Помай бі!
Михайло Грушевський
1
– Серце, наче б криво…
– Ні, мамо, рівно, дивіться.
– То-то комір нерівно лежить, через нього здається, підрівняй.
– Так?
– Ні, серце, правий ріг догори… ще… оттак, от тепереньки рівно.
Так розмовляли мати із сином. Син стояв перед невеликим верцадлом, поправляючи комір та бинду, мати стояла позад нього. Сина звали Пархіменком, Петром Кириловичем, мати – Горпина Карповна. Вони були міщани селехівські.
Син був ще зовсім молодий хлопець, на зріст не низький й не високий, трохи худорлявий; стоючи перед верцадлом, він витяг шию й показав під маленькою темною бородою кадика; лице в нього було непогане, чорняве, знову-таки худорляве, з рівним носом, тонкими губами; борода тільки що взялася по нему; взагалі лице було добре, тихомирне й тільки; ані дужої волі, ані буйної думи не виявляли карі очі й од сонця потемніле чоло. Добрий хлопець, гарний хлопець – й годі. Він тепера вбирався на вечір. Мати з лиця була дуже на нього схожа – оттой же рівний ніс, тоненькі губи й добрі очі, обведені круг тоненькими, дрібними зморшками. Губи були скривлені трохи сумно або плаксиво – в людей, що часто скаржаться й плачуться, зостається на лиці немовби який напечаток сумний. На їй була цицова лілова сукня, з-під хусточки, «кошиком» пов’язаної, виглядало сивувате волосся; вона була трохи нижча од сина, трохи згорбилась й виглядала вже бабкою – в міщанстві, селянстві жінки швидко старіються. Пам’ятаєте:
«Будеш в тридцять вже старенька,
А в сорок бабуся…»
Кімната, де розмовляли вони, була молодого Пархіменка. Зараз помітити можна було, що син панував в домі: кімната була чистенько вибіляна, долівка мало не сяє, що тільки кращого було в домі, зібрано сюди – канапка, цицом з великими квітками оббивана, годинник із рудою рожею й усякими залізними річами на зелених вагах, дві вазочки з квітками, рябенький килимець, верцадло те, що дивився син. Вікна були завішані білими завісами чи фіранками й заставляні баньками різними на колір, й завбільшки, й на вид, де зеленіли деякі квітки, підперті нащось драбинками. Ліжко поважно вирізнялося своїм ясно-рожевим одіялом, подушками взбитими, горою накладеними; тепера по тому ліжку й по канапі накидано скрізь було усякої одежі молодого Пархіменка.
Той, підрівнявши свого коміра, як казала мати, обережно просунув руки в рукави сертука, що подержала йому мати, і повернувся, обдивляючись на себе. Мати підняла завіску у вікні, щоб більше світу пішло, золоте проміння вечірнє осяяло хату, мати хвилину милувалася сином. Син постеріг й повернувся до неї линем.
– Добре, серце, – сказала вона, радіючи й знову пустила завісу. Син стояв серед кімнати вже готовий.
– Тебе, Петрусю, просили в 8? – спитала вона, хоч знала се добре.
– В вісім. Тепер скільки? Чи не час?
– Сьомої три чверті.
– Рано. Треба трохи спізнитись, так в половину дев’ятої прийти. Піду через годину звідси…
– Пощо, серце? Як же то, спізнитись? Люди тебе кликали, люди й не маленькі.
– Чім бо се? Хоть би й так, хіба він мені старший?
– Та хіба я кажу? Ти й, слава Богу, не абищо, бач який, – сказала мати, милуючись сином. – Але все ж таки спізнятись… Але як вже ти, синку, знаєш, се вже не мені знати.
Син сів на канапі. Мати стала розказувать про свою знайому міщанку й її сина, як скаржилась вона на нього…
Пархіменко слухав невважливо материне оповідання, він думав про той вечір, на який закликано його тепера; він думав про те, як увійде, що скаже й як ступить.
Годинник засопів. Вага, шурхаючи, полізла з своїми придатками й дзенькнуло сім. Син не втерпів, йому не терпілося чекати.
– Я піду, мамо, – сказав він, діждавшися, як мати десь зупинилася, оповідаючи. Мати сполохнулася, зараз принесла синову паличку, кашкета й пальто (кирейку) і помогла синові зодягнутись. Син ще раз глянув в верцадло й пішов. Мати проводила його. В сінях він зупинився попрощатись, мати похрестила його, йому трохи сором стало, що він так поспішає з дому, поспішає кинути мати.
– Прощайте, мамо, серце, не чекайте, як забарюся.
Він вийшов на вулицю й пішов. Мати постояла, перехрестила ще раз його здалі й вернулася до хати.
«Подивитися б на нього, як він там ступить, піти б за ним, але ж я йому не до пари… От жінка через чоловіка й пані бува, й усе, якби так і матері через сина?» – думалося матері тим часом, як вона прибирала розкидану синову одежу.
Син тим часом простував вулицями «нової слободки». Тут я зупинюся на хвилинку, щоб сказати дещо про цю «слободку». Не знаю, як іншим, а мені завжди миліші були ці «слободки», аніж саме місто, де вулиці вибруковані гострим камінням й вкрилися густою курявою, де стирчать обсмикані деревця – себто бульвари, й по тих бульварах – архистратиги, себто поліцейські, де з ранку до ночі смердить курявою, маленькими, брудними дворами, помиями, що сохнуть і паряться там… То-то вже на слобідці, ніяких витребеньок цих тут нема ще – ані крамниць із золотими чоботями, ані поліцейських, ані брукованих вулиць.
Тиша стоїть тут літом, не колихнеться гаряче повітря, кожен гук, кожне слово, лайка, плач дитячий, стрекіт курки – усе лунає, гуде виразно, уся слобідка мовби заніміла в якомусь dolce far niente. Уступиш у цю тишу, немов сонну, дихнеш гарячим повітрям – й сам немов станеш сонний, зараз впливає на тебе це тихе, нікчемне щоденне життя, дрібний клопіт хазяйський інший, і де «жадне бажання не перейде за той низенький паркан, що обгороджує оселю». Так часом літом сядеш у воду й не чуєш її, поєднаєшся із нею, немовби сам із нею зіллєшся, станеш сам водою. Але Пархіменко не вважав на цю сонну тишу, що облягала його; він все думав про вечір, він складав вже в голові цілі різні розмови, оповідання, придумував гостре слівце на яке-небудь питання, побрехеньку, комплімент; раз по раз він навіть починав вихилятися й вироблять деякі маніпуляції, забувшися, що він на вулиці, й незчувся, як дійшов, куди простував, – до свого товариша, що тепера повинен був його одвести на той вечір.
Товариша того звали Кончиковим, й був він теж міщанин кацапського кодла. Се був хлопець русявий, на зріст такий, як і Пархіменко, і вельми поважний – каже помалу, кожне слівце виразне, попереду подумає, не засміється, не гляне дурно, ходить обережно й, як то кажуть, методично, завжди чистенько одягнеться, пострижеться, причеше волосся гарненько, з лиця він був би й гарний, якби не ся поважність, надто вже було її в нього, й вона псувала лице йому. На товаришів, між них і на Пархіменка, поглядав він трохи згорда яко на людей незвичайних, легкодумів, хлоп’ят ще…
– Що се ти так рано? – сказав він, побачивши Пархіменка й вийнявши срібного годинника з оксамитного гаптованого виступця, – маменька подарувала, – поважно подивився й знову поклав туди. Він почав одягатись, через кілька часу обидва товариші мандрували в гості.
– А що цей Куткевич, – (до котрого йшли вони), – військовий? – спитав дорогою Пархіменко.
– Авжеж, копитан, ще давно за мого батька з уряду вийшов. Ну, пенсію має, карбованців з півчвартаста виходить йому, ще млин держить із, як би його… Куцурубом, карбованців двісті візьме, в найми хатку оддає… И грошенята єсть, за дочкою дасть із тисячу, – поважно розправляв Кончиков.
– А як він себе має, не дуже бундючиться? Адже ж ти буваєш в них?
– Авжеж. Ні, нічого.
– А дочка? Усе ж таки, знаєш, панночка високої просвіти, гімназію скінчала; се, брате, не те, що ми? Га?
Кончиков на се нічого не сказав, тільки оглянув себе й усміхнувся.
– А от і хата Куткевичова, он жовті ставні, – показав він.
2
Товариші увійшли на ганок, звідти в сіни, бо двері були незамкнуті. З другого покою, почувши, вийшов і хазяїн – маленький, товстенький дідок, жвавий і клопітливий.
– А от і ви; давайте сюди ваші пальто, що се – паличка? І паличку давайте сюди, ми й її тут зачепимо, от щоб було при місті, а то потім як почнеш часом шукати чого-небудь, то хоч що хоч… Так ви Пархіменко, Петро Кирилович? А, дуже радий, дуже… гм, який-бо ви високий, та на мене усі високі, бачте який. Ну, ну, ходімо, чого ж це я барюсь, там чекають… що на вас усе гаразд, обдивіться… так, так! Не можна, знаєте, батічку, треба, панії, жіноцтво, ну йдіть, йдіть.
Й сказавши усе оце полохливо, хихикаючи, усміхаючи[сь] за кожним словом, він побіг з ними в залу.
Тут зібралося вже люду чимало, чоловіка з п’ятнадцять; гості розбилися на купки й сиділи, стояли по різних кутках. Куткевич став рекомендувати Пархіменка й Кончикова, але, зачувши в сінях ще когось, кинув їх й побіг в сіни. Кончиков, очевидячки, мав багато знайомих. Тут й зараз пристав до когось, але в Пархіменка тільки що не [було] нікого, й він не знав, куди обернутися. Надійшов до однієї купи – тут все стояли люди хазяйновиті, трактували про будову, про дошки в шість й в вісім аршинів, в два й три пальці, про ціну на ванну й на цеглу, між хазяїнами цими стояв батюшка – для нього, здається, й вели оці розправи про цеглу й дошки, бо він будував собі хату, й його навчали теперка з усіх боків. Батюшка слухав, раз по раз [змахував] рукавами, наче крилами, закочував рукави й закидав їх на спину; видко було, що не вперше чує він цю розмову. Пархіменко постояв, постояв й, почувши, що регочуться в другому кутку, перейшов туди. Тут розмова була зовсім інша. Якийсь високий з довгими руками пан розказував, його слухали, курили й сміялися.
– А що то за гоноровиті оті ляхи, о Боже, – розповідав дядько. – Який-небудь шляхтич, що в нього й штанів, вибачайте, добрих нема, а пиха – ге! Виріже часом з верби от мундштучку, скажемо, на цигарки собі, а спитайте про неї – за тшидесці червоних, – каже, – не оддам, бо як мій прадед був маршалкем у Яна Тшецёго, то круль оцю мундштучку подаровал – а він її, сучий син, учора тільки з верби вирізав.
Усі зайшли[ся] сміхом.
– Про них багато є усяких побрехеньок, – додав другий. – От ще про хахлів теж, й які кумедні. Ви не хахол? – обернувся він до Пархіменка.
– Ні, я тут родився.
– А мені так ваше назвисько почулося, немовби вкраїнське.
– Назвисько, може, й вкраїнське, але я тут родився й виріс, й по-хохлацькому не знаю нічого.
– А от ще є побрехенька добра про лядську пиху, – знову почав дядько. – Се ще за перше повстання їх було – якось так кілько шляхти в корчму заїхало, ну, сидять, п’ють, базікають, звісно – шляхта. А тут трапився москаль-барабанщик; йшов проз корчму, побачив коні шляхетські й схотів злякать, зараз тах-тара-тах в барабан, ляхи злякались, думали, що вже то військо руське йде; куди дітись – вони в піч, знаєте, великі такі печі по корчмах, а жид за ними піч причинив, як бо її, закладкою, чи що? От сидять вони там, а один шляхтич до жида – здійми, каже, псяюхо, каптура свого, хіба не бачиш, усе вшистка тут шляхта, – усі, значить, шляхтичі, а він жид, дак щоб без шапки перед ними…
– Га, га, в печі, от матері його чорт…
– Про се не забули з переляку.
Дядько почав знову ще якусь, але Пархіменко не слухав вже його. Йому кортіло в той куток, де сиділи панночки, там коло них вже примостився Кончиков й ще четверо, між них один знайомий Пархіменка. Якийсь худий хлопець стирчав посередині, щось розказуючи, обертаючись то [до] сеї, то до тіеї панночки. Пархіменко довгенько стояв, не знаючи, чи йти, чи не йти, – там він не знав ні однієї, але в той час разом, щиро засміялися коло худого панича, й Пархіменко не втерпів – «як кінь, січу зачувши», смикнувся він туди.
Худий, стоячи задом до Пархіменка, щось розказував, як хтось екзаменував когось, усі кругом аж лягали од сміху. Пархіменко надійшов ззаду до свого знайомого й чекав, що худий скінчить своє оповідання, щоб попросити порекомендувати його. Той порекомендував його панночкам і паничам.
– Трохим Семенович Панчук, – сказав він на худого, Пархіменко поздоровкався й пильно подивився на нього. Був то хлопець трохи вищий од Пархіменка, тільки якось горбився й щу[ли]вся усе, так як на лиці – років 26–27, худий й негарний – худе, жовте, злиняле лице, гострий ніс, маленькі сірі очки, русії патли, губи усе кривилися усміхом, лукавим і зневажним. Він уклонився Пархіменку і, обернувшись до своєї громади, знов почав щось:
– Такий, знаєте, добрий: «Чом ви, – каже, – не ходите у клуб шляхетський? Я б вас там, – каже, – порекомендував». Де вже, – кажу, – нам, дурням, калачики їсти, там, кажу, усе шляхта урожона з прапра- й ще біс його зна якого там діда, а ми міщанство, батьки хто крамар, а хто й просто шинкар…
Пархіменко стояв коло нього, не знаючи, чи сісти, чи ні, – один стільчик порожній стояв коло якоїсь дівчини-учительки, тут усе здебільшого було учительство, бо дочка Куткевичова теж свішникувала.
Певне, панночка помітила, що Пархіменко дуже часто поглядає на стільчик, бо прибрала плаття своє і кивнула Пархіменку: «Сідайте». Той уклонився і сів. Йому було не до смаку, що усі так пильно слухають Панчука, не вважаючи на нього.
– Про кого се він оповіда, що так сміються? – невважливо спитав він у тієї панночки, що покликала його сісти. Тая розказала – Панчук розказував про якогось панка, сина шинкаря, що вдає з себе шляхтича й усім в вічі лізе із шляхетством.
– А-а, – знову-таки невважливо прорік Пархіменко; він спитав про Панчука, що то він за чоловік, де вчителює, став казати, як то, певне, добре на селі учителювати. Потрохи розмова завелася й пішла. Панночка була вже учителькою рік й теперка збивала трохи Пархіменкові міркування про сільське життя.
– Адже ж часто збиратимуться товариші з сусідніх сіл, часом он, чув, яку-небудь лицедію поставлять, або…
Панночка засміялася дзвінким голосом, трохи одкинувши голову:
– Себто зимою збираються, за 15, за 20 верстов? Господь з вами, та на се треба гроші, а он часом бува – і свічки купити нема за що, сидиш увесь вечір в пітьмі.
– Невже ж за ті гроші, що дають, не можна жити по-людську?
– Не знаю, але рідко кого бачила я, щоб жив по-людську… Але що ж се ми звемо по-людську? – усміхнулася вона.
– По-людську, тай годі… Ну, жити в догоді, не бідувати, – додав він.
– Тільки б то? Ну, ви не дуже вередливі.
– Ну, звісно, ще сього мало, хіба ж я кажу. От щоб покохати добре – без сього ж яке щастя?
– Річ добра.
– Й яке то ще добра, як кому вийде, – сказав Пархіменко й очі в нього блиснули – про се ладен був би він балакати од світу й до світу.
– Як кому вийде? Що се, лотерея, чи що? Закохуйтесь, хіба мало дівчат…
– Закохатись латво, а як мене не покохає? Що ж тоді? Журитися, нудитися?
– От як так міркувати, той нічого ніколи не буде; хіба спробувати важко – не покохає, до іншої оберніться…
Тут Панчук, набалакавшися, повернувся до Пархіменка й спитав:
– Про що се ви так розбалакалися?
– Е, се не до вас, Трохиме Степановичу, ми трактували про речі усе делікатні, про кохання, а ви єсте чоловік…
– Що чоловік? – перебив Панчук. – Чоловік, як чоловік, й в мене душа не [з] лопуцька, хоче того, чого й людська. Може, тепера й я закохався, ви звідки знаєте?
– В кого?
– А може, в вас?
– Не йму віри, – засміялася вона.
– Справді, чим же я справджу? Навколішки стати, чи що?
– Сватайте.
– От іншого й слова нема, як тільки «сватайте», кращого не видумали?
– А як же, кохаєте, то й сватайте, – одказав Пархіменко.
– Ні, не можна, не кажіть.
– От тобі на, чому ж? Се вже таки трохи немовби й негарно навіть.
– Нічого там «навіть». От послухайте – я чоловік бідний, в мене не то що фрака, й сертука нема, як же я женюсь?
– Та ви же не на сертуці женитесь, до чого ж він тут?
– А того, що без фрака й вінчатися не можна. В нігілісти вийду.
– За фрак?
– Авжеж. Он не чули, в містечку Рубиноси якийсь вінчавсь у блузі, чи що, зараз про нього тому й сьому писано й мало не до буцегарні ведено… – й Панчук обернувся до когось другого.
– Як ви думаєте, він може кого покохати, як каже? – спитав Пархіменко.
– Чому ж ні. Він же ж каже, що душа в нього не з лопуцька…
– А мені здається, що хто усе так сміється, той не покохає справді. Оттакенька розмова йшлася аж до вечері, усе крутилася коло щастя, коло кохання. Петрусь усе силкувався загинати про себе, про свою душу, як роблять герої свідомих йому романів, й страх брав, щоб як-небудь не пробрехатись.
Вечеря пішла як вечеря. Панночки їли потрошку, ледве доторкуючись, пили тільки після десятої прохані, хазяїн розпинався, частуючи, немов в тім тільки й життя було йому, торочилися оповідання, дядько, причепивши під бороду застілку, без кінця оповідав про якого[сь] жида, що зробив щось, сказав щось, з’їв щось, а нарешті виходило: «Ті жиди, сучі сини, шахраї, собачі діти», – на що його сусідка, якась панія сказала, що сиділа між жіноцтвом: «Негаразд такі речення незугарні пускать».
– Справді, воно, вибачайте, немовби трохи, не вам кажучи, негарно здається, як казав мій покійничок дядько, – ото вже делікатний чоловік був, – додав Панчук. Усі зареготали.
Після вечері дехто з старіших посідали за карточки, а коло них жінки, щоб одягти чоловіка, як дуже вже вдасться й піде програвати.
– Дивіться, – сказав, показуючи на них, Панчук панночці, що балакала] з Пархіменком, – от вам семейственний апофеоз – чоловік програває й не йде, а жінка зубами скрегоче й думає: тільки б додому; а мо’, й чоловік те ж думає, хто його зна. А ви ще мені свататись радили…
– Вибачайте, – одказала та.
Грали якісь гри, й вона сиділа з Пархіменком – він не кидав її й після вечері, ходив за нею й дуже радів, як у якійсь грі вийшло, що вона його любить. Як же почали розходитись, Пархіменко узявся провести Крюкову – так звали ту панночку. Попереду йшов Панчук із другою панією. Йшли двома парами через тихі вже й сонні вулиці, бульвари; ліхтарі загасли, але їх було не треба, бо повний місяць «сяяв на всю душу», як сказав Панчук. Так було ясно од того білого, блідого сяєва, що здавалося, як то часом бува, що воно ясніше од дня, і нічний вітерець хитав верхи обшарпаних дерев. Тепер вони не здавалися такими, ноги тихо ступали по землі, що припала пилом. Панчук все ще сміявся із своєю панночкою, похилившися їй на саме вухо. Пархіменко розм’як чисто й усе розмовляв про різні «делікатні» річі, Крюкова більш слухала його. Пархіменко й землі під собою не чув, тільки поглядав раз по раз – невже швидко кінець цій дорозі. Він [не] хотів би його тепера.
У всего кінець є, а в доброго ще й скоріше приходить. Пархіменко дуже щиро попрощався із своєю панночкою. Йому й Панчуку вийшло трохи йти вкупі. Як то часом бува, вони заговорили про таке, що зовсім і не стосувалося до того вечора, – про школу, директора і вчення сільське. Панчук сердився на усіх й глузував. Аж швидко повернув додому, й Пархіменко пішов додому сам. Він був під впливом того вечора, перед очима ставали постаті і лиця, пригадувались випадки, найчастіше згадувалась Крюкова, вона була до сподоби Пархіменку, про таку дівчину й марив він, – вона була гарна з себе, вихована, звичайна, розумна, така делікатна; Пархіменку згадувались її усміх, погляд, її річі. Він починав із нею ті розмови, що були того вечора, додавав в них нові слова, нові вирази й жалкував, що тепер тільки придумав, а тоді не догадався сказати. Нічна тиша, теплий, оманний якийсь вітерець, що линув од гарячої землі, од розпечених будинків, гарячий, важкий, пахучий дух, що лився то з того, то з другого садка, шамот та гомін гілля, що хилиталися за парканами, – усе якраз припадало до мрій та думок молодого Пархіменка. Усе спить, не розважає своєю метушнею думок його, він сам стоїть перед собою й ніщо не забороня йому тепера розглядати себе… Він здається сам собі таким молодим, дужим, міцним, що щастя повинно запевне прийти до нього, він навіть чув, ніби надихувало воно у сьому теплому повітрі, шамотіло в гіллі… Йому бажалося тільки, щоб розказати, поділитися тим впливом щастя, що почував він.
Світло мигтіло вузенькою смужкою за ставнею в Пархіменковій хаті. Мати, як не просив її син, щоб не чекала його, не вкладалася спати й, в’яжучи панчоху, прислухалась, чи не почує його ходу на вулиці. Вона кілька раз починала дрімати й кивати головою, й [що]раз схоплювалась й, дивуючись, озиралась круг себе, аж нарешті затупотів він, дзенькнув [ключ], повертаючись у замку. Мати вийшла в сіни йому назустріч, достала вечерю, що грілася в печі, й тим часом, як син порався коло неї, розпитувала його про вечір. Чудна річ, знав [стільки] Пархіменко [про] той вечір, а як схотів розказать про нього – нічого й не находив він. У голову лізли тільки дріб’язки, подробиці, в синовій голові вони в’язались і виходили чимсь цілим, повним, виразним, як починав розказувати – те, що в’язало їх, пропадало, й зоставалися самі дріб’язки. А вже з думами й мріями, якими хотів був він поділитися, то й ще гірше, він навіть і не почав їх, йому подумалося, як мати здивується, вона й не візьме втямки їх, вони здадуться їй чудними, чужими. Пархіменко вдав із себе стомленого, мати попрощалася й пішла. Він загасив свічку й ліг; в кімнаті було гаряче, він довго не спав – не давала спека й думи, знову пішли пригадуватись випадки вечора, знову згадувались дівчата й Крюкова; Панчук один тільки додавав турботи, Пархіменко ремствував на нього, боявся, що він дуже до смаку Крюковій. Він думав, якби то гаразд було збить Панчука, дать знати, що він, Пархіменко, й розумніший, й кращий од нього. Він почав складати розмову з ним, щоб у тій розмові збити й розбити Панчука до решти. З тим і заснув він.
А мати, діждавшися, що стихло в сина, прийшла й, ставши на поріг, подивилась звідти на сина й перехрестила його здаля. Вона була зовсім щаслива – ті дріб’язки, що чула вона од сина, в її думках давали силу вже буйним мріям про синову долю, вона малювала вже наступаючеє щастя синові, й як синові [було] те щастя неясним, невиразним, так матері воно здавалося дуже виразним, виявляючися тим життям «по-людськи», з-за котрого клопочеться усе наше міщанство, уся наша сіра (не тільки сірячна) громада. На старості чоловік не любить з[а]довольнятись самими неясними почуваннями, у нього все виразно й ясно претворяється в ті річі, потварі, які бачив, про які чув, марив на своєму вікові.
Примітки
Перша публікація – за автографом: ЦДІАЛ України. – Ф. 401. – Оп. 1. – Спр. 40. – Арк. 1-13.
Оповідання датоване автором 14 – 18 липця, без означення року. Звертаємо увагу читачів на те, що в цей період М.Грушевський деякі місяці називав інакше, ніж прийнято тепер (див. преамбулу). «Липень» у нього – це сучасний червень. Рік написання, на наше переконання, – 1884, а основним аргументом вважаємо той факт, що через місяць після створення цього оповідання, у серпні 1884 р. (цього разу датування авторське) М.Грушевський пише повість «Загублений вік», головний герой якого також називається Петро Пархіменко, але доля його складається зовсім інакше, – фатально трагічно. Почерк обох цих автографів дуже схожий. Отже, вважаємо, що оповідання «Помай Бі!» написане у червні 1884 р.
Вираз «Помай Бі!» – це зредукована розмовна форма словосполучення «Помагай, Боже!» – традиційного українського привітання та побажання успіху у важливих починаннях.
… був маршалкем у Яна Тшецего… – Ян III Собеський (1629–1696) – король Речі Посполитої з 1674 p., великий коронний гетьман.
Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2011 р., т. 12, с. 76 – 84.