ХVІІІ. Події після смерті Хмельницького (1657–1663)
Михайло Грушевський
Від цих загальних зауважень переходимо до подій, вихідним пунктом яких послужила смерть Хмельницького.
Його смерть не була несподіванкою ; він тяжко хворів і, відчуваючи її наближення, сам запропонував війську обрати йому наступника. З поваги до його заслуг та його імені – «аби була тая слава, що Хмельницький гетьманом», військова рада наступником оголосила його малолітнього сина Юрія:
IV, 209 «Будем ми старих людей біля його держати,
Будуть вони його научати, будем його добре поважати,
Тебе, батька нашого гетьмана, споминати», -
як мотивує цей вибір пізніша дума. IV, 209
Але більшість старшини не співчувала цьому вибору і по смерті Богдана Хмельницького під різними приводами обійшла Юрія й обрала гетьманом Івана Виговського, що тривалий час обіймав посаду військового писаря. Це був дрібний київський шляхтич з походження, людина досить інтелігентна й освічена для свого часу, безсумнівний український патріот, але більш меткий, ніж талановитий.
Обрання Виговського було виключно справою старшини і здійснено без справжньої участі козацької ради, оскільки козацька маса стояла за Юрія Хмельницького і старшина побоювалася зустріти з її боку протидію кандидатурі Виговського. Така обачність, однак, йому мало допомогла. Проти Виговського як проти ставленика старшини, шляхтича й людини без військових заслуг негайно виникла опозиція на Запоріжжі, що представляло, як ми знаємо, найбільш демократичну, радикальну частину козацтва. До неї приєдналися південні лівобережні полки – Полтавський і Миргородський, які через сусідство були у найтісніших і найближчих зносинах із Запоріжжям та під його безпосереднім впливом. Цим рухом скористався полтавський полковник Мартин Пушкар, сподіваючись, напевно, за підтримки цих радикальних елементів зайняти місце Виговського, як це кількома роками пізніше вдалося Брюховецькому. Від Пушкаря й від запорозького кошового Барабаша пішли до Москви донесення, що Виговського обрано неправильно, без участі військової ради, що військо мати його гетьманом не бажає, що він схиляється до Польщі й замислює зраду проти Москви і т.п.
Звинувачення ці не мали підстав, окрім докору у порушенні формальності виборів. Щоб загладити цю неформальність, Виговський скликав військову раду і був на ній ще раз обраний. Московський уряд після цього цілковито визнав законність обрання. Однак противники Виговського все-таки не вгамовувалися, продовжуючи зносини з Москвою та агітуючи проти Виговського серед народних мас, обнадіюючи допомогою з Москви і т.п. Усе це, звісно, дратувало Виговського; він вимагав, щоб московський уряд припинив зносини з його противниками як бунтівниками, відрікся від них і допоміг йому придушити ворожий рух. Московський уряд, однак, не хотів видати йому голови своїх кореспондентів, які афішували надзвичайну відданість Москві. Він тільки посилав їм напутливі грамоти й самого Виговського втримував від збройних репресалій, а тим часом, користуючись скрутним становищем гетьмана, поспішав здійснити задумані реформи: ввести воєвод в українські міста, передати їм управління і збір податків та підпорядкувати київську митрополію московському патріарху.
Спочатку Виговський, згнітивши серце, покірно виконував ці домагання московської політики, сподіваючись, що московський уряд, зі свого боку, його підтримає. Але кінець кінцем двоєдушна і своєкорислива політика московського уряду вивела його з терпіння, і він, утративши надію на Москву, почав діяти власними засобами. Він відгукується на пропозиції, які надходили безперервно, ще з часів Хмельницького, з Польщі, із запрошенням повернутися під владу польського короля; водночас відновлює зносини з Кримом і одержує звідти підкріплення. Рух на лівому березі стає настільки небезпечним, що Виговський не вважав за можливе залишатися надалі його пасивним спостерігачем. У травні 1658 р. він з татарською ордою вирушив на своїх противників. Під Полтавою відбулася битва, в якій Пушкаря було вбито, а його партію розгромлено, Полтаву спалено. За це Виговський одержав догану з Москви і, роздратований поведінкою московських воєвод та самого уряду, вважаючи стосунки безповоротно зіпсованими, вирішує відновити зв’язки з Польщею.
Після попередніх перемовин польський сейм вислав до Виговського делегатів, які 16 вересня 1658 р. уклали з ним у Гадячі трактат (т. зв. Гадяцька комісія). Україна за цим трактатом поверталася під владу польського короля, але не як звичайна провінція. Воєводства Київське, Брацлавське та Чернігівське мали скласти Вел. кн. Руське (на взірець Вел. кн. Литовського), зі своїми окремими міністрами, скарбницею, монетою та з гетьманом на чолі. Гетьман обирається станами Вел. кн. Руського, точніше – затверджується королем з кандидатів, запропонованих йому станами. Козацький реєстр визначається у 30 тис., окрім 10 тис. найманого гетьманського війська. Православна релігія на всій території, заселеній руссю, має бути зрівняна у правах з католицькою; всі маєтки, що належали православній церкві, мають бути повернуті їй; православний митрополит і чотири єпископи отримають місця у сенаті. Київська академія здобуде права краківського університету, і, крім неї, станам України надається право закласти в одному з міст України ще одну академію.
Хоча умови ці не були виконані, вони цікаві як вираз прагнень української старшини [II, 285-286 У первісному вигляді Гадяцького трактату, втім, ми не маємо, і в деяких пунктах лише приблизно можемо судити про їхній зміст. Офіційні тексти було піддано більш пізнім скороченням у найістотніших пунктах стосовно Вел. кн. Руського. II, 285-286]. Щоправда, ухвалений комісією текст не зовсім відбиває ці останні. Деякі суттєві побажання, не включені до цього тексту, були потім висловлені у петиції, надісланій на сейм 1659 р., яка вносила певні істотні поправки до тексту комісії. Найважливіша з них вимагала, щоб до складу Вел. кн. Руського було включено також воєводства Волинське, Подільське і Руське (Галичина), себто майже вся українська територія. У початкових начерках тексту привертає до себе увагу думка забезпечити Україні нейтральне становище між Польщею та Москвою – зародок ідеї України як вічно нейтральної держави під протекторатом Польщі й Москви. На жаль, ця ідея не отримала подальшого розвитку.
Ще раніше, ніж закінчилися переговори з польським урядом, Виговський перейшов до воєнних дій проти Москви. Він спробував вибити московську залогу з Києва, але це йому не вдалося. Московський уряд оголосив його зрадником і розпорядився обрати нового гетьмана. Але звістка про укладення Виговським трактату з польським урядом надзвичайно занепокоїло московських політиків; уперше і востаннє вони завагалися й готові були піти на поступки у своїй централістичній політиці: воєводі Трубецькому було доручено почати переговори з Виговським, обіцяти йому повну амністію і погодитись на поступки відповідно до його трактату з Польщею, у крайньому разі навіть на виведення московського воєводи з Києва.
Становище Виговського було також досить тяжким. З боку Польщі значної підтримки він не мав, оскільки виснажена важкою війною Польща сама розраховувала на козацькі сили. Тим часом зв’язок з нею був вищою мірою непопулярний серед українських мас. Ворожий Виговському рух на лівобережній Україні ожив, щойно московський уряд виступив проти гетьмана. Виговський деякий час вагався, але рішення розірвати з Москвою пересилило: він не вірив уже у щирість московського уряду і в його пропозиціях вбачав лише хитрі виверти.
Боротьба передбачалася не на життя, а на смерть. Європейським урядам було розіслано від імені старшини циркуляр, що пояснював причини розриву та оголошував війну з Москвою (перший факт звернення до європейської громадської думки).
«Заявляємо і свідчимо перед Богом та всіма, що війна з поляками, розпочата й ведена нами, мала не іншу причину й не іншу мету, як лише оборону святої східної церкви та предками заповіданої свободи нашої: відданість їй керувала нами, разом із покійним вождем нашим безсмертної пам’яті Богданом Хмельницьким і тодішнім писарем нашим (Виговським). Свої особисті інтереси ми відсунули на дальній план перед славою божою і справою народною. Для них увійшли ми в союз із татарами, а потім і світлішим Карлом-Густавом, королем шведським. Усім їм ми зберегли вірність непорушно. Не дали ми й полякам жодного приводу до порушення угод, дотримуючись щодо всіх нашої присяги, договорів і союзів. Не з інших спонук прийняли ми й протекцію вел. князя московського, як для того лише, щоби зберегти та примножити для себе і нащадків наших, за сприянням божим, зброєю нашою набуту й кров’ю багато разів повернуту вольність нашу. Осипане обіцянками та зобов’язаннями вел. кн. Московського, військо наше сподівалося, що з огляду на спільність віри та добровільне наше приєднання вел. князь буде для нас справедливим, доброзичливим і милостивим, чинитиме з нами щиро, не важачи проти нашої вольності, а примножуючи її ще більше згідно зі своїми обіцянками. Та сподівання ці не справдилися. Міністри й вельможні пани московські спонукали цього найповажнішого, найблагочестивішого та наймилостивішого государя до того, що першого ж року, щойно лиш завершилися переговори між Москвою та Польщею, з розрахунку на польську корону вирішив він нас пригнітити й уярмити і, зайнявши нас війною зі шведами, хотів тим легше це здійснити…»
Цю московську зраду Україні, яку московські політики приносили в жертву своїм планам у Польщі, таким чином, поставлено як головне звинувачення московській політиці. Як друге кардинальне звинувачення було висунуто московську політику у внутрішніх відносинах України, де вона створила смуту й розкол, надавши грунт для різних демагогів, що підривали престиж українського уряду.
На початку 1659 р. Виговський виступив за Дніпро проти московської партії. Назустріч йому рушив московський воєвода Трубецькой, з’єднавшись зі своїми українськими партизанами. Виговський відступив назад за Дніпро, щоб почекати підкріплень від союзників, а Трубецькой тим часом вирушив у Сіверські землі, які підтримували Виговського, й узяв в облогу ніжинського полковника Гуляницького в Конотопі. Облога тяглася два з половиною місяці; становище обложених зробилося безвихідним, але здаватись московському війську вони не хотіли. Гуляницький бомбардував Виговського проханнями про допомогу; Виговський очікував татар. Нарешті прибув сам хан з ордою, і Виговський рушив з ним під Конотоп. Московські воєводи не мали точних відомостей про його сили, і коли назустріч Виговському з-під Конотопа вислано було військо, воно опинилося між двох вогнів: між козаками Виговського і татарами. Сталася нечувана катастрофа: московське військо повністю знищено; двоє окольничих [Дуже високий боярський чин (другого класу)] попали в полон. Трубецькой поквапився зняти облогу й відступив за московський кордон.
Московська партія втратила будь-яку енергію і відвагу. Шанси Виговського піднялися незмірно; але він чи не зумів, чи не встиг скористатися сприятливими обставинами. Московські залоги в лівобережних містах втрималися. Запорозький кошовий Сірко, ворог Виговського, як і все Запорожжя, користуючись відсутністю татар, що допомагали Виговському, здійснив вдалий набіг на Ногайську орду [Це була перша гучна справа славетного в історії Січі ватажка, чудового вояка, але зовсім позбавленого здібностей політика] і потім рушив на Чигирин. Ця диверсія змусила Виговського вийти з лівобережної України раніше, ніж було знищено московські залоги, а з його відходом московська партія знову почала піднімати голову. Навіть у Сіверщині виявився рух, ворожий Польщі та Виговському: розквартировані тут допоміжні польські війська, прислані на поміч Виговському, за давньою звичкою збуджували таку ненависть в українському населенні, що їх кінець кінцем перерізали.
У цій різанині загинув і один з видатних представників партії старшини Юрій Немирич; його вважали справжнім автором Гадяцького трактату.
Приклад Запорожжя й лівобережних полків почав впливати й на правобережні: багато хто з полковників заявив, що не бажає визнавати влади Польщі. Уманський полковник Ханенко об’єднався з військом Сірка й рушив до Києва, де в той час перебував Юрій Хмельницький. Його як особу, обрану вже одного разу гетьманом і лише відсторонену Виговським, противники останнього тепер з різних боків висували і ладили на гетьманство.
У перших числах вересня 1659 р. під м. Германівкою, недалеко від Білої Церкви, стали один проти одного обидва табори – Юрія Хмельницького та Виговського. З Виговським був лише загін поляків та рештки його «затяжців», найманого війська. Козаки всі перейшли до Хмельницького, та й поляки і затяжці почали розбігатися від нього. 11 вересня відбулася козацька рада. Козаки рішуче заявили, що вони не хочуть воювати проти Москви; загальне роздратування проти Виговського проявилося так сильно, що його ледь не вбили. Він мусив піти з ради, яка слідом за тим проголосила гетьманом Юрія Хмельницького. Виговський після цього став вважати свою роль як козацького гетьмана закінченою й відіслав Хмельницькому знаки гетьманської влади. Однак, не полишаючи свого плану – відірвати Україну від Польщі, він намагався впливати в цьому напрямку й на нового гетьмана, і діяльність його в цьому напрямку не була безплідною. Але скінчилася вона дуже сумно: через кілька років колишнього гетьмана розстріляв польський польовий суд за звинуваченням у зраді, яка виразилась у намірі підняти повстання проти Польщі. Звинувачення було, без сумніву, зовсім безпідставне, та й з формальної точки зору сам польовий суд над такою важливою особою, яка носила після гетьманства титул київського воєводи, був кричущим безправ’ям та характерним проявом цілковитої дезорганізації польського управління.
З огляду на неприхильність до Польщі, чітко виражену масою козацтва у русі проти Виговського, старшина не наважувалася порушувати питання про здійснення Гадяцького трактату і польської протекції, хоча дуже багато хто – в інтересах української автономії – цьому безперечно співчував. Але, наважуючись під тиском мас відновити залежність України від Москви, українські автономісти хотіли принаймні забезпечити в майбутньому автономію України, змусивши московський уряд до деяких суттєвих поступок. Під їхнім впливом Хмельницький, прийнявши гетьманство, повідомив про це тільки переяславського полковника Цицюру, що висунувся на перший план у лівобережній Україні під час попереднього руху, і цим обмежився, не входячи в жодні зносини з московськими воєводами. Наблизившись до Дніпра зі своїм військом, він вичікував першого кроку з їхньої сторони. Коли воєвода Трубецькой звернувся до нього із закликом – визнати владу московського царя по-старому, на старих правах і вольностях, Хмельницький і старшина відповіли йому пропозицією умов, на яких вони готові визнати владу Москви.
Вони домагалися, щоб московських воєвод і залог не було ніде, крім Києва, як було за Богдана Хмельницького; щоб московські війська, прислані в Україну, перебували під командою гетьмана; щоб гетьмана обирало саме військо, без втручання московського уряду та його воєвод, і обраний гетьман визнавався московським урядом без жодних застережень; щоб цей уряд не мав зносин зі старшиною і військом поза спиною гетьмана, не приймало ніяких листів, не контрасигнованих гетьманом та військовою печаткою, і взагалі щоб адміністративні й судові права гетьмана не піддавалися жодним виняткам і обмеженням; право зносин з іноземними державами мало залишитись за ним повністю, московський же уряд під час дипломатичних переговорів, дотичних до України, повинен запрошувати до участі в них представників гетьманського уряду з правом голосу; українська церква має залишатися під владою константинопольського патріарха; школи «різних мов» повинні вільно засновуватись і надалі.
Ці умови були відповіддю на події останніх років і виявлені ними прагнення московської політики до обмеження української автономії та самобутності. Без таких поправок українське суспільство вважало залежність від Москви неможливою, і цим пояснюється, чому всі учасники викладеної формули угоди, коли Москва її не прийняла, опинилися потім у лавах ворогів Москви.
Трубецькой, одержавши умови, промовчав про те, що він має від московського уряду зовсім інші інструкції, і запросив Хмельницького зі старшиною прибути до нього для переговорів і принесення присяги. Хмельницький не наважився їхати до нього, побоюючись потрапити у пастку, вимагав заручників, і лише тоді, коли один з московських бояр переїхав на правий берег, Хмельницький прибув до Переяслава зі старшиною, серед якої були Сірко, Дорошенко та ін. Та побоювання козацької старшини виявилися справедливими: це була пастка. Трубецькой тепер від переговорів про запропоновані умови ухилився, заявивши, що має насамперед скликати в Переяславі раду для обрання гетьмана та прийняття «статей». Це був рішучий удар, проти якого Хмельницький зі старшиною не протестували лише тому, що були в руках Трубецького. Як я зазначав, на раді представництва не існувало, як і на давньоруському вічі, і місце, де збиралася рада, вирішувало і її склад; тому на раді в Переяславі переважну більшість мали становити козаки з лівобережних полків, вороже налаштовані вже проти партії старшин-автономістів та опозиції щодо Москви, яка йшла від них. Крім того, Трубецькой привів із собою своє військо, прибув також і інший московський воєвода Ромодановський ще з однією армією та прихильник Москви Безпалий зі своїми козаками. Трубецькой, вочевидь, розраховував, що за таких обставин автономісти не насміляться подати голос, і запропонував їм статті, підготовлені московським урядом.
Тут до статей Богдана Хмельницького було зроблено, між іншим, такі доповнення й поправки: гетьман повинен без заперечень посилати військо за розпорядженням московського уряду і навпаки – без його наказу не посилати нікуди; змінювати гетьмана без царського указу військо не може; московських партизанів – Безпалого, Цицюру та ін. – гетьман не повинен піддавати стягненням без слідства, здійсненого московським урядом; люди, близькі до Виговського, під страхом смертної кари позбавляються права надалі займати будь-які посади у війську, а також брати участь у раді; крім Києва, московські воєводи мають бути запроваджені у Переяславі, Ніжині, Чернігові, Брацлаві та Умані.
Старшина дійсно не наважилась протестувати; тільки проти переданого Трубецьким бажання московського уряду, щоб Сіверщина, яка належала у ХVІ ст. Московській державі, була виключена з гетьманського управління й претворена на московську провінцію, – виступила навіть московська партія, і від цієї вимоги Трубецькой відмовився.
В усьому іншому запропоновані Трубецьким статті було прийнято на раді 7 жовтня ст. ст. – це т. зв. Переяславські статті. Хмельницький був знову обраний і приніс присягу у дотриманні цих нових статей. Про відміну деяких, найтяжчих з них, він клопотався слідом за тим перед московським урядом через депутацію, але прохання це не булло взято до уваги.
Автономісти підкорилися, та їхня вимушена покірливість, певна річ, не могла бути щирою, й роздратування проти московської політики готове було прорватися назовні за першого ж випробування. Критичний момент не змусив довго чекати на себе. Влітку 1660 р. московський уряд замислив велику кампанію проти поляків у Галичині, щоб відвернути польські сили від білоруських земель, де вели у той час операції московські війська. Воєвода Шереметьєв з лівобережними козаками вирушили на Волинь, Хмельницький з правобережними йшов південним кордоном, щоб охороняти Україну від татар. Польські гетьмани, отримавши значну допомогу з Криму, відрізали армію Шереметьєва від сполучення з Хмельницьким і піддали блокаді. Шереметьєв опинився у безвихідному становищі. Користуючись цим, поляки почали перемовини з Хмельницьким, переконуючи його розірвати союз із Москвою та відновити Гадяцький трактат; у цьому ж напрямку впливав на Хмельницького Виговський. Хмельницький вагався; не встигнувши пробитись і з’єднатися з армією Шереметьєва, він кінець кінцем згодився на переговори.
Однак відновити Гадяцьку унію повністю поляки, користуючись вигодами свого становища, вже не погоджувалися: з неї було викреслено найістотніші постанови – про «Вел. князівство Руське». Таке покалічене видання трактату не могло, звісно, розраховувати на довговічність, але за наявних умов Хмельницький не вважав за можливе уперто триматися свого, і трактат було прийнято зі вказаними змінами. Цицюрі повідомили про це, і він намагався вирватися з табору Шереметьєва, але це йому не вдалося. Шереметьєв, обложений під Чудновом, кінець кінцем капітулював на вельми принизливих умовах і зірвав злість на козаках Цицюри: він видав їх з головою полякам, а ті передали їх татарам. Цей вчинок викликав в Україні надзвичайну огиду в народі й роздратування проти московської влади.
Але й відновлення Гадяцького трактату, та ще й у такому спотвореному вигляді, більшості козаків видавалося актом вимушеним, й вони не мали серйозного наміру визнавати цю нову залежність від Польщі. Хоча після звісток про чуднівську катастрофу у багатьох місцевостях Задніпров’я проявилися народні рухи проти московських людей та воєвод, котрі встигли заявити про себе населенню з вельми несимпатичного боку (бешкетами, пригнобленням, пихатим ставленням) [Пор.: Розыск 1666 г. О злоупотреблениях московских ратных людей в Малороссии. – «Киевская старина», 1895 г., ХІІ], та серйозних наслідків цей рух проти Москви не мав. Поляки не підтримали його достатньо енергійно, а їхні походи на лівий берег Дніпра, здійснені з цією метою, мали швидше зворотний вплив, ще більше відштовхнувши населення від Польщі. Шуряк Хмельницького Сомко та інший його родич, ніжинський полковник Золотаренко, які оголосили себе прихильниками Москви у надії здобути гетьманську булаву за цієї оказії, придушили ворожий Москві рух, незважаючи на те, що приголомшений чуднівською катастрофою московський уряд зі свого боку досить слабко їх підтримував. Після нетривалих вагань лівобережна Україна повернулася під владу Москви.
І у правобережній Україні верховенство Польщі не користувалося популярністю. Особливо постої допоміжних військ і кримських орд, що приходили на допомогу Хмельницькому навіть без його запрошення, збуджували дуже сильне роздратування в народі й призводили до переселення значних мас населення за Дніпро. У кримського хана виник навіть план перетворити Україну на підвладну провінцію, і ця комбінація знаходила прихильників і серед старшини, невдоволеної польським урядом, який не виявив ні достатньо енергії, щоб закріпити за собою Україну, ні бажання задовольнити вимоги старшини. Але народ був страшенно роздратований спустошеннями, які постійно чинили кримські союзники, і про татарську владу з ними нічого було й говорити. Кінець кінцем проти Ю. Хмельницького виникло загальне невдоволення, і ця хвора і позбавлена здібностей людина кілька разів намагалася зректися гетьманства. На початку 1663 р. він дійсно склав гетьманську булаву і прийняв чернецтво, а на його місце обрано було правобережними полками його зятя Павла Тетерю, безсоромного егоїста, про якого казали, що він здобув гетьманство шляхом підкупу старшини.
У лівобережній Україні, що залишалася під верховенством Москви, суперничали за гетьманську булаву Сомко й Золотаренко, і внаслідок цього суперництва, а також сподіваючись, що, можливо, ще вдасться схилити до повернення під верховенство Москви Хмельницького з правобережною Україною, московський уряд не поспішав з виборами гетьмана. Серед цих зволікань на сцені з’явився новий кандидат – запорозький кошовий Іван Брюховецький. Цей безсоромний кар’єрист і інтриган задумав повторити план Пушкаря. Проти Сомка й Золотаренка, що, з огляду на кандидатуру Брюховецького, приєднався до Сомка, Брюховецький вдається до демагогії – висуває проти них як представників старшинських кіл український демос, грає на демократичних струнах, на неприхильності «черні» до старшини та на суперництві Запорожжя з городовими козаками, порушуючи питання про участь запорожців у обранні гетьмана. Водночас він намагається здобути ласку московського уряду, поширюючи чутки про неблагонадійність Сомка і силкуючись представити себе прихильником Москви більш ревним, а головне – більш піддатливим на її побажання, ніж Сомко. Це йому вдається, бо Сомко своїми скаргами на свавілля і зловживання московських воєвод устиг настроїти їх проти себе і зіпсувати враження у московських урядових колах.
На остаточну раду, призначену на червень 1663 р. під Ніжином, Брюховецький привів ватаги запорожців та «черні» з південних полків, які тягли руку за Запорожжя. Сомко з огляду на це прийшов також із загоном козаків і навіть артилерією. Рада перейшла у сутичку й була перервана, але потім Брюховецькому вдалося перетягти на свій бік козаків Сомка; ті зчинили бунт, Сомко з товаришами мусив сховатись у московському таборі, а там їх арештували. Після цього на заново скликаній раді Брюховецького оголосили гетьманом і московський делегат ствердив цей вибір, а Сомка, Золотаренка та їхніх прихильників віддали під суд за звинуваченням у зраді; чотирьох стратили, решту відправили на заслання, до Москви.
Ці події остаточно зімкнули зачароване коло, в якому опинилась Україна після свого великого повстання, розриву з Польщею та підданства Москві. Вирішений уже Б. Хмельницьким, з огляду на протиріччя політики української та московської, розрив з Москвою був здійснений Виговським, але надто невправно, невмілою рукою недовченого учня великого майстра дипломатії. Хмельницький не хотів повернення до Польщі, він бажав створити таку політичну комбінацію, яка могла б забезпечити Україні цілком незалежне становище, і для цього спирався головним чином на Швецію. II, 292Але 1659 р. на Швецію спертися було вже складніше. II, 292 Виговський після його смерті пішов тим же шляхом і довів переговори зі Швецією до форменого трактату, що гарантував з боку Швеції свободу й незалежність українського народу. Але диверсія з боку Данії змусила Швецію припинити воєнні дії проти Польщі, й на шведську допомогу вже не можна було спертися. Треба було почекати якоїсь іншої комбінації, але обставини не дозволяли зволікати. Виговський повернувся до Польщі, та цим цілковито зіпсував увесь план.
Польщі можна було ставити вимоги, – почуваючись надто слабкою, вона готова була на поступки, принаймні тимчасові, як вона сподівалася. Але українські народні маси й чути не хотіли про повернення до Польщі, і в середовищі самої старшини виявилося роздвоєння. Змушені цим до повернення під владу Москви, автономісти – себто все, що було більш порядного та політично розвинутого в середовищі старшини, – хотіли шляхом обопільних поступок створити стерпний modus vivendi під верховенством Москви. Та московський уряд, розраховуючи на слабкість автономістських груп, вирішив з ними не церемонитись і під загрозою збройної сили змусив їх прийняти свої умови. За це ігнорування прагнень української інтелігенції московська політика була покарана роками воєн і тривог, втратою правобережної України і того імпозантного становища у зовнішній політиці, яке створив їй союз з українським козацтвом; нарешті – привидом українського сепаратизму, що відтоді тяжіє над політикою Москви.
Українські автономісти не могли відмовитись від своїх вимог, не могли примиритися з роллю німих виконавців розпоряджень московської бюрократії і – борсалися у своєму зачарованому колі, намагаючись знайти точку опертя проти московського централізму. Події 1657–1660 рр. не відкрили їм очі на справжню причину їхньої слабкості, але повернули їх обличчям до народних мас та їхніх прагнень. Забезпечуючи Гадяцьким трактатом автономію України, вони залишали без уваги потреби та інтереси цих народних мас і погоджувалися на відновлення в Україні шляхетського режиму, що викликав великий народний рух. З таким самим нерозумінням інтересів і прагнень мас будували вони й свої подальші плани, які незмінно розбивалися об відсутність солідарності передової, правлячої меншості з народом, з його задушевними, хоч і невиразними прагненнями, що не піддавалися формулюванню, до встановлення суспільних відносин «без холопа і без пана».
Користуючись цим роздвоєнням, московський уряд незмінно розбиває українських автономістів в усіх їхніх спробах протистояти централістичній політиці, аж поки доводить їх до цілковитого відчаю – до того, що вони, махнувши рукою на будь-яку політику, зайнялися, за ласкавої участі московського уряду, влаштуванням свого станового добробуту – себто пішли всією компанією по тому шляху, на який окремих осіб політична деморалізація почала втягувати вже з перших же подій по смерті Хмельницького.
Детально простежувати історію подальшої смути, спроб автономістів вирватися з лещат московського централізму та їхніх невдач було б довго і втомливо. Ми зупинимось лише на більш цікавих моментах цієї боротьби.
Огляд подій 1657–1660 рр. у статтях Костомарова: «Гетьманство Виговського» і «Гетьманство Юрія Хмельницького» (в його монографіях); і новіший – у статтях В. Герасимчука, у «Записках Наук. тов. ім. Шевченка», т. 59, 60; дрібніші статті: J. Rolle (dr. Antoni J.) про сім’ю Б. Хмельницького, Виговського, Юрія Немирича та ін. – у його збірках «Opowiadania historyczne» та «Biblioteka Warszawska», 1893; Д. Коренца про Виговського – у «Записках Наук. тов. ім. Шевченка», т. ХХХVІІІ; про Гадяцьку унію – стаття М. Стадника у «Записках Київськ. наук. тов.», т. VІІ і VІІІ, та моя у «Літ.-наук. вістнику», 1909; про події 1660 р. – велика робота Чермака у: «Przegląd polski», 1886–1887 і 1893. Про Ніжинську раду 1663 р. – Востокова у «Киевской старине», 1888.
Костомаров Н. Гетманство Виговского / Н. Костомаров // Исторические монографии и исследования / Н. Костомаров. – Т. 2. – СПб.: Общественная Польза, 1863. – С. 41–200.
Костомаров Н. Гетманство Юрия Хмельницкого / Н. Костомаров // Исторические монографии и исследования. – Т. 12. – СПб.: Типография А. Траншеля, 1872. – С. 155–306.
Востоков А. Нежинская рада 1663 г. / А. Востоков / / Киевская старина. – 1888. – Т. ХХІ: апрель, май, июнь. – С. 125–139.
Фотинский О. Юрий Немирич. Эпизод из истории Волыни XVII века / О. Фотинский // Волынский историко-археологический сборник. –
Почаев; Житомир, 1896. – Вып. 1. – С. 3–29.
Герасимчук В. Виговський і Юрій Хмельницький. Історичні студії: І. Упадок Виговського; ІІ. Початки гетьманування Юрія Хмельницького; III. Тріумф Москви; ІV. Заходи Виговського; V. Місія Бєньовського; VІ. Зимова кампанія 1660 р. / В. Герасимчук // Записки Наукового товариства імені Шевченка. – Т. LIX. – Львів, 1904. – Кн. ІІІ. – С. 1–40; Т. LX. – Львів, 1904. – Кн. ІV. – С. 41-70.
Герасимчук В. Виговщина і Гадяцький трактат: І. Вступні уваги; ІІ. Вибір Івана Виговського на гетьмана і його програма; III. Бунт Пушкаря; IV. Гадяцький трактат / В. Герасимчук // Записки Наукового товариства імені Шевченка. – Т. LXXXVII. – Львів, 1909. – Кн. І. – С. 5-36; Т. LXXXVIII. – Львів, 1909. – Кн. ІІ. – С. 23-50; Т. LXXXIX. – Львів, 1909. – Кн. ІІІ. – С. 46-90.
Герасимчук В. Чуднівська кампанія 1660 р.: Приготування з московської сторони; Приготування Польщі; Перші стрічі; Останні дні під Любаром, 17–25 вересня; Похід Шереметева під Чуднів; Під Чудновом; Стріча поляків з Хмельницьким під Слободищем; Шереметев покидає Чуднів; Угода з козаками під Слободищами; Афера Цицюри; Капітуляція Шереметева; На Україні / В. Герасимчук // Записки Наукового товариства імені Шевченка. – Т. CX. – Львів, 1912. – Кн. IV. – С. 31–54; Т. СХІ. – Львів, 1912. – Кн. V. – С. 53-83; Т. СХІІ. – Львів, 1912. – Кн. VІ. – С. 74-89; Т. СХІІІ. – Львів, 1913. – Кн. I. – С. 44-68; Т. СХІV. – Львів, 1913. – Кн. II. – С. 57-80; Т. СХVІ. – Львів, 1913. – Кн. ІV. – С. 40-68.
Antoni J. Kobiety na dworze Czyhryńskim, w drugiej połowie XVII wieku / dr. J. Rolle // Biblioteka Warszawska. – 1893. – Tom 3. – S. 41-63; 413-441; Tom 4. – S. 84-109.
Antoni J. Niewiasty kresowe. Opowiadania hidtoryczne / dr. J. Rolle. – Warszawa: Nakład Gebethnera I Wolfa, 1883. – 243 s.
Czermak W. Szczęśliwy rok. Dzieje wojny moskiewsko-polskiej z r. 1660 / W. Czermak // Przegląd Polski. – 1886. – Tom 82; 1887. – Tom. 83; 1889. – Tom 94; 1893. – Tom 107.
Коренець Д. Зносини гетьмана Івана Виговського з Польщею в р. 1657–1658 / Д. Коренець / / Записки Наукового товариства імені Шевченка. – Т. ХХХVІІІ. – Львів, 1900. – Кн. VІ. – С. 1-20.
Грушевський М. Виговський і Мазепа / М. Грушевський // Літературно-науковий вістник. – 1909. – Т. 46. – Кн. ХІІ. – С. 417–428.
Стадник М. Гадяцька унія / М.Стадник / / Записки Українського наукового товариства у Києві. – 1910. – № 7. – С. 65–85; 1911. – № 8. – С. 5-39.
Lipinski W. Z Dziejów Ukrainy: księga pamiątkowa ku czci W. Antonowicza, P. Świecickiego, T. Rylskiego wydana staraniem J. Jurkiewicza, F. Wolskiej, L. Siedleckiego W. Lipińskiego / pod redakcyą W. Lipińskiego. – Kijow, 1912. – 669 s.
Джерело
Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори: У 50 т. / редкол.: Г. Папакін, І. Гирич та ін. – Львів : Світ, 2002 – Т. 22: Нарис історії українського народу /упор. І. Гирич, В. Кавунник. – 2015. – C. 237-249. – (Серія «Монографічні історичні праці»)