Землячок
Михайло Грушевський
Я перейшов до ресторанного вагону й опинився за одним столиком з якимсь панком досить неясного віку і якихось трохи дивних, напружених манер у всій поставі, рухах і мові. Він заговорив до мене по-російськи. Я відповів йому, і радий, що знайшов компатріота, він пустився мені поясняти, що він в перший раз їде за границю, й розпитувати про все і вся.
– Ви русскій? – спитав він мене слідом.
– Я українець.
Він трохи невірно подивився на мене і згодом сказав:
– Я теж малорос, харківець, Харківського університету, і походжу з старої малоросійської родини; мої предки були полковники. Але я почуваю себе русским, і українофілів у Харкові є малесенька крапелька, яка не має ніякого значення в житті. В Києві їх трохи більше, але се теж тільки маленький гурток, без усякого значення.
– Може, й не так без значення?
– В кождім разі все се українофільство не має ніякої будучності, і Україна зіллється дуже скоро з Росією без останку.
– Такі, як ви, малороси, робите дуже лиху прислугу і Україні, й Росії, підтримуючи такі гадки, а перед усім ілюзію, буцімто ви представляєте собою українську суспільність, яка нічого не хоче, нічого не потребує й якої вся програма існування вичерпується тим, щоб якнайскорше розпуститися в російськім морі.
Сі слова його зачепили. Він почав говорити про державні інтереси Росії, її сили й могутності. Я запитав, чи він служащий, і довідався, що він служив офіцером, а тепер служить товаришем прокурора в воєннім суді. На моє пожалування, що він вибрав собі сю службу під теперішній час, він пустився в пояснення:
– Се було б непатріотично – кидати державу під таку тяжку хвилю, коли вона бореться з внутрішнім ворогом й потрібує якраз вірних, відданих, на все готових для неї слуг.
І нарешті, на мої замітки з образою в голосі додав:
– Чи я роблю се для кар’єри, чи для ордену? Я тепер маю, положім, чин полковника, і по якімсь часі можу бути генералом, але ж у сім для мене нема нічого незвичайного – по свому походженню я маю моральне право на найвищі уряди, бо мої предки належали до вищої козацької старшини.
Я помовчав, і по сій досить неприємній павзі потомок харківських старшин пустився в більш ліберальнім напрямі.
– Моя особиста гадка, що кару смерті треба було б замінити карою на тілі. Се було б дуже добрим способом на сю революціонну екзальтацію: тілесна кара зараз зняла б з них ореол (авреолю) мучеництва.
Я спитав його, чи він пригадує собі епізод, як генерал Ковальов без суду і права казав своїм козакам висікти доктора Забусова, і спитав, чи вважає, що доктор Забусов був осоромлений сею екзекуцією і позбавлений «ореолу» горожанина й ідейного чоловіка?
Товариш прокурора, розуміється, відповів, що ся екзекуція була вчинена своєвільно, але не засудом.
– Я хочу тільки сказати, – завважив я на се, – що ніяка форма кари сама по собі не осоромить покараного, коли він не буде признавати морального авторитету тої інстанції чи особи, яка засудить його на сю кару. Забусова висікли, але морально забитим почув себе сею карою не він, а той генерал, що казав його висікти, і вбив себе потім. І очевидно, що так саме в справі боротьби з певними ексцесами не важні ті чи інші форми кари, а моральний авторитет суду. А щоб надати йому сей моральний авторитет, на се не вистане всеї готовості людей, «готових на все». Ніякі надлюдські зусилля опричнини не могли піднести престижу власті «страшного царя» з-перед трьохсот літ – бо моральний авторитет не купується топтанням морального почуття.
Примітки
Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2008 р., т. 11, с. 489 – 490.