Логотип сайту «Михайло Грушевський»
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Історичні праці / 1895 р. / Галицьке боярство ХІІ-ХІІІ в. / 4. Боярство в політичній боротьбі 1 пол. 13 ст.

Галицьке боярство ХІІ-ХІІІ в.

4. Боярство в політичній боротьбі 1 пол. 13 ст.

Михайло Грушевський

Отже, на основі аналізи літописних відомостей, за поміччю аналогій, такі можемо зазначити головні підвалини сили боярства, а спеціально його верхів, «великих бояр», галицької олігархії: багатство, а особливо – земельні маєтності, збройні дружини, компактність тієї верстви боярської й сполучена з тим практика, що забезпечувала правильно, ніби спадщиною, відповідне становище в урядовій ієрархії, наостанку – той зв’язок, який в’язав менших бояр до «великих» і забезпечував сим останнім вплив на рядове боярство – розумію роздавання другорядних волостей «великими» боярами.

Опираючись на таку силу, міг собі галицький боярин бути пишним. От як оповідає літопись про виїзд одного з олігархів – Доброслава: «Едучю Доброславу во единой сорочьцѣ (се до князя на послухання!), гордящу, ни на землю смотрящю, Галичанам же текущим у стремени его» (с. 525). Розуміється, омкно було Романовичам від такої пихи і зневаги, але траплялися речі гірші, як розказана в літописі сцена, де боярин на пиру заливає вином з чаші Данилові лице, а той мусив те лише складати в серці своїм.

Коли зважимо все те, що становило силу боярства, – не покажеться нам занадто сміливою політична програма, яку виставило галицьке боярство в XIII в., – усунути цілком князя і заступити його боярською олігархією, або, зіставивши за князем номінальну власть, перейняти управу в свої руки. Одначе, такі змагання у нього розвивалися і вияснялися поволі.

До другої половини XII в., як справедливо зауважили, боярство галицьке нічим особливо не видається – княжа дружина, та й все. В часи боротьби кн[язя] Володимирка з громадським, вічевим елементом боярство виступає по стороні князя: сі два чинники не передчувають, що стануть незадовго один проти одного й не мають на гадці заховати собі союзника в громаді. Що більше – придавлення віча, громади спільними силами князя й дружини в значній мірі приготувало грунт для конфлікту князя з дружиною: проти громадського чинника вони, звичайно, всюди тримались солідарно, як природні союзники; коли він вийшов з політичної гри, прийшов час звести свої рахунки самим союзникам.

І от вже за часів Володимиркового сина і наслідника Ярослава боярство показує свою силу – в відомій історії з його нешлюбною жінкою Настаською. Бояри стали по стороні його шлюбної жінки, примусили князя їм покоритись («отца ти есмы яли»), побили його приятелів – Чаргову чадь, Настаську спалили, а князя водили до присяги, що житиме з жінкою добре. В зв’язку з сим стоїть дальше – що бояри порушили заповіть Ярослава, віддаливши від стола його нешлюбного сина Олега. Нарешті – примусили кн[язя] Володимира, причепившись, як і попереду, до його родинного життя, тікати з Галичини; літописець, оповідаючи, що сей князь «думы не любяшеть с мужми своими», виявляє нам основну причину всіх сих боярських заходів: він хотів правити незалежно від бояр. І та нещаслива Настаська, і ся попадя, до якої вчепилися тепер вони (як на сей раз зауважив сам літописець), були тільки «причина перед очима», а йшла справа про заховання свого впливу на державні справи.

Настаська, очевидячки, стояла в якомусь зв’язку з тією «Чарговою чаддю», княжими приятелями (може, її свояками), що мусили позбавити впливу боярство; тому ж, мабуть, не схотіли бояри й Олега. Попадя, може, теж мала якийсь вплив на те, що Володимир не припускав участі бояр в справах князівства; боярство, перейняте вже аристократичною пихою, могло дуже зразити неправну княгиню, котрій «не хотіли кланятися». Вплив Романа, що підбивав бояр на Володимира, міг мати силу тільки вже на приготованім грунті незадоволення.

Право бояр на участь в державних справах було річчю загальнорозповсюдженою, одним з принципів громадського устрою на Русі. Князь був вождем дружини, се була спілка, де справою кермував князь, але кождий спільник мав право знати, як справа ведеться і в кождім випадку заявити свою згоду або незгоду. Не удалося дружиннику переконати князя, або князь не хоче порозуміватися з дружиною, – дружинник кидав князя. «О собѣ еси, княже, замыслилъ, а не ѣдемъ по тобѣ, мы того не вѣдали», – кажуть бояри князю, коли він, без них уложивши план, закликає до участі, і відступають від нього (с. 367).

Але нетрудно було відступати на такім широкім боярськім шляху, як Київщина, де вічно ішла боротьба між різними претендентами на стіл, в політичній ситуації вічно перемінялося, вічно кипіло і в рядах дружини був неустанний рух; що іншого в такім зазубні, як Галичина, де боярство закоренилося міцно, де не було ніякої боротьби князів-конкурентів і до іншого князя мандрувати світами дуже було прикро. Тож дилема – або вийти цілком з дружини, або виперти самого князя. Галицьке боярство і починає ставляти своїх контркандидатів на княжий стіл.

Проти Володимира Ярославича боярство виставило Романа і підняло повстання, та що значна частина боярства трималася Володимира, опозиція виставила причиною його непоправне родинне життя і примусила тікати. Одначе, Роман не міг удержатися в Галичі, бо угорський король виступив проти нього, ніби піддержуючи Володимира, а, властиво, здобув Галичину для себе: посадив там сина Андрія, але при тім цілу управу зіставив в руках бояр – «даде весь наряд Галичанамъ» (с. 445).

Та не вважаючи на таку вигідну позицію, боярство, бодай в часті, не було задовольнене угорською зверхністю. Очевидно, національне почуття було ображене (пор.: «Угре же вѣдаюче лесть галичькую, аже Галичане ищють, собѣ князя руского», – с. 447), бачимо се в ширших кругах галичан, а було воно, мабуть, між боярством; крім того, не обходилося, певне, і без прикростей від угорського війська і воєвод; до того не все боярство могло користати рівно з того наряду.

Літопись каже, що в конспірації не взяли участь ті, що їх сини і брати були закладнями в угрів; може, в дійсності були й інтересовані; досить, що бояри не виступили солідарно і лише частина їх виступила проти угрів, та й то потайно і нерішуче. Претендентом виставлено сина популярного у галицького люду Івана Берладника, Ростислава; але, з огляду на скріплені перед тим сили угорської залоги, бояри не відважилися піддержати його, і він загинув. Неприхильність галицького люду не зісталась тайною для угрів, результатом були всякі прикрості та «многа насилья», що побільшило незадоволення проти угорської зверхності і приготувало грунт для повороту Володимира.

Його місце, по смерті, зайняв боярський кандидат Роман. Боярство, очевидно, сподівалось тепер бути панами. Одначе, всевластна роля галицького боярства свіжим князям, видко, занадто давала себе відчувати. Роман зводить завзятущу боротьбу з боярством, про котру, на жаль, маємо лише пізнішу звістку у Кадлубка [Monumenta Poloniae hist[oriae], II, с. 440 – 441.]; відкинувши ті прикраси, в яких подана у нього ся звістка, годі не прийняти самого факту боротьби, може, і з губленням і виганянням з землі противних бояр [Порівняти наведену в дальшій нотці звістку, що Роман вигнав Кормильчичів з Галичини.].

Результатом було, що супроти Романа піднесено кандидатуру свояків – швагрів небіжчика Володимира – Ігоревичів [«Приведоша Кормиличича, иже бѣ загналъ великый князь Романъ, невѣры ради: славяху бо Игоревича» – [Іпат.], с. 481.]; в головах сієї партії стояв син кормилиці Володимира Володислав з братом [Пор.: Іпат., с. 481 з с. 484; що не може тут бути інакша кормилиця, лише Володимирова, се ясно, як зважити всі обставини – літопись не каже про неї нічого.], один з головніших проводирів боярської партії; ще за першого вигнання Володимира (за життя Ярослава), коли він жив у швагрів якийсь час, міг Володислав ближче з ними зійтися. Але проти Романа ся партія нічого не вдіяла, і Володислав з братом мусили тікати. Доперва, по смерті Романа, виступають вони знову, і під їх впливом боярство прихилилось до Ігоревичів, відкинувшись від Романовичів (с. 481).

Та й Ігоревичі не могли погодитися з боярською олігархією. В їх боротьбу, очевидно, за покликом самих бояр, умішалися угри [Іпат., с. 483 – «безаконие галичкое и мятежь», пор. с. 484 – «сгрѣшихомъ къ вамъ», – кажуть галичани Ігоревичам.], але знову зрази-ли собі люд «томительством» своїм (с. 484). Результатом було, що Ігоревичі, покликані назад, задумали начисто викоренити боярську партію і вчинили їм справжню криваву баню; по словам літописі, під час заданої їм різні загинуло 500 бояр, решта розбіглася і помстилася потім, повісивши трьох Ігоревичів (с. 486).

Ся боротьба і різні не зломили боярства. Навпаки, нещасливі проби з Романом і Ігоревичами вплинули на прояснення і дальший розвій тих задач і планів, які собі ставило боярство, та на його з’єдночення: коли доти стрічаємося тільки з партією серед боярства, що виступає проти князя в інтересах боярського впливу, тепер переважно бачимо ціле боярство, однодушне і сконсолідоване. Різних кандидатів на княжий стіл виставляє воно, за різні політичні способи бореться, але вони служать для бояр лише способами, не вносячи партійного розділу в їх круги, і їх фронт все звернений проти небезпечних для їх планів Романовичів.

Проти Ігоревичів боярство оперлось на угрів і прийняло князями Романовичів, але коли вдова Романова схотіла правити в імені дітей, бояри під проводом Володислава повстали і вигнали її з Галичини; очевидно, Володислав хотів іменем молодих князів сам правити з своєю партією, се було ясно: «Володиславъ княжится, а ятровъ мою (княгиню) выгналъ», – каже угорський король. Він піддержав Романову удову і вернув її до Галича, але бояри ніяким чином вже не хотіли її. Одні виганяють Романовичів, виставивши кандидатом Мстислава, Володиславу же, взятому невільником в Угорщину, удалося перетягнути на свою сторону самих угрів і осягнути нечуваного результату: за поміччю угорського війська він сам окняжився в Галичі! (с. 489 – 1214 p.).

Одначе се крок був занадто радикальний. Не кажучи про загальне обурення руських князів на поступок Володислава, польський князь Лешек теж звертає увагу короля, що «не єсть лѣпо боярину княжити въ Галичи», – і в результаті Галич передано королевичу Коломану, а Володислава ув’язнено. Се угорське володіння, одначе, було досить добре для бояр: очевидно, і тепер, як і давніше, вся управа під ним переходила в руки бояр. Місце скиненого Володислава заступає Судислав Судич, що по нещасливій пробі свого попередника не сягав сам до княжого столу, задовольнявся номінальним характером угорської власті, що давала боярам іменем його «самим всю землю держати», і тримається угорського правительства, як найбільш вигідного для боярства (с. 489); свої відносини до угрів він зміцнив, видавши доньку за угорського воєводу (с. 492).

Одначе, не вважаючи на угорську поміч, ся олігархічна партія не може удержатись надовго; правда, угорська поміч не була дуже значною, але в усякім разі показується при тім і слабість сеї партії. Не можучи удержатись, боярство, одначе, всякими способами обминає свого «отчича» Данила: очевидно, як син грізного Романа і дідичний князь, він особливо не надавався для боярської політики, котру літописець добре характеризує, – називати кого-небудь князем, але самим землю держати (с. 525). Для того виставили вони і піддержували проти Данила Мстислава; коли вони посвоячились, – сварили їх між собою (с. 498); уложили шлюб другої Метиславни з угорським королевичем Андрієм і нарешті привели-таки до передачі Галича сьому другому зятеві – угорському королевичу (с. 501), і Судислав взяв управу в свої руки (с. 506).

Аж 1230 р. Данилу удалося опанувати на якийсь час Галич (с. 508), але зараз розпочалися змови на його життя і сцепни одвертої зневаги, як розказано в літописі («одинъ отъ тѣхъ безбожныхъ бояръ лице зали ему (Данилу) чашею» – с. 509). Коли бояри виставили против Данила його брата в перших Олександра, все боярство стало по стороні сього контркандидата: як оповідає літопись, вірними Данилу зісталося лише 18 отроків з Дем’яном тисяцьким (с. 509). Коли Олександру не повелося, Судислав двигнув угрів і Данила знову вибито з Галича (с. 510).

Одначе, на сей раз сталася незгода між боярством. Тимчасом як Судислав в імені угорського королевича рядив в Галичі, значна частина боярства піднялася проти сього олігарха; деякі з бояр перейшли до Данила, і він, опираючись на них, розпочав наново боротьбу. Смерть королевича примусила наостанку Судислава полишити Галич Данилові. Але при першій невдачі Данила бояри виставляють нового контркандидата – Михайла Всеволодовича, по нім – його сина Ростислава (с. 516). Користаючи з сієї боротьби за княжий стіл, де Данило то діставав Галич, то тратив, до чого ще прилучився Батиїв нахід, боярська олігархія взяла цілком в свої руки управу.

Поки Данило перебував на чужині, з страху від татар, «бояре же галичстии Данила княземъ coбѣ называху, а самѣ всю землю держаху»; літопись про одного з олігархів, Доброслава, каже, що той «вокняжився» і «грабяше всю землю». Данило вважав себе настільки слабим супроти сієї боярської олігархії, що, дивлячись на їх самовольство, «скорбяше і моляшеся Богу о отчинѣ своей, яко нечестивымъ симъ держати ю и обладати ею». Але йому знову поміг розділ в самім боярстві. Доброслав не помирився з другим олігархом – Григорем Василевичем, «сам хотяше всю землю одержати», – зайняти місце major domus [мажордома; тут: намісника] при особі князя, і став підбивати проти нього Данила, а той, ско-риставши з сього, ув’язнив і Григора, і Доброслава [В Іпат[ськім] кодексі: «повелѣ ею изоимати», і так в обох виданнях літописі; але так читати неможливо по контексту. Хлібник[овський], Погод[інський], Єрмолаєв[ський] кодекси мають я, в Іпат[ськім] чи не було ею, з чого легко могло вийти его.] (сей особливо далеко сягав в своїх боярських претензіях і був небезпечний); обоє сходять після того зі сцени.

Сей упадок трьох видатніших олігархів – Судислава, Доброслава і Григора був чи не головною причиною ослаблення боярської партії. Разом з проводирями, певно, попадало багато і менших. Оповідаючи про дальші події, літописець говорить вже про недобитків боярства (останок галичан – с. 526). Данило вже не в’яжеться тепер з ними. «Грабительства нечестивыхъ бояръ взято під слідство. Боярські прихильники – владики галицький і перемиський мусили тікати (с. 527). Рішуча побіда Данила над останнім суперником – Ростиславом під Ярославом була заразом і кінцем боярської боротьби, їх змагань до обмеження княжої управи.


Примітки

Михайла Всеволодовича… – Михайло Всеволодович (1223 – 1246 pp.) – чернігівський князь, короткий час (березень 1238 – серпень 1239 pp.) займав Київський стіл; замордований в Орді 30 вересня 1246 p., згодом канонізований православною церквою.

сина Ростислава… – Ростислав Михайлович – новгородський (1230 – 1231 pp.), галицький князь (1237 – 1238 pp.), жупан земплинський і березький (бл. 1245 – 1251 pp.), бан Мачви (1251-бл. 1264 pp.).

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2004 р., т. 6, с. 443 – 448.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 2011 – 2019 Група розробників

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на цей сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 498

Модифіковано : 13.11.2015

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.