ХІІІ. Міста. Релігійно-національний і культурний рух ХVІ–ХVІІ ст.

Михайло Грушевський

У житті українських міст вплив польських порядків знайшов вираз у перетворенні їх за типом саксонських громад «магдебурзького права». Щоправда, початки такої організації, особливо щодо німецьких колоній, ми зустрічаємо у Галицько-Волинській державі ще перед польською окупацією. Але тільки в добу польського панування починається систематичне перетворення старих міських громад і заснування нових за «магдебурзьким правом», – почасти під впливом згаданого вже захоплення цими німецькими формами, почасти з політичних міркувань, щоби цим шляхом ввести у міське (і навіть сільське) населення українських земель чужоплемінні, прихильні до польського панування колонії. На початку ХV ст. усі більш значні міста Галичини й ціла низка другорядних міст, містечок і навіть сіл мали вже німецький устрій. Згодом, з тих же політичних міркувань та під впливом польських порядків, хоча й набагато повільніше, він поширюється також і в землях Вел. кн. Литовського: на початку ХV ст. у Побужжі, у ХV–ХVІ ст. – на Волині, а в землях Київській та Брацлавській – головним чином уже після 1569 р.

Ця реорганізація за німецьким правом здійснювала корінний переворот у житті міста. Старе українське місто (як узагалі міста у давньому українському побуті) було тісно пов’язане з землею; можна було сказати: місто – це земля; він був ядром, де більш щільно групувалися ті самі суспільні клітинки, з яких складався й організм землі. У Німеччині ж міський побут організувався у формі імунітету, винятку із загальноземського устрою, і цей інститут засвоювався тепер українськими містами. Зв’язок міста із землею, з загальним державним устроєм цілковито розривався цим міським імунітетом: кожне місто існувало саме по собі, як маленька держава, навіть без зв’язку з іншими містами.

Для самого міста виключення його із загальноземської організації призводило лише до найсумніших результатів. Відокремлені, позбавлені взаємного зв’язку міські громади, за винятком кількох найпотужніших, потрапили у цілковиту залежність від старост чи поміщиків, і скоро від їхньої незалежності залишився порожній звук. Таким самим порожнім звуком виявились самоврядування, муніципальна свобода, оскільки все, що залишалося вільним від втручання місцевої адміністрації (старост) чи поміщиків, опинялось або у владі спадкового війта, або тісного гуртка міщанських сімей, які тримали у своїх руках виборні посади. Виборні колегії райців (consules, адміністративна рада) і лавників (scabini – судова колегія) часто перетворювалися в їхніх руках у пожиттєві замкнені корпорації, що поповнювалися шляхом кооптації. Нарешті, відсторонені від участі у парламентарному житті та законодавстві держави, підпавши під законодавчу владу шляхетського стану, міста зазнають цілої низки обтяжливих обмежень і опиняються кінець кінцем у таких умовах, які робили взагалі неможливим будь-який економічний розвиток.

У результаті, під впливом цих умов міста України під польським режимом поступово хиріють і занепадають, як і міста корінної Польщі [Передусім у Західній Україні; у містах Наддніпрянщини довше концентрувалося народне життя, і міста на правому березі Дніпра отримали свій пізніший характер вже після падіння козацтва]. Вони втрачають своє значення культурних центрів, бідніють і дедалі більше відстають від тогочасного прогресу економічного й культурного життя і разом з тим набувають все більше чужорідного характеру. Вцілілі жалюгідні рештки торгівлі й промисловості потрапляють до рук жидів, незважаючи на всі спрямовані проти них заборони й обмеження. Як елемент найвитриваліший, що вмів пристосуватися до неможливих умов цього міського життя й обійти скрутні умови різними обхідними шляхами, вони навіть витісняють інші національності, так що міста й містечка Західної України отримують і до сих пір зберігають переважний жидівський характер. Це був один із найвідчутніших результатів славетної «культурної місії» Польщі в українських землях.

В особливо тяжких умовах опинився за нових міських порядків тубільний, український елемент. Не кажучи вже, що при запровадженні магдебурзького права останнє часто ставало набутком лише привілейованої колонії, складеної з німців та поляків [Німці, втім, унаслідок релігійної єдності з польським населенням, кінець кінцем спольщувалися, так що питання зводилося, власне, до відносин «Русі» й поляків, залишаючи осторонь жидів та вірменські громади деяких міст], а тубільне населення позбавлялося громадянських прав та будь-якої участі у муніципальному врядуванні (т. зв. «передміщани»), – взагалі магдебурзьке право виявилося вельми несприятливим для тубільців. Воно було основане на принципі віросповідному: до участі у громадському житті та муніципальному врядуванні допускалися винятково християни; а оскільки за середньовічними поняттями християнином був лише католик, то тубільне, українське населення, як «схизматики», дуже часто зовсім не допускалося до участі у міському врядуванні, до зайняття виборних посад, до участі в цехах, себто, інакше кажучи, позбавлялося права займатися ремеслами й торгівлею або пригнічувалося різними обмеженнями. Подибуються навіть стосовно українського населення нарівні з жидами заборони права мешкання поза дозволеними кварталами, публічного відправлення православного богослужіння та церковних церемоній.

Звісно, з цими обмеженнями українське населення намагалося боротись і власними силами, і з допомогою уряду, який, утім, цілком свідомо прагнув і сам до того, щоби дати полякам і католикам у містах якомога найсприятливіші умови й перевагу. У результаті місто стає осередком свідомої та організованої національної боротьби. У тісних міських стінах, за постійних стосунків і спільного життя з привілейованими гнобителями, рухливий та порівняно інтелігентний міщанський елемент особливо живо відчуває національну нерівність, національний гніт, а звичка до організації, до самоврядування, яку давали муніципальне життя й корпоративна цехова організація, приводить до перших спроб національної організації. Таким чином з міщанських громад виходять перші кадри борців за права української народності.

Обставини склалися так, що боротьба ця, поза суто становими й місцевими інтересами та прагненнями, вилилася насамперед у релігійну форму. Це було почасти наслідком того, що й нерівність у міщанських правах мала підставою релігійну різницю; почасти тут позначилася та обставина, що національна різниця між Руссю та Польщею, збігаючись із різницею релігійною, загалом підмінювалася цією останньою, так що суперечки й боротьба національна розумілися як боротьба релігійна – зрозуміліша для маси завдяки своїм більш чітким і конкретним ознакам.

Місцеві релігійні відносини давали багато приводів для національного загострення. З переходом західних українських земель під владу Польщі, а в центральних – з переходом у католицтво Ягайла та новою політикою литовського уряду, православна церква, що звикла до ролі церкви панівної, державної, переходить до становища церкви, яку лише терплять, а позицію державну, панівну посідає церква католицька. За первісним планом римської курії та польського уряду, католицька церква, власне, мала цілковито витіснити й замінити православну; остання повинна була повністю припинити своє існування після того, як православні кафедри будуть заміщені католицькими єпископами. Але здійснити цей план виявилось неможливим. Католицькі єпархії довелося організувати в українських землях поряд із православними; їх було забезпечено відібраними від православних маєтками та новими пожалуваннями. Після цього православну церкву намагалися привести до об’єднання з католицькою підпорядкуванням папі та визнанням католицьких догматів. Першу спробу у цьому розумінні зробив Ягайло у 1396 р., й потім подібні намагання польських королів і великих князів литовських проходять через усе ХV ст. – під час соборів Констанцького, Базельського, Флорентійського, згодом у 1470-х та 1490-х роках. Та після того використання, яке з цих спроб та викликаного ними невдоволення серед православних зробила Москва, що побачила в них слушний привід для втручання у внутрішні відносини Вел. кн. Литовського, – польсько-литовський уряд став обережнішим. Унійні досліди припиняються на тривалий час. Православну церкву було залишено в спокої, на становищі особливої, хоча й нижчої, церкви.

Це принижене становище православної церкви та нерівноправність православних порівняно з католиками відчувалися на кожному кроці. Православні єпископи не входили до складу сенату й сейму, як єпископи католицькі. Духовні посади православної церкви уряд, заміщуючи їх, розглядав не з точки зору церковних інтересів та канонічних умов, а роздавав за грошові «чолобиття» або різні послуги, які не мали нічого спільного з церковними інтересами. Православне духівництво обкладалося податями, не відомими духівництву католицькому. Релігійний культ піддавався різним зневажливим утискам – напр., вважалося недозволенним, навіть зі згоди уряду, будувати нові православні церкви (хоча насправді цього зазвичай і не дотримувались). Переходи католиків у православ’я були заборонені, і змішані шлюби обставлялися різними обмеженнями. Вважалося правилом, що православні не повинні допускатися до обіймання сенаторських, а навіть і взагалі будь-яких посад [Тому в інкорпораційних грамотах 1569 р. спеціально було згадано, що обивателі новоприєднуваних українських провінцій будуть допускатися до обіймання вищих посад, незважаючи на своє православне віросповідання]; про нерівноправність у міських правах я вже казав…

Усе це і багато іншого православним дуже сильно давалося взнаки. Але православна ієрархія, від якої передусім слід було б очікувати протесту, виказувала цілковиту нездатність до нього, відсутність енергії в боротьбі і повну нестачу ініціативи у поліпшенні становища православної церкви. Почасти це було наслідком старої звички, вкоріненої серед православної ієрархії, – спиратися на урядову владу: за старою традицією, поза урядовими сферами, у самому суспільстві вона якось не вміла знайти для себе точку опори. Але дуже великою мірою тут позначалися також і наслідки права патронату, присвоєного королями й великими князями щодо православних церковних посад: вища ієрархія, призначувана урядом на свій розсуд, почувалася цілком залежною від нього. Завдяки тій самій обставині на вищі посади у православній церкві потрапляло чимало людей, зовсім для цього непідходящих, не здатних не лише потурбуватися про поліпшення церковних відносин, а й хоч трохи задовільно виконувати найелементарніші свої обов’язки, і внаслідок цього весь устрій православної церкви у ХVІ ст. найгіршим чином розладнався.

Рух на користь реформи церковних відносин вийшов із середовища світського, переважно – із середовища міщанського. Історія відновлення галицької православної кафедри у 1530-х рр. дає перший історичний приклад усенародної участі у справах церковної організації: ієрархічне питання стає питанням національним і поєднує для солідарної діяльності духівництво, православну шляхту і міщан. Хоча при цьому духівництво і шляхта фігурують на перших місцях, але безсумнівно головними організаторами, що згуртували навколо себе залишки православних шляхетських родів, були міщани – православна львівська громада. З міщанства ж виходять спеціальні організації, присвячені поліпшенню релігійних та ієрархічних відносин, – т. зв. братства.

Коріння цього цікавого явища йдуть далеко вглиб; початок його сягає поганських святкувань, здійснюваних відомими групами родів, пов’язаних родовими традиціями з даним культом. Коли християнська релігія зайняла місце поганської, а храмові свята – місце язичницьких бенкетів, родові або територіальні групи сімей пов’язуються з певною церквою. Життєвим нервом цих організацій були бенкети у храмові свята, де вживалася величезна кількість меду, а прибутки від цих святкових бенкетів – у вигляді платні учасників, так само як і постійні внески цих парафіяльних організацій, «братств», – надходили на користь церкви. Найдавніший статут такої організації відомий у Новгороді у ХІІ ст., але в ньому можна бачити сліди впливу західних гільдій, тимчасом як самі братства – явище цілком тубільне. Про «братчиків», братські бенкети маємо відомості у літописах ХІІ ст. та в північних билинах. Пізніше – для ХV–ХVІ ст. – ми маємо про ці братства документальні дані, особливо щодо білоруських земель: братства мали право варити у храмові свята мед, продавати його безмитно, а прибутки від цього безмитного корчемства йшли на користь церкви й братства. Безсумнівно, такі братства були дуже поширені і в українських землях; у Львові у ХVІ ст. було їх кілька, подибуємо їх і у провінційних містах. Зазвичай відомості про них доходять до нас з нагоди утвердження братських статутів церковною або світською владою, самі ж братства існували набагато раніше. Братчики вносять певну невелику суму при вступі, потім платять періодичні внески; гості, запрошувані на храмові бенкети, також роблять певні внески до братської скарбниці. Братства підтримують свої патрональні церкви, допомагають бідним і тим, що зазнали нещастя, своїм членам та корпоративно проводжають на місце вічного спочинку померлих своїх членів.

Та в міру того, як церковні питання починають викликати інтерес у суспільстві, братчики не обмежуються вже тісним колом питань, пов’язаних із святковими службами та похоронами співчленів, а починають піднімати голос у питаннях церковної організації, дисципліни й моралі. З іншого боку – під впливом пожвавлення церковних інтересів до братств долучаються православні шляхетські, навіть найзнатніші, роди й надають їхньому голосу тим більшої ваги й значення.

Цей поворот у діяльності братств збігається з піднесенням інтересів до освіти й літературної діяльності, викликаним розумовим та релігійним рухом тогочасної Європи, що вельми помітно позначилося в землях Польщі й Вел. кн. Литовського. Релігійна боротьба протестантів і католиків, православних і католиків відображається в культурному житті посиленим книговиданням посиленою літературною продуктивністю. Школу й освіту починають цінувати як знаряддя релігійної чи національної боротьби. Протестанти та єзуїти посилено займаються організацією шкіл, тим самим шляхом ідуть і православні. Автор цікавого полемічного трактату «Пересторога» (як припускають, львівський міщанин, який писав на початку ХVІІ ст.) висловлює у сильних виразах загальне переконання, що головною причиною сумного стану православної Русі була нестача добре організованих шкіл. Багаті меценати, як кн. Острозькі, Ходкевичі, віленські міщани Мамоничі та ін., засновують друкарні, заохочують літературну працю. Місто Острог на Волині у 1580-х – 1590-х рр. стає видатним центром літератури і просвіти: тут засновується друкарня і православна академія, групується гурток літераторів (Гер. Смотрицький, Василій, автор книги «Про єдину віру», Хр. Бронський, анонімний клірик острозький та ін.). Він відгукується на події та питання, що бентежили православних; і звідси виходять полемічні твори проти реформи календаря, відкинутої православними як нововведення, яке суперечило традиціям православної церкви, і через десять років – проти незрівнянно важливішого заходу, церковної унії.

На той самий шлях просвітницької та літературної діяльності стають і братства. Львівське братство набуває у 1585 р. друкарню, у 1586 р. організовує школу зі слов’янською та грецькою мовами. Воно визнається найдавнішим з українських братств і слугує взірцем для інших, організованих в усіх важливіших містах (із цих молодших українських братств найбільш значні – луцьке та особливо – київське).

У своїх прагненнях до очищення й піднесення рівня релігійного життя та церковних відносин братства дуже швидко опинились у напружених стосунках з єпископами. У Львові між єпископами і братствами почалася дуже наполеглива й галаслива війна. Братства шукають опертя у константинопольських патріархів, які становили вищу владу для української церкви. Константинопольські та інші патріархи, котрі у цей час у своїх фінансових потребах здійснюють досить часті поїздки в українські та білоруські землі, на шляху до московських подаянь, звертають при цьому увагу на розладнаний стан української церкви і рішуче стають на бік братств як цінних органів оновлення церковного устрою. Звільняють їх з-під влади єпископів, надаючи їм право т. зв. ставропігій, підпорядкованих безпосередньо патріарху, дають широкі права нагляду за церковним життям і взагалі підтримують братський рух. Водночас із цим намагаються, зі свого боку, припинити адміністративними заходами й карами безладдя в українському церковному житті, і в 1589 р. митрополит навіть позбавив влади тодішнього митрополита київського як незаконно настановленого.

Та ці втручання патріархів і сприяння, яке вони надавали братствам, викликають тільки величезне невдоволення серед єпископів, і між ними народжується думка – позбутися взагалі влади патріархів. Уже в 1589 р. львівський єпископ Гедеон Балабан під враженням підтримки, наданої константинопольським патріархом Львівському братству в його чварі із владикою, звернувся до місцевого католицького архієпископа, заявляючи про своє бажання звільнитися від влади патріарха й перейти до католицької церкви. У 1590 р. чотири українських єпископи (львівський, луцький, холмський і турівський) на з’їзді у Белзі вирішили приєднатися до католицької церкви, мотивуючи це бажання зловживаннями патріархів, самовільними їхніми розпорядженнями, усуненнями єпископів та підтримкою братств. Вони розпочали перемовини з королем, що висловив повне співчуття їхнім намірам. У найближчі роки до цієї угоди долучився митрополит і решта двоє українських єпископів (перемишльський та володимирський), і у 1594 р. єпископи ризикнули вже виступити зі своїм планом відкрито: у 1595 р. єпископ луцький Терлецький та володимирський Потій, за дорученням решти, почали відкриті перемовини з королем, потім прибули до Риму, щоби публічно заявити папі про своє об’єднання з католицькою церквою, а у жовтні 1596 р. у Бересті було скликано собор для остаточного урочистого проголошення унії українсько-білоруської церкви з католицькою.

Коли перші чутки про ці наміри єпископів проникли в українське суспільство, вони викликали надзвичайне замішання й відкриті протести. Православні магнати – на чолі їх князь Костянтин Острозький, котрий раніше у принципі співчував об’єднанню церков, – протестували проти того, що єпископи самі, без участі духівництва і мирян і без узгодження з рештою православної церкви, увійшли в об’єднання з Римом. Протестували духівництво і братства. Тимчасом як православні магнати і шляхта роблять своєю ареною сейм і, уклавши угоду з протестантами, домагаються усунення єпископів з їхніх кафедр, – духівництво і братства розвивають агітацію проти єпископів та їхніх уній у широких колах суспільства. Скликаний для проголошення унії собор у Бересті поділився на два окремих і ворожих собори – православний та уніатський, і православний собор, за участі патріарших делегатів, проголосив єпископів, котрі перейшли в унію, усуненими від влади. Але уряд і далі підтримував єпископів-уніатів; він проголосив унію правосильною і визнав за єпископами-уніатами владу над протестуючим православним духівництвом.

Це питання про правосильність унії, про межі єпископської влади, про ставлення до неї мирян і собору викликає надзвичайний інтерес і пожвавлення. Виникає небувала літературна діяльність. Так, самому Берестейському собору присвячено до десяти полемічних творів з православної та уніатської сторони у 1596–1604 рр.: найпомітніший твір цього періоду – «Апокрисис» Бронського, одного із членів згаданого острозького гуртка, твір, видатний грунтовним розглядом церковних питань, що хвилювали сучасників (про стосунки пастви та єпископів, собору та ієрархії тощо). До цього ж часу належить літературна діяльність Івана з Вишні (Вишенського), видатного полеміста, що вирізнявся надзвичайною щирістю почуттів, силою іронії та сарказму, але не завжди вмів оцінити запити часу (напр., він досить несприятливо ставиться до сучасних йому прагнень до освіти). Нове пожвавлення полемічної літератури мало місце близько 1610 р.; найбільш видатний твір цього циклу (Θρήνος), плач православної церкви з приводу відступництва від неї її дітей, які кидають її для унії і католицтва. Він належить одному з найталановитіших письменників цього періоду, Мелетію Смотрицькому, вагання якого між унією та православ’ям залишилися красномовним свідченням, як нелегко було навіть видатним людям того часу знайти вихід у заплутаних церковних відносинах. Потім на початку 1620-х рр. з’являється нова серія творів, вінцем яких є видатний церковно-історичний трактат Захарія Копистенського «Палінодія», написаний у 1622 р., але не надрукований свого часу.

Ця жвава літературна діяльність є показником тогочасного культурного життя. Українські та білоруські землі вкриваються мережею братств. У великій кількості організовуються школи та друкарні. Замість захоплених уніатами церков і монастирів, що отримали тепер особливо важливе культурне й національне значення, – посилено створюються нові. Рух переходить у дедалі ширші й ширші кола суспільства, переноситься на вулицю, доводячи до збройних зіткнень (найгучніший епізод – убивство під час вуличних заворушень у 1623 р. полоцького уніатського єпископа Кунцевича, що розлютив православних своїми різкими насильницькими заходами). Питання про збереження православної церкви отримує значення всенародної, національної справи й надовго надає українському культурному життю, пожвавленому цим рухом, яскраво вираженого релігійного, власне, віросповідного характеру. Релігійна полеміка та апологетика упродовж усього ХVІІ ст. панують у ньому майже цілковито, і світської української літератури майже не існує, за винятком небагатьох історичних компіляцій та мемуарів.

Сподівання православних відстояти свою церкву і знищити унію законодавчим шляхом, шляхом сеймового законодавства, не справдилися. Щоправда, після тривалих та безплідних зусиль православній шляхті на сеймі 1607 р. вдалося, завдяки сприятливому збігові обставин ^{II, 211} (Король почувався зобов’язаним православній шляхті за її лояльність під час ворожого йому руху польської шляхти). Але насправді українська шляхта була приречена на вимирання, оскільки король не призначив православних кандидатів на кафедри, як домагалися православні, а тим часом помер уже останній з двох єпископів, які залишилися на боці православних) [Коли виявилося загальне невдоволення православних проти унії, єпископи львівський та перемишльський відійшли від неї і залишилися при православних]^{II, 211}, досягнути законодавчого визнання існування православної церкви з окремою ієрархією; король, маючи проти себе ворожий рух польської шляхти, т. зв. рокошан, не наважився відверто відхилити вимоги православних. Але він у найбезцеремонніший спосіб порушив утверджений ним закон, і далі призначаючи уніатських кандидатів на православні кафедри; православній церкві загрожувало припинення ієрархії і з ним – цілковитий занепад і розклад. Становище було тим серйозніше, що успіхи на сеймах 1607–1609 рр., досягнуті православними, загрожували бути першими й останніми внаслідок надзвичайно швидкого й широкого ополячення православної шляхти й магнатів.

Я вже згадував, що пожвавлення культурного життя у Польщі у другій половині ХVІ та на початку ХVІІ ст. мало велику притягальну силу для вищих верств українського суспільства. Пожвавлення католицької церкви у Польщі, яке настало наприкінці ХVІ ст., після реформаційного руху, і створене головним чином єзуїтами, котрі поширили свої громади й школи також в українських і білоруських землях, теж не залишилось без вельми серйозного впливу. Православний, український просвітницький і культурний рух запізнився; старання піти за тогочасним польським рухом прийшли надто пізно, щоб задовольнити потреби вищих верств українського (і білоруського) суспільства в освіті й культурному житті: ці вищі верстви виявились уже захопленими польською культурою, коли українська робила перші кроки у своєму відродженні.

Виховуючись у польських і зарубіжних католицьких, часто – єзуїтських школах, пов’язані з польськими шляхетськими родами сімейними, шлюбними зв’язками, захоплені польським державним і культурним життям, представники українських магнатських і шляхетських родів наприкінці ХVІ й на початку ХVІІ ст. масами приймають католицтво і стають поляками. Синів ревних борців за православну церкву 1590-х рр. бачимо у 1620-х – 1630-х рр. уже ревними католиками, чужими будь-яким національним українським інтересам. Смотрицький у своєму «Треносі» 1610 р. проспівав справжню надмогильну пісню українській аристократії, перелічивши безкінечний ряд магнатських і шляхетських українських родів, що вже покинули свою національність і національну релігію.

Без магнатів-братчиків і покровителів, за легалізованої переваги католиків, полишені на самих себе міщанські братства виявлялися безсилими в обороні православної церкви та національних інтересів проти союзу уряду з католицьким суспільством і ренегатами української національності.

І ось у такому критичному, здавалося – безвихідному – становищі борці за православ’я звертаються до нової сили, – створеної процесом соціальним та економічним, – до козацтва. Вони заплющують очі на соціальний характер цієї сили, дуже мало їм симпатичний, і, вбачаючи в ній лише опозиційну силу, пов’язану з ними єдністю національності та віросповідання, шукають у неї відгуку в цій єдності. Козацтво справді відгукується на релігійно-національний поклик. Зі Львова та Вільна центр боротьби за стару релігію й національність переноситься до Києва, у найближче сусідство козацтва. За його сприяння київське духівництво й міщанство дають відсіч уніатській ієрархії. Київська Лавра, древній Печерський монастир, під руками нових діячів з Галичини, як Плетенецький, Копистенський та ін., перетворюються на потужний осередок церковно-національної діяльності. Поряд із нею у 1615 р. засновується братство, в яке козацький гетьман записується «з усім військом запорозьким», і воно скоро посідає провідне місце у тогочасному культурному й релігійному житті українського народу; засновується при ньому школа, з якої виростає київська академія, що слугувала протягом ХVІІ та ХVІІІ ст. вищою українською школою. Під охороною козацького війська відновлюється у 1620 р. православна ієрархія й тримається під тією ж охороною, аж поки уряд мусив визнати її існування, і т.д., і т.п.

Релігійно-національний рух згори, розпочатий міщанством, підтриманий шляхтою та духівництвом, оздоблений блискучими іменами найвидатніших вельмож і князів, за логікою подій сходиться з рухом знизу, із суспільним бродінням, створеним безпритульними втікачами, що прагнули позбутися гніту панщини та шляхетського всевладдя. Козаччина стає представником і обділених соціально-економічним процесом народних мас, і розбитого на арені політичної, релігійної та національної боротьби духівництва й міщанства. Це злиття елементів соціальної та культурно-національної опозиції відбувається на межі першої та другої чверті ХVІІ ст., і в цей час входить у нову стадію історія українського народу. Її головним чинником стає козацтво.

Детальніше – про міські відносини – «Історія України-Руси», т. V, розд. 3 і 5, про відносини церковні – там само, розд. 3 і 6, про тогочасний національний, релігійний і культурний рух – т. VI, розд. 3–6, про його київський період – т. VII, розд. 7.

Грушевський М. Селянство / М. Грушевський / / Історія України-Руси. – Т. V: суспільно-політичний і церковний устрій і відносини в Українсько-руських землях XIV–XVII в. – Львів: Друкарня Наукового товариства імені Шевченка, 1905. – С. 107–221.

Грушевський М. Міщанство. Духовенство / М. Грушевський // Історія України-Руси. – Т. V: суспільно-політичний і церковний устрій і відносини в Українсько-руських землях XIV–XVII в. – Львів: Друкарня Наукового товариства імені Шевченка, 1905. – С. 222–287.

Грушевський М. Управа світська / М. Грушевський // Історія України-Руси. – Т. V: суспільно-політичний і церковний устрій і відносини в Українсько-руських землях XIV–XVII в. – Львів: Друкарня Наукового товариства імені Шевченка, 1905. – С. 289–384.

Грушевський М. Організація церковна / М. Грушевський // Історія України-Руси. – Т. V: суспільно-політичний і церковний устрій і відносини в Українсько-руських землях XIV–XVII в. – Львів: Друкарня Наукового товариства імені Шевченка, 1905. – С. 385–507.

Грушевський М. Утворення уніатської церкви / М. Грушевський // Історія України-Руси. – Т. V: суспільно-політичний і церковний устрій і відносини в Українсько-руських землях XIV–XVII в. – Львів: Друкарня Наукового товариства імені Шевченка, 1905. – С. 508–618.

Грушевський М. Відносини культурні й національні: національний склад і національні елементи / М. Грушевський // Історія України-Руси. – Т. VI: житє економічне, культурне, національне XIV–XVII віків. – Київ; Львів: Друкарня П. Барського, 1907. – С. 235–293.

Грушевський М. Побут і культура / М. Грушевський // Історія України-Руси. – Т. VI житє економічне, культурне, національне XIV–XVII віків. – Київ; Львів: Друкарня П. Барського, 1907. – С. 294–411.

Грушевський М. Культурно і релігійно-національний рух на Україні в ХVІ віці / М. Грушевський // Історія України-Руси. – Т. VІ: житє економічне, культурне, національне ХІV–ХVІІ віків. – Київ; Львів: Друкарня П. Барського, 1907. – С. 412–538.

Грушевський М. Боротьба за і проти унії по її проголошенню, в життю і письменстві / М. Грушевський // Історія України-Руси. – Т. VІ: житє економічне, культурне, національне ХІV–ХVІІ віків. – Київ; Львів: Друкарня П. Барського, 1907. – С. 530–600.

Грушевський М. Козаччина в службі національних українських змагань. Київський освітній рух і відновлення православної ієрархії / М. Грушевський // Історія України-Руси. – Т. VІІ: козацькі часи до р. 1625. – Київ; Львів: Друкарня П. Барського, 1909. – С. 388–479.

Джерело

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори: У 50 т. / редкол.: Г. Папакін, І. Гирич та ін. – Львів : Світ, 2002 – Т. 22: Нарис історії українського народу /упор. І. Гирич, В. Кавунник. – 2015. – C. 165-176. – (Серія «Монографічні історичні праці»)