Логотип сайту «Михайло Грушевський»
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Красне письменство / Прозові твори / Остання кутя

Остання кутя

Михайло Грушевський

1

Ото день сегодня розгулявся, де вже те й проміння соняшне береться, подумав би, що сонце помилилося, не заглянувши в календар, та й подумало, що тепера не студень, а червець або липець; по таких кутках пройшло промінням, куди, мабуть, з літа й ні разу не заглядало! Все сяє, вилискується, а сніг – найбільше, мов сміється до сонця, не знаючи, що зараз воно його розтопить. Скрізь тече, ляпотить, сніг осипається з чорних гілляк, під хатами не можна йти, бо зараз наллє й на вид, і за комір… Та байдуже, я так думаю, що якби кому налило сегодня й повну пазуху, то не вилаявся [б], а хіба облизнувся тільки, мов після меду.

Де там, не до того, що то, бачите, як кутя багата! Все веселе, не тільки що в нас у затишку, а й на більших вулицях, і навколо все ніби усміхається: й люди, й хати; крамарі ще привітніш запрошують до себе покупців; візники замість «геть» наче промовляють «здорові були з понеділком»; мені здається, що сегодня навіть водовози не б’ють своїх шкап, як завше. Он й моя хазяйка – Степаниха, що її я й не бачив, здається, інакше, як тільки вона стоїть, підтикавшись, посеред двору й з кимсь лається, навіть і вона, кажу, йде ось проти нас поважно, упарившись та здихаючи під салопом з превеликими якимись хвостами, й товсте лице її так і сяє, мов вимазане. Гарна ця річ – Різдво, і кожний раз як настає, то наче й не було ще його ніколи, наче вперше або востаннє… Та й правда, може, що востаннє!..

Одначе, сонце, хоч і світить сегодня, наче влітку, а все-таки воно єсть тільки студень: не встигло сонечко серед неба вийти, подивишся – аж воно ген-ген підбилося. Ще бігають, метушаться люди, а вже загули одні за одними дзвони, подаючи звістку од дзвіниці до дзвіниці. Гучно гуде предківський дзвін, і широко розлягається гук по старих, затишних вулицях, й кидають роботу замащені руки й хрестять побожно заклопотане чоло, й знов до роботи, щоб упоратися скоріше. От і потяглися з хвірток, з воріт батьки-матері до церкви, наказавши малим дітям, щоб сиділи тихо, не пустували та не пропустили б першу зірку – зірку Христову, про яку співають:

Звізда ясна возсіяла,

Трьом царям путь показала…

І посідали діти коло вікна й на вікні, й чекають тієї великої зірки; дивляться, як поспішають люди, як меншає їх на вулиці, як ховається за будинками сонце, червоною фарбою обливши сніг, і будинки, й золоті хрести церкви, де стоять тепера старші, чекають, щоб

Христос родився,

З Діви воплотився.

Балакають дітенята, який то день сегодня, які будуть сегодня усякі дива ввечері, а хто старший, той розкаже, що давно колись, як ще й татка й мами не було, родилася маленька дитинка, й була та дитинка Богом, та щоб пам’ятали люди за него, щороку дарує людям свято. А то й бабка прийде з пекарні, упоравшись і помолившись, то теж розкаже ще… І не зчуються діти, як стемнішає – аж ось серед вечірнього блакиту ясною, дорогою перлиною блисне, засяє тихим нерівним світом чиста, маленька зірочка, – й зараз підняли крик дітенята, наввипередки допевняючи, що її побачили…

А тим час[ом] скінчилася одправа, висипали люди з церкви; йдуть здебільшого мовчки, бо дуже повно на серці; так ясно і радісно, й разом щемить чогось серце; згадає кожен, як вертався так він давно-давно, й скільки з того часу змінилося. Ось і ця бабка, мабуть, таку давнину пригадує, дивіться, як низько схилила голову під широкою чорною хусткою. Цю бабку у нас, мабуть, усі знають, дивіться, як поважно уклоняються їй наші парафіяни; і бабка привітно уклоняється й собі, старі губи тихо шамотять усім на добро та на щастя.

2

Бабуся повернула у другу вулицю й зайшла у ворота високого, старого дома. То був колись палац якогось пана, але він прожився, дом перейшов до інших хазяїв, і ті попробивали нові двері, перегородили просторії зали на кутки й кімнатки й наробили силу осель для незаможного люду. Тут жила й бабуся. Вона вийшла крутими східцями на другий поверх, аж тут коло її двері стояла ціла юрба дітей, менші підняли галас і ґвалт, побачивши її, а старші поважно дали на добривечір.

– Добрий вечір, добрий вечір, – одказала бабуся, – спасибі, що прийшли; а де ж се Горпинка?

– А її мати послала до тітки, до тієї, що за мостом, вона ще приходила вам сказати, та вас не було дома, – одказав хтось з дітей.

– А от ми до вас ще привели, – заговорили наввипередки дівчата, – в них нема ні татка, ні мати, то ми їх привели, й ми сказали, що ви не будете сердиться, – несміливо додала котрась.

– Авжеж не буду, – одказала бабуся. – Як же вас звати?

– Він Тараско, а я Петрусь, – одказав старший з хлопців.

– От і добре! Ну то ж почекайте трошечки тут. Ще хвилиночку, поки я засвічу світло та повиймаю з печі, – каже бабуся.

Вона увійшла до хати, там було зовсім темно, тільки світиться перед іконами й од сполоха грають вискрами ясні шати. Бабуся засвітила свічку й почала доставати усяку страву з печі; як все гаразд вдалося – й борщ, й пироги, й риба, не пригоріло, не пересохло. Столи вже було поставлено, застелено однією скатертиною, на покуті стояла вже кутя й узвар; бабуся насипала страву в миски, достала вугля до ладану й пішла кликати дітей. Ті юрбою сипнули в хату; за ними стояла ще тітка якась з дітьми.

– Будьте ласкаві, візьміть і їх до себе, бо мене дочка просила прийти, слабує, а переночують вони й у сусіди, – сказала тітка, й дітей було зоставлено.

Усі стали круг столу. Бабуся якомога голосно прочитала молитви й уся кумпанія, дрібна, але чесна, посідала; вживали борщ і пироги, і рибу, кутю, щиро заправлену ситою, й узвар. А далі бабуся винесла хустку з горіхами та хустку з насінням й оділяла дітей.

– Ну, тепер же, діточки, – заговорила вона, коли діти трохи налузались, – розкажіть же ви мені, яке завтра в нас свято.

Й діти одне за одним почали оповідати, а бабуся пильно слухала й поправляла; а далі старечим, але певним голосом почала колядку звичайну:

Видить Бог, видить Творець,

А що мир погибає…

Й діти співали за нею ув один голос з великим запалом, хоч не дуже згодно. Так співали колядку другу й третю, побожні й прості – «Шедше тріє цари», і «Нова рада стала», і «Добрий вечір, пане господару», й усякі, співали раз і вдруге, поки діти не вивчили усі добре.

Так і не зчулися, що вже свічка воскова стала догорати; бабуся помітила й схаменулась.

– Ну, годі, дітки, годі співати, а то будемо не давати спати добрим людям. Приходьте до мене завтра, на Святий вечір поколядувати.

– Прийдемо, бабусю, прийдемо, – кричать діти, – до вас попереду од усіх прийдемо.

– Ну, спасибі за ласку, на добраніч вам.

Провівши дітей, бабуся вернулася до столу, хотіла прибирати, але щось руки не простягалися до мисок, й подумавши кілька хвилин, вона загасила недогорілу свічку, перейшла до своєї божниці й стала навколішки. Вона молилася довго і щиро, вкладала в щоденну молитву усе серце, усю душу, й сльози гойно текли з очей, не ті сльози холодні і гіркі, болячі, що витискує горе, розпука, нудьга, а радісні і легкі сльози молитовні, сльози миру, любові й надії; й не з мукою, а з вірою й любов’ю підводила вона очі до старих ікон, що так привітно світили до неї своїми шатами.

Намолившися досхочу, встала вона й знову надійшла до столу, сіла коло його й дивилась на поставлене, й сльози знову тихо текли по зморщеним її щокам. Чого ж так плакала бабуся, чого молилась, що згадувала й за чим журилася? Ось слухайте!

3

Гудуть, гунають низенькі покої, лунає, одгукується дитячий регіт та ґвалт… Двоє хлоп’яток маленьку сестру на килимок посадили й тягнуть, за кінці узявшися. От так віз! От так коні! Гей, ну!.. Кричать і коні, кричить і мала, у долоні плеще, ґвалтує…

Аж разом дзвоник задзвонив та й перебив сю справу.

– Тато, тато! – закричали дітенята, й воза забули, усі до дверей, усі кинулися до батька. І мати вийшла чоловіка стрічати. Розібрали його усі й йдуть поряду поважною ходою, стучить попереду, скільки сили, кийком мала, за нею середульший вибрикує, книжки батьківські узявши під пахву, на голову капелюха насунув; старший батька за руку держить, жінка з панчішкою позаду йде… Переодягається батько, й тим часом оповідання без упину йдуть – оповіда батько, оповіда мати, оповіда старший та середульший, й мала знайде, що розказать батькові – чи то, може, кішка приходила, мишеня вхопила, чи, може, циганка заходила за дітьми у двір; велика муха залетіла й гула, літаючи.

Йдуть далі знов-таки усі чередою обідати, вживають страву немудру, немудрими, але привітними річами пересипаючи, швидко спорожняє, розливаючи, свою миску бабуня наша, та що я кажу – хіба сліпий так найменував би її. Не погнувся ще стан, не злиняло лице, ясно світять очі,

«За хорошим чоловіком

Жінка молодіє…»

А як ще окрім чоловіка дітенята добрі та гарні, такі щебетливі, мов голуби буркотливі. Сидять батько-мати – тішаться дитячою розмовою та мирять наглії спірки, що часом вибухнуть з-за якої-небудь лігоминки, яку треба розділити нарівно, абощо.

Обід скінчився. Батько спочиває – тихо усе, діти у дальньому покоєві коло матері – між ліжками, столами, стільцями дві хати збудували, обвісили килимами й покривалами – у одній живе старший з малою, у другій – середульший. З однієї йдуть у гості в другу хату, умощуються, розмовляють, як треба поважним людям, або, діставши яку-небудь мальовану часопись, переглядають у бозна-який раз малюнки.

Так живуть собі у маленьких низеньких покоях. Вже батько не раз зупиняється перед залізною брамою гімназії й дума, як то бігатиме восени й його синок; вже й мала, на братів дивлячись, цілісінькі листи візерунками вкриває своїми. Тихо та гарно, хвалять вечером і старі, і малі Бога.

Але – річ звичайна! –

Було й щастя, була й доля,

Та лихо побило…

Тихо й сумно стало в покоях, не чути ні щебетання, ані крику, ані веселої, наглої сварки. Тільки цокає старий годинник, хитає сумно золотою, лисою головою хитун

Прийшла пошесть на те місто – обкладки до дітей причепилися. Жах та жаль скрізь, лікарі з бричок не злазять, з кутка в куток кидаючись, майстри ледве встигають цвяшки забивать, маленькі труни оббиваючи рожевим та синім… Насупились і наші батьки, пильно щоранку, щовечера до дітей придивляються, боязко зазирають в горла, бояться ті страшенні обкладки там побачити. Минув тиждень, минув другий й хвороба та вже притомилася дітей душити та вкладати їх у соснові труни: заспокоїлися трохи і наші батьки, аж заслаб в них старший – голова болить чогось, каже, й хрипить, як схоче казати.

– За лікарем! – от і лікар в горло подивився, сказав, що минеться ця хвороба незабаром, розказав зо три побрехеньки – більш не встиг, бо треба було поспішати, комусь пропасниці проганяти.

– Як мине, та й мине, – заспокоїлись батьки, та тільки день іде, другий іде, не минає та хвороба – щось притих хлопчик, не гуляє, не співає, ходить наче заспаний й хрипить усе гірше… Аж бовть! – стрельнув лікар:

– У його, – каже, – й обкладки, та ще й кір, і звідки се воно узятись могло? Погана річ, стережітеся, коли треба було, не угледіли.

Нічого не сказав на се батько, мовчки подержав важку шубу лікарську й вернувся до жінки.

Вони глянули один одній в вічі й нічого не сказали, губи в них затряслись, але вони перемогли себе й пішли до слабого. Той мовчки сидів коло вікна й дивився на двір.

– Грицю! – кликнув його батько.

Гриць обернувся й подивився своїми мовчазливими тихими очима. Йому, бідному, було дуже погано – горло вже так здавило, що він ледве міг говорити. Мати не знесла того погляду, вона затулила очі рукою й вийшла, з-за дверей чути було, як вона заридала.

Пішли гоїти, пішли мазати, чого тільки не виробляли з бідахою, помазками тими горло йому чисто роздерто, а він не плакав, не скаржився, але в добрих, чистих, блакитних очах його світилося стільки суму й нудьги, такий жаль за життям невимовний, що за душу брало, на них дивлячись, серце шматовало, бажав би душу з себе вийняти й оддати йому. Легше було б чути несамовите ридання, галас, репет, а ся мовчазлива мука до живого серця пропікала.

Минуло ще кілька днин, довгих, як не знаю що, й лікар сказав, що не варт уже й мордувати слабого. Ще минуло два дні, вечером кидав Гриць батька-матір…

– Мамо, – прошепотів він, узявши її за руку (голосу не було давно вже в бідахи), – не йдіть од мене, мені чогось важко…

Мати впала ридаючи й притулила голову йому до худих, холодних ніг.

– Таточко, ви на мене не сердитесь, що я вам того тижня урока не вивчив? – спитав він батька через хвилину.

– Ні, серце, – ледве промовив батько й знову мовчав, тільки очами блимав.

Гриць хотів побачити брата й сестру, але не можна було – сказали, що гуляти пішли; він знову затих, й батько й матір через якийсь час заридали, упавши на холодне синове тіло. «Вічна пам’ять тобі, пріснопоминаємий младенче!..»

Не минуло саме лихо, потягло довгою низкою за собою й другі. Через три дні мати, одягаючи малу, побачила і в неї кір на тілі, на другій день і в середульшого…

Що розказувати, що теревенити…

Чудовим, ясним ранком вмирала на ліжку остатня дитина. Вікна зачинили, килима простелили; мати навколішки впала перед ліжком, обнявши гаряче тіло дитяче, й очі її перебігали од дитини до золотої ікони, що сяяла в кутку. Освічена полум’ям гнотика, Матер Божа тихо дивилася додолу своїми щасливими очима, притуливши до лона Святую Дитину свою.

Батько сидів, голову схиливши, він і сам був ледве живий, ночей не спавши, не ївши, тільки мати ще сила Божа держала. Вона обхопила дитину й руки замліли так у неї – от дитина дуже роззявила рота, бідного, покаліченого рота, здригнули вії на заплющених очах, остатній хрип ледь прошумів й тихо, тихо стало…

Мати загарчала якось – плакати не могла вона, давно усі сльози виплакала й упала на килим.

– Змилуйся, Спасе, над нами!

На кладовищі дві могилки рядком: у одній – середульший, у другій – мала й старший, старший посередині, наче до Бога за ручки веде за собою. Спіть добре, дітенята любі!

Сумно стало у тихих, низеньких покоях; стоять порожні дитячі ліжка, просторно за столом; батько, мати ходять тихо, ледве чути, й розмовляючи більш шопотять, а то якось чудно гуде голос по пустих покоях. Постарілися батько-мати, між темного волосся срібне поткання забіліло, зморщилось чоло й стан погнуло, як не погнуло б і за десять рік. Але все не кінець, ще доволі лиха у тому келиху, усім буде, ще й зостанеться.

Якось батько вернувся додому ще похмурніш, як завше. Ліг та й не встав уже. Мусив прощатись.

– Прощай, серце, жінко, – сказав батько й хотів що-небудь додати, щоб втішити, але не було чого й сказати – що він зоставляв їй після себе, яку втіху, яку надію?.. й смерть та, де то ще вона? Жінка молода ще, може, й довго продержить її Біг на світі.

– Прощай, чоловіче, побачиш наших… – і горло здавило, й сльози закапали. Й знов тихо, знов мовчать обоє.

На кладовищі коло двох маленьких могилок піднялася ще й третя, більша. Знати, що чиїсь руки коло їх пораються. Стеляться над ними рожеві віти, жасмин листячком білим, запашним по весні їх обсипує. Часто тут порається бабуся з заступом, з відром. Вона чисто побіліла й згорбилася, але лихо тільки погнуло її, а зломити не здолало. Не надало воно їй ані розпуки, ані апатії, не кинуло в житті на розпутті. Сила любові й ласки, що була в ній, знайшла собі іншу справу, як перегороджений струмінь знаходить собі, проробляє нову стежку.

Вона не поїхала з того міста, не кинула навіть того старого великого будинка, де жила з сім’єю, тільки меншу узяла квартиру. Швидко з усією околицею зв’язали її тісні зв’язки, й вони міцнішали з часом. Її закликали на родини й на похорони, вона шила саван мерцю і сорочку сироті, до неї оберталися за порадою, просили усовістити чи помирити. Але найбільша справа її була – коло дітей. Вона збирала до себе усіх тих, кому вдома не було чи ласки, чи догляду; вона латала й обшивала їх, вчила молитися Богу, читати й шити; діти знали її з усієї околиці. І в цих клопотах, в цій метушні її власне горе тихомирилося й осідало кудись на дно душі, як баласт (грузило, що), який не топить, а втримує, держить корабля й не дає хибити.

Раз добром налите серце

Вік не прохолоне!..

4

Але не се пригадує тепера бабуся, за столом сидячи, не думає вона ні за своє лихо, ні за боротьбу з своїм горем, – замислившись, нерухомо сидить вона перед неприбраними мисками з об’їдками. Лице ясне, тихий усміх губи кривить. Інші часи пригадує вона. Бачить вона батьківську хату, низеньку, соломою криту, із старим покривленим ганком, низенькі покійчики, рипучі двері й горище, куди колись так боязко зазирала вона малою, й комору, де було так багато усього – й груш, й вишень, й горіхів, й старого, аж твердого меду; пригадує старі, потемнілі мальовання й Івана Хрестителя з ягням, і «Три царіє со дари», й якусь панну з гітарою, вовною гаптовану; бачить розкішний садок, з великими яблунями й грушами, що й літом було мокро під ними; грядки червоного маку, астр та гвоздиків, город, а за ним – берег, зелені, куширом зарослії стави, над котрими росли такі чудові жовті квітки, росли верби з червоними галузками й співали такі голосні жаби, бачить цвинтар, обгороджений трухлим парканом, і церкву, і високі хрести на низеньких горбочках, де лежали й два маленькі брати її; дзвіницю, зелені дзвони й старого паламаря з великими ключами, бачить вона, як бігає він, виганяючи вівці, що зайшли на цвинтар, а звідтіль у дзвінную влізли.

– А ґедзь, – кричить на них паламар, – от лишенько, – східці на дзвіницю вузькі, не можуть вівці повернутись, і що крикне на неї, вона далі лізе… хоч за хвоста тягни…

Бачить бабуся мати свою, покійницю, вічний покій, моторну маленьку бабусю, й батька – батюшку. Пригадує, як вчив він її писати, як рипіло перо гусине по нерівному синьому паперу, як батько, дивлячись крізь зв’язані нитками окуляри, дорікає, що в неї й о, й є однакові, дак що й не розбереш; як мати тішилась доччиним писанням – сама вона тільки читала, писати не вміла.

Пригадує бабуся, як перше побачила вона свого жениха й який він був чудний у тільки що пошитому сертукові, який незвичайний й смішний. Як засоромилась вона, зустрівши його з фартухом, з закачаними рукавами. Як, задивившися якось на його, обпікла вона йому руку чаєм, наливаючи, й як обоє почервоніли, звомпили й не знали, що сказать.

А далі перші родини – завішали вікно, свічки на стільці, вона сама недужа, але весела лежить укрита, а чоловік держить її за руку й придивляється до свого первородного, а той маленький, червоненький, сповитий, тільки рота роззявляє та блимає на світло очицями.

– Назвемо його Занею, як твого батька звуть, – каже нахилившися батько, – дай Біг йому завше таке щастя, як ми у сей час маємо.

Й дитину охрестили. Й так він заскавучав, аж мати почула, лежучи.

– От здоровий буде хлопець, – сказала бабка, сподіваючись ще карбованця.

А як на малу хвороба напала – кахи та кахи, й не вилічиш її ніякими ліками, вже що не робили… Думали, що й вмре небога… А мати порадила ластівчине гніздечко під подушку сховать… Прокинулась ніччю – чує – тихо, ніхто не кахика… Що таке? Невже нежива? Підійшла тремтячи – спить дитина, та так гарно, навіть не ворухнеться, а кахикання того – наче й не було ніколи! А середульший – як пішов Мороза кликать на кутю, мало не змерз, пішов справді надвір, дурний, Мороза шукать. От так тямучий хлопець, як колядки добре од батька перейняв, дарма, що малий, а й голос який, як у батька був колись. А як заспіває з батьком укупі після куті…

– Після куті, – а я й забула про неї й про вечерю свою, що се я так задумалась? – сполохнулась бабуся й ухопила ложку, підвелась, зирк – чудо Боже – круг стола сидить уся сім’я й усі пильно дивляться на неї…

Просто проти неї – батько, праворуч – старший, ліворуч – середульший та мала; батько трохи постарішав, діти трохи побільшали, але усі якраз як були, он у середульшого й значок на губі, як він упав, на шафу лізучи за сушеними грушами.

Я кажу, що чудо… Але бабуся того зовсім не мала за чудо й ні на гич не здивувалася, наче це вона з ними вечеряла, їм насипала страву в оці миски, що стояли по столу.

– Що це ви, паніматко, замислилися, – каже, сміючись, батько. – Десь занеслися думка[ми] за десяте царство. Ану, дітки, повеличайте мати. Хоч воно й не ведеться, за столом сидячи, співати, та ми однаково вже повечеряли.

Й заспівали усі гуртом:

Добрий вечір, пане господару,

Поздоров, Боже, твоего товару,

Поздоров, Боже, й усего статку,

Поздоров, Боже, отця й матку,

Хорошую господиньку маєш,

Хорошенько її споряджаєш, –

Як чашечка у меду,

Як барвінок у саду, –

Така господинька у свому дому.

Як щиро виспівує середульший, аж очі заплющує. Мала й собі щось гуде й лопотить.

– Мовчи, Катрусю, не перебивай, – свариться на неї середульший.

– Лиши її, хіба ти таким не був, – навчає старший.

– А тепера ще вип’ємо ув останнє, – каже батько й наливає усім наливки, кому півчарки, а кому чверть. – Дай Боже, й на той рік діждати, в щасті й згоді й у доброму здоров’ї, нам і батькам нашим, родичам і приятелям, хай легенько згадається, де вони собі повертаються.

Він підійшов до жінки й поцілувалися з нею, й діти обступили їх із своїми чарками…

5

Чудне щось сталося з бабусею – їй стало так легко, й усе ніби якось перемішалося… їй здалося, що долівки нема під ногами, що вона, й чоловік і діти, усі однією купою плинуть морем, і так тепло, ясно блищало небо блакитне, без хмар, а сонце таке гаряче-гаряче, а хвилі такі сині-сині, які бачила вона намальованими десь, не згадає тільки – де. Й ті хвилі такі гарні – не б’ють, не хлещуть, а наче перекочуються тихо-тихо, та такі м’які, наче пухові… Й взялася якась хвиля та й піднімає угору їх, усе вище та вище, аж чайки метнулися од них геть, зустрівши; вже море ледве синіє за туманом під ними; й наче вже їх не купа ціла, а з тієї купи стало щось єдне, вона наче перелилась у одну істоту чудну й іде та істота все вище до сонця гарячого й блискучого, усе плине вверх, та й так високо, що вже бабуся наче сама тієї істоти, а з нею й себе не бачить…

Другого дня вранці, ще до служенія, кілька дітей сусідських не втерпіли, щоб не забігти до бабусі й дати на добридень із Різдвом. Як же здивувались вони, побачивши, що бабуся сидить і досі коло неприбраного столу.

– Мабуть, заснули учора, – постановили діти. – Давайте збудимо їх, ото здивуються, що вже Різдво.

Й вони почали ворушити й сіпати, й окликати бабусю з усіх боків. Але бабуся не прокидалась ніяк, й здивовані діти нарешті боязко уступилися з хати й побігли за порадою до батьків.

А бабуся все сиділа край столу; голова впала на руку, друга рука зціпила порожню чарку. Вона вже похолоділа.

Тепера на кладовищі стоять рядком уже чотири могили – маленькі посередині, а більші – з обоїх боків. Уся сім’я зібралася докупи, усі гуртом полетіли до ясного, блискучого сонця…

1884 / 1891


Примітки

Джерела тексту:

1) чорновий автограф першої редакції – ЦДІАК України. – Ф. 1235, оп. 1, спр. 262, арк. 118–134, датований 3–6 грудня 1884 p.;

2) чистовий автограф першої редакції, має правки І. Нечуя-Левицького – ЦДІАК України. – Ф. 1235, оп. 1, спр. 262, арк. 98–116, датований 3–6 грудня 1884 р.;

3) фрагменти чорнового автографа – ЦДІАЛ України. – Ф. 401, оп. 1, спр. 58, арк. 42–45;

4) неповний чистовий автограф (первісний варіант другої редакції) з пізнішими авторськими правками – ЦДІАЛ України. – Ф. 401, оп. 1, спр. 58, арк. 54–58: закінчення II розділу, III-й і початок IV-го розділу;

5) остаточний варіант закінчення III розділу, датований 23 січня 1891 р. – ЦДІАЛ України. – Ф. 401, оп. 1, спр. 58, арк. 59-59 зв.

6) неповний чистовий автограф остаточної редакції – ЦДІАЛ України. – Ф. 401, оп. 1, спр. 58, арк. 46–53 зв., датований автором 1884–1891 р.

Подається за останніми трьома джерелами згідно з авторськими помітками на цих автографах. Реконструйований текст остаточної редакції твору публікується вперше.

В основу оповідання покладені реальні трагічні події, які сталися в родині Грушевських 1882 p.: смерть Захара, Федора й Марії – молодших Михайлових братів і сестри. У найранішому автографі оповідання «Остання кутя» (джерело № 1) після тексту твору автор записав:

«Скінчалася праця, стоять над душею

Ще постаті любі та милі.

Й жаль забирає, що тра їх забути,

Що тра тую працю покинуть.

Між іншими тільки,

Прощайте, зникайте,

Не буду більш плакати з вами,

Не буду пригадувать тихії речі.

Минулії втіхи та бави…

До вас я тікав од щоденної праці,

Сухої, нікчемної праці,

Тай мовлячи з вами, неначе вертався

До родної, теплої хати».

У мемуарному нарисі «Як я був колись белетристом?» (1925) М. Грушевський згадував, що після його першого прозового твору – оповідання «Німий свідок» «… була більш серйозна проба – оперта на власних, дуже болючих переживаннях: «Остання кутя», – де я хотів змалювати поезію українського Різдвяного обряду». Це та кілька інших оповідань автор-початківець переслав І. Нечуєві-Левицькому для оцінки і поради. Відповідь була схвальна:

«Я з великим замилуванням прочитав Ваші твори, більш од усего мені сподобалась «Остатня кутя», різдвяна фантазія. Оповідання чудове! Тип бабусі, що так багато втратила в жизні, дуже симпатичний. Кінець оповідання дуже вам удався. Я прочитав це оповідання з великою охотою, забувши навіть, що це твір ще дуже молодого автора» (лист від 11 березня 1885 р. // Листування Михайла Грушевського / Ред. Л. Винар, упорядники Г. Бурлака, Н. Лисенко. – Київ; Париж; Нью-Йорк; Львів; Торонто, 2006. – Том 3. – С. 32).

І. Нечуй-Левицький відредагував цей твір і переслав для публікації у редакцію львівського «Діла», проте оповідання тоді не надрукували. Названа вище перша публікація «Останньої куті» (1996) оприлюднила якраз ту ранню, відредаговану Нечуєм редакцію. М. Грушевський, очевидно, не зовсім був вдоволений своїм твором, і через сім років знову повернувся до нього. 13 січня 1891 р. у щоденнику з’явився запис:

«Учора й позавчора передивився «Пана» й перероблював «Кутю». За «Кутю» боюсь, […] так як вона мені здається якась солоденька». (Грушевський М. Щоденник (1888–1894 рр.) / Підготовка до видання, переднє слово, упорядкування, коментарі й післямова Л. Зашкільняка. – К., 1997. – С. 86).

Оповідання було суттєво перероблене, кілька розділів, у тому числі й закінчення, написані наново.

що то, бачите, як кутя багата – кутя – в Україні головна звичаєво-обрядова страва Різдвяних свят з пшениці, горіхів, родзинок та меду. За ці свята кутю варять тричі. Перша кутя – «Багата кутя», готується в переддень Різдва, на Святий вечір (за григоріанським календарем – в ніч з 24 на 25 грудня, за юліанським – в ніч з 6 на 7 січня). Крім неї на столі має бути ще 11 пісних страв. Друга кутя – «Щедра кутя», готується на Василя (т. зв. Старий Новий рік 14 січня). Третя кутя – «Голодна кутя», готується в переддень Водохреща (18 січня); у деяких місцевостях саме цю кутю називають «Багатою». Саме у такому значенні, наприклад, вжито назву «Багата кутя» у повісті М. Грушевського «Загублений вік».

За хорошим чоловіком жінка молодіє… – фрагмент українського народного прислів’я, яке повністю звучить: «За ледачим чоловіком жінка марніє, за хорошим – молодіє». Варіанти є також у кількох народних піснях, наприклад:

Ой за гайом, гайом

Трава зеленіє.

За хорошим чоловіком

Жінка молодіє.

Ой за гайом, гайом

Трава засихає.

За ледащим чоловіком

Жінка пропадає.

Часто тут порається бабуся з заступам, з відром – від цього речення до кінця розділу текст записано на окремому аркуші з авторською датою 23 січня 1891 року.

Раз добром налите серце / Вік не прохолоне!.. – неточна цитата з поеми Т.Шевченка «Сон». В оригіналі: « вік не прохолоне!»

Галина Бурлака

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2012 р., т. 13, с. 48 – 57.

Попередній твір | Перелік творів | Наступний твір

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 2011 – 2018 Група розробників

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на цей сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 784

Модифіковано : 21.09.2016

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.