, 2002 – Т. 22: Нарис історії українського народу /упор. І. Гирич, В. Кавунник. – 2015. – C. 38-46. – (Серія «Монографічні історичні праці»)