ХХVІ. Західна Україна
Михайло Грушевський
Отже, надзвичайні зусилля, докладені у ХVІІ ст. українськими народними масами, щоб порвати соціальні й національні пута, які сковували народне життя, як ми бачили, ні до яких істотних поліпшень у сфері соціальних відносин не привели. Національні та культурно-релігійні прагнення, що пов’язувалися з цим народним рухом, також не виграли в загальному підсумку нічого: якщо в деяких місцевостях можна було констатувати певний успіх (напр., східна Україна відійшла від унії та насильницького ополячення), то в інших аспектах стан справ ще більше погіршився, і навіть вельми суттєво.
II, 382-383Західну Україну – Галичину, Поділля, Волинь, Побужжя – народний рух ХVІІ ст. лише зачепив або промчав тут швидкоплинною бурею, і в результаті вже безпосередньо за ним виявилося із цілковитою очевидністю послаблення українського елементу, погіршення умов його й життя. Рух послабив тут український елемент, наче кровопускання. Усе більш енергійне в ньому було захоплене повстанням, пішло туди, де кипіла гостра боротьба; те, що залишилося, підпало під ще більше гноблення переможних польсько-шляхетсько-католицьких елементів. Ці елементи виступають тепер ще з більшою силою та нетерпимістю. Народні рухи дають їм багатий арсенал підозр та аргументів проти українського населення, проти визнання за ним будь-яких прав. Українські ж елементи, втративши ту моральну підтримку, яку надавала їм Східна Україна, не користуються в уряду навіть тією невеликою увагою та захистом, які вони знаходили, коли за їхніми плечима стояло козацтво й населення східних провінцій. Утім, ті рештки православної шляхти й міщанства, які не долучилися до козацького руху, відштовхнуті його гострими формами, самі, значною мірою, примикають тісніше до панівної польської національності. А особи, які більш діткливо відчували свою національність та її приниження, і далі здійснювали перехід туди, де українська національність жила повніше й вільніше.II, 382-383
Після того як зусилля, докладені українським суспільством для захисту своєї національної релігії та рівноправ’я наприкінці ХVІ – на початку ХVІІ ст., виявились безсилими зламати затятість уряду та клерикально налаштованих польських елементів, – під впливом усвідомлення цієї безвиході починається помітний приплив українських культурних сил і взагалі елементів, найбільш радикально й непримиренно налаштованих, у східну Україну, де під покровом козацтва відкривалася нова арена національного руху й боротьби. Вище відзначалося, що національний культурний рух, який створювався в Києві у другому і третьому десятилітті ХVІІ ст., було підготовлено й створено руками галицьких вихідців. Утворюючи нові, вельми цінні з погляду національних інтересів осередки українського життя у східній Україні, цей відплив культурних сил усе ж у рішучий спосіб послаблював українське життя на Заході: не лише зовнішніми несприятливими умовами, але й цим відходом найбільш діяльних та енергійних працівників пояснюється занепад культурного й національного життя, помітний у ХVІІ ст. у Галичині.
Потім почався великий народний рух середини ХVІІ ст. Західну Україну – Галичину, Поділля, Волинь, Побужжя – він тільки зачепив і промчав швидкоплинною бурею. З першими звістками про перемоги Хмельницького тут почалося бродіння, яке перейшло у бурхливий рух за наближення його до кордонів Галичини. У Сокалі, Тернополі, Заболотові, Товмачі, Янові, Яворові, Рогатині, Калуші та їхніх околицях починаються більш чи менш значні заворушення, які нерідко охоплюють значні території; місцева українська шляхта і міщанська старшина стають на чолі повсталих селян, організовують їх у військові загони, руйнують католицькі церкви й монастирі, спустошують поміщицькі маєтки й замки, запроваджують козацький устрій. Грунт для соціального перевороту виявився сприятливим, але Хмельницький, далекий у цей момент від таких широких планів, прагнучи якнайскоріше владнати цей інцидент, що несподівано затягнувся й загострився, зовсім не потурбувався про те, щоб підтримати започаткований рух. Він залишив Західну Україну поза сферою свого повстання, і рух, позбавлений підтримки, незабаром занепав і припинився. В остаточному своєму наслідку, не розхитавши і трохи існуючого ладу, він загострив ще більше національні відносини, і безпосередньо після нього із цілковитою очевидністю виявилося послаблення українського елементу та погіршення умов його життя. Рух цей послабив тут український елемент як нове кровопускання. Усе більш енергійне було захоплено повстанням і після його невдачі відійшло туди, де кипіла боротьба; те, що залишилося, було піддано ще більшому гнобленню переможних польсько-шляхетсько-католицьких елементів. Ці елементи виступають тепер з особливою силою й нетерпимістю. Народні рухи дають їм багатий арсенал підозр і аргументів проти українського населення, проти визнання за ним будь-яких прав. Українські ж елементи, втративши ту моральну підтримку, яку давала їм Східна Україна, не користуються в уряду навіть тією невеликою увагою і захистом, що їх вони знаходили, коли за їхніми плечами стояли козацтво та населення східних провінцій. Залишки православної шляхти, які не приєдналися до козацького руху, відштовхнуті різкими формами його, самі, значною мірою, тісніше примикають до панівної польської національності. А індивідуальності, котрі більш виразно відчували свою національність та її приниження, і надалі відходили туди, де українська національність жила повніше й вільніше.
В результаті, починаючи з середини ХVІІ ст., Західна Україна у верхніх прошарках свого населення полонізується надзвичайно швидко й потужно. Якщо вже у 1610 р. автор «Треносу» оплакував утрату цілої низки видатних православних магнатських родів, то до кінця ХVІІІ ст. навіть на Волині залишилась тільки невелика жменька православних шляхетських родів, а у Галичині та на Поділлі вони зникли майже без сліду, – вціліли лише дрібні роди, які за побутом і достатком стояли ближче до селянства, ніж до шляхти. Це була дуже несприятлива обставина, адже голос у державі мала тільки шляхта. Раніше шляхетські сеймики Волині та східних земель були передовими бійцями за інтереси національного життя, – у другій половині ХVІІ ст. голоси їхні лунають усе тихіше й тихіше в оборону української народності й зовсім замовкають наприкінці століття. Рідшають і лави міщан – полонізуються заможні, впливові роди великих міст, що відстоювали права своєї національності; залишається безпорадна й німа misera plebs. Представником української народності залишається головним чином селянська маса, інертна й темна, що зберігала свою національність саме лише силою цієї темноти й відсталості, і майже таке ж темне сільське духівництво. Все, що хоч трохи піднімалося над цим рівнем, втягувалося потоком полонізації. Національна самосвідомість знизилась до неясного інстинкту або була підмінена релігійною свідомістю. Замість різниці національностей фігурувала різниця релігій – православної і католицької, так що перехід із православ’я в католицтво розумівся як зречення своєї національності. Та таким він насправді й був, бо той, хто перейшов у католицтво, зазвичай приймав польську мову й культуру, ставав поляком сам і в тому ж дусі виховував і своїх нащадків.
Культурне пожвавлення, літературний і просвітницький рух, що проявився наприкінці ХVІ й на початку ХVІІ ст., заглухли, не встигнувши вийти з тісного кола суто релігійних, полемічних інтересів. Хоч би якими життєвими були свого часу питання релігійної полеміки, їх було недостатньо, щоб ця література могла стати потужним двигуном національної культури. Навіть народної мови не ввели вони в літературу, задовольняючись макаронічною церковнослов’янською з домішкою народних – українських, білоруських і польських елементів, а часто-густо користувались і польською мовою в інтересах більш успішної полеміки. І в міру того, як літературна праця зосереджувалась у Києві, в Західній Україні вона глухне дедалі більше й більше.
Тим часом Київ з 1648 р. фактично виходить з Польської держави і зв’язки з ним західних українських земель поступово слабшають дедалі більше й більше. Польсько-російська угода 1667 р. відрізала новим кордоном західну частину України від східної, де зосереджувалося тоді все українське життя. Вибух обурення, викликаний цим фактом, був відгуком правильної оцінки цього факту, що по живому тілу розрізав українську територію. Зі свого боку, польський уряд доклав старань до того, щоби послабити зносини й зв’язки українських земель, які залишилися у складі Польщі, зі Східною Україною та іншими православними землями. У 1676 р. сейм видає закон, що під страхом смерті й конфіскації майна забороняв православним виїжджати за кордон та приїжджати з-за кордону, підтримувати зносини з патріархами і звертатися до них за вирішенням питань релігії; братствам звеліли підкорятися своїм єпископам, а зі спірних питань звертатися не до патріархів, а до польських судів. З другого боку, насильницьке підпорядкування Київської митрополії московському патріарху, якого знати не хотіли західні українські землі (1685), створювало внутрішнє відчуження у надрах самої православної української церкви, яким не забарилися скористатися ворожі сили. В міру того як церква і школа Східної України вільно й невільно підпадали під впливи московські й обрусіння, – вони неминуче ставали за своїм духом чужими Західній Україні, що залишалася під польськими впливами. Наростало дедалі сильніше внутрішнє розходження, яке могло би бути нейтралізоване тільки розвитком національної культури, та саме вона переживала тоді період свого занепаду у Східній Україні і ще більше – у Західній.
Тутешні братства, що слугували осередками національного життя упродовж попереднього століття, тепер занепадають і втрачають значення. У період свого розвитку вони були сильні підтримкою шляхти й родовитого міщанства, а з ополяченням і тих, і тих занепадають, – утім, занепадає взагалі міське життя під впливом несприятливих умов шляхетського режиму. Львівське українське міщанство, яке на своїх плечах винесло Львівське братство й зробило його національним центром Західної України, потерпає водночас від загального занепаду міста і від спеціальних репресій стосовно православних. Братська школа, що була його окрасою й гордістю, цілковито занепадає. Видавнича діяльність зводиться майже виключно до видання богослужбових книг, якими вона забезпечувала усю Західну Україну. Ці книги слугували братству джерелом прибутку, і братчики ревно стежили, щоб у Львові не з’явилася інша слов’янська друкарня; але культурне значення братських видань було дуже невелике, і авторитет братства у національному житті дедалі більше відходив у забуття.
Цей занепад національного життя, його моральних сил, і особливо внутрішнє розходження, що наростало між Україною Західною та Східною, з новою силою викликає приспані попередніми невдачами апетити, які спекулюють на занепаді українського життя.
Церковна унія, яка була так дружно відкинута на початку ХVІІ ст. і доведена до межі загибелі, бо під час перемовин польського уряду з козаками (1649–1658) їй загрожувало навіть цілковите знищення, – в останній чверті ХVІІ ст. з новою силою насувається на західноукраїнські землі. У польського уряду знайшлися ревні вмілі прислужники серед самої української ієрархії. Першу роль серед них відігравав Йосип Шумлянський, православний галицький шляхтич, котрий перейшов на унію, потім знову повернувся до православної церкви, щоб стати єпископом львівським. Здійснивши свій намір (1667), він з іншими подібними спекулянтами починає готувати грунт для запровадження унії в західних єпархіях. Його союзником є Інокентій Вінницький, нарéчений єпископ перемишльський, Варлаам Шептицький, що претендував на Холмську кафедру, та ін. Сам Шумлянський прагнув отримати митрополичі права й бенефіції, після того, як польський уряд, арештувавши митр. Тукальського, залишив православних Польщі без митрополита. Дізнавшись про такі настрої єпископів, тодішній король Ян Собеський розраховував привести православних до унії і з цією метою в 1680 р. призначив собор у Львові для православних і уніатів; але Шумлянський та його товариші, навчені історією Брестської унії, не вважали за можливе вести справу соборним шляхом; ухилившись від участі у соборі, вони рекомендували уряду підготувати унію фактично, ставлячи на всі впливові позиції людей, прихильних до унії, та привертаючи до неї населення всілякими пільгами для уніатів і утисками для православних. Уряд прийняв цей план і почав цим шляхом готувати грунт для унії. Православне населення зазнає цілої низки нових утисків. Так, 1699 р. сейм видає закон, що дозволяє займати виборні міські посади лише уніатам, але не православним; у Кам’янці, повернутим того часу Польщі, заборонялося жити православним, так само, як жидам. З іншого боку, стараннями уряду, шляхти та єпископів-уніатів лави православного духівництва дедалі більше рідіють за рахунок більш чи менш палких прихильників унії.
Так поступово підривалося становище православної церкви, і, коли єпископи-змовники наважилися зняти маску, проголошення унії дійсно не зустрічає ніде хоч трохи енергійного опору. Першим це зробив Вінницький, який відверто проголосив унію у своїй єпархії 1691 р. Затятіше духівництво було піддано репресіям з боку духовної та світської влади й поміщиків, і цей вплив настільки успішно робив свою справу, що 1761 р. у Перемишльській єпархії вже не було (чи принаймні вважалося, що не було) жодної православної церкви. Більш обережний Шумлянський не поспішав, рахуючись із можливою опозицією старого й ослабленого, але такого, що все ще не втратило остаточно свого значення, Львівського братства. Він проголосив унію у своїй єпархії у 1700 р. Братство справді намагалося ігнорувати цей факт, тоді Шумлянський вдався до відвертого насильства, захопивши з допомогою військової сили братську церкву. Братчики силкувалися боротись, але обставини були рішуче проти них. Коли 1704 р. шведи взяли в облогу Львів і зажадали контрибуцію, що вичерпала всі кошти братства (120 тис. золотих), а Шумлянський услід за тим влаштував при своїй кафедральній церкві друкарню, яка загрожувала своєю конкуренцією остаточно підірвати саме існування братства, братчики не витримали й змирились. Унія утвердилася в єпархії Шумлянського – у східній Галичині та на Поділлі. Тільки Великий скит у Маняві, заснований 1611 р. другом Вишенського Іовом Княгиницьким, залишився православним до самого кінця польської Речі Посполитої і був закритий вже австрійським урядом у 1785 р.
Трохи пізніше, з 1711 р., остаточно потрапила до рук уніатського духівництва також Волинь. Вже у 1680-х рр. на луцьку кафедру Шумлянський провів свого брата Афанасія, але він не наважувався відверто виступити зі своїм уніатським сповіданням віри. Його наступники також не бажали чи не наважувалися стати на бік унії, і кінець кінцем справа закінчилася насильницьким вигнанням останнього православного єпископа Кирила Шумлянського 1711 р., після чого єпархія цілковито переходить до рук уніатів. Утвердившись на Волині, вони в середині ХVІІІ ст., з перенесенням резиденції уніатських митрополитів до Радомисля, вельми енергійно беруться за підпорядкування унії київських земель, – але тут гайдамацькі рухи, що підтримували православну опозицію, являли собою серйозну перешкоду, особливо у найближчих по Дніпру місцевостях.
Одночасно подібна ж боротьба, що так само закінчилася перемогою унії, точилася і в Закарпатській, угорській, Україні.
Досі, стежачи за історичним процесом, що розвивався в українських землях, ми не мали нагоди поговорити про їхню закарпатську околицю: відчужена політично, вона жила своїм особливим життям, не беручи участі в тих перипетіях, які переживала решта України, і не вносила майже нічого у спільне життя України. Втім, її життя у попередні століття дуже мало нам відоме: навіть по основних пунктах її історії – про початок і розвиток української колонізації за Карпатами, існують великі розбіжності. Протягом кількох сторіч ця територія займала перехідне становище між Угорщиною, з одного боку, і державними організаціями українськими – з другого. У моменти підсилення Угорщини угорські королі, як ми знаємо, прагнули переступити через Карпатський хребет і приєднати галицькі землі до своєї держави, і навпаки – у моменти послаблення останньої бачимо спроби приєднати закарпатських земель до галицьких. Нарешті після невдачі, якої зазнали плани Людовіка Анжуйського, наприкінці ХІV ст. Карпатський хребет розділив українські провінції Польщі й Угорщини на цілу низку століть. Ще раніше, в ХІ–ХІІІ ст., Закарпатську Україну було включено до системи комітатів або стóлиць, на які підрозділялось Угорське королівство, і цей поділ, розділивши по річкових долинах і зв’язавши окремі частини української території з територіями словацькими, мадярськими, румунськими, ще більше роздробив і без того розорену географічними й колонізаційними умовами Закарпатську Україну. Ми майже не подибуємо фактів, де б вона виступала як ціле. Втім, вона взагалі слабко виявляла себе, оскільки український елемент був представлений пригніченою селянською масою і майже таким самим темним і затурканим духівництвом, а відлуння народних рухів України сюди не досягали.
Єдиним проявом національного життя і тут, як у сусідній Галичині, стала православна релігія, точніше – обрядовість і пов’язані з нею вбогі уривки старої книжності. Але і в цій сфері, судячи з наявного матеріалу, все ще вельми бідного, угорська Україна не відігравала самостійної ролі, примикаючи – цілком природно – до сусідньої Галичини. Місцевими центрами церковно-релігійного життя протягом тривалого часу виступають два монастирі: св. Миколая на Чернечій горі в Мункачі, у Березькому комітаті, та св. Михаїла у Грушеві, у Мармароському комітаті. Засновником першого вважався Федір Коріатович, який після свого вигнання з Поділля (1393) переселився до Угорщини і отримав у володіння Мункач. У пізнішій традиції угорської України з ним як найпомітнішою історичною особою, пов’язувалися різноманітні місцеві заклади і навіть саме українське розселення за Карпатами; насправді не лише розселення, а й Мункачівський монастир існували раніше від прибуття Коріатовича і тільки в пізнішій традиції останній є його засновником. Так само виходить за межі пізнішої традиції і початок Грушівського монастиря. Наприкінці ХІV ст. він отримав від патріарха ставропігіальні права, і його ігуменам належало право нагляду над православними парафіями Мармарошу та Угочі. Західна частина угорської України, мабуть, перебувала під верховенством перемишльських єпископів. Наприкінці ХV ст. з’являється перший знайомий нам єпископ у Мункачівському монастирі; але скільки-небудь міцно Мункачівська єпархія стала організовуватись лише з другої половини ХVІ ст. Однак становище мункачівської кафедри і після того було досить скрутне, бо вона не володіла майже ніякими ресурсами, крім прибутків з парафій: маєтки Мункачівського монастиря, що залишався резиденцією єпископів, зазнали величезних плюндрувань під час смут ХVІІ ст. Усього в цій єпархії, яка охоплювала все українське закарпатське підгір’я, у ХVІІ ст. налічували 200 тис. православних і 400 священиків. Через відсутність власних шкіл духівництво вирізнялося вельми низьким рівнем освіти і поповнювалось різними зайшлими виучениками з Галичини та Молдови. Просвітницький український рух кінця ХVІ ст., мабуть, не охопив більш-менш помітним чином українського Закарпаття. Є відомості про існування друкарні у Грушівському монастирі, але чітких доказів цього існування поки що не маємо.
Натомість уніатські плани з Галичини не забарилися перекинутись у Закарпаття. З другого десятиріччя ХVІІ ст. нам відомий такий епізод: один з місцевих магнатів Гомонай, у маєтках якого було до 70-ти православних парафій, проникшись ревністю до унії, запросив уніатського перемишльського владику Крупецького і разом з ним зайнявся наверненням в унію населення своїх маєтків. Духівництво не наважувалось опиратися наполяганням свого поміщика й дало згоду на унію, але селяни, зігнані на цю релігійну церемонію, обурились, кинулися на піддатливих духовних і самого Крупецького, і справа скінчилася кривавою бійкою, що змусила до втечі і Крупецького, і решту поборників унії. Проте таке негативне ставлення людей не зупинило подальших спроб: воно лише змусило вести справу не шляхом відкритої проповіді, а таємними впливами, без широкого розголосу. Католицьке духівництво і світські поборники унії розраховували, що народ, у безпросвітній своїй темноті, піде сліпо за своїм духівництвом, якщо останнє вдасться переманити на унію, і взагалі не помітить догматичних змін під збереженим у цілості зовнішнім покровом обрядовості. Для залучення духівництва було пущено в хід обіцянки поліпшення його тяжкого матеріального стану шляхом зрівняння з католицьким духівництвом. Стан православного духівництва справді був украй тяжким. Вельми значна частина священиків та церковнослужителів, що походили з селян, залишалися й після свого висвячення у кріпосній залежності, мали виконувати усілякі селянські роботи й служби, які буквально відривали священиків від олтаря, і за провинності піддавалися поміщицькому суду та всякого роду принизливим покаранням нарівні із селянами. Матеріальні умови існування були також украй тяжкі. Обіцянки зрівняння з католицьким духівництвом через це були надзвичайно спокусливими, і проти них було важко встояти. Протягом 1630-х–1640-х рр. прихильникам унії вдалося схилити на свій бік вельми значну кількість духівництва Мункачівської єпархії: у 1649 р. на з’їзді в Унгварі ці залучені прийняли формальне рішення приєднатися до католицької церкви, і у 1652 р. акт приєднання був запропонований на утвердження папи.
Цим, однак, питання ще не було вирішено остаточно. З одного боку, серед духівництва залишалося немало прихильників православ’я, які не бажали грати таку дволику роль перед своїми парафіянами; з другого боку, не сприяли унії й зовнішні обставини: українське Закарпаття лежало у сфері впливу політичних смут, що роздирали Угорщину у ХVІІ ст., і прихильники незалежності, дотримуючись протестантизму, зі свого боку, протидіяли поширенню унії в угорській Україні. У другій половині ХVІІ ст. зазвичай бачимо одночасно двох владик, одного уніата, другого православного, і Мункачівський монастир, ця твердиня церковного та національного життя угорських українців, ще довго залишається в руках православних. Тільки з 1680-х рр., коли австрійські впливи утверджуються у східній Угорщині, з допомогою австрійського уряду, шляхом усіляких репресій та примусу, унія міцно грунтується у західних українських комітатах. Незважаючи на глибоку відразу, яку вона викликала серед українського населення, у ХVІІІ ст. західна частина Мункачівської єпархії цілком була вже в руках уніатських владик. Багато важило тут і остаточне утвердження унії в сусідній Галичині.
На сході, у Мармароші, у найближчому сусідстві православної Молдавії, православ’я існувало довше: до 1735 р. тут залишалися православні владики й пізніше не бракувало священиків, що отримували висвячення від сусідніх єпископів молдавських і сербських, а 1760 р. серед румунського та українського населення прорвався досить широкий та енергійний рух до відновлення «старої віри», який охопив головним чином східну частину українського розселення, але знаходив відгук також і в західній. Серед православних розповсюджувалися своєрідні прокламації: агітаційними мотивами служили запевнення, що австрійський уряд надає свободу віросповідання і не перешкоджає повернутись до православної віри; поширювалися глухі чутки про сприяння, що його «східні володарі» надають православ’ю, та про спеціальні пільги, призначені православним. Австрійський уряд був дуже стривожений цим рухом і політичними елементами, які в ньому помічались. Для його придушення вжито було «найенергійніших» заходів, але разом з тим адміністрації доручалося простежити якомога глибше причини, що викликали цей рух, та умови, які йому сприяли. Ці розслідування дали надзвичайно сильну картину – з одного боку, суцільної темряви, в якій жило населення, з другого – його стихійної відданості своїй національній святині. За словами намісника Мармароського комітату, ім’я унії населенню було великою мірою ненависне, воно підозрювало в ній всілякі жахи і, хоча без свого відома саме вже упродовж цілих десятиліть належало до уніатського віросповідання, але ім’я уніатів відкидало з відразою. На допитах представники обурених громад заявляли, що вони досі були переконані у своїй приналежності до «старої грецької віри», «дізнавшись же, що перебувають у лихій вірі, повернулися до старої». Загальним висновком із цих розслідувань було переконання у потребі піднесення освіти, особливо серед духівництва, поліпшення його побуту і взагалі становища уніатської церкви, оскільки сподівання на поліпшення становища духівництва з переходом до унії у дійсності не справдились і, на додачу до всього, уніатське духівництво потрапило ще в обтяжливу залежність від католицької ієрархії.
Унія, таким чином, в середині ХVІІІ ст. утвердилась на всьому просторі Західної України, за винятком лише північної Молдавії (пізнішої Буковини) та наддніпрянської смуги Правобережжя. Це була гучна перемога над українським життям – не тільки над церквою, а й над національними традиціями, над душею народу: у народу відібрали те, що було його святинею. З цього погляду торжество унії було новим занепадом національного життя: її торжество будувалося на відступництві слабкодухих, на розгромі стійких і насильницькому придушенні, шляхом усіляких репресій, народного самовизначення. Та надії на повну денаціоналізацію українського населення за посередництва унії – не справдилися. Не було виконано обіцянок та запевнень тих, хто переконував, для залучення до унії, у провінціях польських, так само як і у провінціях угорських, що перехід в унію позбавить українську церкву й українське духівництво тих принижень, яких вони зазнавали у католицькій Польщі. Насправді унія не позбавила українське духівництво та його паству утисків і принижень, жалюгідного скніння, – зате вона, з другого боку, не виправдала і надій, що їх покладала на неї католицька сторона. Розрахунки, що унія слугуватиме міцним мостом до якнайтіснішого зближення з католицькою церквою та панівною народністю, – не справдились. Унаслідок того, що уніатська церква фактично не була зрівняна з католицькою й залишилась у становищі нижчої, простонародної церкви, – вона стала невдовзі народним українським атрибутом у Західній Україні й не забарилася перетворитися на таку ж національну церкву, якою доти була православна. Завдяки збереженню обряду не відбулося розриву у традиціях, не відчувалося в усій силі й те роз’єднання, яке мав спричинити цей релігійний розкол з рештою України – православною Україною. Зовнішня обрядовість усе покривала в очах нижчих класів; не тільки в якій-небудь глушині Мармарошу, а й у величезній більшості всього українського населення зовсім не усвідомлювався розрив зі «своєю старою грецькою вірою» та з’єднання з церквою латинською, і якщо для більш свідомих, інтелігентних елементів цей релігійний злам був джерелом страждань і безвихідних принижень, то для переважної більшості він відбувся більш чи менш непомітно.
Але, з іншого боку, й нічого позитивного не приніс він із собою. Перехід сам по собі не підняв української церкви. Рівень культури українського життя продовжує знижуватись. Книжність, як і раніше, слугує майже виключно потребам обряду, богослужіння: книжки видавалися головним чином богослужебні, рідше канонічного чи релігійно-моралізаторського змісту; про світську літературу й мови немає. Культурний зміст цієї книжності був надзвичайно невеликий. Найпопулярнішим – і єдиним популярним продуктом її був збірник кантів релігійного змісту, різного часу й різних авторів [Автори цих кантів у великій кількості відкриваються з акровіршів, якими вони написані, – див. про них: В. Н. Перетц, «Историко-литерат. исследования», І, 1900, та В. Щурат, «Із студій над Богогласником», 1908], уперше виданий з нотами у Почаєві уніатськими монахами, т. зв. василіанами [Василіанами звалися уніатські монахи, оскільки вважалися «чином св. Василія»], у 1790 р., під назвою «Богогласник» й багато разів перевиданий згодом. Завдяки своїй близькості до народної пісенної творчості та усної літератури деякі з цих кантів набули невмирущої популярності. Взагалі на лінії дотику книжності й усної літератури головним чином і тлів вогник національної культурної традиції, а у безіменній творчості та безперервній еволюції народної словесності, пісенної й прозової, що поглинала та своєрідно переробляла все нові й нові продукти близької їй літературної творчості, знаходило свій вираз духовне життя народу, єдності якого не ставили перепон ні політичні кордони, ні відстані, котрі не розривали обміну у сфері творів цієї літератури. Немає сумніву в тому, що це глухе століття було часом високого розвитку народної пісні, у багатому репертуарі якої та у високих поетичних вартостях черпали потім засновники національного відродження свою впевненість у духовних силах народу та можливості його відродження.
Але з книжністю та книжною просвітою справи були сумні. Книжка ставала не лише малозмістовною, а й малодоступною. Церковна (слов’яно-руська) мова робилася дедалі менш зрозумілою, і вже у першій чверті ХVІІІ ст. у Супраслі було видано словничок слов’янських слів з перекладом на польську мову, з огляду на те, як пояснювали видавці, що із священиків ледве чи сотий розуміє по-слов’янськи. Народна ж мова не встигла завоювати собі права громадянства ані у книжності, ані у школі. Школи вціліли, кінець кінцем, лише сільські – де вчив дячок. Трохи кращі монастирські (василіанські) школи були сильно ополячені, як загалом і самі василіани. І взагалі все хоч трохи освічене серед українського суспільства – навіть ті, хто не розірвав зі своєю національністю, – говорило й писало по-польськи: це була «культурна мова» самого українського населення Західної, польської, України ( у Закарпатті – угорська). На польській чи на латині писали навіть найбільш патріотично налаштовані люди другої половини ХVІІІ та першої половини ХІХ ст.; польською мовою зверталася духовна українська влада до підвладного духівництва; навіть знання руського алфавіту не було властиве всьому духівництву! І що найгірше – ніякого виходу із цього вбивчого становища не передбачалось під польським пануванням. «Я зовсім звикся з думкою, – писав один із представників уніатських духовних кіл у момент переходу Галичини під владу Австрії, – що скоріше Русь загине, ніж ми досягнемо чогось… Шкода, що конфедератам не вдалося нас (уніатське духівництво. – М. Г.) перерізати – тоді б заспокоїлись, а так б’ють, та не вб’ють» [«Галичанин», 1872, І, ст. 140–141].
Несподівано Польща впала. З огляду на загрозливе зближення Австрії з Туреччиною російський уряд змушений був погодитись на запропонований прусським урядом проект компенсацій за рахунок Польщі, і внаслідок угоди, що відбулася в серпні 1772 р., вирішений був т. зв. перший поділ Польщі, за яким Австрія мала отримати західні українські землі, Росія – східну Білорусь. Потім за другого поділу 1793 р. Росія зайняла воєводства Київське, Подільське, значну частину Волинського та білоруські землі, аж по лінію, проведену від кордонів Австрії до кордону Курляндії. Потім за третього поділу Польщі 1795 р. було заокруглено ці білоруські та українські надбання Росії (остаточно їх розподілено постановами Віденського конгресу 1815 р.). Австрія свої набутки в українських землях заокруглила ще північною Молдавією: це було визнано необхідним для того, щоб забезпечити сполучення Галичини з Трансільванією, і вслід за придбанням Галичини у 1774 р. австрійські війська зайняли прикордонні міста Молдавії – пізнішу Буковину. Австрійський уряд посилався при цьому на ту обставину, що ця область віддавна належала до Галицького князівства: приєднавши Галичину до Австрії на підставі давніх «історичних прав» угорської корони на Галичину – старих претензій угорських королів [Про ці претензії Угорщини на Галичину див. вище, стор. 92. (Увага – у нас це інша сторінка! – Л. Г.)], Австрія доповнювала її віддавна належними їй землями. Справді, у ХІІ та ХІІІ ст. міста по середньому Пруту були залежними від галицьких князів, входили до складу т. зв. Пониззя; потім усе Пониззя перейшло під безпосередню владу а коли в середині ХІV ст. організувалося воєводство Молдавське, то молдавські воєводи захопили й землі між Серетом і Дністром, т. зв. Покуття та Шипінську землю. Деякий час землі ці були предметом суперництва між Польщею та Молдавією, аж поки нарешті встановився польсько-молдавський кордон, який розділив спірну територію, й південна частина цієї спірної території (північна частина нинішньої Буковини) залишилась у складі Молдавії до австрійської окупації 1774 р. Господар молдавський опротестував це захоплення його володінь, але турецький уряд не підтримав його достатньо енергійно, і 1775 р. відбулася угода, за якою турецький уряд поступився зайнятою австрійським військом територією. Нова провінція, що отримала назву Буковини, спочатку перебувала під військовим управлінням, а 1786 р. була приєднана до Галичини.
Таким чином, західні українські землі об’єдналися під володінням Австрії, центральні – Київщина, Волинь і Поділля, до яких у 1815 р. прилучились ще Холмська земля й Підляшшя, – увійшли до складу Росії, знову об’єднавшись зі Східною Україною, відділеною від них трактатом 1667 р.
Падіння польської державної влади, однак, не спричинилося до різкого перевороту у місцевому житті. Станові відносини, поміщицький режим, влада й панування шляхти, створені польськими порядками, залишились у цілості й силі. І навіть набагато більше: шляхетський режим лише виграв від переходу українських провінцій зі складу Польського королівства, з його хронічною відсутністю поліцейської та виконавчої влади, до складу держави з дуже сильними урядами, з розвинутою бюрократичною й поліцейською організацією, якими були Австрія та Росія. Нові уряди схильні були перш за все дивитися на поміщика як на охоронця порядку – як на «поліцмейстера», за висловом імп. Павла, і в охороні престижу поміщицької влади та у покірності їй селян вбачали одне з найпосутніших своїх завдань [Характерну ілюстрацію цих відносин дає нещодавно опублікована справа Сем. Олійничука, кріпосного інтелігента, який попав до Шліссельбургу за свій протест проти панування поляків та інших чужинців над українським селянством. – «Былое», 1906, IV]. Бюрократична машина й військові команди захищали поміщика від проявів найменшого невдоволення народних мас, і поміщицьке «господарство» польської шляхти під новим пануванням могло процвітати вільніше, ніж коли б то не було під польським правлінням.
Ще австрійський уряд, особливо під час нетривалого правління Йосифа ІІ (1780–1790), зробив кілька цінних спроб обмежити владу поміщика над селянином, звільнити особу останнього й послабити його економічну залежність від поміщика. Щоправда, реформи Йосифа – серед них деякі дуже цінні – були сильно обмежені при їх здійсненні на практиці й заглухли за наступного реакційного уряду. Та все ж деяке доброзичливе налаштування до русинського селянства (точніше – неприхильне налаштування щодо шляхетського самовладдя та всевладдя) відчувалося й пізніше в урядових сферах. Німецька бюрократія, що правила Галичиною до 1850-х рр., являла собою певне стримування шляхетського самовладдя; селянське землеволодіння, селянські повинності стосовно поміщика були під контролем державної влади й гарантувалися не лише в теорії, а й до деякої міри і на практиці від правопорушень з боку поміщика.
У Росії ж, за загальної напруженості кріпосницьких відносин в імперії, за вельми низьких якостей запровадженої тепер великоруської адміністрації (без сумніву – набагато гіршої порівняно з німецькою адміністрацією Галичини), за продажності, хабарництва й свавілля, що панували в її середовищі, – польська шляхта владарювала у краї безмежно й безконтрольно. За найменшого прояву будь-якої опозиції серед селян, будь-якого цілком законного протесту проти крайніх зловживань поміщицькою владою, які переходили межу довготерпіння навіть тутешнього багатостраждального селянина, – поліція й військові команди були до послуг поміщика, якщо він справно виконував свої «обов’язки» стосовно властей предержащих, і за помахом його руки готові були заповзято засвідчити права «кичливого ляха» на тіло й душу «верного росса», висловлюючись термінологією відомої пушкінської оди. Завдяки цьому кріпосне право у правобережній Україні за цей час російського володіння досягло такої напруги й розвитку, яких місцеве селянське населення не знало ніколи раніше і якого не досягли також і кріпосні відносини Східної України.
Лише польське повстання 1831 р., викликавши з боку уряду низку репресивних заходів проти польської шляхти, спонукало його звернути увагу на відносини поміщиків і селян. Він знайшов за необхідне дещо зробити для полегшення долі селян, щоб привернути їх до уряду й Росії і таким чином послабити силу польської шляхти. З цією метою було видано т. зв. інвентарі, які нормували селянські повинності щодо поміщиків. Та продажність адміністрації позбавила значення й ці скромні спроби полегшити долю селян.
Те ж саме доводиться відзначити і у сфері культурній.
У землях, що ввійшли до складу Австрії, заходи, вжиті австрійським урядом для піднесення української (русинської) народності взагалі, а зокрема її духівництва, безпосередньо після приєднання нових українських провінцій, стали вихідним моментом піднесення української народності з культурного й національного занепаду, до якого її довів польський режим. Австрійський уряд був до деякої міри підготовлений чи навіть наведений на це питання церковними відносинами угорської України. Рух 1760 р. змусив його серйозно замислитись над становищем тутешньої уніатської церкви, й результатом була низка заходів, спрямованих на культурне піднесення місцевого духівництва та поліпшення його становища. Мункачівська єпархія була виведена з-під влади й залежності від католицького єпископату; для підготовки священиків було засновано у Мункачі ліцей; вжито заходів для поліпшення матеріального становища уніатського духівництва. Коли серед цих заходів сталося приєднання Галичини, з її аналогічними церковними й національними відносинами, її було також включено до сфери цих реформ. У 1774 р., через два роки після приєднання Галичини, імператриця засновує у Відні духовну семінарію для уніатів Австрії (т. зв. Barbareum). Через десять років, за її сина, імп. Йосифа, засновано було семінарію також у Львові. Релігійний фонд, що складався з майна розформованих монастирів, мав слугувати поліпшенню становища й піднесенню сільського духівництва. Але заходами для піднесення духівництва справа не обмежувалась. Почасти із принципів просвіченого абсолютизму, якими керувалися тоді австрійські урядові сфери, почасти з бажання протиставити польській шляхті, яка природно тяжіла до Польщі, українську, «русинську» національність австрійський уряд намагався піднести цю останню. Про емансипаційні реформи у сфері кріпосного права я вже згадував; крім того, вжито було заходів для організації народних шкіл вищого й нижчого типу, причому викладання у школі мало провадитись «місцевою» мовою (Landes-Volk-und-Nationalsschprache), а засновуючи 1784 р. львівський університет, уряд імп. Йосифа започаткував у ньому кілька русинських кафедр і при університеті ліцей спеціально для приготування русинської молоді до університетських курсів.
Щоправда, ці благі наміри уряду щодо русинів, не кажучи вже про те, що здійснювались не завжди вдало, проіснували недовго. Вони скоро заглухли серед загальної реакції, яка почалася в Австрії по смерті Йосифа (1790 р.). Польська шляхта встигла здобути вплив на галицьку адміністрацію і, щоб завадити відродженню місцевої української народності, почала вже у 90-х роках ХVІІІ ст. лякати уряд привидом російської ірреденти, силкуючись переконати його, що русинська мова – діалект великоросійської, що русини-уніати тяжіють до православ’я і т.п. – пісенька, яка з неослабним успіхом співалася потім аж до останнього часу. Про те, як паралізовано було з усіх цих причин звільнення селянства від поміщицького режиму, я вже згадував; подібним чином загальмувалась і організація шкільництва. Шляхта тут відігравала також помітну роль: під її впливом запроваджується польська мова замість русинської у народних школах – спершу вищих типів, потім (1816) і в сільських початкових училищах. З огляду на клопотання митрополита зроблено було лише ту поступку, що дозволено сільським громадам, якщо забажають, заводити собі паралельні школи з русинською мовою, причому, однак, духівництву давалася порада не впливати на населення у цьому сенсі, щоб не завдавати йому зайвих витрат, і т.д.
Була, втім, частка провини й самої русинської інтелігенції – вона була послаблена надто довгою летаргією і не завжди вміла скористатися і тим незначним, що робив чи готовий був зробити для неї уряд. Народна мова – «проста й посполита» – видавалась їй надто низькою, і вона не скористалася можливістю її вживання і розвитку, яка їй відкривалася. Професори новозаснованих кафедр та ліцею намагалися читати й писати по можливості високим стилем, мертвотним макаронічним «язичієм», котре само по собі сковувало будь-який просвітницький рух. Коли невдовзі припинили своє існування ліцей (1804) і русинські кафедри львівського університету (1808) як тимчасові, призначені для слухачів, недостатньо підготовлених для лекцій латинською мовою, – не виникло хоч трохи серйозних намагань стосовно подальших, нормальніших русинських викладів.
Кінець кінцем, деяке поліпшення лишилося тільки у становищі селян і в освіті духівництва, яка відбувається тепер через університет, хоч би який він був, і поступово дає початок новій українській інтелігенції Галичини. Зростає ця інтелігенція дуже повільно; вигравши у просвітянському, культурному цензі, вона багато програла у своїх взаємовідносинах з народністю: простонародна маса видавалася надто грубою для «культурних» смаків свіжоспечених «освічених» русинських кіл, і, не будучи досить культурними для того, щоб культивувати свою народність, вони йшли за поляками як елементом більш культурним. Польська мова, як і раніше, панувала і серед цієї нової «інтелігенції». Були такі священики, які не вміли читати написане слов’янським письмом.
Та все ж певне зростання безсумнівно відбувалося, деяка ферментація давалася взнаки. Певний культурний і літературний рух помічаємо насамперед в угорській Русі, яка раніше була піддана впливам австрійського уряду. Навколо тодішнього мункачівського єпископа Андрія Бачинського (1772–1809), організатора мункачівського ліцею і засновника значної бібліотеки, групується невеликий гурток діячів на ниві народної просвіти й літератури. Угорська Русь дає перших професорів-русинів львівському університету і людей, помітних в інших царинах. Згодом у них з’являються безпосередні наступники і продовжувачі й в Галичині. Національний характер у цьому невеликому русі вже відчувається, хоча ясністю його національна свідомість зовсім не вирізняється.
На землях Західної України, що відійшли до Росії, російський уряд – цілком логічно зі своєї точки зору – зайнявся насамперед знищенням унії. Але на її місці не відновлювались давні традиції національної української церкви, а запроваджувались нові, цілковито чужі їм обрусительні форми. Особливості місцевого церковного й релігійного життя підводились під поняття уніатства чи латинства й викорінювалися найзаповзятливішим чином – аж до української вимови богослужебних покликів і текстів: єпархіальне начальство особливу увагу привернуло до того, аби священнослужителі промовляли свої поклики «голосом, властивим російському наріччю». Відновлена православна церква стала, таким чином, свідомим знаряддям обрусіння і для утвердження цієї тенденції навмисне наповнювалася зайшлими людьми, яких переводили з великоруських місцевостей. З другого боку, рештки уніатської церкви, що не приєдналися до православ’я, російський уряд віддав під управління польської католицької ієрархії, й вони у такий спосіб були піддані потужному тиску колонізаторських тенденцій останньої.
Місцевий український елемент, таким чином, зазнав одночасного натиску з двох боків – з боку польського поміщицького класу й польської культури, яка до повстання 1831 р., та й після нього, панувала майже цілковито поза невеликими острівцями казенної великоруської культури, – і з боку цієї останньої. Аж до 1830-х рр. світське виховання й освіта у правобережній Україні майже виключно перебували в руках поляків, котрі з небувалою енергією зайнялися тут організацією навчально-виховної справи у національному польському напрямку й досягли дійсно великих успіхів у розвитку польської культури на українському грунті, якими вона не могла похвалитись у часи польської Речі Посполитої (діяльність Ф. Чацького та його наступників). З другого боку, казенна великоруська школа, церква й державність утискали будь-які прояви українського життя ще безжальніше, аніж культура польська.
І в результаті правобережні українські землі, що перейшли під владу Росії, надовго залишились більш відсталими й упослідженими, ніж будь-які інші українські області.
Антонович: «Очерк состояния православной церкви с пол. ХVІІІ до конца ХУІІІ в.» («Монографии», І). Для Галичини спеціально – матеріали й нотатки з історії культури й побуту у V т. «Збірника іст.-філ. секції Наук. тов. ім. Шевченка» і ІV т. «Украин.-рус. архива». Для угорської України: Дулишкович, «Исторические черты угро-русских», 1874–1877. А. Петров, «Материалы для истории Угорской Руси», 1905 і наст. Популярна історія Буковини: М. Кордуба, «Ілюстрована історія Буковини», 1906.
Антонович В. Очерк состояния православной церкви в Юго-Западной России с половины ХVІІІ до конца ХVІІІ столетия / В. Антонович // Монографии по истории Западной и Юго-западной России. Т. 1 – К.: тип. Е. Федорова, 1885. – С. 281–342.
Матеріали до культурної історії Галицької Руси ХУІІІ і XIX віку / зібрані М. Зубрицьким, Ю. Кмітом, І. Кобилецьким, І. Левицьким, І. Франком, видані під редакцією І. Франка. – Львів: накладом Наукового товариства імені Шевченка, 1902. – 328 с. – (Збірник історично-фільософічної секції Наукового товариства імені Шевченка; т. 5).
Матеріали до історії галицько-руського шкільництва XVIII і XIX вв.: збірки І. Свєнціцкого, Ю. Кміта, Ст. Томашівського й Ів. Кревецького / видані під редакцією С. Томашівського. – Львів: накл. Наукового товариства імені Шевченка, 1909. – 200 с. – (Українсько-руський архів; т. 4).
Дулишкович И. Исторические черты угро-русских / И. Дулишкович. – Унгвар: Печатная К. Иегера и А. Рейпая; Тетрадь І. – 1874. – 134 с.; Тетрадь ІІ. – 1875. – 142 с.; Тетрадь ІІІ. – 1877. – 235 с.
Петров А. Материалы для истории Угорской Руси: «Старая вера и уния в XVII–XVIII в. / А. Петров // Новый сборник статей по славяноведению: Сост. и изд. учениками В. И. Ламанского, при участии их учеников, по случаю 50-летия его учено-лит. деятельности. – СПб., 1905. – С. 185-257.
Петров А. «Старая вера и уния в XVII–XVIII в. Пояснительная записка / А. Петров. – СПб.: Типография Императорской академии наук, 1906. – 88 с. – (Материалы для истории Угорской Руси, 2).
Петров А. О подлинности грамоты князя Кориатовича 1360 г. / А. Петров. – СПб.: Типография Императорской академии наук, 1906. – 31 с. – (Материалы для истории Угорской Руси, 3).
Петров А. Заметки по этнографии и статистике. Архивы и библиотеки Угорщины. Памятники угрорусской письменности. Угорские заговоры и заклинания начала XVIII в. Старопечатные церковные книги в Мукачеве и Унгваре / А. Петров. – СПб.: Типография Императорской академии наук, 1906. – 71 с. – (Материалы для истории Угорской Руси, 4).
Петров А. Первый печатный памятник угорского наречия. Урбар и иные связанные с крестьянской Марии Терезы реформой документы / А. Петров. – СПб.: Типография Императорской академии наук, 1908. – 139 с. – (Материалы для истории Угорской Руси, 5).
Петров А. Пределы угрорусской речи в 1773 г. по официальным данным. Исследование и карты / А. Петров. – СПб.: Типография Министерства путей сообщения, 1911. – 337 с. – (Материалы для истории Угорской Руси, 6).
Кордуба М. Ілюстрована історія Буковини / М. Кордуба. – Чернівці, 1906. – 87 с.
Джерело
Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори: У 50 т. / редкол.: Г. Папакін, І. Гирич та ін. – Львів : Світ, 2002 – Т. 22: Нарис історії українського народу /упор. І. Гирич, В. Кавунник. – 2015. – C. 331-348. – (Серія «Монографічні історичні праці»)