Початкова сторінка

Михайло Грушевський

Енциклопедія життя і творчості

?

Артистична спадщина старої Венеції

Михайло Грушевський

Спеціальні географічні й культурні, економічні й політичні обставини, які вплинули на окремішність політичного життя Венеції, разом з ним відбилися також на її житті культурнім, і спеціально на її квінтесенції – артистичній творчості, яка пішла в значній мірі відмінними дорогами від іншої італійської штуки й проявилася в формах не тільки незвичайно високих, але й незвичайно оригінальних.

Тісні зв’язки з Візантією, в яких довго жила Венеція – спочатку в залежності від неї, пізніше в тісній культурній зв’язі, – відбилися дуже сильно на початках венецької штуки, тісно зв’язаної з візантійською. Вона виростає на візантійськім корені і патрональна святиня Венеції – базиліка св. Марка, розпочата в IX, наново відбудована в XI в., зісталася проречистим свідоцтвом сих візантійських початків венецького артистичного і взагалі культурного життя. З зібраними в ній скарбами артистичної творчості вона служить чудовою пам’яткою й ілюстрацією сього першого, візантійського періоду венецької штуки.

Се панування візантійської штуки не дало на венецькім грунті розвинутися т. зв. романському стилю, що характеризує будівництво північної Італії й Тоскани XI–XIII в. Дальшою замітною стадією являється тут аж чудова венецька готика, наскрізь оригінальна, вповні відмінна від готики західноєвропейської, перейнята елементами орієнтальними, близько спорідненими з штукою мавританською. Вона служить артистично перетвореною рефлексією венецьких зносин зі Сходом XII–XIV в. і своєї найвищої реалізації доходить в палаті дожів, в тій формі, в якій її маємо – з XIV–XV віків. Різні мотиви її повторяє і розвиває ряд палат венецьких патриціїв з того ж часу, XIV–XV в.

Готика панує аж до кінця XV в. і тоді тільки розпочинається панування Ренесансу, спочатку в його простіших формах, представлених рядом палат з кінця XV в. і першої половини XVI в., потім в його пишнім розцвіті, представленім особливо будовами Джакопо Татті, звичайно званого Сан-Совіно. Флорентієць з роду і виховання, він розвинув свою діяльність головно в Венеції й зробив пам’ятним своє ім’я цілим рядом пишних будов в середніх десятиліттях XVI в., як бібліотека (libreria vecchia), лоджетта (знищена в 1902 p., коли упала на неї стара дзвіниця св. Марка), палаццо Корнер й ін.

При всій розкоші й красі сі будови, як і будови інших архітектів того часу, як Палладіо з Вінченци (автор церкви Georgio Maggiore), Скамоцці (творець «Нових прокурацій», другої полов. XVI в.), не мають, одначе, в собі чогось спеціально місцевого, оригінального, – вони вводять венецьке будівництво в загальну історію італійського Ренесансу, і венецька архітектура з сього часу взагалі стає вже тільки частиною загальної італійської штуки.

Більше оригінальності проявляє венецьке малярство, що розвивається якраз в сім часі, коли завмирає оригінальна венецька архітектура. Два брати Белліні на початках XVI в. стають на чолі «венецької» школи малярства, з котрої між іншими вийшли такі майстри, як Пальма Веккіо і особливо Тіціан – найбільша краса і слава венецького малярства, що своєю більше як піввіковою творчістю давав йому честь і розголос (він жив сто літ, 1477 – 1576). По нім Паоло Кальярі, прізвищем Веронезе, з кількома іншими величинами, як Джакопо Тінторетто (старший), закінчують сю епоху розцвіту венецького малярства з кінцем XVI в. Воно догорає вже меншими талантами в XVII в., як взагалі венецьке культурне життя, – як рожевий відблиск заходу політичної могутності й економічної сили старої Венеції.

І так як скуплено і сконцентровано в однім куснику, коло певних інтересів, коло одної провідної осі все політичне життя Венеції, так скуплені разом монументальні пам’ятки її творчості. Монументальні тільки, – бо пам’ятки малярства, різьби іншої артистичної творчості в часах упадку розбрелися страшенно по світі, і те, що зосталося на місці в Венеції, дає тільки дуже слабке поняття про її багату артистичну творчість на сих полях.

Зате монументальні пам’ятки стоять, і знов як символ тісної залежності культурного, артистичного венецького життя від її політичної історії, від політичної могутності, – вони представлені багатою групою її офіціальних будинків. Се патрональна церква св. Марка, палата дожів, два будинки т. зв. прокурацій – канцелярій державних прокураторів; все згруповане на площі св. Марка. А від неї тягнеться потім довгий ряд розкішних приватних палат венецьких магнатів, які представляли собою правителів сеї республіки, репрезентованих державними будинками св. Марка.

Є багато міст, які в сумі викажуться навіть більшим числом розкішних пам’яток артистичних і історичних, але знов я, мабуть, не помилюся, сказавши, що ніде вони не зібрані так в однім кусні, як тут, і тому вся ся площа св. Марка (piazza di s. Marco) з сусідньою «малою площею», «п’яцеттою», робить особливе, незрівнянне ні з чим враження.

Коли входиш на неї з-під нового мармурового портика, збудованого Наполеоном, стаєш ніби серед великого пасажу. Перед очима майже у всю ширину площі красується базиліка св. Марка; правий кут заслонює кампаніла, що будується тепер наново, по тім, як стара, з XI віку, розвалилася в р. 1902.

По лівій руці у всю довжину площі тягнеться один одностайний ряд т. зв. Старих прокурацій, будованих з кінцем XV в., в стилі посереднім від венецької готики до Ренесансу (фасада ренесансова, але вінчана мармуровою короною в стилі венецької готики).

Праву сторону займає такий же ряд Нових прокурацій, в стилі пишного Ренесансу, з кінця XVI в. Аркади оббігають три сторони площі, в долішній часті всіх трьох будинків: обоїх прокурацій і портика Наполеона (т. зв. Нової будови, Nuova Fabbrica), творячи гарний пасаж, зайнятий кофейнями, цукернями, а головно виставами склепів найбагатіших фірм, найблискучіших і найрозкішніших предметів теперішнього венецького промислу – різних артистичних виробів, обчислених на заможного туриста, як декороване скло, мозаїка, мармур, мальована шкіра, розкішні оправи, круживо (коронки). Вони творять собою багату виставу сучасного венецького артистичного промислу, розкішного і смаковитого.

Всередині стелиться виложена гладкими камінними плитами площа, на 175 метрів довга, на половину того широка, рівна, не перервана ніякою фонтаною, чи статуєю – найбільша площа Венеції, чиста і прекрасна, оживлена з звірят тільки табунами сизих голубів, що старим звичаєм на Вербну неділю випускалися з церкви св. Марка, і гніздяться тут, на площі. Улюблена забава туристів, а особливо дітей – годувати їх кукурудзою, що продається тут же в маленьких трубках: голуби беруть її з рук, злітають на руки, коли бачать в них кукурудзу.

Ідете тою площею, і поволі підносяться перед вашими очима присадкуваті бані св. Марка, його фасада стає вищою й величнішою, а за нею справа починає виступати розкішний ганок палати дожів, а далі й її фасада. Фасада Марка, збудована в XI в., мішає з візантійськими деякі романські елементи, як напр., гарні портали; а XV вік пододавав до неї ще зверху різні декораційні додатки чисто готицькі, так що її верхи мають досить незвиклий і фантастичний вид. Готицькі ажурні вершечки дивно виглядають на масивних, тяжких аркадах основного візантійського плану, на тяжких і коротких, хоч і багато модельованих входових арках і округлих простих, хоч і багато декорованих луках фасади.

Маса статуй і різних скульптурних окрас покривають верхи фасади; мозаїки (з виїмком одної все новіші) та металічні різьби – внутрішні поля аркад. «Коні св. Марка» – римська квадрига, перевезена Константином до Царгорода з Рима (як думають, вона була зроблена для тріумфальної арки Нерона, потім стояла на Траяновій), і потім у 1204 р. забрана звідси венеціанами до Венеції, уставлена в середній аркаді фасаду, збільшає сей хаос різнорідних і різностильових декорацій, викликаючи враження якоїсь фантастичної, казкової розкоші.

Більш одностайний і стильовий характер має внутрішність базиліки. Хоч і тут, розуміється, первісна візантійська декорація багато розмішана пізнішими елементами, але вони достроюються досить добре до цілості, особливо в півтіні освітлення, яке дають малі віконця бань. Мозаїки в візантійськім стилі, на золотім тлі – старші з X в. і пізніші з XII–XIII в. (є й ще пізніші, XVI–XVII в.) покривають бані і аркади і задають тон декорації церкви; недавно відчищені, вони визначаються дуже сильним блиском і колоритом. До сього тону «старого золота» (viei or), який дають вони, достроюються темні бронзи олтаря, темно-жовтаві мармури стін, сірі тони старої мозаїкової мармурової підлоги, що заціліла в значній мірі також.

Загальний колорит темнавої, багато декорованої святині виходить незвичайно гарний і суцільний. В подробицях декорацій і тут, як і зверху, – цілий музей. Крім того, в «скарбниці», яка міститься позаду головного олтаря, багата колекція візантійських емальованих образків, різних взірців ювелірського майстерства, розкішні оправи книг. Все се з великим замилуванням скопійоване й видане венецькими археологами в монументальнім виданні «La Basilique de Saint Marc á Venise» (сім томів рисунків і кілька томів тексту і документів).

З правого боку, від полудня, безпосередньо притикає до св. Марка друга історична святиня Венеції, друга окраса, другий музей історії її штуки – палата дожів (Palazzo ducale). В теперішнім своїм виді вона була закінчена будовою в XIV–XV в. Будови, розпочаті на місці старого оборонного замку, з вежами й ровами, що тяглися з кінця X в. і поволі перетворювали сей укріплений замок в розкішну палату, були закінчені в XV в., і хоч потім підновлялись, але характер, наданий палаті конструкційними і декораційними роботами XIV – XV в., захований нею.

В XIV в. вибудувана була полуднева фасада, звернена на канал, і потім, в XV в., в тім же стилі збудована була західна фасада, звернена на п’яцетту. Нижню частину її становить галерея (лоджія), що оббігає палату з обох сторін (від п’яцетти й каналу). Вона зложена з двох поясів (поверхів) – нижнього тяжчого, з масивними коротшими колонами без баз, але з розкішними готицькими капітелями (кожда інакша), і верхнього легшого, з тонкими і узькими аркадами (на одну долішню аркаду припадає дві горішніх), з гарними хрестовидними прорізами-розетами, що характеризують сю будову і повторяються, як улюблений і традиційний декораційний мотив, безліч разів на різних приватних палатах Венеції.

На сій ажурній галереї спочиває масивний великий верхній поверх, з гладкими стінами, оживленими лише кольоровою мармуровою обкладкою з білих і жовто-гарячих плиток, та широкими вікнами; між ними, посередині фасади розкішно декороване вікно-балкон. Ся комбінація легкої, ажурової, незвичайно багато декорованої долішньої часті з масивним і гладким горішнім поверхом, незвичайно простим і скромним (навіть кольорові плитки дуже влучно положені не в якийсь хитрий взір, а скісними одностайними рядками, що творять квадратові касети), вінчаним такою ж простою, гладкою короною з одностайних біломармуряних зубців – незвичайно оригінальна й ефектовна. Вона надає палаті свій власний, ніде більше не повторений вид, який врізується в пам’ять назавсіди.

Розкішно декорована брама, в готицькім стилі, але вже зачепленім зм’якшеними впливами Ренесансу, між фасадою палати й північним крилом катедри св. Марка, веде у внутрішнє подвір’я палати через масивну склеплену лоджію. Над брамою традиційний лев св. Марка й перед ним на колінах в покірній позі дож Фоскарі – символ повного піддання дожівської власті власті республіки. Під час демократичного повстання в Венеції в 1797 р., в переддень кінця її самостійності, сей символ старого венецького устрою знищено, і тепер його останки в музеї, а фігуру зроблено нову. Сей епізод – епілог самостійного державного життя Венеції. В галереї входовій бронзова таблиця на пам’ять прилучення Венеції до єдиної Італії – епілог її окремішності. На ній вписаний результат загального голосування (плебісциту) 27 жовтня 1866 р. в провінціях Венеції й Мантуї: за прилучення до Італії віддано 641758 голосів, проти 69, а 273 карток віддано чистих.

В противність благородній простоті зверхньої фасади, внутрішні стіни палати, що виходять на подвір’я, мали бути розкішно декоровані. З них, одначе, тільки одна стіна, східна, зроблена вповні й виповнена дрібною, дуже багатою мармуровою декорацією, в стилі Відродження вже, при кінці XV в.; друга стіна недокінчена, третя ані зачата. За всім тим подвір’я незвичайно гарне. Галереї оббігають його навколо, а середину оживлюють дві бронзові цистерни, пам’ятки тих часів, коли Венеція мусила пити дощову воду (ще не так давно).

Монументальні сходи, прикрашені двома гігантськими фігурами і тому звані «сходами гігантів», ведуть у верхню галерею і звідти – у властиві апартаменти, їх внутрішнє убрання походить з кінця XVI в., коли по великій пожежі 1577 р. наново помальовано їх, пензлем Тінторетто, Веронезе, Пальма Джованні, так що палата дожів – її розкішні стелі й стіни являються одною великою галереєю венеціанського малярства кінця XVI в. З внутрішньої обстанови, одначе, багато постягав Наполеон, забравши до паризьких музеїв; дещо забрано до музею, що займає одно крило сеї палати; так що апартаменти виглядають дещо пусто й сумно, при всій величавості й розкоші.

Найбільша й найвеличавіша саля – загальних зборів нобілів (Sala del Maggior Consiglio) – кілька літ уже стоїть в направі: такою бачив я її чотири роки тому й такою бачу тепер. Зсунені з місця тронні сидження дожа і його совітників, знято великий образ «раю», що покривав стіну над ними; саля через се не має свого розкішного виду. Вгорі її в виді гзимса оббігають портрети дожів в хронологічнім порядку, і серед них на своїм місці чорна хустка з короткою написсю: Ніс est locus Marini Falieri decapitati pro criminibus («Се місце Маріно Фалієрі, стятого за провини»).

Провідник, що водить форестьєрів по палаті, звертає їх увагу на різні інші характеристичні подробиці старого побуту: отвори для подавання доносів правительству; віконечко в стелі дожівської спальні, через яке можна було слідити за дожем – чи спить благонаміренно, чи, може, щось задумує, з кимсь радиться потайки… Дож, одначе, був тільки найбільш пишним і блискучим в’язнем, під вічним доглядом своїх дорадників-наглядачів і інших приставників. В’язнів було більше. Блискуча палата служила заразом і в’язницею; камери в’язничі були нагорі і в долині, і через гарний міст, т. зв. міст зітхань (Ponte dei sospiri) лучився з сусідньою в’язницею – гарним мармуряним будинком, що й досі сповняє своє невеселе призначення. Венецькі в’язні мали ту приємність, що їх тримано в будинках артистично побудованих (бодай на зверх), а не яких-небудь нефоремних касарнях. Чи відчували з того вдоволення, не знати.

Праворуч від палати і п’яцетти минаєте розкішний будинок «старої бібліотеки» і монетної палати (т. зв. цекка, що лишила своє ім’я в «цехінах», назві монети); тут міститься тепер бібліотека, з прекрасною читальною залою в три світла (хотів би я, щоб наше Наукове товариство таку мало!). Се з правої руки (коли їхати від моря), а з лівого бачите нову, досить гарну, хоч і важкувату барокову церкву Марії del Salute (XVII в.), і коло неї найнеприємнішу для усякого подорожника, тай взагалі для всякого культурного чоловіка, інстанцію – митну комору (dogana di mare).

По сім розпочинається по обох боках «великого каналу» (Canal grande або Canalazzo) розкішна галерея старих палат венецьких вельмож. Вони звернені своїми головними фасадами до каналу й сі їх парадні входи призначені для гондол – нема під ними ніякого, хоч би узенечкого, пішоходу, і поріг сіней підіймається просто над рівнем води. Типовий уклад палат більше-менше однаковий: в центрі будинку на долині сіни, над ними велика в два світла саля, з рядом вікон по фасаді; по крилах поменші покої; за залою, всередині будинку, внутрішнє подвір’я.

Такий уклад уложився вже в XII в., як бачимо на старших палатах, і таким зістається до кінця XVIII і в XIX. Старші палати XII і XIII в. в стилі романськім або візантійсько-мавританськім, як його називають, з круглими луками вікон і скромними мармуряними балюстрадами, переходять в готицькі палати XIV в. Пишні готицькі палати XV в. залюбки повторяють декораційні мотиви палати дожів, так наче кождий венецький вельможа хотів положити на своїй палаті відблиск маєстатичної величі Венеції, як член і учасник її слави і могутності.

Найбільш блискучий і артистично викінчений взірець сього типу дає палата Доро, або так звана звичайно Ca d’Oro, себто Золота палата (замість Ca Doro, палата Доро); тепер се власність жидівського магната, банкіра Франкетті, що володіє також і іншою гарною палатою сього типу – Каваллі. Шістнадцятий вік приносить мармурові палати Ренесансові, в стилі Нових прокурацій – будови Бергамаско, Санмікелі, Скамоцці, Сан-Совіно – найліпшого майстра в сім роді. Їх гармонія і пропорції деталів закривають собою схематичні прикмети фасади старшого типу, і деякі палати визначаються справді незвичайно благородною гармонійністю. Сімнадцятий і вісімнадцятий вік – часи упадку – не приносять майже нічого замітного в стилі і тільки більше або менше зручно повторяють, або злегка зміняють старинні типи, XV–XVI в.

Так тягнеться ся галерея старих палат, перериваних церквами, музеями, торговими рядами, на яких п’ять кілометрів, від св. Марка до залізничного двірця, як жива літопись колишнього життя, гучного і славного, але безповоротно вигаслого. Голосні роди, яких імена носять сі палати, вигасли давно, і їх палати зайняті як не різними урядами, то торговельними і промисловими конторами, фабриками, готелями, або перейшли в руки різних грошовитих чужинців, що загніздилися тут. І з властивого венецького життя не зісталося тут майже нічого.

Хто хоче бачити його, нехай з протоптаних форестьєрами стежок зверне вбік, в сторону Ріальто – старого мармуряного мосту на Великім каналі – довгі часи одинокого. Нехай пройде тою головною артерією, що тягнеться по обох сторонах його, – він побачить там венецьке життя теперішнє, справжнє, позбавлене історичних декорацій, але живе, рухливе, здорове життя робочого люду «третьої Італії».

Стара Венеція вмерла, і її пам’ятки стоять недурно так осторонь нинішнього життя – се інший світ, окремішній і замкнений в собі.

Гарні образки венецького життя останніх часів (XVIII в.) дає побутовий відділ, заложений при міськім музеї (Muzeo Civico), в прегарній відновленій старій палаті (XI віку) «Турецького двору» (Fondaco de’Turchi). З нагоди столітнього ювілею Карло Гольдоні, популярного венецького автора комедій: тут задумано представити венецьке життя його часів – другої половини XVIII в., і се справді зроблено незле: умебльовано і обставлено покої старою обстановок); старі костюми, замість вішати їх музеальним методом на кілки вішал, вбрано на гарні манекени й оживлено досить добре се життя Венеції на останку її старого існування. Коли б венецькі антикварі постаралися так представити і старше життя, XV–XVII віків принаймні, – було б се дуже добре, і було б прегарним прикладом для інших музеїв.


Примітки

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2008 р., т. 11, с. 504 – 510.