Відродження
Михайло Грушевський
Папи вернулися 1377 р. до Рима; се був поворот до ліпшого. Але ще довгі десятиліття церковної схизми, боротьби антипап і соборів треба було пережити, поки папство стало на міцні ноги в середині XV в., і могло подумати про прикрашення свого гнізда, про надання нового блиску і слави йому і собі. Зміцнивши своє становище й повагу по тих часах упадку, воно обертає багаті контрибуції, що попливли до папської скарбони з усіх сторін католицького світу, на те щоб блиском артистичності, величавості декорацій піднести старий престиж папства в очах нової суспільності, її культурних поглядів і артистичних вимог.
Для пап сього часу стає питанням честі, обов’язком доброго тону лишити якомога глибші, показніші, величавіші сліди в зверхній декорації вічного города. Одні перед другими будують вони розкішні церкви, перебудовують святині середньовічні, прикрашають свої резиденції і свою столицю. Багаті суми, які пливуть з папської скарбони до калиток папських «непотів» (ближчих свояків) і різних фаворитів, в дусі того часу меценатства і культурних амбіцій дають початок розкішним палатам, віллам і артистичним колекціям папських фамілій.
За яке-небудь не ціле століття з захудалої діри, з середньовічного вертепу розбійників Рим виростав до значення найбільшого огнища артистичного життя, в столицю і школу нової штуки, утіху і гордість артистів світу. А найрозкішнішим букетом сього нового розцвіту римського артистичного життя і меценатства стає нова папська резиденція – Ватикан.
Досі Ватикан був римським передмістям, потім римською цитаделлю без всякого культурного значення. На затибрських низинах agri Vaticani, що мали репутацію нездорового місця і хоробливого повітря за римських часів, стелилися цісарські загородні сади; Калігула поставив тут цирк, і тут же, як оповідали перекази, мав справляти Нерон свої дикі оргії на християнах, зашиваючи їх в шкури диких звірів і віддаючи на поталу псам, прибиваючи їх на хрести, або кажучи запалювати їх вечорами, як смолоскипи (Таціт).
З сими ж місцями, усвяченими традиціями про перших християнських мучеників, зв’язувалися перекази про мучеництво св. Петра, і тут, в сусідстві старого цирку, постала одна з ранніх римських церков – св. Петра, по традиції, розуміється, побудована цісарем Константином і подарована ним папам. Ще пізніше, з поч. VI в., з’являється тут і резиденція папська. Завдяки традиціям про св. Петра місцевість ся стає популярним притулком прочан; виростають тут всякі каплиці, шпиталі, цілі осади для чужоземців, цілий городок (borgo), доста убогий і непоказний, зате рухливий і шумливий. Величавий Гадріанів гробовець (moles Hadriani), побудований над Тибром, став з часом оборонним замком, цитаделлю Рима і заразом обороною сього пілігримського городка, а в IX в. папа Лев окружив його весь мурованими стінами. В сім поважнім своїми традиціями, але зовсім непоказнім передмісті осідають папи по своїм повороті з Авіньйона і енергійно забираються до урядження і прикрашення нової резиденції всіма засобами сучасної артистичної творчості.
Папа Миколай V з дому Парентучеллі, перший з гуманістів на папськім престолі (1447–1455), заходиться енергічно і жваво коло уліпшення і украшения Ватиканської резиденції найліпшими артистичними силами, флорентійськими головно: займається будовою нової Ватиканської палати й прикрашенням її околиці, здвигненням нової, більшої церкви св. Петра.
Один з його кардиналів П’єтро Барбо, пізніший папа Павло II, лишає гарну і характеристичну пам’ятку сих часів переходу від середньовічних до ренесанських форм. Се масивне палаццо в стилі флорентійських палат-замків, пізніше зване Венецьким; шкода тільки, що будовано його з награбованого матеріалу: з каміння Колізею. Папа Сикст IV де ля Ровер’є (1471–1484) проявив також велику енергію в будівництві. Його ім’я носить славна на віки Сикстинська каплиця в Ватиканській палаті, збудована ним. Не замітна нічим з архітектурного погляду, вона уславлена своїми фресковими малюваннями.
З поручения папи Сикста найліпші майстри малярства сього часу вималювали ряд образів на старозавітні й новозавітні теми на її поздовжніх стінах: умбрійські майстри, учителі Рафаеля, Перуджіно й Пінтуріккіо, Лука Сіньйореллі, попередник Мікельанджело, флорентійці Гірляндано, Ботічеллі, Розеллі дали тут преінтересну галерею образів – немов перегляд сучасного малярства в його характеристичніших представниках. Але головну славу капелі мала принести пізніша розпись Мікельанджело, чверть віку пізніше.
Се було ділом папи Юлія II де ля Ровер’є (1503–1513), енергічного й талановитого чоловіка, якому завдячує Рим найвищий розцвіт свого артистичного розвою, ту пальму першенства в культурнім житті, яку здобуває Рим в першій половині XVI в. Ніхто не зробив стільки для розвою артистичної творчості Рима, блиску й краси його пам’яток, як сей амбітний, суворий і войовничий старець. Він стягнув докупи ті три найвеличніші сили, що навіки нерозривно в культурній історії людства зв’язалися з Римом, – Браманте, Мікельанджело, Рафаель, – і дав їм завдання, гідні геніального розмаху їх творчих ідей.
Ледве засівши на папськім троні, закликає він Мікельанджело з Флоренції до Рима, аби зайнявся будовою величавого нагробника, що задумав собі приготовити за життя амбітний папа в церкві св. Петра (1505). Кілька місяців пізніше (1506) справляє він з цілою колегією церемонію посвячення основного каменя під будову нової церкви св. Петра по плану Браманте, що на конкурсі був признаний найліпшим. А ще два роки – і старий Браманте з поручения папи виписує з Флоренції свого молодого земляка Рафаеля Санті, щоб помалював фресками новоуряджену папську палату при св. Петрі (1508). Яка стріча дат, які ймення зійшлися тут на сім маленькім куснику землі! В історії людського духу мало коли збиралися такі геніальні сили для творчої роботи коло одного діла. І блиском своїм вони навіки осіяли сей малий клапоть римської землі.
Будову гробівця папського прийшлося відложити тому, що базиліка св. Петра мала будуватися наново. Папа поручив Мікельанджело помалювати фресками Сикстинську каплицю, тимчасом як Рафаель мав зайнятися малюванням парадних покоїв папської палати при каплиці. Мікельанджело, що вже не тільки виробив план гробівця, а зайнявся вже приготовленням матеріалу і вступними роботами, розгніваний такою несподіванкою, кинув Рим і поїхав назад до Флоренції. Але кінець кінцем він мусив покоритися перед волею грізного папи і взятися за роботу, яка зробилася найголовнішим, найбільше грандіозним його ділом.
Стелю каплиці він малював чотири роки (1508–1512), пізніше шість літ (1534–1541) працював над великим образом Страшного Суду, що покриває собою всю олтарну стіну каплиці. Поздовжні стіни, як я згадував, були розмальовані ще в 1480-х роках – їх горішні часті; долину мали покривати гобелени – Рафаелю доручено було виготовити рисунки для них і потім виткані були в Брюсселі сі славні «Рафаелеві коври», що в 1519 р. були розвішані в Сикстинській каплиці. Разом з тим займався Рафаель малюванням папської палати (stanze) й сусідньої галереї (лоджії) аж до самої смерті (1520).
Таким чином протягом п’ятнадцяти літ (а як рахувати кільканадцять літ пізніший «Страшний Суд», – то протягом 35) було довершено сей чудовий витвір ренесансової штуки, що містить в собі Ватикан, – чудовий не тільки незрівнянною красою і силою творів, але і певною одноцільністю майстрів і часу. Сусідній св. Петро натомість зістався проблемою римської артистичної творчості більш як на століття і відбив на собі зміни й вагання, які переживала вона, від Браманте до Берніні, від благородної краси Ренесансу до напушистої й крикливої помпи барока. Його фасада, закінчена 1626 p., має вже всі характеристичні прикмети упадку римської творчості XVII в.
Часи папи Юлія і його наступника Льва X Медічі (1513–1521 p.), що теж меценатствував дуже завзято і своєю непоміркованою запобігливістю коло стягання грошей на розпочаті своїм попередником роботи викликав вибух реформаційного руху в Німеччині, були найвищим розцвітом римської ренесансової творчості.
1527 р. приніс Риму немилосердний погром, вчинений вояками Бурбона, але задані ним рани і спустошення загоєні й покриті були досить скоро. Глибше значення мав поворот папства і взагалі римського життя від смілої свободи гуманізму до ультрамонтанської реакції тридентизму. Традиція меценатства, чи, властиво, імпонування артистичними формами, блиском і розкішшю не тільки матеріальною, але й артистичною, правда, держиться на папськім дворі й далі. Але артистичні засоби її помітно слабнуть і вироджуються.
Мікельанджело світить своїм генієм в середині XVI в. вже як багрянці заходу († 1564). 1560-ті роки приносять уже початки того виродження ренесансового стилю, що здобуває технічну назву бароко: надмірне шукання крикливих ефектів, позування незвичайним, несподіваним, оригінальним, або нечуваним переладуванням орнаментаційними засобами, незвичайними розкішшю, блиском, марнотратністю.
Віньйола, Карло Мадерна, Борроміні розвивають сей напрям, що закорінившися на римськім грунті, надовго задає тон взагалі західному будівництву і декораційній штуці. Папа Сикст V Перетті, з незвичайною енергією зайнявшися розширенням і прикрашенням Рима (він хвалився, що подвоїв город), перший наложив на нього сей бароковий колорит, який потім ріс і забільшався протягом всього XVII і в часті також XVIII віку, та надав Римові ту переважно барокову фізіономію, яка в значній мірі переважила над давнішими елементами її, як новіша й популярніша.
Особливо попрацював над тим звісний вже нам Лоренцо Берніні († 1680), остання римська слава в сфері архітектоніки, різьбярства й декораційної творчості. Безсумнівно талановитий і незвичайно плідний, дуже модний і люблений свого часу, він наповнив Рим своїми статуями, фонтанами, декораціями. Вони не без краси, безперечно, але вимушені, попсовані переперченою ефектовністю, і в великім числі справді таки дуже докучають. У всім, починаючи від Пантеону до св. Петра включно, знаходив він щось прикрасити: поставив пару дзвіничок на порталі Пантеону, що носили характеристичну назву «ослячих вух Берніні» й поганили його вигляд до недавніх часів; пару дзвіничок задумав поставити під фронтоном св. Петра, тільки св. Петро був менше податливий і струсив з себе сі недорічні додатки – розвалилися вони.
Приємніше враження роблять наступники ренесансу в малярстві. Такі репрезентанти римського малярства другої пол. XVI і першої пол. XVII, як Караваджо, Доменікіно, Караччі, Гвідо Рені, і його ученик Сассоферрато дали чимало справді високоартистичних річей. Незвичайною правдивістю й виразистістю визначаються фігури Караваджо. Плафон Гвідо Рені в палаті Роспільйозі – виїзд Аполлона-сонця, окруженого музами – зістався й по нинішній день одним з найголосніших шедеврів Рима, і справді він робить дуже гарне враження і колоритом, і рисунком. Деякі головки Гвідо Рені й мадонни Сассоферрато, що так подобалися нашому Тарасові, не вважаючи на деяку манерну сентиментальність, зісталися також красою римських музеїв.
Такий був сей захід римського Ренесансу, що своїм промінням надав останню закраску йому – до нового відродження, до нового артистичного руху наперед, що ще не зачався поки що.
Примітки
Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2008 р., т. 11, с. 545 – 549.