Рим християнський. Катакомби
Михайло Грушевський
Між двома центрами творчості, фантазії, артизму – творами античного генія з одної сторони, і пізнішим розцвітом нової творчості Відродження XV в. старохристиянський Рим робить враження чогось блідого, никлого, убогого. Якісь бідні каганці на роздоріжжі між розкішним сяєвом двох світових огнищ людського генія. Треба дивитися на пам’ятки його старохристиянської творчості й життя через спеціальні призми, щоб добачати якийсь спеціальний інтерес, вагу і красу.
Дивитися очима спеціаліста ученого, археолога чи історика, що в тім убожестві форм і засобів, в сій безпомічності виконання, в сім недотепнім орудуванні бідними рефлексами і фрагментами старої, античної штуки з цікавістю слідитиме, – не так слідитиме навіть, як відгадуватиме розвій, назрівання і кристалізацію ідей, які колись, впродовж віків знайдуть собі втілення ясніші, гарніші, гармонічніші.
Або очима побожного і вірного католика, перейнятого ентузіазмом для слави й могутності своєї церкви, якого сі пам’ятки колишнього убожества, слабості, нужди розчулюють своїм контрастом з пізнішими побідними тріумфами, славою й властю войовничої церкви, ecclesiae militantis.
Або нарешті – відігнати від себе сі прикрі спомини й образи тих нехристиянських тріумфів пізнішої церкви, які вона з таким самовдоволенням постаралася увіковічнити в сій столиці своїй – сі криваві побіди над «інакомислящими» єретиками, сі горді претензії на перевагу папського меча над мечем світським. Забути, який ужиток робило з сеї простоти й убожества пізніше папство; як на крові й костях людей, що складали свої голови за свободу своєї совісті, за право бути свобідними від вимогів царства сьогосвітнього і водитися своїми поняттями про правду і добро, будувало воно нову власть над сумліннями і переконаннями, а з того колишнього убожества, мук і страждань било дзвінкі динари св. Петра для себе і своїх непотів. Вигнати з голови ті всі спомини і привиди, і тоді в убогих фрагментах, в безграмотних написах, в недотепних богомазах того старохристиянського життя шукати слідів високих настроїв, героїзму духу, чистого ідеалізму чоло віка, далекого і чужого від усіх прикмет пізнішої церкви, католицтва, папства.
Рим – найбагатше місце на пам’ятки й останки сього героїчного періоду християнства, його молодечого аскетизму й ідеалізму. Їх копальні – славні римські катакомби, безконечні лабіринти підземних галерей і печер, вздовж римських доріг, що служили кілька віків гробовищем римському християнству. Говорячи про них, треба б почати, lege artis, від вияснення сеї назви.
Отже поясню, що се популярне слово нічого не значить, і ввійшло в уживання зовсім припадково. Catacumba, або ad Catacumbas звалася місцевість коло Аппієвої дороги, в околиці церкви св. Себастьяна. Катакомби поблизу сеї церкви були одинокі, які не були забуті в середніх віках та служили місцем побожних подорожей прочан. Коли потім, в XV в., почали відкривати наново інші катакомби і ними почали інтересуватися, ся назва з тих старих і популярних катакомб св. Себастьяна була перенесена і на всі нові як назва загальна, а значення і початок її зістається незвісним. В старохристиянські часи вони звалися просто «цвинтарями» (грецьке χοιμτήριον, місце відпочинку, відти латинське coemeterium, наше «цвинтар»).
Християнство було принесене в Рим насамперед жидами, що свій звичай – ховати мерців, а не палити, прищепили християнам грецьким і латинським. В самім місті ховати мерців було заборонено (по поганським поняттям мертві останки занечищали, профанували місто), тому римські християни для ховання своїх мерців почали користуватися підземельними щілинами і печерами поза мурами міста. В м’якім скаменілім попелі, що залягає під поверхнею Рима, було багато таких печер і легко було робити нові. Спочатку се були гробовища поодиноких фамілій і носили їх ім’я.
Далі, з розмноженням християнської громади, вони все більше перетворювалися в публічні, церковні цвинтарі, зв’язані пізніше з поодинокими римськими парафіями. Популярні поняття, що катакомби служили також місцями зборів вірних, богослуження, заступали собою церкви в перші віки, – невірні. На Службу Божу християни збиралися в місті; в перші віки їх катакомби були тільки гробовищами, і тільки в поминальні дні збиралися тут вірні пом’янути своїх небіжчиків.
Тільки від IV в. почавши, коли християнство стало релігією, признаною державою, і минулися часи мучеництва, гробовища катакомб стали також місцями богослужень в честь мучеників і святих, що спочили тут. Але з тих ранніх віків в місті не лишилося ніяких пам’яток: всі ті старі церкви, з якими зв’язуються різні старохристиянські традиції, почавши від церкви св. Пуденціани, де, мовляв, сам св. Петро заснував першу церкву, в домі охрещеного сенатора Пуденса, і кінчаючи різними Константиновими церквами, – всі вони не мають з тих часів нічого, окрім пізніших переказів. Через те всяка побожна і непобожна фантазія про перші віки християнства мусила головно сконцентруватися коло катакомб, сих дійсних і незаперечних свідків християнської громади перших віків.
Найперші гробовища в них походять ще з І в.; в тих раніших часах переважають написі грецькі. Пізніше християнство одомашнюється в Римі, здобуває собі місцевих прихильників; починають переважати написі латинські. З розростом громади вірних приходиться все більше розширяти сі гробовища, використовувати місце. Галереї стають вужчі і вищі, під верхніми галереями робляться ряди глибших траншей, в кілька поверхів (місцями так доходить до п’яти поверхів катакомб). Старі галереї розширяються бічними ходами. Давніші катакомби сполучаються новими коридорами.
Ще й по Константинових часах вони зістаються звичайним місцем похорону християн, аж до кінця IV в. І тільки з початками V в. перестає сей звичай, бо цвинтарі закладаються в місті, при церквах, а катакомби стають уже місцем культу і побожного поважання як місця спочинку мучеників і святих. Під той час вони дійшли до велетенських розмірів. Безконечними лабіринтами тягнуться вони поза мурами, вздовж старих доріг. В сумі довжина всіх коридорів тепер звісних катакомб доходить до 900 кілометрів, а число похоронених в них рахується на мільйони.
Найчастіше се коридор від півметра до метра широкості, в стінах якого одні над другими видовбані довгі ніші для мерців, так звані loculi. Ніша така, після того, як в ній положено тіло, закривалась табличкою мармуряною або теракотовою, з іменем небіжчика. Старші надписі лаконічні, – крім імені, хіба ще додано: in pace (в мирі, значить, спочиває). З III-го віку, з часів страшних нагінок на православних, стають вони більш многословні. Але рідко де заціліли сі могили і написі нагробні в цілості. Мученики і прості смертельники недовго спочивали in pace.
Коли християнство стало державною релігією й вийшовши з своїх кришок, почало будувати церкви й монастирі та пишатися реліквіями мучеників, почалося завзяте шукання всяких мученичих і святих остатків по катакомбах і переношення їх до різних церков. Переносили не тільки поодинокі останки, а й цілими масами. Я згадував уже, як папа Боніфацій, посвятивши в 609 p. Пантеон на церкву всіх святих, вивіз туди для більшої святості 28 возів святих костей з катакомб. До церкви св. Пракседи в 817 p., як каже напись, вивезено і там поховано 23 тис. мучеників.
За римськими і взагалі італійськими сторонами прийшла черга на новохрещені варварські краї, що також для різних церков, каплиць, абатств і т. ін. жадібно шукали реліквій. При всякій подорожі до Рима побожні духовні і світські фундатори шукали святих костей. Навіть під час різних походів на Рим вояки пустошили немилосердно катакомби, забираючи під титулом мученицьких реліквій всяку кістку, не допитуючися її кондуїти, свята чи грішна, досить що була римська кістка, і її можна було, з відповідним коментарем, за добру ціну продати в якімсь далекім тевтонськім куті.
Тільки з серединою IX в., хто ще з небіжчиків лишився в катакомбах, міг спати спокійніше. Катакомбами стали менше інтересуватися, більшість їх стала забуватись, і популярними зіставалися тільки, як я сказав, катакомби св. Себастьяна. Аж 1578 р. припадково відкрито наново ті забуті катакомби, і почато їх наново перешукувати і студіювати, вже з наукових мотивів. Ант[оніо] Бозіо віддає своє життя студіюванню їх, і 1632 p., вже по його смерті вийшла його книга – перша монографія катакомб: «Roma sotteranea». Від того часу се наукове студіювання потяглося через дальші віки. Далі руйнувалися, пустошилися катакомби і їх похорони вже з наукових мотивів, і тільки останніми часами прийшли нарешті їх дослідники до переконання, що найліпший науковий ужиток, який можна і треба зробити з пам’яток катакомб, се студіювати їх на місці, не витягаючи з них нічого і не нівечачи їх написей, малюнків і різьб.
Катакомби лишилися єдиним в своїм роді музеєм християнської штуки найперших віків, від І до VII–VIII в., тих віків, з яких в сім роді поза катакомбами взагалі дуже мало що лишилося. Навіть у найбільш обрабованих їх частях, звідки позабирано дорогоцінні святі кості і повикидано при тім написі, лишилися фрески на стінах, убогі камінні різьби, неінтересні збирачам реліквій. А вони дають можність слідити за розвоєм в пластиці нових ідей, християнських вірувань і понять.
Форма неоригінальна; нове вино вливано в старі міхи, в повнім значенні слова. Ся християнська штука І–V в. таж антична штука тих століть, тільки нижчого калібру, особливо в перших століттях, І–III, коли бідна християнська громада не мала ані засобів, ані претензій до артистичної вибагливості. Манерою, схемами, типами звичайної античної фрески силкуються сі малярі І–IV в. передати нові ідеї й поняття.
Се біблійні сцени з символічним значенням, євангельські теми і символічні образи на вповні античній підставі, як Орфей в значенні Христа, або рисунки риб, лози і т. д. Вповні задержуючи характер сучасної античної творчості, не виробивши власних засобів артистичних, ся старо-християнська творчість на своїх перших кроках заховує вповні також і ясний, лагідний настрій античної творчості. В її творах перших віків, І–IV, не стрічаємо сцен мучеництва, навіть розп’ятого Христа, не кажучи про теми страшного суду, вічних мук, злих духів і т. ін.; сцени болю, страждань, страху чужі йому, як і античній творчості.
Сі перші християни, живучи в таких тяжких обставинах, часом серед вічних страхів переслідувань і мучеництва, дивилися зате в будуче життя очами, повними ясної віри й радості. Вони вмирали справді in pace. Доперва середньовічне християнство залякало своїх вірних образами мук, митарств, чистилища і почало збирати дань за откуп від сих страхів.
Забрані з катакомб річі зібрані тепер в християнськім музеї Латерана, головно саркофаги (IV–V в. переважно), написі, копії фресків. З катакомб найбільш популярні тепер і найбільш багаті пам’ятками і споминами катакомби св. Каліста, недалеко св. Себастьяна, при Аппієвій дорозі; їх звичайно і оглядають туристи. Через гарненький городчик, засаджений квітками, проходиш в реставровану стару церковцю св. Каліста, і в компанії монаха траппіста, в білій рясі, що несе запалену свічку, сходиш в підземні галереї катакомб.
Враження подібне, як в київських печерах, тільки римські галереї вищі, багатші повітрям, місцями мають отвори для світла. Просторніші камери – що служили збірними могилами, прикрашені фресками. Одна з таких камер тутешніх служила гробовищем єпископів (пап) римських III віку; маса підписів пілігримів IV–VI в. зісталися слідом тодішньої популярності сього місця. За нею інша – місце спочинку дуже шанованої святої мучениці Цецілії (кості її забрано до старої церкви св. Цецілії) – розписана пізнішими фресками, VII–VIII в. Інша камера славна найстаршими фресками Хрещення і Причастя (т. зв. каплиця Таїнств).
Але більше всього тут папи Дамазія. Се був, без сумніву, дуже шановний папа, але занадто постарався увіковічнити пам’ять про себе на кождому місці. Може, не все й він, а дещо завинив і його писар Фурій Діонісій Філокалій, славний каліграф, що винайшов спеціальне письмо для сих написей. Сей папа в 1370–1380 рр. багато займався поправлюванням і прикрасою сих катакомб: поробив сходи, попробивав отвори для світла, порозписував каплиці і звичайно порозписувався про сі свої подвиги в довгих віршованих написях. Провідник монах з дуже великим залассям вичитує сі нудні вірші хвалькуватого папи і може довести сим папою Дамазієм до розпуки. Вилізши на світ Божий, бідний форестьєр довго не може очухатися від сих безконечних віршованих рукоприкладств, а навіть і позабувши все інше, буде тямити довго побожного графомана з 14 віку. Папа Дамазій осягнув свою мету.
Примітки
Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2008 р., т. 11, с. 536 – 540.