Логотип сайту «Михайло Грушевський»
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Історичні праці / 1895 р. / Галицьке боярство ХІІ-ХІІІ в. / 5. Історична роль боярства

Галицьке боярство ХІІ-ХІІІ в.

5. Історична роль боярства

Михайло Грушевський

Боярську політику 2-ї пол[овини] XII і 1-ї пол[овини] XIII в. таким чином можна звести до ось яких моментів: бояри обстають за своїм правом участі в справах своєї землі. Опертись на чужу державу (угрів) вони ще не відважуються і шукають пожаданих собі осіб з-поміж руських князів. Остра боротьба з ними сих облюбованих ними князів і навіть різні приводять їх до зневіри, вони беруться до іншої політики: перекидати князями, маючи напоготові кількох кандидатів, неустанно сварячи їх між собою, а в разі потреби шукаючи проти них помочі у поляків і особливо угрів, а користаючи з сеї слабості князів, держати їх в руках і самим правити, одно слово – як каже літопись – того чи іншого князем називати, а самим всю землю держати.

При тім найбільш відважні пробували, навіть часом, правити землею без князя (Володислав); інші годились з перспективою правити в імені угрів, що тим і були добрі, бо задовольнялись номінальною властю (Судислав). Одначе, значна частина боярства чи не могла позбутись певних, національних традицій, чи, може, не хотіла з ними рішучо порвати з огляду на настрій народу, – не хотіла дати угорській власті закоренитись, воліла руського князя. В результаті з-поміж тих руських князів, невважаючи на всі антипатії боярські, зміцнився Данило Романович і опанував Галич рішучо, і боярство затихає, його далі не чути.

Не знати, в якій мірі боярство програло свою справу. З цілої боротьби Данила з боярством бачимо, що поводивсь він з ним дуже обережно і обминав всяких поводів до його подражнення. Навіть при виразних докорах боярському «беззаконию» Данило повздержувавсь від острих репресій, нагінок, екзекуцій. Коли боярська партія не могла (десь в р. 1236 – 1237) удержатись супроти симпатій народу до Данила і мусила піддатись: «Согрѣшихомъ ти, иного князя держахомъ», – він дає амністію: «Милость получисте, паки же сего не сотвористе, да не в горьшая впадете». Тільки скориставши з сварки Доброслава з Григорем, рішивсь він їх обох ув’язнити, та по Ярославській битві, в свідомості своєї сили, велів на місці скарати на смерть взятого в неволю Володислава (с. 534).

Будь-що-будь, Данила не можна посуджувати в занадто великій м’якості характеру (порівняти, напр., його сувору помсту над болоховцями або звяглянами [Іпат., с. 526-527, 558.]; і сю його повздержність в поводженні з боярами треба толкувати політичним тактом – не дражнити боярства. Дуже правдоподібним здається, що, скрутивши карки тим провідникам боярства, що занадто далеко, як на нього, йшли в своїх змаганнях, він більш уміркованим зіставив ту міру впливу на справи князівства, якої вони собі зичили, і відносини князівсько-боярські вернулись до тієї рівноваги, яка існувала перед звісним конфліктом за часи Ярослава Осмомисла. Так принаймні можна судити по тому, що знаємо.

Але боярські олігархи свою справу програли. Чому? Як на причини можна вказати – на політичну зручність Данила, на той розділ, що стався самим боярством (між угорським сторонництвом Судислава і іншими, а потім між Доброславом і Григорем, уже з причини простої амбіції), на непопулярність у народі ненаціональної (угорської) політики.

Але була й глибша причина: в боротьбі князя й аристократії симпатії народу, звичайно, стоять на стороні першого, і так воно було й у Галичі: Володимира Ярославича, коли він вернувся до Галичини, «Галичькии же мужи срѣтоша его с радостию, князя своего и дѣдича» (с. 448); коли боярство проти Данила виставило Михайла Всеволодовича, «гражане любяхуть» Данила: «Подьехавшу же ему подь городь, и рече имь: о мужи градстии, доколѣ хощете терпѣти иноплеменьныхъ князий державу? Они же воскликнувше рѣша, яко «се есть держатель нашь, Богомъ даный», и пустишася яко дѣти ко отчю, яко пчелы к матцѣ, яко жажющи воды ко источнику», і боярська партія, не мігши повздержати народу, мусила «зробити веселу міну при злій грі» та піти на сей раз жаданням народу.

Правда, при осуді тодішніх відносин ми мусимо бути дуже обережними щодо тієї призми, через котру показує нам їх галицький літописець. Для літописця, гаряче прихильного до князя, всі ті політичні змагання бояр були тільки одною коромолою «беззаконних», «невѣрных», «нечестивых», «безбожных» бояр супроти їх правовитого володаря [Іпат., напр., с. 501, 515, 521, 525-526.], і він не жалує докірливих епітетів для видатніших їх проводирів [Напр., Іпат., с. 499 (Жирослав).], але для нас не обов’язковий той самий погляд, мусимо цінувати діяльність обох партій критерієм справедливості й загальної користі та відрізняти погляд княжих верств від погляду загалу.

Коли, напр., літописець каже, що потомкам Володислава прийшлось зле за претензії князівські свого батька, «вси бо князи не призряху дѣтий его того ради», то ми не повинні ще собі ео ipso [тим самим] того осуду представляти осудом громадським. Але і незалежно від симпатій літописця, з самих фактів виходить дійсно, що боярська партія була непопулярна, її підпирало вище духовенство (знаємо се певно за єпископів галицького і перемиського [Іпат., с. 518, 527.]), але нема найменшого сліду, щоб підпирала або симпатизувала їй народна маса. Тим і зрозумілою стає побіда князя над боярством.

Літописець і кн[язь] Данило його устами дорікають боярству, що воно, взявши управу в свої руки, «грабить землю». «Повеленя моего не творите, землю грабите», – закидає Данило Доброславу; по контексту можна думати, що мова йде про розтрачення княжих доходів (справа про коломийську сіль), але там, де грабувалися княжі доходи, розуміється, не обходилося без грабування люду, і то було, певно, одною з головніших причин, що громада тягла за князем. Апетити княжі легше було задовольнити, ніж сієї многоголової опіки, що вже з самого положення свого мала ще менше причин дбати, хоч би в своїх власних інтересах, про задовольнення люду в своїй державі, ніж князь-отчич, інтересований тим, щоб своє князівство передати по собі дітям не зруйноване і по можності – з добрими відносинами до землі.

Тож при всіх тяжких вадах княжої управи земство мало причини вибирати «на ряд» свого «Богом данного держателя» – князя-отчича, ніж безконтрольну управу боярської спілки, чи виключну, чи під номінальною властю ефемерних князів, що, не сподіваючись міцно опанувати землю, не журились будучністю, а в теперішності цілком залежали від бояр і в їх руках полишали дійсну управу землі. Се рішало в відносинах землі до князів і боярства і нарешті рішило й боротьбу боярства з князем-отчичем.


Примітки

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2004 р., т. 6, с. 449 – 451.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 2011 – 2019 Група розробників

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на цей сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 596

Модифіковано : 13.11.2015

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.