Св. Петро

Михайло Грушевський

З трьох великих звізд римського Ренесансу доля найменше прихильна була для Браманте. Зісталися по нім річі другорядні. Головне діло його – св. Петро перейшов в інші руки, й ми про Брамантові плани маємо тільки приблизне поняття.

Св. Петро Середньовіччя додержав ще свою стару основу типової старо-християнської базиліки IV–V в., з внутрішнім подвір’ям, окруженим колонадою, тільки пізніші віки обліпили її різними каплицями, прибудовами і т. ін. Папа Миколай задумав поставити нову церкву по старому типу так, щоб вона обняла стару церкву, як піхвою. Будова була зачата, але потім закинена. Папа Юлій, спочатку задумавши поставити собі грандіозний гробовець у сій старій церкві, пізніше рішив будувати наново і прийняв план Браманте.

Про сей геніальний план можемо судити тільки з начерків, перехованих у флорентійських колекціях. Наскільки встиг Браманте виробити його в деталях за життя, зістається неясним. Се була проблема одностайно сконцентрованої будови, з гігантською центральною банею: її поставив перед тим уже був Брунеллескі і постарався розв’язати в будові флорентійської катедри, тільки в менших розмірах.

Браманте положив основою свого плану квадратову базиліку – гігантську базиліку Константина, а на неї, в виді бані, – цілий Пантеон. Се був титанічний план, в стилі тих забавок гігантів, що в грецьких переказах клали гору на гору, Пеліон на Оссу, добуваючися в світ надземельний, надреальний. Але здійснити його Браманте не вдалося. Він вже був старий, будова поступала поволі; ще перед смертю його передано її під нагляд інших архітектів – Фра Джіокондо, Сангалло і Рафаеля, але і сі наступники Браманте один по однім пішли в домовину.

Пішли дебати над тим, чи варт триматися плану Браманте, чи не заступити квадратової базиліки («грецький хрест») видовженою («хрестом латинським»). Серед сих дебат будова, розуміється, йшла все більше пиняво, поки в р. 1547 не передано її під нагляд Мікельанджело. Се вирятувало ідею Браманте. Не вважаючи на свої великі літа, – Мікельанджело вступив уже в осьмий десяток життя, – він з неослабленою енергією взявся до сеї роботи. Відкинувши пізніші зміни й додатки, він положив в основу план Браманте, але ще більше сконцентрував його: він зрізав кінці основного квадрата базиліки, зробив далеко більше масивними і тяжкими мури, арки і контрафорси, щоб забезпечити здійснення головного – пантеонної бані над сею базилічною основою. План базиліки програв від сих змін, але баня була здійснена, і здійснена розкішно.

Мікельанджело сам довів будову церкви до шиї (барабана) бані – вона була скінчена ще при нім; для самої бані виробив він деталічні плани й рисунки, в дев’ятім десятку свого життя. По його рисункам Джакомо де ля Порта закінчив баню. Але коли прийшли братися до фасаду, тут трапилася біда. Тодішній папа Павло V Боргезе обстав за давнішою гадкою про видовження базиліки. Мотивували се тим, що не можна лишати поза церквою освячений грунт старої базиліки. Базиліку видовжено дуже значно наперед і закінчено фронтоном в чистім бароковім фасоні, з рядом вульгарних статуй святих на порталі, а трохи пізніше наш приятель Берніні з невичерпаної скарбниці своїх уліпшень видобув ще колонаду і потягнув її в обидва боки від фронту св. Петра, окруживши нею площу, а фасад задумав прикрасити двома дзвіничками. Але перша дзвіничка розвалилася в будові і се урятувало св. Петра і від другої.

Але і без дзвінички він був споганений досить. Не тільки що сей вульгарний фронтон сам по собі доволі попсував його вигляд, але він ще й закрив собою, – тому що був так видовжений, – головну окрасу церкви, його чудову баню. Нею можна милуватися тільки здалека, з якого-небудь горба або вежі дзвіниці.

Вульгарний фронтон Мадерни закрив баню Браманте і Мікельанджело. «Така доля краси на сім світі».

Подібно і всередині. Барокові декорації псують враження, не дають можності відповідно оцінити благородну смілість і свободу сеї чудової будови, сей безграничний простір і гармонійну простоту, що не вражає навіть своїми гігантськими розмірами, бо дає зрозуміти їх лише через порівняння, а не через якесь гостре, афишіроване враження.

Розкішно золочений бронзовий балдахин Берніні, з заграблених у Пантеоні бронзових балок, лізе в очі всередині. Гігантські мармурові статуї – більше великі, ніж гарні, – займають чотири ніші під головними стовпами, що підтримують баню. Як сумно відбиває від їх зманерованих, вимушених поз благородна краса Pietà Мікельанджело (Марія з тілом Христа на колінах) в притворі церкви!

Се найбільший артистичний скарб св. Петра. Молодечий твір двадцятип’ятилітнього майстра, був він заразом першим вповні дозрілим твором, де Мікельанджело показує себе вповні свобідним і від своїх шкільних впливів флорентійських майстрів, і від античних взірців, які студіював так пильно, – творить вповні самостійно, незалежно від шаблонів і традицій сеї популярної теми.

В контракті, списанім з кардиналом, що замовив йому сю групу в 1498 p., молодий Мікельанджело обов’язався зробити її так, що ні один з сучасних живих майстрів не міг би зробити її ліпше, і сповнив сю роботу справді так, що вона зісталася недосяжним взірцем краси. Всупереч традиційній манері, що хотіла вразити глядача незмірно скорбним виразом лиця матері, жалісним видом замученого сина, Мікельанджело оповив незвичайною красою се мертве тіло, призначене не на тлінь, а на прославлення, і надав вигляд маєстатичного спокою матері, свідомій великої ваги того акту, що відбувався на її очах. Се не жалісна смерть, а акт великої вселюдської трагедії, оповитої незрушеною красою навіть в найбільш трагічних своїх моментах.

Славна в іншім роді статуя сеї церкви – се архаїчний св. Петро, в сидячій позі, роботи V віку, як думають звичайно. Вона перенесена була до нової церкви папою Павлом з зруйнованого монастиря св. Мартина на Ватикані й окружена незвичайним поважанням, як можуть свідчити пальці його бронзових стіп, гладко зціловані побожними вірними.

Над нею новий мозаїчний портрет папи Пія IX Мастаї. Що ж, в сій святині сучасного католицтва достойно і праведно належиться йому місце. Се був великий католик, перейнятий незрушимою вірою в необорну силу католицької віри. На склоні другого тисячоліття по Христі заводити нові догмати, скликати вселенські собори для їх ухвали! Казати сучасному чоловіку увірити в богодуховенність собору, скликаного з сучасних біскупів, в непорочне зачатіє і непомильність папи, ухвалену ними! На се треба дивної віри в силу своєї власті і власті церкви над сучасним світом, над людським розумом, його покорою в стилі старокатолицького Credo quia absurdum (вірю тому, бо се противиться розумові). Догмат з XIX в.! Се був дуже смілий експеримент, який важив вірою многих.

Я пригадую собі, як стоячи колись перед образом непорочного зачатія в сільській галицькій церкві, іще повний традиційної віри, я зі страхом подумав, що сей догмат, переведений на очах сучасних людей більшістю голосів, як перша-ліпша постанова в справі нового податку, не мав ніяких об’єктивних шансів бути скільки-небудь святішим від таких постанов перших віків. А коли нема ніяких причин думати, що й ті старі, колишні догмати винаходилися інакшим методом, то що ж зістанеться з усеї догматичної будови церкви? І той страх, який обхопив мене, коли я почув, як раптом паде в душі моїй те, що здавалося таким міцним, сильнішим від життя і смерті, – відчув, мабуть, не один я з приводу нових догматів папи Пія IX.

Так, сей чоловік, Джованні Мастаї, був «на паденіє і возстаніє многих». І в католицький святині йому місце достойно належить.

Примітки

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2008 р., т. 11, с. 551 – 554.