Логотип сайту «Михайло Грушевський»
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Красне письменство / Прозові твори / Романтична історія

Романтична історія

Михайло Грушевський

Я був тоді на третьому курсі судовим. Батьки були багатенькі, і я не боявсь, що сидітиму, доки не посивію, «кандидатом на уряди судові». Я жив з матір’ю, з дядьком. Батько три роки, як вмер. Батько був богобоязливий, тихий чоловік; він ходив у каптанці й дуже любив балакать. Він вже пристаркуватий женився на матері, любив, ходором ходив перед нею, більш як батько, а не чоловік. А за нею й мене пестили, жалували, я зріс, наче десь на Австралійських островах, і знав життя окружне не більш, як би виріс отам. Однак, те, що кажу, більш до батька стосується – мати хоч пестила й догоджала, однак мені усе здавалося, що вона мене не любить. Часом вона так якось чудно на мене дивилася, так якось неприязно.

Я пам’ятаю, як мене маленького батько на спині приніс й підійшов тихенько і скинув мене на коліна матері, я засміявся й кинувсь її обнімати, а вона: «Що се ти його надто вже догоджаєш…» Конешне, се річ така, але образи якісь западали в голову, й мені здав[алося], що мати не лю[бить] мене. Й справді – вона була трохи чудна – маленька, гарна ще, наче дівчина, не дуже вона часом була весела, часом сумувала, плакала. Батькові вона догоджала, а мені здається, що вона більш шанувала і боялася, як любила. Ми жили у великім гарнім домі, в мене була своя кімната. В мене мало не завше пробував хто-небудь з товарищей, а то й двоє, або й троє…

Я не любив буть сам, любив, щоб коло мене були, оповідали, говорили. Вони, здається, не дуже шанували мене, мали за мазунчика, за дурня, котрого можна добре оббирать, та воно, здається, так і було, і ті, що коло мене ходили, були не з кращ[их], інші якось цурались мене. Тоді були ще приснопам’ятні [18]60-ті роки, мене зараз присадили до якогось гурту, я слухав довженні праці «апостолів прогреса», читав їх часопись; мені, яко незнаючому життя, усе це дуже припадало до смаку, незабаром я й сам став як не апостолом, то дуже притким прозелітом тогочасного прогреса. Тоді ще не виймали з чоловіка душі, щоб прописать у протокол, й мої родичі не забороняли мені бігать по воскресних школах та збирать гроші на «громадську працю». Однак, набравшись науки у своїх товаришів, я не набрався їх духу, вони були усе люди міцні, навіть жорсткі, я зоставався, як був, «панночкою».

Якось я спізнався з дівчиною. Вона була дочка якогось урядника, не дуже малого й не дуже великого, так щось коло ст[атського] сов[ітника]. Вона була якраз мені під пару – саме старосвіцька панночка. Батьки мене, як чоловіка заможного, закликали до себе, я частенько бував, а там і дом стар[освіцький]. Ми воркували, плели собі теревені. Я зараз після екзаменів збиравсь женитись. Батьки…

Була масниця, якось вечором я зібравсь у гості, на вечір, думаючи там побачити свою дівчину. Я побачив коло неї якого[сь] пана. Він був не дуже ще старий, між темн[им] волоссям тільки-тільки засивіла сивизна. Постать його поважна, шляхетна. Моя дівчина, видко було, не з нехіттю розмовляла із ним. Не знаю, може, через те, що він розмовляв із моєю дівчиною, але він дуже мені не сподобався. І постать, і борода – усе здавалось мені якимсь негарним, однак, враз з тим, я наче став його боятись. Я підійшов, мене порекомендували. Пан Зубачевський, так звали його, уклонився й кілька розпитав мене привітно та прихильно, щось сказав доброго про скубентів й усе таке, але не тільки що не сподобався, але ще поганішим став мені. Незабаром він пішов.

– От ще якийсь чоловік негарний і недобрий, – сказав я дівчині.

Та здивувалась. Ми поспер[е]чались, вона усе обороняла його, через се я ще більш ненавидів Зубачевського, дивився яко на ворога і бажав як-небудь із ним поборотись. Недовго тра було мені чекати – того ж таки вечора зайшла розмова між гістьми про тогочасне прямування, науку й усе таке. Зубачевський щось [мо]лов, що вона перехавкнуть любить, сказав він се так, абияк, без палу, й слова були такі, що нічого було й казать, але я тільки того й чекав. Я став оборонять, казав чор’зна що, лаяв Зубачевськ[ого], як «отсталого», й усе таке.

– З вами, добродію, не можна розмовляти, ви кажете наче хлоп я, присягаючись in verba magistri.

– Краще буть молодим, аніж старим дурнем та поганцем.

Не знаю, як се я, такий мазуня, така баба, сказав таке? Й досі дивуюся. Зубачевський насупився й устав, щоб йти до мене. Щоб не вийшло скандалу, мене вхопили й вивели з кімнати. Хазяїн біг за мною:

– Ви мусите просить вибачить.

– Не хочу, я сказав, що думав… – я так розходився, що зараз послав якогось прихвостня до Зубачевського, щоб запитав, чи не хоче він на герць вийти, не смійтесь, я сам потім багато з себе сміявся, однак Зубачевський був розумніший од мене – він сказав моєму прихвостню, що із хлоп’ям битись на герці не можна, хіба поскубти його. Я хотів пройти до нього, але мене не пустили, й я мусив піти. Проходившись, уся прить моя кудись майнула й мені здавалось, що мені що[сь] снилося. Минуло ще кілька [часу], [я] починав вже забувать про свого Зубачевського, але вже доля мене так із ним ізв’язала, що не можна було нас розлучить. Така вже романтична історія.

Після сього вечора я, як і перше, мало не щодня ходив до дівчини. Однак, мені здавалося, що вона якось змінилася, вона задумувалася, не чула [мене] іноді, не так вже воркувала ізо мною. Я не знав, що й думать, аж якось, ідучи до Степковичей, я, на розі поверта[ючи], зуздрів Зубачевського. Я розпитав дівчини, та батьки сказали, що той до них частенько ходить. Я став придивлятись й незабаром пересвідчився, що моя дівчина щось не цурається Зубачевського. Я й не знав, що робить, а тут ще додало мені таку оказію.

Не знаю, як уже там, тільки скрізь рознеслося, що я полаявся з Зубачевським. Кожен додав[ав], перероблював на свій кшталт, дак що поки чутка ся дійшла моїй матері, то вже виходило, буцім ми мало не вбили один друго[го]. Якось вернувшися, почув я, що мати мене кличе до себе, а до ме[не] не йде, бо лежить та нездужа. Я, звичайно, засмутився, пішов; мати розказала і доказала. Мене наче обухом в потилицю вдарило… Що тут робить. Сперечатись з батьком з-за дівчини?… Я не знав, що й робить; чор’зна що придумував й не робив нічого.

Надумав письмо послать йому і, окресливши усе, просить, щоб він покинув дівчину. Письмо написалося, та довгенько я переробляв, переписував його, виробивши вже [нерозб.] на нього і се мав за прикмету, що не варт посилать його, й плюнув. Ще пройшло кілька днів. Я нарешті пішов до нього. Я вже у голові мав цілу орацію, щоб сказати йому. Він прийняв мене так, наче нічого не було межи нами, і я зовсім збився з пантелику, орація кудись пропала. Він розбив мене зовсім, й я вийшов, ще менше знаючи, що робить. Я після того прогаявшися, ходив до дівчини, її розпитував, але видко було, що вона надто закохалася в нього й не звернула жадної вваги. Я хотів так, наче не зумисне, закинуть кілька слів про Зубачевського. Я все намірявся, вибирав час.

– Знаєте, кажуть про Зубачевського, що він жив з якоюсь жінкою, – закинув я якось, граючи в роман. Дочка сердито глянула на мене.

– А мало що кажуть, усіх не переслухаєш, – сказала мати.

Я наче збожеволів, одурів, лежучи цілі дні на ліжку, усе придумував, що мені робить, що сказать, але, як то завше буває з такими, як я, усе тільки думками й обійшлося. Я часто ходив коло дома своєї дівчини, наче чекаючи, що якийсь випадок мені поможе. Якось так уже годині в першій, чи що, я стояв коло паркану садового. Дивлюсь – проз мене пройшла якась постать. Я зараз же впізнав Зубачевського. Він повернув на другий бік, де була маленька хвіртка. Потиху прокрався я за ним, уліз у садок. Місяця не було, але зірки сяли так ясно, що видко було, і я побачив, як дві постаті пройшли у халабудку. Я, як дурень, простояв з час, чекаючи Зубачевського. Що було ізо мною! От й Зубачевський. Я пішов слідком й гукнув його. Він оглянувся.

– Добродію, – почав я… – Не скажу вже, що там казав я, плів чор’зна-що.

– Це вже наскучає мені, – сказав він. – Ви ж, здається, не дитина. Яке право маєте ви добиватись, щоб я лишив вам [дівчину]… вона мене любить, а я її, що ж ще вам тут… Однак, вже пізно, мене бере сон, та й вам краще буде заснуть. Доброї ночі…

Мені тра було тільки уклонитись на се й піти геть; так я й зробив. Тим часом мати якось довідалася про се, і мене одвезли у друге місто. Після я вже почув, що Зубачевський кинув… що вона й досі дівує. Зубачевського я більше не бачив.


Примітки

Перша публікація – у виданні: Михайло Грушевський: Із літературної спадщини. – С. 303-305.

Публікується за автографом: ЦДІАК України. – Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 261. – Арк. 48-50.

Твір закінчений, але стилістично не вивершений, тому при першій публікації упорядник А.Шацька потрактувала його як незавершений. Така позиція також має низку вагомих аргументів.

Авторської дати немає, датуємо приблизно 1885 роком.

Я був тоді на третьому курсі судовим – тобто на третьому курсі юридичного факультету.

Тоді були ще приснопам’ятні 60-ті роки… – загалом 1860–70-ті роки у Росії позначилися помітним прогресом у громадському й ідеологічному житті суспільства. Для цього часу характерним є переважання демократичних ідей у суспільній свідомості, переконаність у необхідності перетворень, пошуки шляхів для їх здійснення в інтересах широких народних мас.

слухав довженні праці «апостолів прогреса», читав їх часопись… – йдеться про журнал «Современник», який у першій половині 1860-х років, очолюваний М.Некрасовим, був трибуною передових діячів Росії того часу, насамперед М.Чернишевського й М.Добролюбова. У 1866 р. «Современник» був закритий владою, однак М.Некрасов з 1868 р. очолив журнал «Отечественные записки» й зумів поставити його на таку ж висоту.

Тоді ще не виймали з чоловіка душі, щоб прописать у протокол… – тобто не переслідували адміністративно.

якогось урядника, не дуже малого й не дуже великого, так щось коло ст[атського]сов[ітника]– у царській Росії з 1722 р. діяла бюрократична ієрархія, яка визначала співвідношення службовців у армії, на флоті й у цивільній службі. Цей законодавчий акт називався «Табелем про ранги», найвищим рангом був перший – «канцлер» , найнижчим – 14-й – «колезький реєстратор». Ранг «статського радника» був п’ятий за порядком.

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2011 р., т. 12, с. 332 – 334.

Попередній твір | Перелік творів | Наступний твір

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 2011 – 2018 Група розробників

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на цей сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 1304

Модифіковано : 14.04.2016

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.