Логотип сайту «Михайло Грушевський»
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Красне письменство / Прозові твори / Перехожі

Перехожі

Михайло Грушевський

Я їхав з Кавказу залізницею. В Ростові, де кінчиться та кавказька залізниця, мусив я переходити на другий поїзд. Валкою тислася сіра громада з заробітків тощо; коло мене пройшла якась баба, зігнувшися під клунками й усякими хазяйськими причандалами та гукаючи на дітей, що поодставали були з усяким добром. В мене руки були порожні, то й я допоміг нести маленькій дівчині щось таке, відро чи що. Так ми поїхали. В Харкові знову мусив я чекати другого поїзда. Міряючи тим часом вокзальну платформу, побачив я й тих мандрівців – бабу з дітьми. Вони поскладали долі своє добро й самі посідали на йому, снідаючи. Баба щось жалібно розказувала якомусь кацапові, що теж, мабуть, як і я, не мав чого більше робити. Я пройшов кілька раз коло них. До мене доносило деякі слова з розмови, й я догадався, про що розказувала баба.

Мені часто, аж надто, доводилося бачити всяких перехожих, що з України, найбільше Лівобережної, мандрували кудись на вільні землі, в теплий край, їм самим відомий, за Кавказ, під Батум, з широкими ще, веселими надіями, хоч трохи розтрушеними за далеку дорогу. А за рік, або що, верталися ті ж самі, вже без жодних надій, сумні, стомлені, часом знемігшися від трясці місцевої й інших хороб; просили на дорогу, наймалися на якийсь час, щоб спромогтись, і розказували, як витверджену, від частого оповідання застиглу в якихось лапідарних формах, свою одіссею – що землі не дали, а дали – то самий камінь, а добру кудись держать, а заробітків нема ніяких, а татари покрали худобу, або поздихала, а самі знемоглися від хороби, і таке інше, з невеликими одмінами. Й тепера, кажу, догадувавсь я, що та баба з дітьми була теж з таких нещасливих перехожих, й не помилився я.

Я підождав, поки кацапові наскучило балакати з бабою, й надійшов собі до неї. Привітався, став розпитувати, куди їде; баба не цуралась, щоб побалакати. Вона їхала на Полтаву, її чоловік поїхав наперед, обіцявся прислати їй листа, та вони ждали та й не діждалися того листа, та мусили їхать, поки ще гроші були на дорогу заплатити, а то б проїли і ті гроші.

Так оповідала баба, мала ж дівчина почала пустувати, качаючись круг матері й поглядаючи нишком на мене.

– А я вас бачила, бачила, – казала вона.

– І я вас бачив, я їду з Кавказу, і ви, мабуть, звідти ж?

– А вже, – одказала баба, – були на Кубані, носила лиха година, хотіли там осісти, та от… Казали, що землі вільні, отак і ми думали, та, мабуть, близько лікоть, та не вкусиш. Що вже ми з-за неї поклопоталися – не приймають у громаду, хоть ти що хоч. Там усе козачі села, треба приписатись, – кажуть, – у козаки, попробували – ані суди, Боже! Вже що тієї горілки випили нашої – нічого не помогло. І то все писар, такий лукавий чоловік, вже й напоїть, бувало, його чоловік, і грошима дасть, і що вже там – ну от наче до пуття все зробили, і приговор були написали – ні, таки знайшов якусь заковику, й приговор той не має сили, так і пропало все марно. А купити землі – дорога, хоч і не така, як в нас. А земля таки гарна, і Боже, пшениця така, що чудо, так що ж, коли такі лукаві люди… Тепер отсе в жнива на заробітки стали, то й тут не вдалося – понаходило стільки сього року люду, кацапів тих, і наших, ціну чисто збили, тільки й стало, що прохарчитись. Син – парубок, той зостався там у наймитах, а дочку заміж оддали за машиніста.

– Та сиди-бо, он як Петро сидить, – сказала баба до дочки, бо та все пустувала, така весела здорова дівчинка, а хлопець справді сидів поважно, доїдаючи свій хліб, і раз по раз спиняв сестру. На голові в його був здоровенний «кашкет» з червоною обшивкою, яку носять кубанські урядники козацькі: се, очевидно, була пам’ятка того козакування, що не вдалося оцим перехожим; може, той кашкет і надавав такої поважності хлопцеві.

– Купила вже йому, – сказала баба, помітивши, що я дивлюся на кашкет, – так просив вже, нехай хоч сим похвалиться на селі.

– А моя мама полька, – згадала чогось дитина.

– А я справді-таки полька, – сказала баба. Дійсно, й у вимові її було щось чуже чути. – Салдати у нашому селі стояли, – додала вона.

– Біг з ними, – одказав я. Баба помовчала.

– Тепер, як згадаєш, аж сумно стане. Хазяйство було – корова, вівці, свині, усе; млинок був свій у половині ще з одним чоловіком, хоч невеликий, а все вистачав… Треба було нащось кинути, поспродували худобу ні за що, хапалися.

– Чого ж пішли ви звідти, чи тісно, землі мало, чи що?

– А хто його зна. Не сказать, щоб і тісно, ще й власний був клапоть; а так, було, подумає чоловік, що от двоє синів, що їм уже буде мало. Звісно, завше чогось кращого хочеться. Та ще, знаєте, тепер усякий клопіт; залізницю коло нашого села провели й деревом обсадили, бодай її всячина: нема того дня, щоб у кого худоби не зайняли, – й плати на голе слово, скільки скажуть; що худоба того не варта, як за неї заплатити кілька раз, та що казати, адже живуть люди; так – поманулося, балакають і те, і се, і земля така, і всячина, натуркочуть голову. Ще добре, що не спродали ні ґрунта, ні хати, ні млина, – дуже мало давали; з людей ніхто не хотів купувати, а єсть у нас такий чоловічок, хоч батька рідного продасть і купить, мабуть, і в жидів чи єсть такі, дак стільки давав, що наче жартував. Та що, воно тепер на краще вийшло. Спасибі дядькові мого чоловіка, порадив: «Як маєте, – каже, – продавати ні за що, то найміть кому-небудь; хто його ще знає, як вам доведеться». Спасибі, послухались, найняли, млин віддали на п’ять рік, і ґрунт, а хату – на рік тільки. Отсе чоловік поїхав попереду; хотілося б, щоб і ґрунт, і млина вернути, та вже не знаю, чи що з того буде. Обіцявся написать, та щось нема й досі. Господь уже з ним, за цими мандрівками, то наче з пуття збився. Попереду ніколи не пив, а тепер до чарки став ласий: отсе все за цими клопотами, що частували і писарів, і громаду, бодай їм. Звичайно, вже як не пощастить! Ніхто з щастя не п’є, а вже з лиха. І не знаю, як він там розпорядкує; я вже через се на його не здаюся, й сама отсе поїхала. Треба якось знову на старому осісти, та ні з чого починати.

– Та Господь дасть, то й поправитесь знову, – став я втішати. – То за гроші чоловіка не купиш, а поки живий, то заробити можна.

– Та вже чи сяк, чи так, що Біг дасть, то й буде. Звісно, гроші, як вода, – і єсть, і нема. Та мені, по правді кажучи, не так і того добра усякого шкода. Се ви по правді кажете. Як прийшов чоловік з москалів, то теж не дуже-то було розкошувати. Не так мені гроші, як діти. Знаєте, що ото там, на Кавказі, нам було погано, а й їхати було так сумно, що Господи. Син отсе зістався у наймитах, хай його Біг боронить! Молодий ще хлопець зовсім; отсе на той рік призиватимуть його на службу. Дочку оддали заміж за того машиніста. Він таки поляк, і вже підстаркуватий. Думали, що добрий чоловік буде, а він п’є, п’яниця такий вдався, що страх. І гроші добрі бере, нема чого казати, та що з того. Який уже чоловік з п’яниці. Я таки на себе нарікаю, що намовляла, Господь його святий знає, се чисто як туманом затуманило й памороки забило, вже ж звісно, як піде нещастя, то й де той і розум подінеться. Дочка таки одмагалася, не хотіла, та от послухалась мене, на лихо собі. А вона така добра дівчина, хороша та весела. Дала, кажуть, карі очі, та не дала долі, отак і зо мною. Тепер як подумаєш, чи доведеться побачитися коли, скільки, може, тисяч верстов звідти. Мабуть, що не доведеться! Так серце й заболить! Одне – там, друге – там, розтеклися, як ті руді миші.

Баба засмутилася зовсім й мовчки втирала сльози. Я не знав, як розважити її нудьгу. Розважила та ж таки дівчина; вона щось почала знову казати про мати. Я таки добре не розібрав, а баба, усміхаючись крізь сльози, одказала:

– А йому байдуже, малому то все смішки.

Я попрощався з нею й пішов до свого поїзда.

1889 1/VII


Примітки

Публікується вперше за автографом: ЦДІАЛ України. – Ф. 401, оп. 1, пр. 57, арк. 65–68.

Авторська дата написання – 1 липня 1889 р.

В Ростові, де кінчиться та кавказька залізниця… – очевидно, йдеться про залізничну вітку «Владикавказ–Ростов», введену до ладу 1875 р. (саме у Владикавказі жили на той час батьки М. Грушевського). Прямуючи з Ростова-на-Дону до Києва, доводилося ще пересідати на інший потяг у Харкові.

Галина Бурлака

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2012 р., т. 13, с. 39 – 41.

Попередній твір | Перелік творів | Наступний твір

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 2011 – 2018 Група розробників

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на цей сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 674

Модифіковано : 5.08.2016

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.