Логотип сайту «Михайло Грушевський»
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Красне письменство / Прозові твори / На траві

На траві

Михайло Грушевський

О, стонати Руской земли,

помянувше пръвую годину

и пръвыхъ князей…

Сего бо нынѣ сташа стяги Рюриковы,

а др[у]зіи Давидови.

Сонце стояло високо над хутором, хмари повиходили з долин й кутали гори. Дерева стояли, не хитаючись, наче сонні од спеки. Тихо було – тільки од москальської муштри лунало з обох боків: на однім боці – з рушниць, на другому – з гармат: «П-пах-п-пах», – лунало з-за густого вишняку, «п-пух», – доносилося з-за драбчастих акацій.

Я ліг на траві, уткнувшись лицем у землю. Там був інший світ. Під сухі жовті стебла стерні, під зелені пагонці молодої трави не доставало сонце, пахло старою травою, вогкою землею й у потьмах метушилася, ворушилася кузька. Жвава комаха, од клопоту заморочена, прибігла, заморгала вусами й метнулася назад. Якась зелена істота, чисто як король, потиху лізла стеблом, – поважна, метикувата, задумана. Лізла й стала. Робак вильнув, швидко перебираючи ніжками без ліку, вилискуючись гладкою спиною.

А муштра усе лунала над хутором. Чути було, як вищали кулі, летючи, не вищали, а нявчали, чисто як кошенята лихі. Я подумав за муштру: «Муштрують – москалів тепера треба багато. Війна, пишуть, буде, мабуть, з німцями, з цісарем…» Й думки інші стали в мене в голові.

Війна! Це слово лунає, гуде од краю до краю й усе ворушить, усе розбурхує. Дощем летять зверху універсали й прикази на нові уряди, поставляють, скидають, переводять «съ оставленіемъ…», «съ причисленіемъ…», «съ производствомъ…». Скрізь, де не поглянь, купки панів – урядники, поміщики – й усе оце, задумано-пеклувате, шепоче, клопоче[ться] – тут народну справу розміркують дощенту на десять літ заздалегідь. Серед вулиці з бричок кричать здалеки один другому:

– Чули-сьте – Кащінського таки поставили.

– Чув, – і обоє, докоряючи, хитають головою.

Панії «щипають корпію» і допекли усіх із своїми «комітетами» без кінця. Ходять збирати грошей по вулицях, по хатах, і обивателі по задах ховаються, щоб не прийшлось, крекчучи, витягати з гаманців. За купців щиро старшина прийнялася з усіх боків і цідять гроші на нівечених, і на сухарі, і на шпиталі, й ще на щось. А славолюбці питають, скільки треба дати «на хрест або на медаль».

– А чи не можна напів грішми, а напів мукою?..

Редактори радіють і тільки руки труть, заздалегідь вже лічать зиск з своїх часописів. Кореспонденти-вістовці скачуть і в’ються коло війська. Дріт телеграфний гуде без кінця через лани, через ліси, й дивується птиця, що ніяк не можна сісти, як перше, коли не прилетиш.

По військових писарнях скребуть без кінця, збирають тих, що в запасі, в одпуску, верстають некрутів… По селах, по шляхах прощання, сльози, лемент, на вокзалах тіснота, товпа. Москальська пелька пісню вигукує по команді, ще вимовляють погано трохи… нічого, привчаться. Коло «присутствія» вози-драбиняки, сердиті діди, заплакані баби. Молодичка плаче, притуливши вид до паркану. Біжуть поїзди, москалем начиняні; іржуть коні в тісних вагонах. По дню, по ночі, по степах, по ланах біжуть ці поїзди – все на кордон, все на спадень, на спадень. Блищуть зелені й червоні їх очі поночі й сумно гукають, наче парастаси правлять по тих, кого везуть. От і привезли…

Шлях широкий, вербами обсаджений, і по обидва боки аж під небо лани, золоті од колосу. З ярка село виглядає – верби, стави, зелені од очерету та ряски, і банька синя з хрестом золотим. И по тому шляху, і по тих ланах довга смуга чорна лізе, то западаючи в яри, то вибиваючись на горби, й розходиться, ворушиться, вилискуючись де-не-де проти сонця. А по другий бік серед золотих ланів з-за горбів вилазить друга – теж чорна, й лізе собі… й стали обидві – обидва війська. Смуга збиралась у купи, порядкувалась, забіліла курява кружалками по обоїх боках, заспівали рушниці. Війська сходилися, стріляли усе частіше, запахло кров’ю, там і там випадали з лави й зоставалися позаду люди, й усе збилося докупи, поміщалося й люди, й стріляння, усе…

Й тут серед тиску того побачив я двоїх: одного – у одному, другого – у другому війську. Вони стояли один проти другого, на одному був «мундир», на другому – «кабат» й неоднакова амуниція, але вони були дуже схожі: обидва чорняві, присадкуваті, сухі, жилаві, й обидва – Грицьки, один з-під Канева, другий з-під Ярослава. Одначе, вони не знали один про другого, що я про них знав. Один був москаль, другий – німець. І ось побачив я, що обидва Грицьки узялись за рушниці й націляють один на другого. Діялось се серед тісноти, серед тиску, але я бачив обоїх добре, одрізно, наче не було круг них нікого, бачив, як блищали проти сонця їх рушниці, добре одточені й почищені.

Мені стало чогось ніяково, як побачив я се, що вони націляють один на другого. Не то, щоб я мав се за недобре, – я знав добре, що ця війна має багато переміняти в історії, в прямуванні ідей і усе таке, що усе оце діється задля розвою просвіти, культури, й що обидва Грицьки повинні себе за дуже щасливих мати, що випало їм задля такої великої мети один другого устрелити. Знав я, що се повинно буть за «віру, царя й отчизну», що «dulce et decorum est pro patria mori», знав навіть недавно і кілька рядків далі – й, одначе, кажу, якось мені не в собі стало. Усе ж таки Грицьки… хоч воно й не для здирства якого або розбою, а по закону, як слід на війні, та ще задля культури – й з прегарних магазинок або берданок, а не киями або ратищами, або сулицями та «мечами харалужними», як колись «на Немизѣ кровави брезѣ», а усе ж таки…

Обоє виросли вони на селі – низенькі хатки дралися по горі, сховавшися у вишняку. Затишні такі селища, не порушені – ще культура, задля котрої мали вони тепера один одного убухати, не встигла понаділяти їх своїми великими дарунками, почавши од кашкета й до «Я всю Хранцию абъехал, не нашел моей милой». Обоє лазили в подраних сорочках, воюючи з півнем й собаками. Обоє виростали в гойдалках, слухаючи пісню материну жалібну, сумні розмови про те, що податки нема чим заплатити, й соцький вдруге приходив; що солі нема, що кожух обліз чисто й подрався… Обоє ходили потім за погоничів з батьками-плугатарями, спотикаючись по грудках…

Обидва оголошували вулицю своїми піснями, вже парубками бувши. Обидва посватались, й Грицько-німець женився – він був хазяйновитий парубок, а Грицько-москаль – він таки іноді до шинку заглядав – гарбуза поніс: «Який ти, – сказали, – жених, коли тобі же до війська йти». Вийшло обоїм іти. Грицькова-москаля мати плакала, й Грицькова-німця мати плакала. Грицько-москаль плакав і собі, а Грицько-німець стояв мовчки, мов скаменій, аж почорнів. Жінка з дитиною стояла та плакала оддалі, на нього глядючи. Й обоїх повели до прийому, й розвели, розвезли поїздами – одного кудись на спадень до якогось бурга, другого – на північ, у Царевококшайськ, а може, й Царевосанчурськ, чи що, – єсть, кажуть, такії.

Узялися муштрувати. Урядник-москаль сердився, да все мать… да мать. Урядник-німець теж сердився й лаявся, тільки матери не чіпав. Європа вже, сказано, цвічені, – а посипав усе ферфлюстерами та чимсь кислим.

Ще недавно в свитках, у шапках смушевих були Грицьки, як два рідні брати, – хоч і закасовано одного у хохли, а другого – у Ruthenen, й якби зустрілися – догадалися [б], що стоїть се щось своє, рідне, наське, хоч яке воно наське, назвати не тямили (люди, та й годі, Канівські), тепера ж вбрано їх в мундири, обцяцьковано гудзями, обвішано мун[и]цією, і вже не хохли замурзані, а господа служба – москаль і німець. Й от господа служба Грицьки стоять й націляють один у другого, щоб убухати лихого ворога задля отчизни, віри й царя або цісаря (так писано ув універсалах); як вчинили віру, як то треба вірним та добрим царським або цісарським підданцям… Й я, замість того, щоб радіти з-за такої вірності, я… я – вибачайте нерозсудливого чоловіка… я звомпив

Рушниця стебнула й не дала мені метикувати далі. Грицько-москаль тріпнув ліктями, одхитнувся й впав, одначе поперед того встиг вистрелити й звалити німця – тільки куля низько узяла й вдарила у живіт. Але це остатня була вже сила в его, він зомлів й вже не чув, як тріскотіли рушниці, вибиваючи душу за душею, як хтось спіткнувся і впав через его… А бійка усе одходила, зоставляючи по собі витолочені лани, густо засіяні трупом, политі кров’ю.

Вже смеркалося, як очуняв Грицько-москаль. Де-не-де тільки тліли-догорали хмари. Вітерцем холодним понесло з лощини, з тих ставів широких зелених. Пахло кров’ю… Хто ворушився – постягали, а інших – не встигли – дуже вже було їх багато. У холодку один очуняв після другого й раз по раз подавав голос, стогнучи. Грицько-москаль скинув з себе мерця й роздивився. Один стогнав щось дуже недалеко, стогнав тяжко, був то Грицько-німець з животом своїм пробитим.

«От стогне, – думав він, – певне, кінчається, чи що. Німець… Се той, що мене встрелив, – роздивився він. – Здається, поцілив таки добре, бодай йому… Мабуть, не своєю волею. Шкода бідахи… Усе жива людина, болить йому, як і доброму якому. Груди або що понівечило. Бач, ще гірше, отто…»

– Води, хоч би краплиночку, – стогнав німець.

– Тсе?! Се наче й по-нашому – чи ба?! А німець. Обізватись до його, чи що? Гов, дядьку!.. – німець не одзивався, тільки стогнав, але тихіше.

Грицько-москаль поліз помалу, оддихаючи, – у груди кололо дуже щоразу, й доліз через якийсь час до «німця». Але поки він ліз, німець, очевидячки, вмер – не стогнав і лежав мовчки.

– Вмер, – здивувався Грицько-москаль, перехрестився й став до його придивлятись.

– Хм, німець, а по-нашому говорить. Й з лиця чисто як наш… їй Богу, чисто Стецько Киях, так от і не розпізнав би… А німець, кумедія! – дивувався Грицько-москаль з Грицька-німця.

Грицько-москаль умер другого дня ввечері. Мертвих розібрали й поховали у дві могили: німців – ув одну, москалів – у другу. Одправили парастаси над обома Грицьками, обоїх полічили, як битих лічили: нижніх чинов 729, може, й помилились й недолічили, не знаю…

Додому вісті про Грицьків поприходили вже третього чи четвертого місяця. Звичайно, лемент, сльози, одправили ще парастаси, прийшли і голови навіть, пом’янули, випили по чарці горілки, матерів утішали:

– Йому ще краще, тобі б не плакати, а радіти – за царя й за отчизну вмер (голова був добре письменний, недавно ще універсала в церкві читав і пам’ятав добре) – тому на тім світі…

А дядько Охрім – єсть Охріми і під Каневом, і під Ярославом, – випивши третю чарку, додав:

– А вже колись треба вмерти, не тепер, то потім, до того ще – батюшка каже – за царя й віру, й знову ще щось… Вічний покій, будьмо здорові…

А в Відні, в Петербурзі правлять бенкети, поють здравиці, орації кажуть без кінця, вихваляючи «рідного («бісова мазепа») солдата», що «чесно й право (ферфлюхтер перль) стояв до кінця «за віру, за отчизну, за царя, за своєнародні ідеї»… як його «діди й прадіди» – «за святий Кремль і гробниці царські»… за «старий рід Габсбургів»…

«Не маємо царя, окрім цісаря!» Не пригадуєте цих слів? Ні? А мені пригадуються чогось. «Нерозсудливий», – через те хіба…

А муштра все лунає, кулі все летять та нявчать, наче плачуть, що нема нікого, нема кому порвати м’ясо, потрощити кістки, як слід добрій кулі. Аж слухати сумно.

Та тілько мені. Усе навкруги не вважає. Гори, окутані сизою млою, стоять, гріються на сонці, наче дрімають. Маленькі срібні хмарки волохаті довгими рядами пливуть проз них, наче лебеді по блакитному морю, такі ліниві й гарні, не колихнуться. Хутір мовчить, тополі листя похилили й не лопочуть. Й комашня не вважає на них – в неї й без сього клопоту доволі.

А й в них, пишуть, бува війна, таки народом на народ йдуть битись. Зубами та ногами ввіп’ються й душать, а щоб зробити яку-небудь піку або ратище, розуму не настачить, не то що рушницю або гармату. До чоловіка не сягнуть… Та й де вже їм гармати. Чоловік – «по образу і подобію Божому», а то кузька… тільки що живе, а то рушницю! Нерозважливий, та й годі…


Примітки

Публікується вперше за чорновим автографом: Центральний державний історичний архів України, м. Львів (далі – ЦДІАЛ України). – Ф. 401, оп. 1, спр. 56, арк. 170-174.

У підзаголовку автор написав «Мрія» – так своєрідно він означував жанр деяких своїх ранніх оповідань, наприклад: «Німий свідок» – фантастична мрія, «Остання кутя» – різдвяна мрія, «Св. Петро у тюрмі» – мрія.

Рукопис датований автором, але невеличкий фрагмент першого аркуша, де був записаний рік створення оповідання, втрачено, і тепер можна прочитати лише «Серпня 3 18…», а в кінні автографа – «Серпня 4». Таким чином, постає питання про рік написання цього твору. Вивчення лексичних і правописних особливостей автографа дає підстави віднести його приблизно до періоду 1887–1888 рр.

О, стонати Руской земли… – цитується давньоукраїнська літературна пам’ятка «Слово о полку Ігоревім». У т. зв. Катерининській копії (оригінал «Слова» не зберігся) цей фрагмент має такий вигляд: «О! стонати Руской земли, помянувше первую годину, и первыхъ князей. Того стараго Владиміра нелзѣ бѣ пригвоздите къ горамъ Кіевьскимь: сего бо нынѣ сташа стязи Рюриковы, а друзіи Давидови» (цит. за кн.: Слово о полку Ігоревім та його поетичні переклади й переспіви в українській літературі / Вид. підготував О. Мишанич. – [X.]: Акта, 2003. – С. 112).

Судячи з правописних особливостей автографа, М. Грушевський на той момент цитував «Слово за його першим виданням, здійсненим у Москві 1800 р. На початку 1920-х рр. при написанні «Історії української літератури» М. Грушевський сам переклав «Слово». Цитований уступ у його перекладі звучить так:

«Ой, стогнати Руській землі, згадавши давніші добрі часи і давніших князів. Того старого Володимира не можна було пригвоздите до гір київських. А тепер його стяги – одні стали Рюриковими, а другі Давидові» (цит. за сучасним перевиданням: Грушевський М. Історія української літератури. – К.: Либідь, 1993. – Т. 2. – С. 180).

Панії «щипають корпію»… – тобто розділяють пальцями на окремі пасма і нитки шматки старої бавовняної тканини. Нащипані таким чином м’які нитки застосовувалися при перев’язках і заміняли вату. Під час військових дій жінки з заможних родин, чий суспільний стан не дозволяв безпосередньо перебувати на фронті чи доглядати поранених, намагаючись виявити свій патріотизм хоч якимось реальним чином, «щипали корпію» для шпиталів. Це було і безпечне, і «небрудне», і потрібне заняття.

за «віру, царя й отчизну»… – девіз, поширений у XVII–XIX ст. у армії Російської імперії («За Веру, Царя и Отечество»). Традиційно означав основні заповіді, які повинен був знати солдат: душу – Богові, серце – людям, життя – вітчизні, честь – нікому.

«dulce et decorum est pro patria mori», знав навіть недавно і кілька рядків далі… – цитований рядок з оди Горація став афоризмом (Горацій. Оди. Книга III, ода 2, рядок 13). Повністю строфа латиною звучить так:

«Dulce et decorum est pro patria mori:

mors et fugacem persequitur virum

nee parcit inbellis iuventae

poplitibus timidove tergo».

Твори Горація входили до обов’язкової програми класичних гімназій, через те М. Грушевський знав напам’ять чимало цих текстів.

як колись «на Немизѣ кровави брезѣ»… – алюзія до тексту «Слова о полку Ігоревім». Наводимо цей уступ у пізнішому перекладі М. Грушевського:

«На Немизі снопи стелять головами, молотять ціпами харалужними. На току життя кладуть, віють душу от тіла. Немиги криваві береги не добром були посіяні, – посіяні кістьми руських синів» (Грушевський М. Історія української літератури. – К., 1993. – Т. 2. – С. 180).

У цьому уривку «Слова» згадано про битву полоцького князя Всеслава з об’єднаним військом трьох синів Ярослава Мудрого – Ізяслава, Святослава і Всеволода. Першим містом на шляху їхнього походу був Мінськ, місто було обложене й узяте. Київські князі повели свої війська далі по р. Немизі, й тут зустрілися з військами Всеслава. Маленька річка 3 березня 1067 р. стала свідком страшної битви. У наш час річки Немиги немає, її руслом проходить вулиця Неміга в Мінську.

почавши од кашкета й до «Я всю Хранцию абъехал, не нашел моєй милой» – автор іронізує над примітивними «здобутками цивілізації», які найвиразніше виявилися в українському селі у другій пол. XIX ст.: елементами міського одягу, зокрема кашкетом замість традиційної української шапки, а також новітніми піснями каліченою російською мовою, часто фривольного змісту. М. Грушевський цитує варіант популярної тоді серед простолюду російської народної пісні «Всю-то я вселенную проехал, // Нигде милой не нашел. // Я в Россию возвратился, // Сердцу слышится привет…».

кудись на спадень до якогось бурга… – тобто на захід, до якогось німецького міста.

Царевококшайськ… – колишнє повітове місто Казанської губернії Росії, розташоване на правому березі річки Малі Кокшаги, 140 км від Казані. Царевококшайськ виник близько 1578 р. під назвою «Кокшажськ», згодом – «Кокшацьке містечко» і «Цареве місто на Кокшазі». З 1919 р. місто перейменовано на Йошкар-Олу, тепер – столиця Марійської республіки Російської Федерації.

… Царевосанчурськ… – Царево-Санчурськ, місто в колишній Вятській губернії, виникло близько 1552 р. У 1923 р. перейменоване у Санчурськ, з 1929 р. – райцентр Вятської губернії. Тепер Санчурськ (марійською Шинчара, Санцара) – селище міського типу, райцентр Кіровської області Російської Федерації.

єсть, кажуть, такії– наведені М. Грушевським топоніми глибокої російської провінції, мабуть, і на той час були відомі небагатьом. Своєрідні однотипні назви міст, у яких впадає в око вірнопідданість і запопадливе поклоніння самодержцю, наче спеціально створені для антиімперського памфлету. Чи для себе, чи для стороннього ока, щоб не бути запідозреним у злісному наклепі, автор біля цих назв над рядком зазначив їх географічну прив’язку, дописавши: «Казан. губ. (1500), Вят. г. 1342 (навіть і такії є)».

посипав усе ферфлюстерами… – тобто проклинав (від нім. verfluchen – проклинати; verflucht – клятий, огидний).

«Не маємо царя, окрім цісаря!» – алюзія до Біблії: коли Понтій Пілат шукав привід відпустити заарештованого Ісуса Христа, то намагався викликати в іудеїв жаль до нього, а також нагадав їм, що це – їхній цар. Але первосвященики відповіли: «Немає в нас царя, крім кесаря» (Ів. 19, 15). Таким чином, відмовившись від Господа Небесного, Ізраїль визнав зверхність царя земного – кесаря. У контексті оповідання М. Грушевського ця фраза образно висловлює ідею неспівмірної вищості долі цілих народів у порівнянні з благополуччям земних царів, говорить про недопустимість ситуації, коли багато тисяч простих людей гинуть задля інтересів правлячих верств.

Гори, окутані сизою млою, стоять… – цей пейзаж нагадує про тривалий період перебування М. Грушевського на Кавказі, а також схиляє до думки, що текст оповідання автор писав на батьківському хуторі (на околиці Владикавказу) під час літніх канікул.

Чоловік – «по образу і подобію Божому»… – цитата з Книги Буття, 1, 27.

Галина Бурлака

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2012 р., т. 13, с. 7 – 11.

Попередній твір | Перелік творів | Наступний твір

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 2011 – 2018 Група розробників

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на цей сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 1044

Модифіковано : 5.05.2016

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.