Логотип сайту «Михайло Грушевський»
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Красне письменство / Прозові твори / По світу (1 ред.) / Via Appia

По світу (1 ред.)

Via Appia

Михайло Грушевський

«Якби я жила в Римі завсіди і мала власні коні й час, я б щодня їздила на Via Appia», – сказала моя жінка, перший раз побувавши на ній.

М. С. Грушевський описав цю дорогу у своєму циклі «По світу».

Узькою стежкою стелилася камінна дорога в далечінь, серед широких пасм сочистої зеленої трави, густо засіяної останками старих могил, декораційними фрагментами, кавалками статуй і написей. Широкий меланхолійний краєвид Кампаньї розстелявся за ними. Налетіла хмарка й скропила дощем буйну весняну рослинність. Ми сховалися втрійку, з дитиною, до одного з гробівців і, під його склепінням перечекавши дощ, пішли далі, зложивши подяку тіням покійників, що прийняли нас до свого схоронища. І ся меланхолійна, тиха краса старої дороги лишила невимовно чарівний спомин в нас, як одно з наймиліших вражень, яке дав нам Рим. І на прощання з ним вибираємося знову в екскурсію на Аппієву дорогу.

Екскурсія неабияка. З нашого форестьєрського кварталу, де переважно міститься приїжджий народ, до початку Via Appia, де вона стає гарною й інтересною, звиш 8 кілометрів, і то кілометрів незвичайно прикрих і позбавлених всякої комунікації. В сі покинені, слабо залюднені, неінтересні часті Рима не ходять ні трамваї, ні омнібуси, ні залізниці. Треба великого завзяття, щоб пішки перейти всі отсі запорошені улиці, потім обгороджені по обох боках високими мурами, заставлені брудними смердючими остеріями і оселями, залиті помиями початки Via Appia Antica, й видістатися на ту частину її, яка була відкопана в 1850-х роках і полишена незабудована й незагороджена.

Треба пуститися аж сею правдивою Via Appia яких 4–5 кілометрів далі пішки (бо тут ніяких інших комунікаційних способів теж нема), щоб пізнати її справжню красу й упитися її чаром. А ні, то треба взяти на яких 3–4 години фіакра і зробити цілу сю дорогу кіньми, щоб, змучившися вступною невдячною частю екскурсії, не втомитися передчасно й не відняти у себе здібності милуватися тою справжньою старою Via Appia.

Перше подорожування піше неприємне; друге, кінне, досить дороге. І тому переважна більшість туристів, вибравшися на Via Appia, огляне сліди ніг Христових на підлозі церковки Domine quo vadis, за брамою св. Себастіана, спопуляризованої звісним романом Сенкевича, заїде в катакомби св. Каліста, доїде кінець кінцем до вежі Цецілії Метелли, що сумно підіймає свою голову серед нових римських помийників, або що найдальше – до початків старої дороги. Але далі не поїде й вернеться відси, винісши враження, що, властиво, ся ославлена Via Appia дуже неінтересна річ. Але треба або нагострити серце мужеством і вибратися на цілоденну екскурсію пішаком, або не пожалувати десяти-кільканадцяти франків на фіакра, коли шануються власні ноги, і тоді, особливо в вечірній годині, відкриє стара дорога перед своїм гостем свої скарби красоти й настрою.

Via Appia – славна римська дорога, побудована цензором Аппієм Клавдієм в 312 р., по тім, як римляни наложили свою важку руку на полудневу Італію. Вона доходила спочатку до Капуї, пізніше була продовжена до Беневенту і Брундізіума, наскрізь через Італію. Се було на свої часи чудо інженерської штуки, regina viarum (королева доріг). Вона розпочиналася за Колізеєм, від арки Константина, яку й тепер переїздить турист, їдучи на сю дорогу. Проходила через акведук Аппія, в старі Капенські ворота, далі повз величезні терми Антонінів (Каракалі) скручувала через тріумфальну арку Друза, що стоїть і тепер, хоч досить в обідранім виді, та проходила в Аппієву браму (тепер брама св. Себастіана, з середньовічними вежами), відділивши від себе via Latina наліво.

І тут, і далі, за міськими мурами вона представляла з себе рід кладовища. По обох боках її тяглися ряди нагробників, переривані подекуди храмами, святощами, місцями для похоронного палення небіжчиків, і т. д., на кілька миль; тут же, як і в інших передмістях, цілий ряд підземельних кладовищ-катакомб.

В часті дороги, ближчій до міста, нагробники й будови античні знищені майже без останку. Грандіозний нагробник Цецілії Метелли, в виді круглої вежі, зістався одинокою ліпше захованою пам’яткою. В дальшій часті дороги, що була відкопана в 1851 p., останків старих будівель далеко більше. Правда, й вони сильно облуплені: будівляний матеріал забирано відси без милосердя, так само все, що мало якийсь артистичний інтерес. Через те від переважної більшості будівель, нагробників і т. ін. зісталися тільки останки цегляних фундаментів, де-не-де ліпше заховане склепіння гробівця, тільки облупленого з мармурових своїх декорацій; рідше пам’ятник з рельєфами покійників, з мармуряною плитою написі і. т. ін. Тут же при дорозі досить інтересні останки римської оселі (villa Lugari).

Артистичних річей взагалі тут нема що шукати – по них треба йти до музеїв; по ліпше заховані останки монументальних будівель – до Пантеону, Форуму, Колізею; по пам’ятки домашнього побуту – до Помпеїв. Аппієва дорога – се цвинтарище античного римського життя, повне меланхолійної краси і почуття спокою й спочинку. Але не цвинтарище сільське, вкрите буйною травою, що зрівняла низенькі могилки й покрила собою дерев’яні погнилі хрести. Буйне, суворе, величне, повне ненаситної жаги панування, володіння, уживання, римське життя знайшло тихомирний й спокійний спочинок на сій славній дорозі.

Ся простора, вкрита зеленими пасовиськами рівнина Кампаньї, окружена на далекому краєвиді панорамами міст: Рима, Тіволі, Фраскаті, Альбано, котрих скляні шиби відблискують здалека против проміння від заходу сонця, – пустинна і тиха всередині, вкрита пасовиськами і розлогими полями й густо засіяна аркадами акведуків, останками старих храмів, замків, осель. Безконечна галерея старих нагробників серед неї, по обох боках дороги, оброслої зеленою травицею. Купи меланхолійних кипарисів на старих могилах-горбах. Легкі шапки піній над сірими звалищами гробів. Не жахом і холодом смерті, не огидою розкладу й руїни, а тихою меланхолійною красою спокою віє відси – гармонією буття і небуття, життя і смерті, помирення сих двох антитез в тій гармонії інстинкту життя й діяльності та інстинкту смерті й спокою, яку проголосив недавно як кінцеву мету управильнення, угармонізування нашого життя, всім нам звісний натураліст.


Примітки

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2008 р., т. 11, с. 534 – 536.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 2011 – 2019 Група розробників

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на цей сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 860

Модифіковано : 14.04.2016

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.