ХV. Козацтво й козацькі війни до 1648 р.

Михайло Грушевський

Вже наприкінці 80-х років ХVІ ст., після недавніх репресій короля Стефана Баторія та його спроб організувати козацтво, під шум боротьби польських партій після його смерті, стають надзвичайно частими козацькі походи у Крим, Молдавію та у турецькі володіння на Чорноморському узбережжі, де низкою набігів були сплюндровані Очаків, Тегиня, Козлов у Криму, й одночасно відбуваються наїзди, дрібна війна «на волості» у суміжних з козацьким районом частинах воєводств Київського і Брацлавського. Козацтво, вочевидь, починало розсувати свою територію на північ і захід. Відповіддю була відома вже нам нова спроба організації козацтва 1590 р., проект репресій проти свавільних елементів і роздача земельних маєтностей найвидатнішим ватажкам «кращої» частини його. Заходи ці, однак, анітрохи не досягли своєї мети, і вже в 1591 р. козацький гетьман Криштоф Косинський, який представляв інтереси козаків, узятих урядом на службу, т. зв. пізніше реєстрових, скаржиться, що козаки обіцяного жалування не отримують, і тому, погрожував він, будуть самі про себе промишляти. Сам той козацький ватажок, мабуть, український шляхтич з походження, незадовго перед тим отримав за свою службу у козацькому війську пожалування на маєток у південній Київщині, через цей маєток зіткнувся з кн. Ян. Острозьким, що володів тоді сусіднім Білоцерківським староством, і розпочав збройну боротьбу зі своїми кривдниками та магнатами, які їх підтримували.

Наприкінці 1591 р. Косинський з козацьким військом напав на Білоцерківське староство, і потім упродовж усього 1592 р. його козаки хазяйнували у панських маєтках та державах Київського воєводства та прилеглих місцевостях Волині. Документальні дані ми маємо тільки про розорення панських маєтків, але сучасники приписували Косинському дуже широкі й радикальні плани: за їхніми словами, він мав намір заручитися допомогою кримського хана і московського царя й знищити шляхту в Україні. Наскільки це правда, сказати важко, бо ж діяльність Косинського надто швидко закінчилася. На початку 1593 р. він переніс свою діяльність до Волинського воєводства; кн. Острозькі, яких Косинський цілеспрямовано переслідував своїми нападами та спустошеннями, зібрали значні сили зі своїх маєтків та маєтків інших місцевих магнатів і з ними вщент розбили Косинського під містечком П’яткою. Козаки капітулювали, пообіцявши змістити Косинського й не нападати на маєтки Острозьких та їхніх союзників-магнатів. Але, відступивши, Косинський зібрав нові сили і з ними рушив знову походом вгору по Дніпру. Він підступив до Черкас, щоб порахуватися з черкаським старостою Вишневецьким (одним із найближчих союзників Острозьких), але йому тут було приготовано засаду, в якій його й було вбито.

Військо його відступило, але заворушення не припинились. Вони тривали весь 1593 р. у Київському та Брацлавському воєводствах (між іншим, козацьке військо взяло й Київ). На короткий час увагу козаків було відвернуто в інший бік: імп. Рудольф звернувся до них (навесні 1594 р.) із запрошенням узяти участь у його війні з Туреччиною, і козаки дійсно вчинили диверсію: напали на Очаків і зруйнували його, потім спустошили Молдавію. Але потім вони повертаються знову до походів на панські маєтки України. Поряд з низовим військом, на чолі якого стоять у ці роки Микошинський, Лобода, Шаула, організовує ще свавільніші юрби Наливайко, колишній служебник кн. Острозького, котрий розійшовся із запорожцями через кампанію Косинського, в якій Наливайко був на боці Острозького. Наливайко зі своїми козаками також займається походами у Молдавію й наїздами на панські маєтки України. Обидва війська хазяйнують у Київському, Брацлавському й Волинському воєводствах, звідси проникають у білоруські землі, збираючи контрибуції, беручи участь у наїздах і домашніх війнах панів, розоряючи шляхту й міщан, які не хотіли ввійти з ними у спілку й віддатися під їхню протекцію, й залучаючи все нові маси населення до своїх лав. (1595 р.). Таким чином, величезна територія Східної України опинилася фактично під владою козаків протягом майже п’яти років; шляхетське господарство було зруйновано, селяни у величезних масах покозачились.

Уряд, що весь цей час полишав місцеву шляхту її власним турботам і силам, лише звільнившись від молдавської війни (1594–1595), звернув серйозну увагу на козацький рух, і на початку 1596 р. польський гетьман Жолкевський отримав наказ іти на козаків. Жолкевський, один із кращих польських полководців, швидко рушив у похід, сподіваючись напасти на козаків раніше, ніж окремі партії їх поєднаються. Та це йому не вдалося. Наливайко, на якого він напав перш за все, встиг вислизнути й пішов у степ, і потім, дійшовши згоди із запорожцями з огляду на загрозливу небезпеку, приєднався до них. Жолкевському не вдалося ні роз’єднати колишніх реєстрових і «свавільних», ні посіяти розбрат між їхніми ватажками, як він хотів. Козаки встигли об’єднатися і стягти свої сили до околиць Києва. Та все ж вони значною мірою були захоплені зненацька, не підготовленими до війни. Поблизу Білої Церкви відбулася низка запеклих битв, після яких козаки, що сильно потерпіли, незважаючи на свою численність, від краще організованого й озброєного польського війська, відступили за Дніпро, до Переяслава, й зайняли своїми загонами береги Дніпра, не дозволяючи полякам переправлятися через Дніпро. Однак Жолкевському вдалося влаштувати переправу спритною диверсією, і тоді козаки, кинувши позицію біля Переяслава, що виявилась незручною, почали відступати углиб Наддніпрянщини, тоді ще дуже слабко колонізованої. Жолкевський, наважившись викоренити «свавілля», яке замислило, за його словами, знищити шляхту й розбити Польщу, рушив услід за козаками і, побоюючись, щоб вони не задумали перейти кордон, перерізав козакам дорогу і змусив їх стати табором на досить незручній позиції біля Лубен, коло річки Сули, на урочищі Солониця.

Сильно зменшене під час попередніх переходів, притому обтяжене великим обозом, в якому були козацькі сім’ї, козацьке військо з великими труднощами витримувало блокаду, піддаючись безперервним нападам поляків та артилерійському вогню; внутрішні незгоди між ватажками низовців і наливайківців, які не згладилися і після їхнього поєднання в одне військо, також справляли дуже шкідливий вплив. Проте козаки трималися стійко, і лише після двотижневої облоги, втративши надію одержати підкріплення, оскільки низовці, що прийшли на допомогу, не могли пробитися під Лубни, обложені почали переговори. Жолкевський обіцяв амністію під умовою, що козацьке військо видасть ватажків, артилерію, скарбницю і розійдеться по домівках. Козаки виконали цю умову, але тоді польське військо підступно напало на них і безліч люду перерізало. Ватажків стратили у Варшаві; особливо жорстоко вчинили з Наливайком: його четвертували, а пізніше склалася легенда, що його спалили у мідному бику, як Фалариса. Сейм оголосив усіх козаків ворогами вітчизни, позбавленими охорони законів; усі їхні привілеї було відмінено. Та козацтво не було знищено: низовців, у їхніх неприступних степах, неможливо було переслідувати, і їх залишили у спокої.

Втім, лубенська бійня і на них справила враження: на деякий час Запорожжя притихає, і серед нього визначається партія більш поміркованих, що ставила за мету насамперед домогтися відновлення козацьких привілеїв. Це їй справді вдається, оскільки скоро козаки знову знадобилися Польщі. Вже у 1599 р., втрутившись у молдавські справи, уряд звернувся до низового козацтва із запрошенням узяти участь у війні. Ті зажадали повної реабілітації, відновлення status quo і повернення привілеїв. Їх обнадіяли, і вони взяли участь у молдавській війні, а у 1601 р. сейм, маючи перед собою нову війну, шведську, і розраховуючи знову-таки на козаків, відновив козацьку організацію. І хоча він застеріг при цьому, що козацькі права відновляться лише для учасників шведської кампанії і що влада поміщиків і старост над козаками має залишатися в силі, та це застереження не мало жодного значення: козаки, відчувши, що уряд їх потребує, стають знову господарями у південно-східній Україні, так що через кілька років уряд бачить себе змушеним знову опублікувати різні розпорядження «про приборкання українського свавільства». Але водночас йому ж доводиться констатувати, що ці розпорядження не мають ніякої сили, що козаки не визнають влади старост і поміщиків, організували своє власне виборне врядування і приймають під свою владу і у свій «присуд» не лише окремих селян і міщан, а й цілі міста. Участь польського уряду у московських справах т. зв. «смутного часу», що вимагала великих військових сил і затяглася у тривалу, хронічну війну, змушувала його значною мірою дивитися крізь пальці на козацтво, бо він постійно мав потребу в останньому для цієї війни, і численні ухвали сейму проти козацького свавілля приймалися більше для заспокоєння шляхти українських земель, яка сильно потерпала від козаків.

Вони справді хазяйнували як у себе вдома у шляхетських маєтках, посилаючись на потреби війська у припасах та амуніції для королівської служби. Судові акти сповнені скарг шляхти на козацькі свавільства і здирства; з другого боку, чуємо про часті напади козаків на татарські й турецькі володіння. Не задовольняючись сухопутними походами на Крим і турецькі міста на північному березі Чорного моря, козаки вирушають на своїх вутлих човнах (т. зв. чайках) у далекі морські експедиції, з неймовірною відвагою та нехтуванням небезпеки.

IV, 168 У народній українській поезії збереглися надзвичайно живі картини цих небезпек, на які наражалися козацькі екскурсії:

На Чорному морі, на білому камені,

Ясненький сокіл жалібно квилить-проквиляє,

Смутно себе має, на Чорне море спильна поглядає,

Що на Чорному морі недобре ся починає:

Що на небі усі звізди потьмарило,

Половину місяця в хмари вступило,

А із низу буйний вітер повіває,

А по Чорному морю супротивна хвиля вставає,

Судна козацькі на три часті розбиває.

Одну часть взяло – в землю Агарську занесло,

Другу часть гирло Дунайське пожерло,

А третя де ся має – в Чорному морі потопає. IV, 168

Друге і третє десятиліття ХVІІ ст. були героїчною добою цих морських походів, коли козаки тримали у страху все Чорне море, «обкурювали мушкетним димом» мури Константинополя й Синопа і змусили тремтіти того самого султана, перед яким тремтіла Польща, та й решта європейських країн. У 1614 р. вони зруйнували Синоп і спалили його цейхгауз, завдавши збитків на 40 млн. На початку 1615 р. вони на 80-ти човнах напали на околиці Константинополя, спалили гавані Мізевни та Архіока, безкарно спустошили місцевість і пішли, а коли турецький флот наздогнав їх біля гирла Дунаю, сміливо кинулись на турецькі кораблі, заволоділи ними й спалили коло Очакова. Турки помстилися, виславши татар на Волинь і Поділля, але турецький флот, відправлений проти самих козаків, було ними розбито у Дніпровському лимані, причому козаки взяли понад десяток великих галер і безліч менших суден, а відразу ж потім напали й спалили Кафу, і т.д., і т.д.

Ці походи й погрози турків та набіги татар, що слідували за ними, сильно роздратовували польський уряд проти козаків, так само, як і хазяйнування їх в Україні; але вони були потрібні, а головне – не було сил змусити їх до послуху. З огляду на слабкість польських військових сил, експедиції на козаків, здійснювані кілька разів протягом другого десятиліття ХVІІ ст. – т. зв. комісії, закінчувалися зазвичай тим, що козацькі ватажки давали обіцянки припинити походи на турків і татар та напади на шляхетські маєтки, привести до порядку й послуху козаків «на волості», виключити усіх «свавільних» зі свого середовища і т.д. Ці запевнення доводилося приймати за чисту монету, а фактичний стан речей не мінявся, і козаки й далі залишалися володарями становища південно-східної України – усієї південної частини величезного Київського воєводства.

Одночасно із цим досі небувалим розвитком сил козацтва, його слави й значення, розвивалась його організація та розширювалася програма. Перші козацькі рухи кінця ХVІ ст. мають ще дуже хаотичний характер: у ньому важко вбачати щось більше, ніж опозицію шляхетським польським порядкам і стихійну екстенсивну силу. Проблиски більш визначеної політичної програми, на взірець вищезгаданих планів, приписуваних Косинському, важко вважати загальним мірилом. Більш усвідомлений ідейний зміст, хоча й дещо інший і навіть вужчий порівняно з тими зародками соціальної програми, які ми бачимо у перших козацьких рухах і які у такій самій ембріональній формі залишаються і в подальшому, – козацтво отримує у зв’язку із союзом з духівництвом і взагалі з українською інтелігенцією. Цей союз, укладений в ім’я спільних релігійних та національних інтересів, причому на першому плані фігурувала саме релігія, прикриваючи національні прагнення та інтереси, – отримує своє повне здійснення якраз у цьому періоді козацької сили і слави, у другому і третьому десятиліттях ХVІІ ст.

Уже в русі Наливайка вбачали певний зв’язок з опозицією православних проти унії, але цей зв’язок дуже слабкий і сумнівний, хоча противники й прозивали після цього православних «наливайками». Красномовніший епізод, з чітко визначеним характером, зберегли нам джерела пізнішого часу: у 1610 р. тодішній козацький гетьман Тискиневич, мабуть, під впливом повідомлень з київських православних кіл, надіслав листа київській адміністрації із застереженням, що коли уповноважений уніатського митрополита заважатиме православним у вільному здійсненні богослужіння, то він на такий випадок уже дав наказ козакам убити його, «яко пса». Історія ця скінчилася тим, що згаданого уніатського адміністратора козаки пізніше справді втопили у Дніпрі; для нас же цікавий, так би мовити, програмний бік цієї першої козацької декларації. Козаки заявляють, що вони разом з представниками українського князівства та всім народом будуть непохитно стояти при старовинній своїй православній вірі й захищати її та її духовних представників, не шкодуючи свого життя [ Акти Півд. і Зах. Рос., ІІ, № 36, пор. «Історію», т. VІІ, с. 393–395]. Зі свого боку, представники української інтелігенції оголошують козаків безпосередніми спадкоємцями традицій давньої київської культури і державності – «плем’ям давнього народу руського», що сповнював східний світ своєю славою в часи Олега й Володимира, створив православну руську церкву та культуру [ Маніфест київського духівництва 1621 р. у «Статьях по славяноведению», т. ІІІ, пор. «Історію», т. VІІ, с. 391–393 та 455–456], природними, традиційними оборонцями церкви та її інтересів.

Завдяки заступництву всесильного у Східній Україні козацтва київські православні відстояли себе, так що уніатський митрополит київський Потій не наважувався навіть показуватись тут. У другому десятилітті ХVІІ ст. у Києві, як ми бачили, організувався під захистом козацтва новий центр релігійно-національної та просвітницької діяльності, а 1620 р. київське духівництво і тодішній гетьман Петро Сагайдачний скористалися приїздом з Москви ієрусалимського патріарха Феофана, щоб відновити православну ієрархію. Сагайдачний став вершителем її долі і вмів скористатися своїм становищем у її інтересах. Оскільки польський уряд і без того дуже підозріливо ставився до Феофана, підозрюючи у його мандрівці політичні плани, то Сагайдачний узяв його під свою спеціальну охорону, і потім під такою ж посиленою охороною, з різними пересторогами, восени того ж року були посвячені патріархом митрополит та кілька єпископів. Таке самовільне, без дозволу уряду, відновлення православної ієрархії було кроком дуже сміливим, навіть і при заступництві козаків. Та обставини йому сприяли: Польща в цей момент мала потребу в козаках більшу, ніж будь-коли, і, якщо вони зробили з відновлення православної ієрархії свою справу, уряд, здійснюючи різні репресії проти відновлення ієрархії в інших областях, не наважилось накласти руку на головні осередки нового руху, що перебували під охороною козацтва.

Стосовно останнього польський уряд вважав за потрібне бути особливо стриманим, тому що якраз у цей час Туреччина, після неодноразових погроз, рушила врешті свої війська проти Польщі. Козаки або зовсім не взяли участі у війні, або, якщо і взяли, то дуже слабку: серед них у цей час здобула перемогу партія крайніх, рішуче ворожа польському уряду; Сагайдачний, ватажок поміркованих, відсторонився від справ і не взяв участі у кампанії. Жолкевський, що виступив назустріч туркам зі своїм нечисленним військом, був розбитий під Цецорою і сам загинув у бою. Очікували нового, ще грізнішого походу турків наступного року. Польща була у страшній паніці, і єдина надія була на козаків. Київські кола сподівалися змусити уряд, за ціну участі козацького війська у турецькій кампанії, визнати новонастановлену православну ієрархію. Сагайдачний та його партія намагалися втримати козацьке військо від участі у кампанії, аж поки вимоги православних будуть виконані урядом. Сам Сагайдачний вирушив до короля, щоб запропонувати йому вимоги православних. Однак козацьке військо, не очікуючи сприятливого вирішення питання, вже рушило на театр війни. Сагайдачний був змушений задовольнитися досить загальними обіцянками короля і вирішив зробити якомога більше у майбутній кампанії, щоб тим сильніше зобов’язати уряд щодо козацтва та його вимог.

До нас узагалі дійшло мало подробиць про цю видатну особистість, що залишила такий помітний слід в історії козацтва. З походження український шляхтич з Галичини, з-під Самбора, він є найближчий сподвижник галицьких представників релігійно-національного руху, що перенесли у цей час свою діяльність до Києва і під заступництвом гетьмана-земляка створили новий центр цього руху в Києві. Сам вихованець острозької школи, Сагайдачний цілком щиро й глибоко співчував прагненням і планам своїх земляків галичан – як Плетенецький, Борецький, Копистенський та ін., що вводили цей рух у новий фазис і укладали тісний союз із козацтвом у церковних та національних інтересах українського народу, – й поділяв ці прагнення і плани. На жаль, уся попередня діяльність Сагайдачного для нас загинула. У наших джерелах він згадується дуже пізно – вже як козацький гетьман, ватажок у сміливому морському поході 1616 р. на Кафу. Вправний і відважний полководець, він одночасно виявляє великі таланти політика й адміністратора. Очевидно, великою мірою завдяки його впливові ціле десятиліття першої чверті ХVІІ ст., котре було часом найбільшого розвитку козацьких сил і значення, минає без будь-яких серйозних конфліктів з урядом. Будучи представником партії поміркованих козацьких опортуністів, що намагались уникати конфліктів з урядом, Сагайдачний коштом обіцянок та зовнішніх поступок успішно захищав козацький status possidendi від урядових репресій. Він вправно лавірував між нездійсненними бажаннями уряду – з одного боку, й вимогами крайньої козацької партії – з другого, намагаючись дати вихід енергії козацької вольниці поза конфліктами з урядом. Щоправда, обставини цьому сприяли, оскільки Польща у цей час дуже потребувала козаків, але треба було багато вміння, щоб використати ці обставини. Включення до козацької програми релігійно-національного питання було, безсумнівно, значною мірою справою Сагайдачного, і це виявляє в ньому патріота з досить широким кругозором. Роль, яку він відіграв у турецькій війні 1621 р., дала йому змогу закріпити успіхи своєї політики навіть для наступних років, і вони пережили його смерть, хоч і не надовго.

У війні 1621 р., т. зв. Хотинській кампанії, козаки під проводом Сагайдачного відіграли головну роль. Його партія усунула ватажка крайніх – Бородавку та об’єднала в руках Сагайдачного всі сили козацтва. Козацьке військо виявляло дива хоробрості у битвах, і успішне закінчення цієї кампанії у Польщі відверто визнавали заслугою козаків. Сагайдачного вважали рятівником Польщі від страшної небезпеки, яка загрожувала їй від турків. Але він лише на кілька місяців пережив цей тріумф, померши від рани, отриманої під час цієї війни.

За Сагайдачного сила та значення козацтва у Польській державі, у рамках її державної системи, досягли свого апогею. Спадкоємці влади й політики Сагайдачного опинились, однак, у складному становищі. Хотинська перемога звільнила Польщу від страху перед турецьким нашестям; козаки більше не потрібні були уряду. Походи ж їхні на турецькі й татарські землі тривали як і раніше, і, коли у польських колах стерлися перші враження вдячності за хотинську послугу, знову виникло питання про приборкання українського свавільства для підтримання добрих відносин з Туреччиною й заспокоєння української шляхти, що жорстоко потерпала від посилення козацтва. Релігійне питання залишалося невирішеним, уряд рішуче ухилявся від задоволення вимог православних, а втручання козаків у релігійну боротьбу викликало сильне роздратування в урядових сферах. На початку 1625 р. козаки зчинили в Києві повстання, під час якого було вбито київського війта Ходику, який насмілився підтримувати унію, та уніатського священика Юзефовича, ^{II, 239} які почали було перешкоджати православним у відправленні богослужіння, а на сеймі того ж року, за деякими відомостями, вони виступили з петицією про розширення козацьких привілеїв та припинення утисків, що їх зазнавали православні; ^{II, 239} після недавнього вбивства у Полоцьку уніатського архієпископа Кунцевича цей інцидент викликав тим більше роздратування. З другого боку, велику тривогу у польських урядових колах викликали політичні задуми козацтва, що несподівано набули надзвичайно широких розмірів. Козаки укладають міцний союз із кримським ханом Махметом та його братом Шагіном, котрі повстали проти свого турецького сюзерена, потім серед них з’являється претендент на султанський трон Александр Яхія, з планами християнського союзу проти Туреччини й організації повстання серед християнського населення Балканських земель. Користуючись цією нагодою, київські православні кола і ватажки козацтва ввійшли у зносини з московським урядом, щоб спонукати його до діяльного втручання в польсько-українські відносини; посли православного духівництва починають говорити про прийняття України Москвою під свою протекцію і збройне втручання її у конфлікт козацького війська з польським урядом, – конфлікт, що загрожував Україні. Неясні чутки про зносини козацтва з Москвою і Кримом часів Косинського, таким чином, набували тепер цілком конкретної, планомірної форми.

Усе це надзвичайно стурбувало польський уряд. Козакам було поставлено ультиматум: припинити набіги на сусідні держави й виключити зі свого середовища всіх не вписаних у реєстр. Та це викликало лише вибух обурення у козацьких колах. Знову взяла гору партія крайніх; гетьманом було обрано одного з її представників – Жмайла. Замість обіцянок покори козаки заявили, що їх зовсім не зобов’язують трактати Польщі з Туреччиною, й почали готуватися до війни. Тоді уряд доручив коронному гетьманові Конецпольському рушити проти них війська, і восени 1625 р., задарувавши Гіреїв і забезпечивши їхню нейтральність, він дійсно розпочав похід проти козаків.

Кампанія 1625 р. слугує типовим зразком козацько-польських воєн. Козацтво було тяжкою машиною. Щоб стягти розсіяних у степах на промислах низовців, тим більше – щоб мобілізувати хліборобське осіле козацтво, яке жило у державних і приватних маєтках на величезному просторі південно-східної України, треба було багато часу. Не встигла ще мобілізуватися ця козацька маса, як Конецпольський швидким походом, стягаючи по дорозі сили, пройшов правобережну Україну, зупинивши козацьку мобілізацію і змусивши дрібні козацькі загони відступити на південь, до Запорожжя, і, перш ніж Жмайло з низовцями «вигрібся на волость», він стояв уже під Черкасами. Жмайло очікував козаків, що вирушили у морський похід, потім багато часу втратив, домагаючись допомоги від хана, згідно з договором; але хан, отримавши великі суми від Польщі, зрадив союз. Козаки, зібравшись біля Черкас, намагалися переговорами протягти час, і за цей час Жмайло справді підоспів із Запорожжя «з арматою» (артилерією). Конецпольський запропонував йому умови уряду: кількість козаків буде обмежена давніми постановами (1000–2000), решта повернеться до селянського чи міщанського стану; старший козаків призначатиметься урядом; військо припинить на майбутній час морські походи і зносини з іноземними урядами та видасть їх учасників. Козаки відмовилися прийняти ці умови, справді нездійсненні: козаків налічувалось до 50 000, і якийсь двохтисячний реєстр з огляду на це був просто іронією. Почалися воєнні дії.

Перша битва, поблизу Крилова, дуже запекла, закінчилася нерішуче; козаки відступили і біля Курукова озера (коло теперішнього Крюкова) розташувалися добре облаштованим укріпленим табором. Конецпольський здійснив низку штурмів козацького табору, але козаки захищалися дуже стійко й відбивали поляків, завдаючи їм великих втрат. Становище поляків ставало дуже ризикованим, і Конецпольський відновив перемовини. Під впливом зазнаних втрат і серед козаків також узяли гору помірковані елементи, які прагнули відновити добрі стосунки з польським урядом, тим більше, що перспектива близької війни Польщі зі Швецією давала надію, що в дійсності вимоги польського уряду не будуть суворо виконуватися. Після обопільних торгів та поступок козаки згодились на шеститисячний реєстр і пообіцяли не здійснювати походів на сусідні держави. «Старшим» уряд затвердив запропонованого йому ватажка поміркованої партії, який раніше вже обіймав цю посаду, – Михайла Дорошенка, людину, безперечно, здібну, талановитого адміністратора і полководця. Він був дідом ще славетнішого гетьмана Петра Дорошенка.

З огляду на розквартироване в Україні польське військо, позбутися якого всі бажали якомога швидше, складання реєстру відбулося без якихось серйозних ускладнень. Ця реформа, сама по собі грізна, що з десятків тисяч козацтва у козацьких правах залишала тільки шість тисяч вписаних у реєстр, а решту перетворювала на «слухняних підданих» своїх поміщиків і старост, у дійсності, безсумнівно, не була проведена хоч скільки-небудь суворо, і потім масу «виписників», себто виключених з реєстру козаків, узяв на службу для шведської війни сам уряд, знищивши таким чином власними руками результати кампанії 1625 р. З іншого боку, Дорошенкові вдавалось утримувати козаків від морських походів завдяки тому, що вихід їхній войовничій енергії дали знову загострені кримські міжусобиці: боротьба Махмет- і Шагін-Гірея з турецьким урядом і його ставлениками. Участь козаків у цій кримській усобиці не суперечила планам польського уряду й не загрожувала конфліктом з останнім: польський уряд, не наважуючись відверто втрутитись у цю усобицю, за бажане вважав підтримувати непокірних Туреччині Гіреїв.

Але у кримському поході 1628 р. Дорошенка було вбито. Його наступник Грицько Савич Чорний не мав, вочевидь, такту і здібностей Дорошенка і не вмів тримати у послуху виписників, незважаючи на сприятливі умови, створені втручанням польського уряду у кримські справи. Якщо Дорошенко, будучи гетьманом за призначенням, був, однак, представником національних інтересів, як свідчать його петиції на захист православ’я, і користувався великим авторитетом серед козацтва та українського суспільства загалом, то в Чорному вбачали лише урядову креатуру. Крайні елементи скоро посилились на Запорожжі настільки, що Чорний мусив вийти звідти «на волость», а на Низу з’являються самовільно обрані виписниками гетьмани, які не визнають Чорного. В їхній бік звертаються симпатії українського населення та інтелігенції: не до Чорного, а на Запорожжя звертається православний митрополит за сприянням проти нових заходів уряду, вжитих в інтересах унії.

Крайня партія – запорозькі «виписники» – розриває з лояльною політикою Дорошенка, здійснивши великий морський похід на малоазійське узбережжя і відновивши самостійні політичні зносини. Становище досягає ще більшої напруги, коли із закінченням шведської війни уряд повертає в Україну навербовані козацькі полки і водночас – гетьмана Конецпольського з польським військом. Конецпольський, роздратований порушенням куруківських степів, палав бажанням залити кров’ю козацьке свавілля. Під його впливом чи спираючись на його допомогу, Чорний робить спробу придушити супротивну партію, та цим лише прискорює розв’язку. Низовці під проводом свого гетьмана Тараса Федоровича [ У пізнішій традиції, що загалом дуже фантастично опрацювала це повстання, Тарас носить прізвисько Трясила] навесні 1630 р. вступають у межі Київського воєводства. Чорний, що прибув до них на їхнє запрошення, був ними вбитий; більшість підлеглих йому козаків приєдналася до низовців. У народі розповсюджувалися грамоти Тараса, які запрошували населення повставати проти уряду й приєднуватись до козаків. Польське військо, що відмовилося на вимогу Тараса вийти зі своїх квартир, було піддане побиттю з боку повсталих козаків і селян.

Повстання захопило Конецпольського зненацька, майже без війська. Він, однак, поспішив стати супроти козаків, збираючи по дорозі шляхетське ополчення. При його наближенні козаки з-під Києва відступили за Дніпро і розташувалися табором поблизу Переяслава. Повторилася кампанія, що нагадувала події 1625 р., але набагато сприятливіша для козацтва, оскільки останнє цього разу не було захоплене зненацька. Польське військо докладало зусиль узяти козацький табір, та це йому не вдалося. Зазнавши величезних втрат, Конецпольський був змушений розпочати переговори; становище його було тим складніше, що повстання відрізало йому сполучення із західними провінціями. Але й серед козацького війська, вочевидь, настало роздвоєння – помірковані елементи знову почали підіймати голос. Кінець кінцем козаки згодилися прийняти умови Куруківського трактату 1625 р., натомість Конецпольський мусив визнати повну амністію для всіх учасників повстання. Мовчазною угодою було встановлено, що у фактичні відносини козаків та України Конецпольський не буде втручатися. Виписники обіцяли розійтися по домівках. Офіційним гетьманом було призначено такого собі Орендаренка.

Отже, якщо козакам і не вдалося домогтися юридичного розширення козацьких привілеїв, до яких прагнув Тарас, вимагаючи відміни куруківських обмежень, то фактично вони втримали status quo. Деякі формальні поступки також ними були досягнуті, що, можливо, було відповіддю на петицію козаків уряду. Реєстр було збільшено до 8000, що мало якусь вартість лише в розумінні прибавки жалування, оскільки фактичного значення реєстр не набув; обіцяно було задоволення «як стосовно їхніх прав, так і в питанні релігії».

Війна з Москвою, потім зі Швецією змушувала польський уряд дорожити козаками: виписників було призвано на службу, і всі куруківські обмеження залишились у забутті. Але більш далекоглядні у політичному плані представники козацтва не задовольняються вже цією фактичною свободою від урядових обмежень, а прагнуть легалізувати її і надати козацтву вплив на державне життя Польщі. Цю програму особливо чітко бачимо у тодішнього гетьмана Петражицького-Кулаги (1631–1632). Під час безкоролів’я по смерті Сигізмунда ІІІ (1632) козаки виступають з вимогою допущення їх до участі у виборі короля і зі свого боку заявляють синові Сигізмунда Владиславу про свою готовність підтримувати його кандидатуру навіть збройною силою. При цьому вони виступають не як репрезентанти лише своїх станових інтересів, а як представники українського народу: у петиціях, присланих на виборчий сейм 1632 р., вони на першому місці ставлять вимоги, щоб «народ наш руський користувався належними йому правами і привілеями», а православне духівництво ніде не зазнавало обмежень у вільному виконанні своїх функцій та користуванні церковним майном і не терпіло утисків від уніатів. Задля себе козаки клопоталися лише про збільшення жалування та забезпечення прав козаків, які проживали у поміщицьких маєтках; треба сказати, що ці зіткнення козацьких «вольностей» з поміщицькими правами становили один з найдражливіших пунктів у суспільних відносинах південно-східної України: поміщики ніяк не хотіли цілком зректися своїх прав щодо «покозачених» підданих, і це питання постійно виникало при визначенні відносин із козаками.

Козацькі петиції, підтримані до того ж збройними маніфестаціями, не залишились цілком безплідними. Безсумнівно, що вони потужно вплинули на сприятливе вирішення питання про православну ієрархію, як воно було порушено у т. зв. «пунктах заспокоєння руського народу», вироблених сеймовою комісією. Головними борцями з цього питання виступили українські парламентаристи посольської палати: волинські, брацлавські та київські депутати, які давно вже поставили своїм завданням, з огляду на непохитність у релігійних питаннях короля Сигізмунда, домогтися поліпшення релігійних і національних відносин у момент безкоролів’я. Українська шляхта, вже сильно розріджена масовим відпадінням усіх співчленів від віри та народності своїх предків, напружила всі свої сили і дійсно з надзвичайною енергією та самовідданістю виступила зі своїми вимогами, головним чином у питанні про визнання православної ієрархії і прав православних. Владислав, що носився із планами війни з Москвою і занепокоєний звістками про агітацію на користь Москви, яку проводили серед козаків представники київських духовних кіл, зі свого боку енергійно підтримував вимоги православних і, незважаючи на стійкий опір клерикально налаштованого сенату, провів згадані «пункти». Цими пунктами, підтвердженими присягою новообраного короля, офіційно визнавалася поряд з уніатською відновлена православна ієрархія та православна церква, вільне віросповідання православ’я і т.д.

Мир, однак, не тривав довго. Крайні елементи були такими сильними, що з ними важко було впоратись. Кулага-Петражицький, напр., викликав на себе докори у зайвій поступливості уряду, хоча насправді це звинувачення не мало під собою жодних підстав. Його було змінено, а потім і вбито; головною причиною невдоволення були його зусилля втримати козаків від морських походів, що організовувались низовцями і загрожували зіпсувати стосунки з урядом та завадити здійсненню лояльної програми поміркованих. Поряд із цим мала також вирішальне значення й агітація з боку київських духовних кіл, непримиренно налаштованих стосовно уряду й ворожих будь-якому опортунізмові. Офіційне визнання православної ієрархії та призначення нових єпископів (між іншим Петра Могили, який змінив представника непримиренних Ісайю Копинського) поклали край цій агітації та поліпшили становище представників поміркованої політики. Останнім вдалося ще протриматись кілька років, хоча становище їхнє ставало дедалі складнішим. Набіги козаків на турецькі землі спричинили низку нових сеймових ухвал проти них; між іншим було вирішено збудувати фортецю на Дніпрі, щоб завадити походам козаків на море. Подібні плани виникали й раніше, але на цей раз таку фортецю справді було збудовано, біля першого порогу, Кодацького, і за його ім’ям названо Кодаком. Уміщена тут залога не забарилася датися взнаки козакам різними утисками й причіпками. Все це викликало дуже сильне роздратування серед козаків. Розраховуючи на шведську війну, яка почалася тоді на балтійському узбережжі й потребувала одразу ж і козацьких контингентів (польський уряд розраховував використати козаків на морі, через цілковиту відсутність флоту у Польщі, і козацькі чайки дійсно справили тут великий ефект) – козаки вирішили скористатися цим моментом, щоб позбутися ненависного нагляду. Козацьке військо під проводом ватажка морських походів Сулими, несподівано напавши, захопило Кодак, спустошило його, а залогу побило.

Козаки сподівалися, що уряд, потребуючи козацького війська, не буде надто суворий до такого свавільства. Але сейм, який дуже несхвально ставився до воєнних планів Владислава і припиняв одну за одною всі війни, що їх він починав, устиг на самому початку припинити і шведську війну. Представники польського уряду, які підтримували стосунки з козацьким військом – особливо Лука Жолкевський (брат гетьмана), що як переяславський староста виконував роль головного комісара у козацьких справах, почали залякувати козаків новим походом Конецпольського, з другого боку, пустили в хід підкупи серед козацької старшини й досягли того, що остання не допустила повстання. Реєстрові стримали низовці й видали ватажків козацького погрому – Сулиму та інших; їх відіслали до Варшави й стратили.

Ця некоректність, однак, лише посилила невдоволення представниками поміркованої політики. Заворушення дедалі посилювалися та охоплювали все ширші кола. Із закінченням московської та шведської кампаній козаків було відпущено додому, в Україну, а наймані польські війська розташувалися в південно-східній Україні на квартирах. Такі моменти загалом сприяли накопиченню займистого матеріалу: розквартирування польських військ призводило до утисків українського населення й викликало серед нього крайнє озлоблення, яке дуже часто переходило у сварки, сутички і бійки. Козаки були роздратовані тим, що за цілий ряд років їм не виплачувалося жалування; притому повернення по домівках великої кількості козаків надало нової гостроти питанню про козацьку осілість, стосунки з поміщиками, старостами та ін. Похід у Крим, організований одним з учасників походу Сулими Павлюком (його повне ім’я було Павло Бут, але він відомий під цим зменшувальним ім’ям), дещо послабив напругу: втручання у кримські смути не суперечило політиці уряду, а тим часом відвертало увагу козаків. Помірковані, на чолі яких стояв гетьман Томиленко, тим часом намагалися петиціями схилити уряд до задоволення козацьких претензій і скарг. Але останній зовсім недоречно став непоступливим: зменшив жалування, не погодився задовольнити прохання козаків щодо деяких їхніх прав, – між іншим, злободенною була заборона поміщиками козакам вільного винокуріння для свого споживання.

Коли Павлюк, повернувшись із кримського походу навесні 1637 р., розпочав агітацію в дусі крайньої опозиції, цей напрямок почав брати гору. Козацьку «армату» прихильники Павлюка силоміць забрали з Черкас і перевезли до Запорожжя, де почав організовуватись рух проти уряду. Урядова партія прискорила розв’язок, змінивши Томиленка, якого підозрювали у співчутті Павлюку, й обравши нового гетьмана Кононовича. Відповіддю була прокламація Павлюка, що оголошувала Кононовича та його прихильників зрадниками та наказувала арештувати їх. Кононович з усією старшиною були заарештовані та приведені до табору Павлюка; деяких з них козаки стратили, решту піддали іншим покаранням. Загони Павлюкових козаків, розсіявшись по південно-східній Україні, почали плюндрувати панські маєтки, спонукаючи населення до повстання. Розповсюджувалися відозви, що запрошували всіх, хто сповідує «благочестиву» (себто православну) віру, до повстання проти поляків, які замислюють знищити козаків й перетворити всіх на своїх невільників. Скрізь формувалися загони повсталих, так що шляхта змушена була рятуватися втечею.

Її скарги спонукали уряд вдатися до рішучих заходів. Польний гетьман Потоцький отримав наказ вирушити для приборкання повсталих. Йому вдалося пройти до Дніпра раніше, ніж із Запоріжжя прибув з низовцями й арматою Павлюк, який за цей час намагався залучити на свій бік Крим і втратив момент, коли міг оволодіти територією Київського воєводства. Частина реєстрових приєдналася до війська Потоцького; серед самих повсталих не було єдності плану й рішучості продовжувати боротьбу хоч би там що. Перейшовши річку Рось біля Дніпра, Потоцький зустрів Павлюка поблизу села Кумейки, і тут 16 грудня н. ст. відбулася битва. Козаки вдарили на поляків, оточивши себе рухомою стіною возів (т. зв. табором); але їх напад було відбито, й поляки перейшли самі в наступ. Козаки почали відступати; польське військо пішло їхніми слідами. Заставши у Мошнах залишених козаками поранених та тих, хто відстав, і перебивши їх, воно наздогнало біля Боровиці військо Павлюка. Значні втрати, яких зазнали козаки, підірвали енергію у козацькому війську. За словами польського щоденника походу, козаки вислали депутацію до Потоцького з проханням про мир, потім на його вимогу видали Павлюка й Томиленка, обіцяли спалити чайки й вигнати із Запорожжя свавільну «чернь». На цих умовах відбувся мир. Польські комісари склали реєстр; Потоцький, вчиняючи жорстокі екзекуції над повсталими – страчуючи й саджаючи на палі, пройшов Україною і, для підтримання спокою, розташував своє військо на зимових квартирах.

Але з Запорожжя козаків вибити не вдалося; туди сховалися розсіяні загони, і там відбувалися дієві приготування до нової війни. Гетьманом обрали Острянина. Коли настала весна (1638 р.), він вирушив із Запорожжя і цього разу переніс театр повстання на лівий берег Дніпра. Обійшовши Потоцького, який намагався заступити йому дорогу, Острянин пройшов до впадіння Голтви у Псел і влаштував тут свій укріплений табір на надзвичайно зручній позиції. Потоцький зробив кілька спроб атакувати його, але кінець кінцем мусив відступити з величезними втратами. Натхнений успіхом, Острянин пішов його слідами, сподіваючись під час походу з’єднатися із загонами козаків, які підходили йому на допомогу. Але тут він зазнав невдачі: поляки перехоплювали й громили загони, що підходили на допомогу Острянину, і сам Острянин, вступивши у битву під Лубнами, зазнав великих втрат і почав відступати на південний схід, до Дніпра. Після нової невдалої битви він утік з козацького війська, боячись у разі остаточної невдачі бути виданим полякам, і потім з великою кількістю земляків емігрував за московський кордон, до т. зв. Слобідської України.

Козацьке військо не збентежилося втратою ватажка і не залишило позицій. На місце Острянина вибрали Петра Гуню. Він прихитрився відступити до Дніпра і окопався тут у дуже зручній позиції. Цей відступ і шеститижнева облога, що слідувала за ним, становлять одну з найвидатніших сторінок козацьких воєн і завершили славу Гуні як знаменитого ватажка, що вкрив себе славою вже у попередній війні вмілим відступом з-під Кумейків. Козаки надзвичайно стійко витримували канонаду, відбивали атаки і терпляче зносили нестачу припасів, сподіваючись на підкріплення й транспорт, які вів з-за Дніпра полковник Філоненко. Але поляки перехопили в дорозі цей транспорт, і Філоненко пробився до обложених з порожніми руками. Це вирішило долю кампанії. Козаки мусили прийняти тяжкі умови, які висунув їм сейм. Вони ще сподівалися, що, можливо, депутація їхня, вислана до короля, що-небудь змінить на їхню користь, та сподівання не справдилося. Одне лиш, чого досягло козацьке військо своїм затятим опором – це повна амністія для учасників повстання (оскільки, втім, не перерізали їх у попередніх битвах польські жовніри, що загалом виявляли у цій війні надзвичайну жорстокість). Та взагалі становище козацтва порівняно з попереднім дуже погіршилося внаслідок цього невдалого повстання.

Козаки втратили своє самоврядування – всі вищі посади в їхньому війську стали заміщуватись за призначенням, і притому польськими шляхтичами, які ставилися до козацтва вельми недружньо. Чимало сторонніх козацтву елементів також було включено до реєстру, що повернувся до попереднього шеститисячного складу. Козакам дозволено було жити лише в межах староств Черкаського, Корсунського та Чигиринського, й усі, хто не ввійшов до реєстру, були фактично виключені з козацького стану. Козацтво у такий спосіб було локалізовано й поставлено під суворий контроль. Відновлений Кодак заступив козакам дорогу на Запорожжя: без паспортів від свого начальства козаків не мали пропускати у степ і на Запоріжжя. Розквартировані в Україні польські війська повинні були стежити за дотриманням цього порядку та спокою.

Завдяки тому, що в польській зовнішній політиці настало досить тривале затишшя і ані війська, ані козаків уряд не потребував, йому вдалося вперше витримати характер і підтримати такий порядок доволі довго – протягом аж десяти років. Король Владислав, який мріяв про організацію європейської ліги проти турків, мав, щоправда, плани спрямувати проти Туреччини козаків, щоб уплутати Польщу у війну з Туреччиною й змусити сейм, котрий, як і раніше, вороже ставився до войовничих планів короля, до асигнування кредиту на війну. Він навіть увійшов з цього питання у таємні зносини з козаками; але козацька старшина була настільки стероризована, що не наважилась відгукнутися на ці секретні запросини короля, і останні відіграли свою роль тільки згодом, в агітації Хмельницького.

Та всі вказані репресії було здійснено надто пізно. В Україні накопичилося стільки займистого матеріалу, попередні війни так розворушили народні маси, що потрібен був лише поштовх, щоб привести їх знову в рух. І цей поштовх було зроблено у 1648 р. людиною, з ім’ям якої пов’язаний найбільший народний рух України, що здійснив переворот у її житті та в політичних відносинах усієї Східної Європи. Це був чигиринський сотник Богдан Хмельницький.

Детальніше – «Історія України-Руси», т. VII, розд. 4, 6 і 7 і т. VIII, розд. 1–5.

Грушевський М. Перші козацькі війни / М. Грушевський // Історія України-Руси. – Т. VII: козацькі часи до р. 1625. – Київ; Львів: Друкарня П. Барського, 1909. – С. 180–252.

Грушевський М. Політичні обставини перших десятиліть XVIІ в. і їх вплив на зріст і розвій козаччини / М. Грушевський // Історія України-Руси. – Т. VII: козацькі часи до р. 1625. – Київ; Львів: Друкарня П. Барського, 1909. – С. 314–387.

Грушевський М. Козаччина в службі національних українських змагань. Київський освітній рух і відновлення православної ієрархії / М. Грушевський // Історія України-Руси. – Т. VII: козацькі часи до р. 1625. – Київ; Львів: Друкарня П. Барського, 1909. – С. 388–479.

Грушевський М. В атмосфері лояльності (1626–1628) / М. Грушевський // Історія України-Руси. – Т. VІІІ: роки 1626–1638. – Київ; Львів: Друкарня П. Барського, 1913. – С. 9–60.

Грушевський М. Напруження і конфлікт / М. Грушевський // Історія України-Руси. – Т. VІІІ: роки 1626–1638. – Київ; Львів: Друкарня П. Барського, 1913. – С. 61–138.

Грушевський М. Безкоролів’є і «заспокоєння православних» / М. Грушевський // Історія України-Руси. – Т. VІІІ: роки 1626–1638. – Київ; Львів: Друкарня П. Барського, 1913. – С. 139–197.

Грушевський М. Козацькі справи 1632–1637 рр. / М. Грушевський // Історія України-Руси. – Т. VІІІ: роки 1626–1638. – Київ; Львів: Друкарня П. Барського, 1913. – С. 198–256.

Грушевський М. Війни 1637–1638 / М. Грушевський / / Історія України-Руси. – Т. VІІІ: роки 1626–1638. – Київ; Львів: Друкарня П. Барського, 1913. – С. 257–514.

Доманицький В. Козаччина на переломі XVI-XVII в. (1591 – 1603) / В. Доманицький // Записки Наукового товариства імені Шевченка. – Том LX. – Львів, 1904. – Кн. IV. – С. 1-32; Том LXI. – Львів, 1904. – Кн. V. – С. 33-64; Том LXII. – Львів, 1904. – Кн. VІ. – С. 65-113; Том LXIII. – Львів, 1905. – Кн. І. – С. 114-136; Том LXIV. – Львів, 1905. – Кн. ІІ. – С. 137-171;

Рудницький С. Козацько-польська війна р. 1625. Історична розвідка / С. Рудницький // Записки Наукового товариства імені Шевченка. – Том XVІІ. – Львів, 1897. – Кн. IІІ. – С. 1-42;

Рудницький С. Українські козаки в 1625-30 рр. Критично-історичні розвідки / С. Рудницький // Записки Наукового товариства імені Шевченка. – Том ХХХІ – XХХІІ. – Львів, 1899. – Кн. V-VI. – С. 1-76;

Костомаров Н. Богдан Хмельницкий / Соч. Н. Костомарова. – 2-е изд., доп. – Т. 1. – Спб.: Д. Кожанчиков, 1859. – С. 1-32;

Голубев C. Киевский митрополит Петр Могила и его сподвижники: (опыт исторического исследования) / С. Голубев. – Т. 1. – Киев: Тип. Г. Корчак-Новицкаго, 1883. – 559 c + 576 c.;

Голубев C. Киевский митрополит Петр Могила и его сподвижники: (опыт исторического исследования) / С. Голубев. – Т. 2. – Киев: Тип. Г. Корчак-Новицкаго, 1898. – 524 c. + 498 c.

Джерело

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори: У 50 т. / редкол.: Г. Папакін, І. Гирич та ін. – Львів : Світ, 2002 – Т. 22: Нарис історії українського народу /упор. І. Гирич, В. Кавунник. – 2015. – C. 189-206. – (Серія «Монографічні історичні праці»)