Логотип сайту «Михайло Грушевський»
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Історичні праці / Популярні праці / Нарис історії українського народу / ХХV. Правобережна Україна

Нарис історії українського народу

ХХV. Правобережна Україна

Михайло Грушевський

Ще незрівнянно швидше, ніж у лівобережній Україні, зникли форми суспільних та економічних відносин, створені великим народним рухом, на правому березі Дніпра.

Вже під час «руїни» 1660-х – 1670-х рр., як зветься цей час у народній традиції, козацтво і взагалі населення у правобережній Україні дуже зменшилося кількісно й ослабло. З капітуляцією Дорошенка й переходом залишків козаків та іншого населення з Наддніпрянщини на лівий берег, закінченим «згоном» Самойловича 1679 р., козацтво зовсім припинило своє існування у правобережній Україні, за винятком Києва з його округою, що належали до лівобережної Гетьманщини. Та це поки що була лише нетривала перерва.

Намагання Москви – залишити правобережну Наддніпрянщину у стані незаселеної пустелі – не увінчались успіхом. Туреччина не погодилася на цю вимогу при ратифікації трактату 1681 р., і хоча при укладенні «вічного миру» 1686 р. з Польщею московський уряд висунув умову, що аж до вирішення питання про наддніпрянську смугу вона має залишатися незаселеною [У трактаті було ухвалено залишити правий берег Дніпра незаселеним аж до нового рішення про нього, і оскільки такого рішення не відбулося, то цей край за буквою трактату мав залишитися незаселеним], польський уряд не надавав серйозного значення цій умові.

Турки услід за трактатом 1681 р. зробили було спробу відновити гетьманство й знов колонізувати Наддніпрянщину, але ця спроба мала дуже ефемерне значення. Закликання на слободи, щоправда, приваблювали значну кількість переселенців з лівобережної України: правобережні емігранти, не знайшовши в лівобережній Україні вільних земель і зустрівшись із претензіями поміщицького класу, що зароджувався, та кріпосницькими відносинами, у великій кількості йшли назад на правий берег; поверталися й давніші поселенці. Цю перспективу передбачав Самойлович, і тому при укладенні трактату з Туреччиною так палко заперечував проти вимоги Туреччини, щоб лівобережному населенню не чинилися перешкоди переходу за Дніпро; але Туреччина тоді наполягла на своєму. Проте втримати під своєю владою цю колонізацію турецький уряд не зумів. Польський уряд, що перейшов уже перед тим у наступальну боротьбу проти турецької окупації, зруйнував турецькі спроби козацької організації, і тоді ж, у 1680-х рр., вони припинилися. Більше значення мали спроби відновлення козацтва з боку Польщі.

Такі спроби польський уряд почав робити від самого відновлення війни з Туреччиною, після Бучацького трактату, цінуючи в козаках незамінний військовий елемент, особливо в боротьбі з турками й татарами. У відомому поході Собєського для звільнення Відня 1683 р. навербовані козацькі загони відіграли дуже визначну роль. Потім від вербування таких козацьких полків Собєський перейшов до відновлення поселень. Завдяки його старанням сейм 1685 р. видав конституцію, яка відновлювала козацтво й обіцяла йому повернення давніх вольностей. Собєський призначив для цього нового відновленого козацтва землі на південь від р. Рось; він розіслав універсали, які обіцяли всілякі пільги поселенцям, і, виславши агентів до Запорожжя, закликав поселенців.

Цей заклик Собєського знайшов жвавий відгук. Знайшлися люди з організаційними талантами, які з великим успіхом зайнялися заселенням запустілих Наддніпрянщини та Побужжя, залучаючи у великій кількості поселенців і з українських земель, що перебували під владою Польщі, і з-за Дніпра. Такими були полковники (як вони себе титулували) – Зах. Іскра у Корсуні, Самусь Іванович у Богуславі, Абазин на Побужжі та особливо Семен Палій, найпопулярніший з них, котрий розташувався на північ від Росі у містечку Фастові. Спорожнілі простори заселялися швидко. З лівобережної України, особливо із сусідніх полків: Гадяцького, Миргородського, Лубенського, – посполиті йшли масами, незважаючи на розставлені над Дніпром застави. «У всіх одна думка – йти за Дніпро», – доносили в Москву. Це була стихійна реакція проти панських порядків Гетьманщини, проти економічної політики старшини, і вона дуже стривожила останню. Палій в уяві народних мас поставав як ідеальний козак, надприродний герой, носій народних ідеалів справедливого устрою суспільства, і з цього погляду протиставлявся «поляку» Мазепі. Для наступних поколінь він залишився улюбленим героєм народних пісень і оповідей; віроломне захоплення його Мазепою обросло легендарними й казковими подробицями й досі в цьому вигляді живе у народній традиції.

Швидке зростання колонізації у правобережній Наддніпрянщині надало значних сил полковникам цього відродженого правобережного козацтва. Вони надавали цінні послуги польському урядові в боротьбі з татарами, й воно схильне було ставитись до них поблажливо. Скарги шляхти сусідніх областей, що потерпала від нападів відродженого козацтва, «покозачення» їхніх підданих і втеч селян, довго залишалися без відгуку. Та кінець кінцем конфлікт був неминучий. Уся ця відроджена козаччина та її колонізація були просякнуті величезною неприхильністю до Польщі й шляхти, і цю неприхильність поділяли і її ватажки. Вже у 1688 р. Палій звертається до гетьмана Мазепи з проханням узяти на себе посередництво у переговорах з московським урядом, щоб він прийняв під свою протекцію його Фастівщину. Але московський уряд тоді вже був у союзі з Польщею й не хотів псувати стосунки: він запропонував Палієві перейти зі своїми козаками на Запорожжя і звідти на лівий берег, якщо вони хочуть бути під московською протекцією. Такого проекту Палій прийняти, звісно, не міг: йому хотілося зберегти територію.

Зносини Палія тим часом стали відомі полякам; він був заарештований, однак устиг утекти. Після цього він переходить уже до більш відкритих дій проти Польщі, хоча до пори до часу намагається уникати гострих конфліктів. Він повторює давню козацьку тактику – намагається якомога більше розширити територію козацьких поселень за рахунок сусідньої поміщицької колонізації; селяни стають козаками, виганяють поміщиків і починають говорити про те, що «ляхів треба прогнати за Віслу, щоб і сліду їх не лишилось». Польський уряд намагався зупинити Палія, посилав проти нього військові загони – особливо з того часу, коли перестав потребувати козаків для боротьби з татарами після припинення війни з турками. Остання остаточно завершилась Карловицьким трактатом 1699 р., який повернув Поділля назад до Польщі, і сейм вирішив з 1700 р. скасувати козацьке військо. Це був відвертий виклик – і козаки не забарилися перейти до наступальних дій.

Обставини їм сприяли – польське військо було зайняте війною зі шведами. Палієві вдалося оволодіти важливою фортецею – Білою Церквою, яка в той час становила опору польської влади в Україні; він переніс сюди свою резиденцію. Самусь узяв другу важливу позицію – Немирів. Повстання поширилося на Поділля. Але тут на півдні козацька колонізація була досить слабка, і коли у 1703 р. на Поділля рушило польське військо під проводом польного гетьмана Сенявського, йому легко вдалося розсіяти слабкі загони Абазина й Самуся. Абазина було страчено, Немирів узято, Поділля залито кров’ю повсталих. Але на Київщину, на Палія Сенявський напасти не наважився, задовольнившись дешевими лаврами подільської кампанії.

Та на Палія прийшла біда звідти, звідки він менш за все міг її чекати. Як і інші полковники, він продовжував просити російський уряд про прийняття його під свою протекцію, і Мазепа підтримував це прохання, бажаючи приєднати під свій регімент правобережні землі. Але російський уряд щоразу відмовляв, а відтоді, як Польща стала союзницею Росії проти шведів, він навіть радив Палієві залишатися покірним стосовно Польщі. Нарешті, поступаючись проханням поляків про допомогу для приборкання Палія, Петро пообіцяв їм, у 1704 р., змусити його до покори. Тоді Мазепа, не бажаючи упускати правобережну Україну зі своїх рук, а з другого боку, – побоюючись Палія як досить небезпечного демагога й суперника, дав справі зовсім неочікуваний поворот.

Мазепа перебував тоді за Дніпром, у поході проти шведських партизанів у Польщі; запросивши до себе в табір Палія, він розпорядився його заарештувати, а полковником у Білу Церкву, на місце Палія, послав свого родича Омельченка. Палієві козаки, більша частина яких, утім, перебувала у момент цього несподіваного удару в війську Мазепи, хотіли було опиратися. Але білоцерківські міщани, не чекаючи від цього опору нічого доброго для себе, здали місто, і Омельченко став правителем Фастівщини. Перед Петром Мазепа звинуватив Палія у зносинах зі шведською партією в Польщі. Це було зовсім безпідставне звинувачення, проте Палія заслали до Сибіру (у Тобольськ) і повернули звідти лише після переходу Мазепи на бік Швеції. Після свого повернення виснажений засланням старий не відігравав уже ніякої ролі, і управління правобережними козаками було доручено його зятеві Танському.

Хоча Мазепа вчинив у цьому випадку зовсім не згідно з намірами Петра (це був перший випадок, коли він дозволив собі явно розійтися з планами центрального уряду), але завдяки тодішнім смутам у Польщі його вчинок не викликав невдоволення у Петра. На вимогу польського уряду, щоби правобережна Наддніпрянщина була передана йому, Петро відповів, що це було б несвоєчасно через наявність сильної шведської партії серед польських магнатів. Правобережне козацтво не тільки зберегло свою територію, а й навіть розширило її: не лише київські та брацлавські полки перейшли під регімент Мазепи, а й Подністров’я покозачилося й приєдналося до них. Ми бачимо тут полки: Білоцерківський, Корсунський, Богуславський, Чигиринський, Брацлавський і Могилівський, хоча й з кількісно слабким населенням і дуже невеликими козацькими контингентами. З принципової точки зору Мазепа дуже дорожив цим набутком, і коли Петро на конференції з польськими магнатами у Жовкві 1707 р. пообіцяв негайно повернути Польщі правобережні землі та звелів Мазепі передати Білу Церкву польським військам, Мазепа під різними приводами не виконав цього розпорядження і втримав ці землі під своєю владою до кінця.

Після падіння Мазепи та обрання Скоропадського правобережні полки, як я згадував, також визнали останнього гетьманом. Але Скоропадський не володів достатньою енергією, щоб відстояти цю правобережну Україну, як відстоював її Мазепа. У 1711 р., після невдалого Прутського походу, Петро відмовився від правобережної України. Туреччина призначала її для незалежної України Орлика, але – як ми знаємо – не підтримала його енергійно і не завадила оволодіти правобережною Україною Польщі, яка безпосередньо після цього трактату заявила на неї свої претензії. Однак, відмовляючись від правобережних полків на користь Польщі, Петро повернувся до давнього плану: сплюндрувати їх і перегнати населення в лівобережну Україну. Про це було оголошено населенню ще восени 1711 р., і потім, упродовж 1711–1714 рр., військові команди виселяли й переводили за Дніпро населення правобережних полків. По закінченні виселення, у 1714 р., полякам здали Білу Церкву, і поляки остаточно заволоділи правобережною Наддніпрянщиною.

Козацтво тут було знищено тепер уже остаточно. IV, 289 Населення довго чекало на його відновлення зовні: покладалися сподівання на зятя Палія полковника Танського, котрий після передачі полякам Білої Церкви отримав від російського уряду в управління сусідній Київський полк. При ньому доживала віку вдова Палія, енергійна подвижниця у діяльності свого чоловіка з колонізації та відновлення козацтва на Правобережжі. На Танському тому спочили традиції козацтва, й у тривожні хвилини поширювалися чутки про дане йому доручення відновити козацькі полки на правому березі. Та цим сподіванням не судилося справдитись.IV, 289 Невеликі контингенти, відновлені пізніше у наддніпрянських староствах, що збереглися в них до другої половини ХVIII ст. [Про них стаття В. Щербини у «Трудах ХI археол. съезда», т. ІІ], не мали значення. Ще менше могли рахуватися т. зв. «надвірні козаки»: так звалися збройні загони, що їх утримував кожний магнат і взагалі кожний значний поміщик для потреб «двору»; такі загони «надвірних козаків», рекрутованих з місцевого населення, споряджених по-козацькому, з’являються вже наприкінці ХVІ ст. та існують до кінця ХVІІІ ст. Під час народних рухів цього століття вони часто приєднувалися до останніх, являючи собою досить небезпечний для своїх польських господарів легкозаймистий матеріал, але самостійного значення не мали. Плани відновлення справжнього козацтва, козацької організації виникали під час народних рухів ХVІІІ–ХІХ ст., але здійснити їх не довелося.

У другому десятиріччі ХVІІІ ст. нащадки та спадкоємці шляхтичів-землевласників правобережної України могли, нарешті, безперешкодно повернутись до своїх маєтків і зайнятися відновленням колишніх господарств. Київські, брацлавські, подільські землі вкрилися «слободами», куди обіцянками довготривалої свободи від повинностей та всілякими пільгами спеціальні агенти закликали селян з населених місцевостей, а т. зв. «викітці» зманювали й вивозили цей робочий інвентар до новозаснованих маєтків. Маси люду рушили знову – головним чином, з Полісся й Західної України, і дуже скоро, вже у другій чверті ХVІІІ ст., правобережні землі одержали дуже значне населення. Відновилося поміщицьке господарство, а із закінченням пільгових термінів набули повної сили поміщицькі порядки Польщі. Втім, з огляду на ті смути, про які я говоритиму далі, і взагалі через нетривкість місцевих відносин, поміщицька влада й експлуатація селянської праці все ж таки були тут значно слабші, ніж у Західній Україні. Не лише на самому театрі заворушень, а й у місцевостях, порівняно віддалених від цих заворушень, напр., у Житомирському повіті, ще у третій чверті ХVІІІ ст. панщина часто обмежується двома днями на тиждень з господарства, за порівняно невеликих грошових і натуральних данин, і лише після переходу цих земель під владу Росії вони досягли таких самих, як там, напруги й сили.

Причина полягала в тому, що відновлення шляхетського панування у правобережній Україні викликало за свіжими традиціями недавнього минулого досить потужний, хоча й неорганізований, народний протест, що знайшов свій вияв у русі, який отримав загальну назву «гайдамаччини». Цим ім’ям називали від початку ХVІІІ ст. розбійницькі ватаги, що рекрутувалися переважно із селян. Такі ватаги не переводились в українських землях, під різними назвами дейнек, левенців, опришків, а на правобережній Наддніпрянщині ХVІІІ ст. їх зазвичай називають гайдамаками [Значення назви неясне – виводять це слово від арабсько-турецького гайда, гайде-мак, у значенні: розбишакувати, сваволити]. Подібно до південнослов’янських гайдуків та ускоків, вони після зникнення козацтва слугували виразом народної опозиції ненависному суспільному устрою і тому знаходили широке співчуття в народних масах. З 1730-х рр., коли Січ, перейшовши з татарських володінь на старі місця, присунулась до кордонів правобережної України, гайдамацькі ватаги знаходять у ній сильне опертя; звідси вони виходять і сюди потім ховаються, і запорожці у великій кількості беруть участь у гайдамацьких загонах.

Вступаючи на правобережні землі, ці гайдамацькі загони знаходили широке співчуття й допомогу; до них приєднувались не лише авантюристи з різного роду безхатченків усіх станів, але й маса селян. Жадоба здобичі й пригод змішувалася з мотивами національної та соціальної боротьби й помсти. За такими ж національно-релігійними мотивами дієвими пособниками гайдамаків були київські міщани і ченці київських та інших прикордонних православних монастирів. Завдяки слабкості адміністрації та відсутності війська ці гайдамацькі рухи на правобережній Наддніпрянщині у другій і третій чверті ХVІІІ ст. стали хронічним явищем, а часами виявляли потужну силу, обіймаючи великі території і приводячи в рух величезні маси селянського населення. Ці обставини і були значною перешкодою розвиткові шляхетського господарства та кріпосницьких відносин на Правобережжі.

Уперше гайдамацький рух набув значних масштабів у 1734 р. Безкоролів’я після смерті короля Августа ІІ (помер 1733), яке супроводжувалося збройною боротьбою партій на польській території з участю іноземних військ – міжусобиці серед поляків, утворення на користь кандидатури Станіслава Лещинського конфедерації (збройної ліги) у воєводствах Київському, Подільському Брацлавському та Волинському, що супроводжувалося збройними нападами шляхти на своїх противників та цілковитою анархією, – все це вельми сприяло гайдамакам. Коли російські та українські війська для боротьби з партією Лещинського було введено на правобережну Україну, це послужило сигналом для масового повстання, яке охопило Київське, Брацлавське та Подільське воєводства. Українське населення вважало прихід цих військ за передвістя окупації, визволення від польського і шляхетського панування, а заклик до боротьби з партією Лещинського – закликом до повстання. Особливо потужний рух розвинувся на Брацлавщині. Тут такий собі Верлан, начальник надвірних козаків кн. Любомирського, посилаючись на грамоту імп. Анни, що нібито закликала селян знищувати ляхів і жидів та формувати козацькі полки, – викликав надзвичайно потужне і досить організоване повстання. З Брацлавщини він потім перейшов на Поділля та південну Волинь, узяв Жванець і Броди, а його загони проникали в околиці Кам’янця і Львова. Край повстанню поклало тільки припинення безкоролів’я, коли російські війська як союзники нового уряду (короля Августа ІІІ) самі зайнялися приборканням повсталих. Верлан та його товариші, полковники сформованих ним козацьких полків, пішли до Молдавії, інші сховались у запорозьких володіннях.

Нове посилення гайдамацького руху мало місце у 1750 р. Цього разу для нього не було зовнішніх сприятливих умов, – воно стало результатом прогресивного зміцнення гайдамацьких ватаг, які після 1734 р. майже безперервно вдиралися на правобережну Україну за цілковитої відсутності оборони. Упродовж майже всього 1750 р. Київське і Брацлавське воєводства чи не на всьому своєму просторі – аж до кордонів Полісся – були під владою гайдамацьких ватаг і повсталих селян. Ціла низка міст і замків, навіть більш значних, як Умань, Вінниця, Летичів, Фастів, Радомисль, були взяті й розграбовані гайдамацькими загонами. Тільки брак організації у повстанні був причиною, що воно само собою відшуміло й затихло, не зустрівши жодного спротиву ані з боку уряду, ані з боку місцевої шляхти.

Та найсильнішим був рух 1768 р. – т. зв. Коліївщина (від слова колій, колії, як названо загони повсталих [Зазвичай виводять від слова «колоти», так би мовити, той, що коле, б’є]). Грунт для його розвитку цього разу було підготовлено знов-таки зовнішніми подіями. Т. зв. Радомська конфедерація, створена за участю Росії в інтересах дисидентів проти короля та його партії, закликала на допомогу російський уряд, який знову ввів своє військо у кордони Польщі, у правобережні землі. Проти Радомської конфедерації, проти дисидентів і Росії було створено іншу конфедерацію в Барі, на Поділлі. Настала цілковита анархія, яка особливо відчувалася в українських провінціях Польщі, і серед цього сум’яття широко розгорнувся народний рух. Дисидентське питання, що послужило Росії приводом для втручання у польські справи, боротьба між православним та уніатським духівництвом, яка відбувалася в той час у Київському воєводстві й супроводжувалась утисками та катуванням православних, котрі чинили опір, – усе це надало рухові релігійного забарвлення. Видатну роль у місцевому релігійному русі відігравав ігумен Мотронинського монастиря (біля Чигирина) Мельхиседек Значко-Яворський, що був спостерігачем за православними парафіями правобережної України, і його ж вважали одним з ініціаторів народного руху, на чолі якого став запорожець Максим Залізняк, котрий проживав як послушник у тому ж монастирі.

Щоб привабити людей, як і в 1734 р., було пущено чутки про «золоту грамоту» імп. Катерини із закликами до повстання. Копії цієї грамоти, що збереглися, підроблені, і самий рух з точки зору політики уряду Катерини був небажаний; але це не виключає можливості, що з боку російської влади справді було допущено заяви, які сприяли народному рухові, викликаючи переконання, що йому співчуває сама імператриця.

II, 377 Рух охопив південну частину Київського та Брацлавського воєводств; повстанці били шляхту, жидів, уніатських та католицьких священиків. Кульмінаційним моментом повстання було взяття Умані, тоді найбільш значного міста Брацлавщини; воно відбулося завдяки тому, що до повстання приєднався Іван Гонта, сотник (очільник) надвірних козаків володаря Умані Потоцького. Тут було вбито багато поляків і жидів, які ховалися сюди як у найбезпечніший пункт; утім, розміри цієї різанини, безперечно, дуже перебільшені у мемуарах, на які, головним чином, спираються наші відомості про цей, усе ще достатньо не роз’яснений, епізод.II, 377

Рух почався наприкінці квітня 1768 р., коли Залізняк з Мотронинського лісу із своїм загоном вийшов у Медведівку і, звідси закликаючи народ до повстання, збираючи всілякий охочий люд, пройшов через південну частину Київського воєводства до околиць Умані, найзначнішого в той час міста цього краю, руйнуючи дорогою панські маєтки, допомагаючи селянам громити й виганяти уніатських священиків і т.п. В околицях Умані до нього приєднався сотник надвірних козаків Потоцького, власника Умані. Людина, удостоєна милостей свого поміщика, він, однак, вирішив приєднатися до повстання, встановив зв’язки із Залізняком, і коли останній підійшов до Умані, Гонта приєднався до нього зі своїми козаками. Це вирішило долю Умані, її взяли гайдамаки, і поляки та жиди, що зібралися тут з довколишніх місцевостей, були піддані побиттю; втім, розміри цієї різанини, безсумнівно, дуже перебільшено в мемуарах, на які, головним чином, спираються наші відомості про цей, все ще не роз’яснений достатньою мірою, епізод. Інші провідники гайдамаків у цей час подібними ж методами «очищали» Київське воєводство від поляків та жидів у інших напрямках: Семен Неживий громив католиків і уніатів в околицях Черкас, Іван Бондаренко – у Поліссі, в околицях Радомисля, Яків Швачка – в околицях Білої Церкви; останній вважався особливо жорстоким винищувачем поляків і жидів, і у Фастові, де була його квартира, пізніше слідча комісія нарахувала засуджених ним і вбитих до 700 душ.

Та рухові не судилося тривати довго. Барську конфедерацію приборкано, і польський уряд звернувся до російського з проханням придушити гайдамацький рух. Катерина відгукнулася на це прохання з повною готовністю, оскільки рух не відповідав її планам, а крім того, вона хотіла очистити себе від підозр у виданні агітаційної грамоти. Російське військо було задіяне на приборкання повстання, воно було залите кров’ю й закінчилося масовими стратами провідників та учасників: учасників руху, захоплених російськими військами, або тих, хто сховався на території українських провінцій імперії у надії на захист від російської влади, видавали польській владі та піддавали стратам, нерідко витончено-жорстоким. II, 377 (так, напр., з Гонти, за словами поляка-очевидця, з живого здирали шкіру)II, 377. Польська військово-судова комісія, що засідала в Кодні (у Житомирському повіті), залишила по собі жахливу пам’ять у населення.

То був останній масовий рух. Щоправда, у 1788–1789 рр. поширились чутки, що в Україні готується нова коліївщина «сином Гонти», і ці розповіді нагнали великого страху на шляхту: було запроваджено судові комісії, які арештовували і навіть страчували багатьох людей; але кінець кінцем ці чутки виявилися брехливими [II, 378Про цю фальшиву тривогу й безсенсовні переслідування й страти, вчинені переляканою шляхтою, див. актовий матеріал і статтю проф. Антоновича у ч. ІІІ т. V «Архива Юго-Западной России». II, 378]. Польсько-російський терор 1768 р. справив очевидну дію. З переходом же правобережної України під владу Росії масові народні рухи не могли вже мати місця. У Галичині також австрійський уряд поклав край розбишацтву «опришків», що гніздилися у Карпатських горах, біля угорської та молдавської границі. Вони грабували проїжджих купців, шляхту й жидів і, завдяки своїй сміливості та різним пригодам, користувалися співчуттям і популярністю у народу, який ідеалізував їх у своїх оповідях та піснях. Головним їхнім героєм став Олекса Довбуш, оспіваний у піснях, опоетизований у численних переказах; а як провідник опришків він відомий з документів з 1738 до 1745 р., коли його було вбито із засідки.

Давні традиції козацтва, однак, не вмирали довго і у правобережній Україні. Так, Кримська війна та формування селянських ополчень у 1855 р. викликали у Київській губернії своєрідний народний рух з метою визволитись від кріпосного гноблення шляхом відновлення козацтва. Читання у церквах маніфестів, у яких уряд закликав населення до участі в обороні держави, викликало в багатьох місцевостях Київської губернії своєрідні заяви з боку селян: вони виявили готовність іти на захист Росії і для цього просили записати їх у козаки. Як козаки, вони сподівалися, за давньою традицією, звільнитися від влади поміщиків та адміністрації, від панщини та інших повинностей; проривалися й більш радикальні плани перебудови суспільних і політичних відносин. Адміністрації, яка намагалася довести недоречність цих бажань, селяни не хотіли вірити й підозрювали, що вона затаювала «царську грамоту», котра поголовно закликала народ у козаки, зовсім так само, як у 1734 та 1768 рр. Подекуди дійшло кінець кінцем до кривавих сцен і битв із військом.

II, 381-382У лівобережній Україні уряд викликав ще реальніші сподівання на відновлення козацтва, вдаючись у тяжкі хвилини до набору козацьких полків, причому для залучення населення місцева адміністрація подавала йому надії на відновлення давнього козацького устрою, знищення податей, рекрутського набору і т.п., але потім усе залишалося по-старому. Це мало місце під час війни 1812 р. і згодом під час польського повстання 1830 р. Але цей останній епізод закінчився для козаків дуже сумним чином: уряд, невдоволений, мабуть, козацькими мріями, розпорядився зараховувати цих козаків-добровольців на регулярну службу (на 18 років!). Кілька полків було відправлено на Кавказ, і там ці козаки мали залишитись на проживання.

Нарешті, 1848 рік у Австрії, 1861 у Росії звільнили селянина від влади поміщика. Однак і ця емансипація не забезпечила селянинові економічної й громадянської свободи. І в Галичині, і в «Юго-Западном крае» Росії формально звільнений і повноправний селянин залишився у надзвичайно тяжкій економічній та будь-якій іншій залежності від привілейованого стану – тієї самої шляхти. II, 381-382

Література: Антонович, «Последние времена козачества на правом берегу Днепра», 1868 («Архив Юго-Зап. Рос.», ІІІ, т. 2), його ж статті: про гайдамацькі рухи в «Архиве Юго-Зап. России», ІІІ, т. 3 і про тривогу 1789 р., викликану чутками про підготовку нової Коліївщини, там само, у ч. ІІІ, т. V. Я. Шульгін, «Очерк Колиивщины», 1890. «Матеріали до історії Коліївщини», І–VI, у «Записках Н. тов. Шевченка», т. 57 і наст. Про опришків – статті Ю. Целевича, зібрані у ХІХ т. «Руської історичної бібліотеки» (там само, у т. XVII–XX згадані дослідження Антоновича і Шульгіна у перекладі). Про становище селян у XVII ст. – стаття Антоновича в «Архиве», VI, т. ІІ (переклад у ХХІІ т. «Рус. іст. біб.»). Про «козацький» рух 1855 р. – Томашівський, «Київська козаччина 1855 р.» («Літерат.-наук. бібліотека видавничої спілки», кн. 55, 1902).

Антонович В. Содержание актов о казаках на правой стороне Днепра (1679–1716) / В. Антонович // Архив Юго-Западной России. – Ч. ІІІ: Акты о казаках (1679–1716). – Т. 2. – К.: Типография Е. Федорова, 1868. – C. 1-197.

Антонович В. Останні часи Козаччини на Правобережжі після актів 1679–1716 рр.: історична монографія / В. Антонович // Костомаров М. Мазепа / М. Костомаров. – Ч. ІІ. – Львів: Друкарня Наукового товариства імені Шевченка, 1896. – С. 123–274. – (Руська історична бібліотека, XVIII).

Антонович В. Предисловие / В.Антонович // Архив Юго-Западной России. – Ч. ІІІ: Акты о гайдамаках (1700–1768). – Т. 3. – К.: Университетская типография И. Завадзкого, 1876. – C. 1–128.

Антонович В. Розвідка про гайдамаччину / В. Антонович // Розвідки про народні рухи на України-Руси в XVIII віці. – Львів: Друкарня Наукового товариства імені Шевченка, 1897. – С. 1–96. – (Руська історична бібліотека, ХІХ).

Антонович В. [Предисловие] / В.Антонович // Архив Юго-Западной России. – Ч. ІІІ: Акты о мнимом крестьянском восстании в Юго-Западном крае в 1789 году. – Т. 5. – К.: Университетская типография И. Завадзкого, 1876. – C. 1–99.

Антонович В. Предисловие / В. Антонович // Архив Юго-Западной России. – Ч. VI Акты об экономических и юридических отношениях крестьян в XVIII веке (1700–1799). – Т. 2. – К.: Типография И. Давиденко, 1870. – C. 1-64.

Антонович В. Про правне та економічне становище селян у XVIII в. / В.Антонович / / Розвідки про селянство на України-Руси в XV–ХVІІІ в. – Ч. І. – Львів: Друкарня Наукового товариства імені Шевченка, 1901. – С. 115–161. – (Руська історична бібліотека, ХХІ).

Шульгин Я. Очерк Колиивщины по неизданным и изданным документам 1768 и ближайших годов / Сост. Я. Шульгин. – К.: тип. Г. Корчак-Новицкого, 1890. – 209 с.

Шульгин Я. Начерки Коліївщини на підставі виданих і невиданих документів 1768 і близших років / Я. Шульгин. – Львів: Друкарня Наукового товариства імені Шевченка, 1898. – 219 с. – (Руська історична бібліотека, ХХ).

Грушевський М., Крижановський А. Матеріали до історії Коліївщини. І. Василіанські записки й листи про Коліївщину / подав А. Крижановський; до друку приладив М. Грушевський // Записки Наукового товариства імені Шевченка. – Т. LVІІ. – Львів, 1904. – Кн. І. – С. 1-24.

Грущенко С. Матеріали до історії Коліївщини. ІІ. Кілька документів про участь ченців київських монастирів в гайдамацьких рухах ХVІІІ ст. / С. Іваницький / / Записки Наукового товариства імені Шевченка. – Т. LІХ. – Львів, 1904. – Кн. ІІІ. – С. 1-16.

Франко І. Матеріали до історії Коліївщини. ІІІ. Польська поема про уманську різню / І. Франко // Записки Наукового товариства імені Шевченка. – Т. LХІІ. – Львів, 1904. – Кн. VІ. – С. 1-40.

Грушевський М. Матеріали до історії Коліївщини. IV. Оповідання очевидця про смерть Гонти / М. Грушевський // Записки Наукового товариства імені Шевченка. – Т. LХХІХ. – Львів, 1907. – Кн. V. – С. 94-96.

Шпитковський І. Матеріали до історії Коліївщини. V. Мемуар ржищівського тринітарія про Коліївщину: Notat res perpetuae memoriae dignas et in Ukraina practicatas 1768 A[nno] / І. Шпитковський // Записки Наукового товариства імені Шевченка. – Т. LХХХІІІ. – Львів, 1908. – Кн. ІІІ. – С. 134-157.

Шпитковський І. Матеріали до історії Коліївщини. VІ. Мемуар Домініка Завроцького про Коліївщину / І. Шпитковський // Записки Наукового товариства імені Шевченка. – Т. ХСVІ. – Львів, 1910. – Кн. ІV. – С. 58-93.

Целевич Ю. Опришки / Ю. Целевич // Розвідки про народні рухи на України-Руси в ХVІІІ віці. – Львів: Друкарня Наукового товариства імені Шевченка, 1897. – С. 155–295. – (Руська історична бібліотека, ХІХ).

Томашівський С. Київська козаччина 1855 р. / С. Томашівський. – Львів, 1902. – 20 с. – (Літературно-наукова бібліотека; ч. 29).


Джерело

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори: У 50 т. / редкол.: Г. Папакін, І. Гирич та ін. – Львів : Світ, 2002 – Т. 22: Нарис історії українського народу /упор. І. Гирич, В. Кавунник. – 2015. – C. 319-330. – (Серія «Монографічні історичні праці»)

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 2011 – 2019 Група розробників

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на цей сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 40

Модифіковано : 8.08.2019

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.