Початкова сторінка

Михайло Грушевський

Енциклопедія життя і творчості

?

2. Структура боярства

Михайло Грушевський

Боярством в князівсько-дружиннім устрої звалася старша дружина: втративши бояр, що відступили від нього, князь XII в. каже на своїх «дітских», себто молодшу дружину: «А се будуть мої бояри», – він робить, іменує їх своїми боярами (Київщина) [Іпат., с 367. Далі цитати на сю літопись роблено самим означенням сторін.]. Так і в Галичині XII – ХІІІ в.: боярство – то верства урядова, служебна. Ніде ми не знаходимо, щоб боярство виступало, як заступництво громади, відокремлене від урядової верстви. Хоч як самостійно воно виступало часом супроти князя, а все воно зіставалося княжим. Першим актом князя виступає роздавання волостей «боярамъ и воеводамъ» [Іпат., с. 514.]. Очевидячки, ми маємо тут перед собою – в сих боярах і воєводах – тих самих «галицьких мужів» XII в. (1153), що казали свому князю Ярославу: «Како ны будеть отець твой кормилъ й любилъ, а хочемъ за отца твоего честь и за твою головы своя сложити» (с. 321).

Виступає боярство з різними іменнями – бояри галицькі, мужі галицькі, часто – просто галичани [Іпат., с. 480: бояре галичкыи = галичани (I[bi]d., с. 483 – 484, 486; «мужи галачькыи» особливо в Київській літописі, – напр., с. 442, 444 – 445, тут се = галичани; с. 384 – бояри = дружина = галичани.]. Ім’я боярина уживається з трохи одмінни-ми значеннями: часом воно обіймає цілу масу тієї служебної верстви (відрізняючи її від рядової дружини і народних мас), тоді бояр видатніших літописець означає іменем «бояр великих»; іноді ж слово «бояри» уживається в сім тіснішім значенні, прикладаючись тільки до вищих урядників, більш можних і впливових членів тієї верстви.

Верства боярська в першім значенні була велика: літопись оповідає, що Ігоревичі вигубили їх з 500 люду; се число дехто уважав за побільшене [Костомаров (Монографии, т. I, вид. 1872, с. 245), Дашкевич (Op. c[it.], с. 25) відкидали сю звістку, уважаючи її за пізнішу дописку, але вона напевно належить основному тексту – див. мої: Примітки до тексту Галицько-Волинської літописі. – Записки [НТШ], т. VIII, (прим. IV) і звідти в моїх «Розвідках і матеріалах», ч. 1.], але, може, воно й не було таким, а як і побільшене, то в усякім разі число убитих було велике. З оповідання видно, що загинуло тут кілька «великих бояр», а решта – то було те дрібніше боярство, а такого в цілій Галичині дійсно могло бути сотки.

Велика просторонь ділила те дрібне боярство від «великих» олігархів, такого Доброслава, що хотів «вокняжитися» в цілій Галичині, хоч під номінальною властю князя і тими «беззаконниками от племени смердья», що за надану їм волость в ноги кланялись Доброславу. Градація між боярством відповідала градації урядів і держав, що надавались боярам. З оповідання про кн[язя] Володимира Васильковича і Мстислава Даниловича довідуємось, що князь роздавав боярам не тільки міста, а навіть і села [Іпат., с. 592.].

Про роздавання боярам сіл для господарської експлуатації (як було пізніше з королівщинами) в Галичині, як і взагалі на Русі давній, не знаходимо відомостей; до того про такі села, що належали до князя, були осадами його, тут не може бути мови – такі села Володимир віддав своїй жінці; отже, маємо роздавання боярам сіл в державу на такій же основі, як роздавались міста – для збирання податків і виконування державних функцій. З такої невеличкої держави міг розпочати собі кар’єру малий галицький боярин. Він міг мати сю державу не тільки від самого князя, а, очевидно, – і від більшого боярина, що держав цілий більший округ і від себе міг роздавати менші: в згаданім вже оповіданні про Доброслава бачимо, що той від себе роздавав навіть такі більші держави, як Коломия; Данило нічого не каже проти самого того роздавання, тільки ставить певні вимагання – давати «волості не чужим боярам, а своїм, галицьким, а деякі, як сільниці коломийські, зіставити до безпосереднього княжого розпорядження.

Велика, кажу, просторонь лежала між таким боярином, що держав з другої руки маленьку «волость» або був яким помічником при урядуванні, і таким більшим, «великим» боярином, що одержував цілі більші округи з великими містами, як напр., Судислав від кн[язя] Мстислава здобуває разом з «честю великою» княжий стіл – Звенигород; як за часи Данила бачимо в одного ціле Пониззя в руках, у іншого – Перемищину (с. 413, 525), не кажучи за таку особу, як Володислав, що на короткий час засів на княжім столі в самім Галичі.

Верства боярська не замкнулася в окрему касту. З літописів бачимо, що проходили туди люди і з нижчих верств. Згадуючи про одного з «великих» бояр, галицьких олігархів XIII в. – Доброслава, літопись зве його «судьичом» і «поповим внуком», іншим разом кажучи за двох «беззаконників» противної партії, що одержали від боярських олігархів Коломию, літописець пригадує, що були вони з племені «смердья». Але, як справедливо зауважено [Дашкевич, [Княжение Даниила Галицкого], с. 31.], сі самі докірливі згадки літописця про незначний рід показують, що на рід уважано, що «худородні» бояри були рідкі. Вище я згадував, що і в Київщині видатніші роди одержували деякі уряди мов спадщину, – в Галичині боярство мало обставини ще більш відповідні до того, щоб уложитися в компактну масу, в яку homo novus [новий чоловік] не без клопоту міг протиснутись.

Дорогою до того могла бути служба, урядування. З вищенаведеної згадки довідуємось, що батько [дід] олігарха був «піп», батько – судія: очевидячки, письменний попович зробив собі кар’єру на судових урядах, почавши від ролі якого писаря-дяка, а свому сину уторив дорогу між саму найвищу аристократію. Такі письменні дяки робили, може, кар’єру й частіше; при нагоді битви під Городком згадує літописець про смерть дяка Василя Молзи (с. 490) – видко, була то особа не послідня; дяків в ролі писарів ми стрічаємо ще й у XIV в. (напр., в грам[оті] 1359 p.).

Щасливі обставини могли приспішити кар’єру, поступання по урядових східцях. Згадані вище «беззаконники от племени смердья» – Лазорь Домажиреч і Івор Молибожич одержали від боярської олігархії Коломию. То було фактом дивним, – на погляд стольника княжого Якова, такі не варті були «і вотьнина (батьківщини, батьківської держави) [Видавці Іпатської літописі уважали се назвою якогось села, але правдоподібніша гадка (висловлена Нікітським в його: Очерк внутренней истории Пскова, с. 279), що се вотьнина = батьківщина; див. грамоту Бенка, старости галицького і снятинського 1398 p.: «На своюмь селѣ на Толъмачи и Жюрковѣ на своюи вотнинѣ» ( Срезневский, Материалы для словаря древнерусского языка, вотнина). Тим самим відпадає толкування, дане проф. Дашкевичем ([Княжение Даниила Галицкого], с. 31).] держати»; були то, видко, пильні слуги боярського сторонництва, яких варто було нагородити й вище їх «вартості» в урядовій ієрархії – недурно вони до землі кланялися, дякуючи Доброславу (с. 525).

Сей епізод з тими беззаконниками незвичайно цікавий, бо викриває перед нами ті головні основи, на яких були оперті боярські рахунки. І так кожний передовсім має право на свою «вотнину – на ту державу чи уряд, який займав його батько. З другого боку, була якась – оперта на роді, здібності, заслузі, може, й заможності – певна черга для всяких урядів і держав, і кожний боярин уважався «вартим» (достойним) певних, відповідних урядів. Се цікаво тим, що може нам об’яснити, яким чином, незалежно від княжої ласки, бояри могли собі держати найважніші уряди: коли сей або той стояв на черзі, був «вартий» того чи іншого вищого уряду, з боку князя показалося б скрайньою самоволею його поминути, а якому-небудь меншому кандидату віддати уряд.

Оповідаючи про часи перед Ярославською битвою, літописець каже, що «бояре галичьстии Данила княземь собѣ называху, а самѣ всю землю держаху: Доброслав же вокняжилъ ся бѣ Судьичь, поповъ внукъ [Так поправляю я текст Іпат[ської] л[ітописі], про сю поправку див. мої: Примітки до тексту Галицько-Волинської літописі, IV (Записки [НТШ], т. VIII і Розвідки [та матеріали], т. 1).] и грабяше всю землю, и въшедъ во Бакоту все Понизье прия, безъ княжа повеления; Григорья же Васильевичь coбѣ горную страну Перемышльскую мышляше одержати» (с. 525). Прихильний Данилу літописець представляє се все тільки як «коромолу» боярську, а в дійсності, може, воно й не було такою тільки: бачимо, що Данило нічого не каже, що вони ту чи іншу округу взяли до держання, а тільки контролює, як вони роздають волості, та скаржиться, що його розказу не слухають. Може бути, що те заволодіння Пониззям чи Перемищиною не було голою узурпацією, що бояри тут опирались на якійсь рутині, якійсь уставленій практиці. Бачимо ж, що Данило, тільки причепившись до обопільних нарікань і денунціацій тих олігархів, усунув їх з тих урядів – «повелѣ я изоимати». Може, то не була сама боязкість з боку Данила.

Коли таким чином припускаю я (як можливе) якісь певні права, що давало боярину його становище серед тієї боярської верстви, на певний уряд, незалежно від княжої ласки, я, одначе, у всякім разі не виводжу сього явища поза межі практики, звичаю: de jure урядами розпоряджав, роздавав князь; бачимо, що найповажніший уряд – тисяцького залежав від князя, і боярин Володислав, садячи на стіл галицький кн[язя] Ростислава, від нього тисячу приймає (с. 527). В дійсності, одначе, цілий ряд менших держав роздавав, певно, не сам князь, а «великі бояри»: загал боярства стояв в безпосередній залежності вже від них, і се, розуміється, давало ще нову підставу для сили і значення такого великого боярина, він опиравсь ще й на свою боярську клієнтелю.


Примітки

свому князю Ярославу… – йдеться про галицького князя Ярослава Володимировича Осмомисла (1153 – 1187 pp.).

Виступає боярство з різними іменнями… – не завжди під «мужами галицькими» і «галичанами» у літописах виступають галицькі бояри.

відкидали сю звістку, уважаючи за и пізнішу дописку… – немає серйозних підстав вважати її пізнішою вставкою.

Видавці Іпатської літописі уважали се назвою якогось села… – такої ж думки дотримувалися і наступні видавці Іпатського літопису (Ипатьевская летопись / / Полное собрание русских летописей. – СПб, 1908. – Т. II. – Стб. 790). Перекладач літопису Л. Махновець пропонував ідентифікувати це слово із селищем міського типу Отинією Коломийського р-ну Івано-Франківської області (Галицько-Волинський літопис. – Львів, 1994. – С. 62). Проте більш слушною видається думка О.Нікітського і підтримана М.Грушевським, що «се вотьнина=батьківщина». Це слово також наявне у грамотах, датованих 1359 та 1390 pp. (Грамоти XIV ст. / Упор. М.М.Пещак. – К., 1974. – С. 34,104).

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2004 р., т. 6, с. 438 – 441.