Логотип сайту «Михайло Грушевський»
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Красне письменство / Прозові твори / По світу (1 ред.) / Далі!..

По світу (1 ред.)

Далі!..

Михайло Грушевський

Прощай, Венеціє! Скрутивши з лагун на полуднє, поїзд наш пролітає низькою низиною в поріччях По і Адіджи, утвореного намулом тутешніх рік. На пам’яті історії вони урвали ціле побережжя від моря, все посуваючи наперед територію сих наносів, так що приморське місто Адрія, яке надало своє ім’я морю, давно опинилося на сухому, і до моря від нього тепер цілих 25 кілометрів; а за римських часів було ще воно приморським.

Минаємо сим разом Феррару з її традиціями блискучого двору д’Есте й нещасливого поета-дворака Аріосто. Минаємо Падую і Болонью з їх старими університетами, де набирався премудрості не один з наших земляків, ще не відірваних від національності сею культурою, і вже відірваних. Насувається в гадках славне ім’я Франціска Скорини, «ученого мужа з славного города Полоцька», доктора Падуанського університету, перекладчика Святого Письма «своєму прироженому рускому языку к науце всего доброго».

Се один з небагатьох звісних нам вихованців гуманізму, речників нових ідей про культурну працю для своєї суспільності, «для посполитого доброго» (pro bono publico), що з гарячим пієтизмом для культури, нової європейської цивілізації лучить непохитну вірність старим свійським культурним і національним традиціям і стає проповідником нового культурного, свідомого патріотизму. «Не только сами собе народихомся на свет, но более по службе божиєй і посполитого доброго», – пише він в одній з своїх profession de foi – передмов до випусків своєї Біблії, і мотивує свою працю мотивами гуманітарно-патріотичними: «Ми, браття, не можемъ ли во великих (чимсь великим) послужити посполитому люду руского языка – сиє малые книжки праци нашоє приносимо имь».

Нема причин думати, що не було таких вихованців нової культури і більше, і у нас на Україні.

За Болоньєю врізуємося в гірський хребет Апеннінів. Гори сухоребрі, голі, піднімаються наоколо нас, відкриваючи на згір’ях рівні сточища, як витесані з каміння величезні таблиці. Поїзд щохвиля скаче в середину гір і з темних тунелів, виривається лише на мент на світло й повітря, щоб знову пірнути в пітьму, і краєвид міняється, як у калейдоскопі, то зникаючи з очей, то виринаючи знову, – як дитина, що, кукаючи, то ховається за материну шию, то знову виставляє з-за неї своє розвеселене лице.

Між Болоньєю й Пістойєю, що лежить уже по другім боці хребта, ми нарахували щось 50 тунелів без одного чи двох. Зате поїзд майже простою лінією проходить через гори, з долини По в долину Арно, не уступаючи, не обминаючи, а врізуючися в самі глибини їх. Все нижче і нижче піниться ріка під нами. Далі, за перевалом починаємо знову зближатися до її рівня. І, нарешті, з побідним гуком, як роз’ярений дракон з темної нори, вилітає наш поїзд з темних тунелів в зелені долини Тоскани.

Чудова панорама розкривається наоколо нас. Рання весна – найкращий час в Італії. Пізніше вона терпить від браку вогкості. Забагато каменю і замало води. Краєвид приймає сірий, запорошений, тощий вигляд. Країна робить враження виснаженої, нещасливої, тощої. Здається, що вона, як і її народ, висилився на ті голосні події історичні, величні подвиги культурні, ті грандіозні будови й пам’ятки, і, як збанкротований надмірною гойністю, непосильними тратами аристократ, сидить голий і голодний на руїнах свого блиску і слави.

І безперечно, воно таки не без того, щоб у сім враженні не було правди. Як і деякі інші краї з давньою й інтенсивною культурою – як Палестина, Сирія, Месопотамія, Італія також, в деяких частях особливо, безперечно сильно виснажена. Висохла і збідніла її земля. Колись родючі простори стали бідними, неурожайними; місцями засмітилися давні відпливи вод, вони застоюються і псують повітря зародками малярії.

Але ранньою весною нема того враження виснаження. Ще непросохла земля вкривається буйною зеленістю. Групи піній і кипарисів не сіріють сиротливо, закурені порохом, на рудих згір’ях, а творять тільки темніші й інтенсивніші плями на розкішній зелені краєвиду. Оливи не мають ще свого безнадійно сірого колориту. Плакучі іви стелють жовті пасма свого віття. Великі кількаповерхові тосканські двори, щось середнє між замками і віллами, розкидані відокремлено серед нив і городів, скільки сягне око, незвичайно оживляють сей краєвид, нагадують про сильне, інтенсивне людське життя серед сеї багатої природи.

Ах, наскільки втішніше, імпозантніше виглядає се все від низьких почорнілих хаток з розкиданими солом’яними верхами, якими вкритий весняний краєвид наших українських, особливо західних, галицьких околиць. Який колорит бідного, никлого життя надають вони їм, і як взагалі мало чує навколо себе людського життя подорожник там, в сфері культурницької місії наших домашніх «виховачів і учителів», в порівнянні от хоч би з отсею панорамою Тоскани.


Примітки

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2008 р., т. 11, с. 511 – 512.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 2011 – 2019 Група розробників

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на цей сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 691

Модифіковано : 9.04.2016

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.