Логотип сайту «Михайло Грушевський»
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Красне письменство / Прозові твори / По світу (1 ред.) / Вічний город

По світу (1 ред.)

Вічний город

Михайло Грушевський

Говорячи про Венецію, я підносив незвичайну одноцільність її минувшості, яка незвичайно впливає на силу, інтенсивність враження на нас від її пам’яток, від усього її життя, втіленого в її останках. Здіймаючи мову про Рим, приходиться навпаки підчеркнути незвичайну різносторонність, незвичайну многогранність того багатства історичного життя, яке розвинулося на його грунті й полишило свою пам’ять і традиції на нім, та не позволяє, не дає попросту спромоги скупити свою увагу на котрійсь одній стороні, на котрійсь добі багатої минувшини «вічного города».

Не чіпаючи моментів менш важних, не входячи в поділ дрібніший, досить згадати такі величаві й повні світового значення епохи, як Римська республіка, період цісарства, перші віки християнства, папство середніх віків, Ренесанс – і ми вже представимо собі се незвичайне, просто надмірне багатство історичного життя Рима, якому тут попросту не ставало простору й місця, так що пізніші епохи не тільки розбивають нашу увагу, але загромаджують попередні, заслонюють їх від нас.

Не тільки несвідомо, але й умисно часом. Старий республіканський Рим був свідомо загребаний пізнішим цісарством, для якого традиції республіки були вічним докором совісті, вічною мовчазною погрозою, як для узурпаторів і тиранів. Цісарство у чім могло старалося ослабити її пам’ять, її традиції своєю розкішшю, величчю, грандіозністю. І кінець кінцем зробило се, осягнуло свою мету – традиції республіки померхли, стали порожнім звуком, безтілесними привидами для пізніших поколінь, а пам’ятки республіканського Рима, бідні й непоказні переважно, славні своїми традиціями, а не блиском і величавістю форм, були закриті й задавлені величавими пам’ятками Рима цісарського.

Він міг се. На сім пункті у нас звичайно нема доброї історичної перспективи. Наша шкільна наука, скупивши всю увагу на Римі республіки, привчила нас трактувати пізніший цісарський період як малоінтересний і неприємний додаток до історії Римської республіки, її епілог, час упадку й розкладу. Ми привикли за нею дивитися на нього, як на щось не тільки маловажне, але й малозначне.

Тим часом се були п’ять довгих віків, повних багатої, дуже інтенсивної політичної й культурної творчості, що не тільки пережовувала спадщину республіки або марнувала та руйнувала її, але й творила нове життя на основах чи руїнах старого республіканського устрою та життя. Шукала нових форм і доріг, викликала, висувала нові принципи, нові ідеї, а при тім орудувала в порівнянні з республікою безмірно більшими, грандіозними культурними й матеріальними засобами. Отже й не диво, коли дійсно, кінець кінцем, цісарство загребло й матеріально – своїми будівлями і пам’ятками, й життям, своїм культурним, ідейним змістом республіканський Рим, відживлений і опоетизований наново тільки з розвоєм гуманізму, Відродження.

Але часи панування цісарства кінчились, і слідом за ним ішов новий пан і володар Рима і світу – католицька церква, наступник для свого попередника ще менше милосердний, ще менше толерантний, ніж яким римське цісарство було для Римської республіки. Правда, ся нова пані світу й її голова й репрезентант, новий, християнський pontifex maximus (папа) сам пильно використовував спадщину цісарського Рима, його ідеї універсалізму, його атрибути власті, його авторитет і престиж в інтересах своєї власті. Хотів піднести значення своєї власті авторитетом старої цісарської традиції і взагалі, поставивши християнство на плечі старого поганства, підняти тим вище його престиж.

Але, з другого боку, були папи немилосердними – чи свідомими, чи несвідомими, але лютими ворогами спадщини старого Рима, і спеціально новішого, цісарського Рима, який надав свій характер вічному городові. Вони не пропустили ні одного показнішого, ліпше захованого будинку, щоб не зробити з нього християнської церкви, або не обліпити принаймні своїми престолами, хрестами, побожними образами. Не проминули колони, обеліска, щоб не посадити на нім хреста або якогось святого. Не лишили на місці ні одної річі, яка могла б послужити до церковного ужитку.

І на тім не кінець. За середньовічною руїною прийшла руїна Ренесансу, яка при всім пієтизмі до античного світу й античної творчості не жалувала її останків ні для декорацій своїх розкішних, величавих будов, ні навіть на матеріал для них, коли можна було чимсь поживитись з старих будівель, з старих пам’яток. І вона вела далі роботу руйнування чи калічення, деформування пам’яток античної старовини…

Але і для середньовічного папства, для середньовічного католицтва вона в грунті річі була такою ж неласкавою наступницею, як Рим цісарський для Рима республіканського. Правда, церква старанно користала з пам’яток і традицій, що потрібні і цінні були для її престижу, що мали вартість своїми впливами й легендами серед вірних. Але творчість Ренесансу, яку церква взяла тепер собі в службу, перейнята подивом і ентузіазмом для світу античного, його краси й величі, його ідей і традицій, не мала ані зрозуміння, ані симпатій для раннього і середньовічного християнства, трактуючи його з свого культурного і артистичного становища як сумний упадок, варваризацію, занепад культури й артизму античних часів.

Покликана папством на услуги, нова творчість з усіх сил і засобів старалася прихарити, прикрасити, удекорувати се убоге, некультурне християнство, а декоруючи, прикрашаючи, вона немилосердно нищила його пам’ятки, його традиції, запопадливо заступаючи бідні будівлі, убогі з артистичного становища пам’ятки раннього і середньовічного християнства новими пишними, блискучими будовами Ренесансу, і ще більше потім – бароковими.

В результаті два Рима виступають тепер перед глядачем з особливою імпозантністю, з найбільшою силою враження. Перший – побіджений і обрабований, але незмірно величавий в своїх останках і руїнах Рим цісарський. Другий – ренесанський та бароковий Рим папський XVI–XVII в. – побідний, блискучий, але часто фатуватий, більш помпезний, ніж дійсно гарний. За кілька віків повного й нероздільного панування наложив він на Рим, його життя і особливо зверхній вигляд свої глибокі сліди, часом гарні, частіше нудні й несмачні.

Але сі сліди слабнуть і заникають під рукою нового, третього Рима – Рима з’єдиненої Італії. Поки що він з папством, його традиціями, печатями його панування поводиться на тонкій делікатності, як з противником розбитим, але ще небезпечним і сильним, якого ображені почуття треба по можності толерувати і шанувати. Але в основі річі він сильно антиклерикальний, «невірний і масонський», як його називають правовірні католики. Поки що він не руйнує традицій і слідів панування папського умисно й відкрито, тільки силою свого існування, перетворюючи, перебудовуючи старий, папський Рим, затирає й нищить його сліди. Але, може, колись зробить і се: не тільки поздирає сі хвалькуваті папські написи, які покривають собою останки античної старовини, сі розмальовані кардинальські вивіски (шільди), що прикрашають собою різні пам’ятки Рима, а, може, сягне й глибше.

Тим більше, що спочуття переважної маси суспільності на стороні його, а не папства.


Примітки

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2008 р., т. 11, с. 525 – 527.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 2011 – 2019 Група розробників

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на цей сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 837

Модифіковано : 12.04.2016

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.