Логотип сайту «Михайло Грушевський»
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Красне письменство / Прозові твори / Бідна дівчина

Бідна дівчина

Михайло Грушевський

Маю привикати,

Коли породила

Нещасною мати.

Народна пісня

Зима. Ніч. Скільки сягнеш оком – усе степ, білий степ без кінця, без краю, сніг, сніг, сніг… Де-не-де видасться невисокий шпильок, неглибока яруга, балка й кілька запорошених кущів – і знову степ, рівний, вкритий глибоким пухким снігом.

Місяця нема, не народився. В степу тихо, сніг не виблискує, не грає, а лежить мертвою лавою, холодною і страшною навіть; якось самотньо й сумно без місячного сяєва, наче чекаєш чогось страшного, що виявиться нагло… Степ наче притих, притаївсь… і разом за чиїмсь голосом оживе, заворушиться, заб’ється силою усяких чудних, незвичайних істот.

Серед степу, розкидаючи глибокий сніг, біжать санки парою. Низенькі товстоногі коні, запряжені убогим хомутцем, тюпають, брязкають брязкальцями своїми. На передку сидить селянин, обмотаний усяким манаттям, і раз по раз, узявши віжки під пахву, дме в кулаки, а, погрівши, гукає, свистить помалу на своїх коней.

Санки широкі, обшиті продертим лубом. У них три фігури – дві чоловічі, третя жіноча; усі троє збилися тісно, обмотавшись поверх одежі хустками, щільно укривши ноги. Се учителі й учителька, їх закликано було на вечір, чи як би його сказати, що зробив був один учитель, і тепера вертаються вони додому.

Довго всі сиділи мовчки. Гамір, метушня ще стояли в голові, ще відзивалися у вухах і, як то буває, в голову лізли думки, що й геть-то не в’язалися з тим вечором. Се прискучило тому, що сидів посередині. Худий, невисокий, він сидів низько між колінами і здавався дитиною між батьком і матір’ю. Він випростав своє худе лице і сказав:

– Що ж се ми мовчимо, наче нас кудись на шибеницю везуть? Погано дякуєте пану хазяїну за його вечір; ми повинні б тепер розмовляти про той вечір наш… Тобі б тепер радіти, співати, – обернувся він до свого сусіди й завів тоненько: «Як співав у двадцять літ»… – зірвався й знову заговорив. – Та, справді, невеликі й радощі тобі: твоя сестра обгризе тобі знов голову за те, що сама не схотіла поїхати. Ох, ті панни, старі панни… Ну, та не всі ж такі, – схаменувся й додав він, повернувшись трохи до дівчини і, щоб вийти з такої нещасливої поправки, заспівав знову з викрутасами: «Ох-ох-ох-о-о-о…».

Ніхто не обізвався до його. Жартівливе, насмішкувате слово зовсім не підходило під поважну, таємничу тишу зимової ночи. Сусіда тільки з нехіттю хитнув головою, а дівчина й не ворухнулась. Худий і собі затих і мовчки сховав свого худого носа.

Санки бігли, набираючи снігу крізь лини; коні брязкали і прихали. Через кілька часу вони вибігли на шпильочок; внизу у балці стояло маленьке село; його ледве можна було примітити: тільки чорніли гілляки садів та димарі заметених снігом хаток.

– От і село, – заговорив знову худий. – Вам злазить, Маріє Степанівно, а нам ще пертися скільки… Щасливі! Прийняли б до себе на ніч мандрівців бідних…

Дівчина щось хотіла сказати, але тільки закашляла, закашляла дуже, аж захиталась.

– Е бо, як ви дуже кашляєте, – сказав другий, – простудились чи що?…

– А Біг його зна, се вже давно в мене.

– А ви не так-бо байдуже: з таким кахиканням можна й лиха нажити.

– Теє-то як його, на квартиру, тільки без «світла від громади».

– І нехай, – сказала дівчина.

– Ого! – відказали враз обидва чоловіки.

Санки зупинилися коло старого, покривленого ґанку, вкритого очеретом. Дівчина витягла з-під ніг якусь пачку і вийшла з санок.

– Бувайте здорові! – попрощалась вона.

– Прощайте… а за своє кахи-кахи не забудьте, – додав один. Вона, не обертаючись, байдуже махнула рукою й пішла в хату… Санки рушили й поїхали селом.

– Що се вона, – така вже бідаха, що й життя немиле? – спитав той самий.

– За правду береш, що вона каже?

– А то як.

– Е, вдає з себе, – одказав худий. Другий покрутив головою, але не сказав нічого.

Санки виїхали за село і швидко зникли серед білого, безкрайого степу…

Дівчина пройшла у покій, низький та широкий. Там згасаючи горіла лампадка; олива вигоріла й ґніт тріщав, набираючись води; полум’я крутилося й миготіло. Тіні танцювали за ним по стінах, чудно освічуючи увесь покій; стільці, ліжко, стіл то виринали з темряви, то ховалися знову… Заносило оливою й кислим борщем.

Дівчина засвітила свічку в зеленому покривленому поставці й стала переодягатись. Вона була висока з себе, худа й білява; лице в неї було саме звичайне – бліде, трохи жовте, прив’яле вже; волосся щільно прибране за уха, очі сірі… Дівчина здавалася дуже стомленою і дуже їй було не по собі. Вона помалу роздягалася, здіймала своє убрання, думаючи про минулий вечір; ті спогади не були веселі.

– І нащо пішла я туди? – думала вона. – От ще не перестала дуріти! А час би знати добре, що там не мені бувати: великі радощі – сидіти та позіхати в кутку, дивлячись на чужі веселощі… Ні, ждала ще чогось, сподівалася доброго, ну й просиділа. Тепер ще звикла до сього, а колись то гірко дуже було: усі регочуться, тішаться, жартують, а я сиджу мовчки, усім чужа, десь межи старих, або сама. Набіжить хто-небудь, кого трохи сором візьме, що все коло одної крутиться, спитає що-небудь, аби тільки сказати, присяде на хвилину, не дослухає, що кажеш, схопиться і втече знов куди-небудь. Вибачайте, мовляв. А от колись-то, у батюшки на іменинах, хтось набіг отак був, а я дурна зраділа, щось стала розказувати, – їй-богу, добре щось; правда, що й свого там було небагато: прочитала десь була… тільки стала до самого цікавого підходити, зирк – а він не слухає: відвернувся та дивиться кудись. Зупинилась, а він повернувся, мекнув щось: «Еге ж, гм… вибачайте!» – схопився та миттю у другий куток, до якоїсь «красуні… І так се її тоді вразило, що й пішла зараз і дома довго плакала.

Та се був звичайний кінець – сльози й сльози, гіркі та в’їдливі, як осіння мряка, вічний плач, що їй не жити по-людськи, що вона якась обметиця… Адже в тій отарі, де виросла вона, задля дівчини не було дороги, як тільки заміж; то було бігання наввипередки за чоловіком: коверзували, хитрували, скільки сили, й горе, хто відставав, – для неї не було вже місця під сонцем. «Заміж, заміж, заміж», – змалку чула дівчина; про те, щоб поставити дівчину на ноги, щоб надати їй сили, хисту жити самій, не спираючись на чоловіка, – про те й не знав ніхто. І то ввійшло в кість і кров, що як хто хоче дітей похвалити, про хлопчика скаже: «розумний буде», а про дівчину: «буде гарна». Лише в тому щастя, спасения для дівчини; і котра не дістала його, дурно силкуватиметься чим іншим заступити.

Се затямила й вона, і довго розглядала дівчина лице своє в люстро, стараючися знайти в нім якусь красу. Дарма. Бліде лице, сірі очі, русе, як пачоси, волосся – нічого кращого не могла знайти вона, як не причепурялась в убогі свої убрання, як не зачісувалася. Для неї не було надії й вона сама переконалася із тому незабаром. Дурно закликала, заманювала мати «кавалерів» до дочки, дурно впадала, клопоталась коло них – вони все оббігали її хату. І мати зривала серце на дочці.

– Викохала таку корову та на свою шию! Нема щоб, як інші, якось принадити!…

Ті мартопляси, що тиняються по вулицях, відверталися, заглянувши в лице дівчині, за нею не слідкували по місті недоростки-школярі, до неї не зглядалися в церкві, – й усе отеє жаром падало на її душу. Гірко було, заздрість і злість брала часами, але до всього привикнеш: тільки й життя того, що привикати. Візьмеш у тямки й те, що: «не всі пани, треба комусь і свині пасти», або «скачи, враже, як пан каже» і «сиди та не рипайся»… і багато ще дечого.

– Звикнеш, звикнеш… все ж таки нема-нема, а й зворушиться в голові, задуриш, задумаєш бозна-що. От була й на вечір поїхала, а чого?… Нудилась тільки… І сама хазяйка чудно якось подивилась, мовби сказати хотіла: сиділа б краще дома! А три карбованці з кишені пурхнули, наче й не було, а сі карбованці, може, ще й як у пригоді б стали. Спасибі директорові, що наказав дати гроші, а далі що буде! Біг його зна святий, що в голову їм западе! Ходи тоді, припадай, щоб позичили; дадуть карбованця, а поки дадуть, так поневіришся, що рада б вернути того карбованця… А тут дров не привезли через того гаспидського писаря… Який холод стояв у хаті! В усі щілини, дірки так віяло, аж гуло, аж співало, бодай таких співів не довелося чути; й думки такі сумні та нудні наспівують, аж душа заболить. Змерзнеш, як собака, тільки загортуєшся тою хусткою. А тут мати ремствує, вередує, а тут під вікном ледач усяка збереться та публіку вчинить, вражий писар когось нашле. Як тільки не завісиш добре вікна, – дивишся, вже стоїть, розглядає, усміхається яка-небудь пика погана, і що ти йому зробиш!…

І в очах у дівчини ставали оден за другим «образки з життя»… Голова сидить у розправі, гикаючи й дряпаючи бороду, а вона мусить стояти і просити.

– Що ж, хоч би не все, а десять карбованців дали… де ж таки…

– Не можна, панночко, грошей у Правленії нема.

– Та мені як же? Звідки ж я жити буду?

– Й геть-то не гаразд так казати: люди там, може, з голоду вмирають, а вам на які-небудь забобони бабські…

Соцький регочеться на дотеп «начальства», широко роззявивши рота.

– І зовсім так не годиться, навіть проти Бога, найбільше вам, панам: ви, пані, маєте як лучче показувать, а не то, щоб… наприклад, скажемо так…

Ну й без кінця так. Або так ще:

– Нема грошей у Правленії. Хочете – крамом заберіть у крамниці в мене.

– Та в вас там нічого нема.

– Як нема? От тобі… Усе єсть: мило, гребінці, голки… хочете – борошном візьміть…

– Та нащо мені борошно ваше?

– Що бо ви прискаєте? Не хочете – ждіть грошей! Я для вашої-таки ж користі… треба то взяти утямки…

А се от ревізор приїхав. Учителька, звичайно, запросила його, і він сидить у неї, придивляючись до якогось оселедця…

– А в вас таки покійник гарненький, – каже він солодко, озирнувши покій.

– Тільки грубка курить, та й холодний, – каже мати.

– Ну що ж? Попросіть дров привезти: вони ж у вас не куплені!

– Коли не хочуть везти, мусимо вже купувати.

– Попрохали б старшину. Він же в вас, здається, добрий.

– Та то тільки перед вами!…

– І усе село, здається, – гарне село. На ваші гроші можна добре жити…

– Та коли ж бо грошей не дають.

Ревізор розсердився: що не скаже, то замість вдячності оттаке…

– Вам не догодиш, – каже він і геть-то вже не так солодко. – Хіба мало, думаєте, без хліба сидить дівчат? Без кінця раділи, якби ваше місце дістати. Вам би дякувати та радіти, а не вередувати: в нас і без того діла доволі, щоб ще доглядати, чи не курить у вас груба!..

А от писар. Кортить йому з панночкою роман вчинити: дарма що негарна, проте – панночка… І підбивався він до неї з своєю кумпанією , щоб «як образованим людям»… Та що казати, усі отсі писарські підходці – річ дуже всім відома. Дівчина мерзне, сидячи в нетопленій хаті, грошей їй не дають, скільки не ходить у Правленіє… Але се ще нічого! Трохи не щодня приготує писар яку-небудь «історію»: то силоміць прийде в гості до неї, наведе з собою таких «образованих», як і сам, і розмовою своєю доведуть до плачу дівчину; то присікається де-небудь на людях: «Як дівуєте, мовляв, панночко? Не нудно самим?» Тай заірже з слухачами… І все оттаке без кінця.

А з того пішли поголоски; нічого правдивого не було в них, але все дівчині пришпилена латка. «Інтелігенція» сільська – сім’я батюшчина, шинкарська, дві крамарські – відвертають носа від неї. А то зирк – у вікно заглядає яка-небудь пика, наче у свою кишеню, й усміхається погано так.

Бозна-що робилося на серці в дівчини! Сердитись, боронитись, ненавидіти вона не вміла: такою вже її життя та люди зробили. Та небагато й гнівом чи боротьбою зробила б. Але вона вміла тільки плакати, нудити світом, ховатись у свій куток все далі та далі. Ну й тужила, плакала цілі дні од усієї отсієї кривди та врази.

А стара мати, що була з нею, ще гірше суму та жалю завдавала. Стара, вередлива, плаксива – вона тільки сердилася та, плачучи, їла дочку, дорікаючи й за те, що не дають грошей, і що вона на писаря дуже прискає, й за всякі провини, що були й що приснилися їй тільки. Таке життя так допекло дівчині, що був час – і вона задумалася, завагалася. Але хвиля минулася і вона не піддалася й терпіла. Не бувши сміливою, бадьорою дівчиною, вона краще годилася терпіти, аніж здатися на писарські підходці. Вона боялася. Якраз ще на той час на її скаргу прийшла в Правленіє од директора відповідь: спасибі йому, віддали зараз гроші, дали дров і всячини. Та на сей раз, а далі що буде?… Писар знову почне своє, знову підуть усякі допікання, знову почнуть знущатися з неї…

Так думала дівчина, кинувши розбиратися й присівши на ліжку під натиском спогадів і гадок.

Закахикала її мати за перкалевим запоном, колись-то блакитним. Щось заворушилось, повертаючись, зарипіло ліжко; щось почвакало зубами спросоння і потім закашляло-закашляло – й кінця не знать було тому кахиканню. Дівчина миттю загасила свічку й сіла сама на ліжко. Вона знала, що за матір’ю й сама тепера закахика, й узялася за груди. І справді не помилилася… Вона уся тряслася, груди розривалися від кашлю. Насилу оддихалась, лягла, закуталася стареньким одіялом, протертим, пробитим, що аж світило по дню…

Батько вчительки був чудний, нещасливий чоловік. Він був маленький урядничок і ніяк не міг улізти з головою в своє урядництво – отеє й було лихо його, а ще більше лихо його жінки й дочки. Він робив, робив, як віл, і, певне, вибився б, а якби не вибився, то став би хоч заможним, поважним чоловіком. Але сього не виходило, бо була то людина горда та вразлива, як тільки буває часом уразливим маленький чоловічок.

Розсердити, допекти йому легко було. Чи справді штрикне його, образить хто-небудь старший, – а сього не треба було довго чекати, – або здасться йому тільки, що його образили, – кінець, годі: образився, полаявся й закурив. Іноді схоче перемогти себе, терпить, аж зубами креше, за великомученика маючи себе, але ненадовго того ставало: часом дурничка яка-небудь – і пішло все ані за цапову душу. Нещасливий був чоловік, але сім’ї від того було не солодше: серце зривав він на жінці, на дочці; на них оберталася злість маленького чоловічка. Іноді він мовби тішився, що от є такі, з кого й він поглузувати може, допекти, дошкульнути. Тим усім з своєї жінки зробив він плаксиву, в’їдливу бабу, а з дочки – бідну, прибиту дівчину. Вона звикла чути крик та посміх, вона звикла годити кожному дурному слову…

Видають гроші урядникам; батько приходить додому напідпитку. Жінка і дочка й не глянуть вже на його просто, щоб не присікався, й думають тільки, скільки-то грошей зосталося й чи буде що їсти. Але батькові все негаразд.

– Що се ви одвертаєтеся од мене?… Що я п’яний, пропив гроші, замість того, щоб принести вам, і ви нічого на те не вдієте?… Ну, чого ж мовчите?! Га?! І останні проп’ю, і будете без грошей сидіти, а мене, проте, годуватимете!… Дочко, побіжи, принеси горілки… от решта; та не думай вкрасти дорогою що-небудь! Я знаю, що вам грошей треба дуже, але вони в мене лічені!…

Й дівчина, нап’явшися хустиною, бігла до шинку, заздро поглядаючи на гроші, що так було б треба на хліб на завтра…

Часом й на тому не кінець був: батько посилав позичити карбованця й купити горілки… Дівчина верталася втомлена, ставила пляшку на стіл, а батько казав:

– От і вип’ю на останні… Оттак, дочко! На сім світі тим тільки й жити добре, хто вміє гнутися, лазити на животі, терпіти, сорому не знати, жити так, щоб здавалося, наче тебе й нема. Подякуєш колись батька за науку!… Зітри гординю, потовчи бажання, підлий смиренія, розмішай послушанієм – і будеш щасливий… – казав він злісно, наче тикав під ніс комусь отсим ліком.

Чи кепкував він, чи справді хотів сього, щоб дочка щаслива була, – Бог його зна; від сього в кожнім разі не легшало жінці й дочці. І жінка, й дочка боялися його й не любили, і замість того, щоб клясти те мізерне життя, що знищило батька, вони кляли його, як звичайно.

Але як батько справді хотів, щоб дочка звикла повзти, а не йти, не жити, а завмирати щохвилини, то вдалося се йому добре. Вона жила так, що життя те можна було щохвилини перервати й нічого б тому не перешкоджало; вона не чекала другого дня, не бажала його, не сподівалась від його нічого; наче прибило її щось, і вона боялася поворухнутись, щоб те, що лежить на їй, не зірвалося й не придушило до решти; вона жила, наче ящірка восени, що дубіє помалу з холоду, й тільки часом дошкульне їй, як дуже шкрябне мороз по шкурі, і здригнеться вона своїм одублим тілом…

І дівчина не кляла, не винуватила людей за своє бідне життя, за людську неправду. Вона брала життя таким, як ішло воно до неї. Вона жила… жила через те, що жилося, що після ночі йшов день, після ранку – вечір, що рот їсти просив, а щоб добути що їсти, треба було бігати цілий день або гнутися над роботою, а набігавшись, треба було спати… Чуже життя, добре та спокійне, не лізло їй у вічі; думки не прирівнювали чужого до власного; вона думала про життя багатих та щасливих так, як думає чоловік про побут бджіл, комах, – і то було її щастя. Якби не се – не стало б у неї й сили жити тим життям бідним та мізерним. Ніякої втіхи, ніякої підпори не було в неї. Ні богів, ні ідеалів вона не знала. Була тільки батьківська наука, мізерна й погана, бо, піддержуючи своєю філософією чоловіка, вона заразом і труїла його помалу; дівчина живилася нею, щиро товкла й терла свої думки, жадання, надії, пила не склянками, а відрами цілющу воду «смиренія» та «послушанія» й терпіла без кінця. Вона вся увійшла в своє сіре, безпросвітне життя й воно хоронило її; усе, що чи ломить, чи красить життя, ставало однаково сірим, недужим, нікчемним…

Таке й кохання її було. Воно якраз припадало до її сірого життя, наче та руда травиця, що проростає межи сірих, рівних плит, під людськими ногами. Воно проминуло, ледве з’явившись, зоставивши по собі ще одну болячку на серці.

Порекомендували їй якимсь побитом хлопця, не дуже гарного з себе, одначе доброго й розумного; вони не перемовилися й десятьма словами одно з другим, одначе дівчина згадала про його і в той день, і потім.,. Може, на тім був би й кінець, але через кілька там часу, десь на вечерницях чи що, зустрілися вони знову; хлопець прихильно, вважливо побалакав з нею раз і другий. Дівчина не звикла, щоб на неї так уважали, вона згадувала довго про його й гадки її все частіше до нього зверталися.

Довідавшися від нього, що він вечорами виходить на прохід над річку, пішла й вона якось і зустріла його. Той щиро привітався й вони весело побалакали кілька часу. Казав здебільшого він, вона слухала радіючи й де-не-де озивалась.

На другий день вийшла вона знову і скоро прийшла, побачила віддаля його ще з якимись хлопцями… Вони порівнялися, та хлопець, замість того, щоб щиро привітатись, похмуро кивнув і, не подивившись, повернувся до другого. Серце так і впало у дівчини; вона скоріше повернула додому, бо чула, що сльози ік очам підступають. Ся стріча розбила слабі початки її чуття, прохолодила серце, що трохи степліло було. Наче той слимак виставив був ріжки з-під своєї халабудки, та торкнувся чогось і знову боязко сховав їх…

Не спалося дівчині. Поверталася вона з одного боку на другий, куталася своїм побитим одіялом, перекладала подушку – сон не приходив. Серед тиші та темряви лізли в голову спогади й думи без кінця… Гамірний вечір, людська громада й зараз потім дорога по мертвому степу – за ту дорогу вона багато дечого передумала – і тепера те все приходило їй в голову. Усе нові та нові думки вставали. Бувають такі часи в чоловіка, що мов якась рука світ перед ним відтворить, якесь світло чудодійне освітить події, думки, життя його усе. І там, де було саме звичайне, на що й не вважав він досі, що знав він добре, – стане, з’явиться щось зовсім нове… Оттаке було з дівчиною… Помалу, потиху беруться, виявляються, в’яжуться думки, наче шашіль точить товстий бік галери, – й не видко його, аж поки не лине вода у проточену дірку, перекидаючи, ламаючи усе на дорозі, і потопа нових гадок затопить, заллє усе, усі думки, усе життя, що було попереду…

До сього часу, кажу, дівчина жила, як жилося, терпіла покірно, брала те, що життя несло їй, і в голову не спадало їй прирівняти власне життя до того, яким живуть інші, та спитати: чому живе вона так, чому бідує, чому поневіряється? До сього часу оповідав хто, що ось там пані Тицька-Петацька пошила собі таку й таку сукню, з такими й такими причандалами, й коштує та сукня 300 карбованців, – дівчина одказувала: «Еге? Певно, добра десь сукня!» – й без усякого жалю поглядала на свою стару перкалеву, й у голові їй не спадало спитати: чому Тицька-Петацька має собі за 300, а вона за 3 карбованці? Оповіда хто, що там пан Паршинський купив собі коней по 500 карбованців, – дівчина, не вражаючись, оглядала свої ноги у подертих черевиках і цікаву панчоху, що виглядала звідти, – ті ноги, що весь вік були її одинокими кіньми, – й не відказувала, не жалувалася.

– О, він багатир! – казала дівчина – й сього доволі було для неї.

Так було до сього часу, і нараз у голові стало питання: чому се було усе так?

Бо така була її доля.

А чому в неї така доля, чому не інша? Чому вона бідувала? Хто в тім винуватий, що батько мучив її, що мати свариться, нарікає на неї цілий день? Що вона сама мерзне в своїй хижі, що мусить бігати за копійкою?… І вперше сама відказала собі на се: «люди».

Вона оглянулася на своє життя й бачила там не саме одне лихо: побачила вона там кривду, кривду без кінця; вона вже уважала себе не «бідною дівчиною», а скривдженою. Вона тепер гнівалася, відказувала на життя, на людей: чи допомогли вони їй, чи підкріпили, чи привітали, хоч словом ласкавим обізвалися потім, образивши, скривдивши її?… Та не хоче вона й слова їх ласкавого: порубаного слізьми не загоїш!… Вони знищили її й потім нявчать солодко: «бідна дівчина», «бідна дівчина». Скільки разів чула вона се за собою й яка б рада була тепер отсі слова кинути їм, щоб подавились вони ними… А перед очима ставали спогади, як поневірялась вона, як кривдили її… До сього часу вона терпіла, тепер не могла терпіти. Спогади пекли, дошкуляли їй і вона корчилась, як від болю, на своєму ліжкові.

Така година, – бо часом се в одну годину разом станеться, – багато зміняє в чоловікові: наче народиться вдруге. Як є в його сила й хист і воля дужа – поставить він мету свою перед собою, постановить добувати долі, або мститься: і вийде з його або щось добре, або зле. Але що ж тому робити, в кого нема ані сили, ані хисту, ані волі дужої, хто увесь вік тільки тужив, хто сам не ступив, рукою не посунув, як не штовхав його притьмом голод або чужа воля?…

Дівчина мучилася: то кляла, лютилася, то плакала, нудилась, не знаючи, що робити; а спогади, спогади в’їдливі, пекучі йшли без краю, без кінця на хвилинку голову мов памороки заб’ють, а потім знову… А тут ще мов навмисне лізли в вуха уривки якогось мізерного вальсика, що рипали н тому вечері дві скрипки, й отсей вальсик допікав дівчині найгірше, одриваючи від думок, що стояли над душею тепера. Вона сиділа на ліжку, притулилась до стіни, і раз по раз тискала голову руками; тулилася до стіни, стискала плечі, ламала руки, мов хотіла видавити з себе думку «що робити їй тепера?» Вона чула, що не може жити так більше; не було в неї нічого, окрім батьківської науки, а тепера ся наука вже більше не гоїла ран її душі; вона кинула її… Що ж тепер робити? І дурно силкуючись надумати, вона тужила та мучилась.

Й відразу надумалася. Наче не від неї самої вилинула думка – вмерти. Дівчина здригнулася, наче до огню доторкнулась; усе в голові закрутилося й пропало. Наче чоловік розбігся й став відразу: під ногами круча й яряться там сиві хвилі; відскочив він з переляку, кинувся в другий бік – і там шумить хвиля, ще в інший – і там так само. І чує чоловік, що нема вже йому дороги, що мусить він загинути тут, посеред безкрайого темного моря…

Таке було з дівчиною. Смерть лякала її; вона хотіла знайти собі інший вихід, починала думати про що інше, але думки усе на те звертали, що нема іншої дороги, тільки вмерти, – наче того химородника у Гоголевому оповіданню, що, куди б не їхав він, якась сила велетня усе тягла його до місця його кари. Страх брав її, як думала вона про смерть; вона здавалася дівчині якоюсь темрявою порожньою, вона чула наче холодне повівання від неї й кидалася мерщій до життя; але тут уставали такі спогади, такі образки, що вся її охота до життя пропадала.

Краще було вмерти, аніж знову пити гірку свою чашу, поневірятись, бідувати в кривді, у всяких образах; краща була смерть, хоч і віяло від неї такою пусткою, таким холодом. І вона чула вже ту смерть коло себе, наче налягала вона на неї; вона пручалась, вибивалась, а та наче давила її, забираючи своїми щелепами глибше та глибше. Не рухаючись, аж похолоділа, сиділа дівчина, притулившись до муру, прислухаючись до тієї боротьби, що клекотіла в ній, боротьби межи смертю та життям. Смерть брала гору, вона чула се… усе менше та менше пручалося життя в холодних мертвих обіймах… Годі!…

Хитаючись встала вона з ліжка й засвітила свічку. Полум’я освітило її лице. Страшно було на неї глянути, таке зробилося з неї за невеликий час!… Лице змарніло, позеленіло; очі дивились несамовито. Дівчина уся трусилась; вона насилу знайшла корець з водою й поставець з сірниками, почала ламати сірники холодними пальцями й кидати їх у воду. Сірники падали один за другим і мокли в воді, що почала вже смердіти фосфором…

Дівчина не чула того духу й не бачила того пиття, що готувала собі; її наче заморочило на хвилину після того всього, що прийшлося пережити за сю ніч. Вона спинилася лише тоді, як сірників не стало й поставець стояв порожній; в корці вода стала рудою й погано смерділа. Дівчина прочумалась відразу і згадала все: її затрясло так, що вона не встояла на ногах і сіла на долівці. Вона помішала пальцем в корці і прибрала трісочки в один куток, але випити не стало сили й вона поставила корець на долівці перед собою.

Тим часом світло збудило матір, вона знову заворушилась за запоном і сердито спиталася спросоння:

– Що се ти там свічки палиш, Марусю, не даєш спати? Загасила б ти краще, дала б мені чистий покій… – замурмотала мати, ледве вимовляючи останні слова…

Дівчина прислухалася, чи не ворухнеться мати, і, переконавшися, що та спить знову, повернулася до свого корця й задумалася. Нова думка стала в голові. Вона досі думала все за себе, забула за матір, а тепер згадала, і стало її шкода. Люди, бідуючи, докучають одно другому, але наче якось приростають до себе; а ще в такий час, коли збираються вмирати… Дівчина вже не пам’ятала тепер більше, як сердилась її мати, вередувала, їла її; вона забула усе отеє й любила свою матір, що бідувала, поневірялась укупі. Подумала, як її мати жити буде без неї, й сором її взяв, що хотіла її кинути. «Добрі люди не покинуть», – сказати хотіла, та й стала: хіба не знала вона, як то жити між тих «добрих людей»? Той, хто видумав «чесну бідність», мабуть, ніколи не був голодним, не плакав в холоднім покої, не тискав у тузі голову задубілими руками…

Дівчина хотіла була вже вивернути корця, але знову спинилась: як таки не подумала вона, що мусить з матір’ю й сама бідувати, мусить рятуватись від злих людей, від сього проклятого писаря?

– Не можна, не можна! – аж скрикнула дівчина і, не оглядаючись на материне ліжко, мов боялася, що мати докірливо затримає її, або що вона сама стратить рішучість, підняла корця… Поганий дух від сірників заняв її дух. Знову взяв її страх, жаль умирати… Руки затрусились, зуби зацокотіли. Вона ледве перемогла себе, але притулила корець до губ…

– Боже, Боже!.. – востаннє з страшенною тугою прошепотіла вона й ковтнула раз… другий…

Корець брязнув, впавши додолу… Свічка якось сумно, мов сирота, блимала в тихім покої. Мати байдуже спала за запоном…


Примітки

Перша публікація – Степ: Херсонський белетристичний збірник. – Спб., 1886. – С. 315–337. Підпис – М.Заволока. Астрахань. Інші джерела тексту:

1) чорновий автограф (чорнилом та олівцем): ЦДІАК України. – Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 261. – Арк. 68–83. Авторська дата – 7 серпня 1885 p.;

2) публікація у виданні: Грушевський М. Оповідання. – К.: Вік, 1904. – С. 21–43;

3) публікація у виданні: Грушевський М. Під зорями: Оповідання, начерки, замітки, історичні образи. – К.: Рух, [1928]. – С. 39 – 58.

Подається за останнім вказаним джерелом.

Датується початком серпня 1885 р.

Про цей твір, другий з двох опублікованих у молоді роки М.Грушевського його літературних творів, є чимало згадок у листуванні й мемуарах автора, які подають інформацію про мотиви створення і витоки оповідання «Бідна дівчина».

У листі від 26 грудня ст. ст. 1885 р. І.Нечуй-Левицький повідомив М.Грушевського, що Д.Маркович готує збірник «Степ», і подав точну адресу редактора, запропонувавши переслати для збірника «невеличке оповідання» (Листування… – Т. 3. – С. 36). У листі за січень 1886 р. М.Грушевський відповів І.Нечуєві:

«Марковичу я послав одне оповіданьце, завбільшки з Джугура – «Бідна дівчина» – фабула небагата, та що маєте робити, досі я мало вважав на фабулу, як і самі трохи бачили…» – Листування… – Т. 1. – С. 42.

Збереглася недатована чернетка листа М.Грушевського до Д.Марковича, висланого разом з рукописом твору, де молодий автор писав: «На суд Ваший посилаю оце оповідання своє, чи не вподобаєте єго й не приймете у свою хату…» – Листування… – Т. 1. – С. 51. Відповідь Д.Марковича датована 26 січня ст. ст. 1886 р. Подякувавши за оповідання, він попереджав, що «Бідна дівчина» навряд чи увійде до першого випуску «Степу», тому що, мовляв, збірник повністю сформований, але є надія на випуск наступних томиків збірника. Одразу зауважимо, що наступних випусків не було через цензурну заборону. Цензура також заборонила кілька творів з першого випуску, тому обсяг альманаху став надто малим, і упорядники змушені були додати деякі матеріали, в тому числі й оповідання М.Грушевського. Цензурний дозвіл на оновлений склад збірника був даний у листопаді 1886 p., але на звороті титульного аркуша книжки вказано дату першого дозволу: 1 листопада 1885 р.

Д.Маркович запропонував низку змін і поправок у тексті «Бідної дівчини»:

«Чи у першому, чи у другому томі надрукуєм, а все тра буде на Ваше оповідання покласти редакторський карандаш. По-моєму, послідня сцена овсім лишня, вона тілько, як по-руськи кажуть, «уничтожает впечатление предыдущей», воно виходить так: перше намальован (і добре) гарний малюнок, а послідня [сцена] підписує єго. Навіщо підписувать, хай сам читатель дойде своїм розумом, яке то життя. Далі є фізіологічна неправда: після отрути фосфором чоловік не пада зразу і не вмира той час, а живе, ходить, і через кілька годин починається мука, а умира через день і два, а мені случилося бачить, що й через тиждень. […] Деякі слова тра буде виправити, але це пуста річ. Напишіть, чи згодитесь на таку поправку, чи ні. […] Якщо хутко одповідасте, то, може, поспіє у 1-й том». – Листування… – Т. 3. – С. 64.

Звичайно, М.Грушевський відгукнувся якнайшвидше – 8 лютого ст. ст. 1886 p.:

«Вельми радію, що зійшлися наші думки лагідне: виправляючи оповідання, я й сам чув, що кінець до оповідання не держиться й тим зоставив єго, що мав на думці, може кому инче здастя. Через се ріжте. Але щодо смерти, то, здається, помилились Ви. Не черкнувшися лікарства, я й боявся описувати смерть – дівчина в мене зомліла після усієї турботи. Через се поставте «многоточіє» й годі – кінець дізнає усякий очевидячки й приписувати нічого, мені здається, не треба. […] До мови теж-таки я не дуже добірний. Виправте, як де часом помилився, але не попустіть русизмів та мудрувань à la галицьке письменство, прошу». – Листування… – Т. 1. – С. 51.

У листі від 24 березня Д.Маркович повідомив, що «Бідну дівчину» разом з іншими творами надіслано до цензури.

«З Вашого оповідання викинуто кінець (од слова «кілька свішників» – й досі не розуміємо, що то за свішники? Вибачайте, думали, що ліхтарі, а уже пізніше зрозуміли, що то зроблено зі слова «світло», себто «просвітителі». Звісно, ми люди темні – де ж єго зразу розбереш!); слова «репнула», «гепнула», «сопла», хлопець до дівчини «приткаєця», «засапана», жінку «попсовав» et cet. […] Далі повикидані такі слова, яких ми не знали, не чули і не могли ніяк прочитати у Вашій рукописи. Коли забажаєте удруге нам прислати, то прошу переписати так, щоб можна було читати, бо справді, тілько мука». – Листування… – Т. 3. – С. 66.

Рукопис, пересланий Д.Марковичу, невідомий, але зберігся чорновий автограф оповідання «Бідна дівчина», за яким вдалося реконструювати первісний варіант цього твору.

Як сприйняв М.Грушевський критику, дізнаємося з його листа до І.Нечуя-Левицького від 3 квітня ст. ст. 1886 р.:

«У «Степ» послав я був оповідання. Маркович прийняв, тільки утяв (се до ладу, я й сам думав), багато попереміняв й до того посміявся, нівроку сказати, солоненько з моєї мови […] Гострого видно, се справді, тільки не варт, здається, було коло мене його гострити. Ну хай се на користь, й посміх, й покрик. Се тілько дало знати, що не всі такі прихильні, як Ви». – Листування… – Т. 1. – С. 44.

У пізніших «Споминах» М.Грушевський детально розповів про обставини написання оповідання «Бідна дівчина»:

«По довгих роздумуваннях і перебираннях можливих сюжетів я рішив використати те, що знав з батьківської практики про тяжке життя самітньої учительки на селі віч-на-віч з здеморалізованою сільською адміністрацією. Я зв’язав сю тему з мотивом трагедії життя некрасивої дівчини, котрій нема місця в житті, в очах усіх вона вперед уже тільки «бідна дівчина», нещасна, «обреченна» істота, що ніякими подвигами, ніякими внутрішніми скарбами свого змісту не може нагородити сієї природної хиби. […] Особливі старання приложив, щоб обгострити враження моменту самогубства. Мав побоювання, чи не впав в дешевий сентименталізм. Чи не відбився на моїй концепції кінець Флоберової «Боварі» […]. Не хотілось іти пробитими стежками, чужими слідами, хотілось дати щось оригінальне: я ж серйозно тоді думав про свою белетристичну роботу. […]

Се було друге з ряду моє оповідання, що появилося в друку. Рецензент «Киевской Старины» відізвався з похвалою про психологічну сторону, але у мене все-таки лишилися сумніви щодо його вартості: я менше був певен його, ніж першого оповідання». – Грушевський М. Спомини // Київ. – 1992. – № 2. – С. 122.

Цікаво, що такі відчуття автора повністю співпали з оцінкою І.Франка, висловленою ним у рецензії на «Степ». Пам’ятаючи сильне позитивне враження від оповідання «Бех-аль-Джугур», Франко говорить про М.Заволоку як про «молодого, але незвичайно талановитого автора». Однак з приводу «Бідної дівчини» критик зауважив: «Задум досить звичайний, ціла річ, на мою думку, не дуже добре умотивована і недостатньо художньо змальована». – Франко І. Зібрання творів: У 50 т. – .

Згадана вище рецензія: В.Я. [Ястребов В.]. Степъ. Херсонськый беллетристычный сбирнык. 1886. // Киевская Старина. – 1887. – Т. 17. – № 1 (Январь). – С. 162–164 – була, справді, досить доброзичливою.

«Рассказ М. Заволоки «Бидна дивчина» с большой правдой и даже с известной тонкостью изображает душевное состояние девушки, народной учительницы, дочери пьяного чиновника, забитой, запуганной и некрасивой, в момент, когда она решается покончить жизнь самоубийством. Впрочем, язык этого рассказа не лишен искусственности и потому тяжел…» (С. 162 – 163).

На цьому, однак, історія тексту оповідання «Бідна дівчина» не завершується. Коли у 1904 р. видавництво «Вік» готувало до друку збірку М.Грушевського «Оповідання», С.Єфремов писав у листі від 29 квітня ст. ст. 1904 p.:

«Посилаю разом 1-й аркуш Ваших оповідань для коректовання. Зверніть увагу на «Бідну дівчину»: переписувач, очевидно, дечого не розібрав тай попропускав слова; хотів був я повставляти по тій редакції, що була в «Степу» друкована, та постеріг, що оповіданнє перероблено. До того ж у «Степу» сила коректурних помилок і держатися того тексту небезпечно». – Листування… – Т. 3. – С. 211.

Таким чином, з цього листа маємо відомості про те, що для набору збірки 1904 р. М.Грушевський подав чистовий рукопис оповідання «Бідна дівчина», який дещо відрізнявся від першодруку. На жаль, нині цей автограф невідомий. Мабуть, через те, що почерк автора був нерозбірливий, цей рукопис дали комусь для копіювання, але переписувач не зміг усього правильно відчитати. На щастя, автор мав змогу допильнувати цю публікацію: листування наступних кількох тижнів переконливо свідчить, що М.Грушевський брав безпосередню участь у підготовці збірки «Оповідання» до друку – вичитував коректуру, вказував на порядок розміщення творів. При цьому він, очевидно, вносив дрібні правки у текст, а оповідання «Бідна дівчина» подав у новому, порівняно з першодруком у «Степу», варіанті. Цей же, поновлений варіант друкувався за участю автора і у виданні 1928 р. «Під зорями». При цьому М.Грушевський врахував фактично всі правки Д.Марковича та мовні зауваження рецензента з «Киевский старины». Таким чином, авторську волю виражає саме другий, пізніший варіант цього твору.

про те, щоб поставити дівчину на ноги, – М.Грушевський вперше побіжно формулює свій погляд на місце і роль жінки у родині й суспільстві. Це красномовний факт, який засвідчує передові суспільні погляди 20-літнього письменника та його родини; саме в ті роки розгортався європейський і український феміністичний рух, однак чимало громадян – і чоловіків, і жінок – ставились до нього традиційно скептично. Міркування про те, що жіноцтво повинно бути «не тільки моральне, добре, але й свідоме, освічене, діяльне», М.Грушевський згодом ширше розгорне у своїх виступах 1895 і 1896 років у Львівському клубі русинок, аналізуючи твори Г.Сенкевича й Е.Ожешко (див.: Грушевський М. Останні романи Г.Сенкевича / Грушевський М. Твори: У 50 т. – Л., 2008. – Т. 11. – С. 24–44; Його ж. Поступова Польща / Там само. – С. 51-78).

…наче того химородника у Гоголевому оповіданню, що, куди б не їхав він, якась сила велетня усе тягла його до місця його кари – йдеться про чаклуна з повісті М.Гоголя «Страшна помста» (1831) циклу «Вечори на хуторі біля Диканьки». За сюжетом, саме в Карпатських горах сталося страшне вбивство: брат, позаздривши на славу й почесті свого брата, скинув його у провалля разом з маленьким сином. За цей гріх злочинець та увесь його рід зазнали страшної кари, а останнього грішника з цього роду помста наздогнала-таки в Карпатах.

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2011 р., т. 12, с. 284 – 294.

Попередній твір | Перелік творів | Наступний твір

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 2011 – 2018 Група розробників

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на цей сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 2189

Модифіковано : 14.04.2016

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.