Ще про грамоти кн[язя] Льва Галицького

Михайло Грушевський

(З приводу статті проф. Линниченка)

Три роки тому в журналі «Записки Наукового товариства імені Шевченка» (т. LXII), що виходив у Львові за моєю редакцією, я вмістив статтю про грамоти з іменем галицького князя Льва Даниловича («Чи маємо автентичні грамоти кн[язя] Льва?»), де доводив сумнівність їх усіх, без винятку, й намагався пояснити обставини, за яких вони з’являлися. Кілька місяців тому в «Известиях отд[еления] рус[ского] языка и словесности» (1-ша кн. IX тому) з’явилася стаття п. Линниченка, у якій він заперечує мої висновки й аргументи щодо недостовірності грамот кн[язя] Льва, а також і із загальнішого питання, яке мені довелося порушити у згаданій статті: про можливість існування в давній Галичині дарчих і підтвердних княжих грамот на боярські маєтки з обов’язком служби.

Незгода п. Линниченка з моїми висновками для мене не була несподіванкою: його погляди я знав з попередніх праць, і я не мав і не маю претензій схилити його на бік моїх поглядів. Якщо я тепер хочу висловити деякі зауваження з приводу його критики, то до цього спонукають мене інші мотиви. Справа в тому, що стаття моя з’явилася в журналі, який через мову, якою видається (українську), все ще залічують до категорії «безумовно заборонених» у Росії (як і всі наукові видання Наукового товариства імені Шевченка та ін.).

Тому в Росії він може мати дуже незначне поширення і бути доступним лише для небагатьох наукових установ і спеціалістів, які також здебільшого неохоче користуються цією «невизнаною літературою». З огляду на це, я маю всі підстави вважати, що більшість тих, які прочитали критику п. Линниченка, не матимуть можливості, навіть при бажанні, проглянути також і мою статтю, аби судити про справедливість його заперечень. Сама ж критика п. Линниченка не є такою об’єктивною й обережною у ставленні до моїх поглядів, аби могла сама по собі дати про них вірне уявлення.

Об’єктивніший критик може й зазначив би в моїй статті те позитивне, що вона вносить у досліджуване питання – як, напр., вивчення обставин, за яких з’являлися різні грамоти з іменем кн[язя] Льва і які пояснюють нам причини й почасти прийоми фабрикації цих грамот. Але таких претензій я не висуваю щодо мого критика. Натомість, обов’язковим для кожного критика є уважне ставлення до праці, яку він розглядає: заперечувати те, що в ній справді є, не приписувати авторові того, чого він не казав, і не спотворювати його висновків. На жаль, п. Линниченко не стримався від таких хиб. При цьому, не обмежуючися критикою питання по суті, він намагається подати в досить невигідному світлі мої методи наукового дослідження взагалі. Усе це змушує мене до деяких зауважень з приводу його статті на сторінках того ж наукового органу, у якому з’явилася критика п. Линниченка.

У моїй статті я передовсім піддав аналізові три грамоти Льва, які попередні дослідники (Ан. Левицький, Линниченко та ін.) уважали найнадійнішими, – надання Добаневичів, Гордині й Рейтаровичів. Я вказав на сумнівні деталі в текстах цих грамот і на підозрілість тих обставин, за яких з’являлися ці грамоти. Далі я зупинився на двох грамотах кн[язя] Льва вітошинським конюхам, на які вказав нещодавно, визнаючи справжніми, Ан[тоній] Прохаска; я з’ясував їх підробленість і на підставі актів, зібраних мною у Львівському архіві (так званому Бернардинському), подав історію боротьби вітошинських конюхів із старостинським урядом, у якій вони вдавалися до фальсифікації документів для захисту від старостинських претензій. З’ясувавши ті умови, за яких землевласники-русини в Галичині вдавалися до створення грамот від імені кн[язя] Льва, я поставив згодом питання – чи не викликають сумнівів, за аналогією обставин, і найраніші згадки про грамоти кн[язя] Льва – тобто другої половини XIV ст.

З огляду на відсутність відомостей про існування дарчих чи підтвердних княжих грамот на боярські маєтки в часи, що передували польській окупації, я визнав сумнівними й ті грамоти на володіння, на які ми зустрічаємо вказівки уже в грамотах Казимира. Врешті, на одній із пізніших грамот кінця XVII ст. я з’ясовую, як легко й безсоромно фабрикували грамоти з іменем кн[язя] Льва, за старою традицією, і згодом, коли бракувало оригінальних документів. Результати свого дослідження я підсумував у кінці статті в такі тексти:

«Можна думати, що вже від початків польського панування в Галичині почали підроблювати грамоти з іменем кн[язя] Льва для оборони прав на землі.

В кождім разі від першої пол[овини] XV в. і до XVIII можемо констатувати, що в руських кругах фабрикували грамоти з іменем кн[язя] Льва, коли приходилося боронити свого фактичного володіння.

Грамоти з іменем кн[язя] Льва, які досі маємо, всі підроблені» [Цей останній висновок в стилізації тез звучить рішучіше, ніж у тексті (с. 7): документи, навіть найнадійніші, «мають ряд непевностей, автентичними їх уважати, принаймні поки не будуть збиті піднесені проти них закиди, – не можна».].

П[ан] Линниченко, починаючи перегляд питання, ставить перед собою у цьому дослідженні, кажучи його словами, такі питання:

«1. Чи всі грамоти давніх руських князів, які дійшли до нас у копіях, підроблені?

2. Якщо всі чи частина цих грамот підроблені, то за яким взірцем виконані ці підробки, – чи за зразком сучасних або давніх польських грамот, чи за зразком справжніх руських грамот?

3. Останнє питання, природно, зводиться до такого: чи існували в XIII й на поч[атку] XIV ст. руські грамоти на землеволодіння і якщо існували, то якими були їх зміст і форма» (с. 89).

П[ан] Линниченко починає із заперечення моїх поглядів з цього останнього питання, але я притримуватимуся послідовності моїх висновків (і питань, поставлених самим критиком) й почну з питання про автентичність грамот кн[язя] Льва, які дійшли до нас, чи, як досить невизначено висловлюється критик, «всіх грамот давніх руських князів, які дійшли до нас у копіях». (Я у своїй статті займався лише грамотами з іменем кн[язя] Льва, які дійшли до нашого часу, а не всіма загалом копіями княжих грамот, та й сам п. Линниченко не ставить питання так широко, як у цитованій фразі).

З відомих раніше грамот кн[язя] Льва я зупинився лише на трьох (полишаючи без уваги ті, підробність яких не викликає ні в кого сумнівів). Це грамоти на Добаневичі, Гординю й Рейтаровичі. Я вважаю їх сумнівними з двох причин: з огляду на підозрілість тих обставин, за яких вони з’явилися, і з огляду на деякі особливості їх змісту і зовнішньої форми. Мої аргументи цієї другої категорії п. Линниченко заперечує, знаходячи в моєму викладі «цілу низку помилок і неточностей, які позбавляють його (тобто мій) звинувачувальний акт значної частини значення. А саме:

Загальна деталь [Пан Линниченко неточно висловлюється, називаючи це заперечення «основним». Воно лише загальне, а не основне.], яку я вважаю підозрілою у всіх трьох грамотах, – це згадка про права домініального суду. Я уважаю його підозрілим з огляду на те, що: а) «в інших пам’ятках з часів руського державного життя ми не стрічаємо ніяких вказівок на право пана судити і побирати судові кари з свобідних селян»; б) «в В[еликім] кн[язівстві] Литовськім, що розвивало своє право на основі староруській, право панів на суд і кари селян признається тільки земським привілеєм Казимира 1447 p., перед тим воно незвісне»; в) «в грамотах Казимира В[еликого] на маєтності, виданих на підставі предложених йому грамот Льва 1360 – 1361 pp., не згадуються судові кари між джерелами доходу маетностей, отже, по всякій правдоподібності, предложені йому Львові грамоти про них не згадували» (с. 5).

Заперечуючи це, п. Линниченко вказує – проти першого пункту на грамоту Юрія-Болеслава Сяноку; проти другого – грамоти смотрицьким домініканцям 1375 р., Владислава III Дерславу Ритв’янському 1441 p. і згадку про віру у грамоті Ростислава смоленського; проти третього – що Казимир «підтверджує грамоти Льва у найзагальніших висловах (не вписуючи на підтвердження самого тексту підтверджуваних грамот)» (с. 100).

Все це однак майже не стосується справи. Грамота Сяноку на німецьке право не має жодного стосунку до питання про домініальний суд над вільними селянами в давній Русі, ґрунтуючись на нормах німецького міського права. Грамота кн[язя] Ростислава говорить про суд єпископа над прощенниками і стосується церковного суду.

У грамоті 1375 р. не йдеться про домініальний суд безпосередньо; якщо п. Линниченко бачить, можливо, вказівку на нього в словах «со всимъ правомъ», то це буде лише гіпотетичне тлумачення; втім, для характеристики стосунків у В[еликім] кн[язівстві] Литовськім грамотами Коріатовичів узагалі можна користуватися лише зі значними застереженнями, з огляду на їх близькість до Польщі і польських порядків. Наданням Дерславу Ритв’янському – мабуть, іще менше, оскільки воно вийшло від польського короля, надається коронному шляхтичеві й тому могло взагалі не зважати на практику В[еликого] кн[язівства] Литовського. Втім, і в цьому останньому, як спеціальний і винятковий привілей, право домініального суду могло надаватися окремим власникам, але нас цікавить давня загальна практика.

Останнє заперечення я можу прийняти лише припускаючи, що п. Линниченко не вник у суть мого зауваження. Казимир у грамотах, виданих на підставі поданих йому грамот кн[язя] Льва, не згадує про права домініального суду серед атрибутів володіння, тому можна вважати, що в поданих йому грамотах кн[язя] Льва цього атрибуту також не було, інакше ми могли б сподіватися зустріти його в цих підтвердних грамотах Казимира.

Крім цього загального зауваження про сумнівність права домініального суду, що фігурує у всіх трьох розглядуваних нами найнадійніших грамотах кн[язя] Льва, я висловлюю щодо тексту першої грамоти (на Добаневичі) такі сумніви: дивний для оригінальної грамоти підпис – «А се листь князя Илъвовъ на Добаневичѣ»; правопис і мова надто вульгарні для княжої канцелярії; сумнівно звучать слова про виклик власників із Литовської землі (вони повторюються і в інших грамотах кн[язя] Льва).

У відповідь на це п. Линниченко зауважує мені: що заповіт кн[язя] Володимира Васильковича починається з формули: «князя Владиміра рукописаніе»; що в Галицькій Русі XIII ст. була значна чужоземна колонізація і що галицькі князі викликали колоністів з різних країн, у тому числі і з Литви (с. 102).

Насправді вказівка на вставні слова заповіту кн[язя] Володимира Васильковича є доказом не за, а проти. Ці вставні слова («князя Володимеря рукописаніе» – Іпат., с. 594), що мав би знати п. Линниченко, є лише в Іпатському списку; у Хлєбниківському й Погодінському списках, що зберегли початковішу форму літописі [Зауваження про це дивись у моїй праці про Галицько-Волинську літопись «Хронологія подій Галицько-Волинської літописі» в XLI томі «Записок НТШ» й окремим відбитком, 1901.], їх немає: звичайно, вони належать пізнішому редакторові, а не оригіналу заповіту кн[язя] Володимира, де вони звучали б так само дивно, як звучать ці вставні слова буцімто оригінальної грамоти кн[язя] Льва на Добаневичі.

Повідомлення Галицько-Волинської літописі про виклик колоністів кн[язем] Данилом загальновідоме (втім, про Литву спеціально в ньому не сказано [Та й сам «виклик» у цьому тексті, очевидно, слід розуміти так, що цих різних «прихожаевъ», як читає видавець, князь запрошував селитися у Холмі.]); та незалежно від цього згадка грамоти, що князь «вызвалъ з невідомих мотивів цих «братѣньцевъ», аби осилити їх «у Перемыскоѣ волости» також для невідомої мети, – здалася мені та й тепер здається сумнівною: якщо князеві навіщось треба було згадувати про «вызовѣ», то ми могли б розраховувати на певне мотивування цього виклику й надання.

Цей виклик з Литви у таких же висловах фігурує і в другій грамоті (на Гординю). Крім того, я вказав, що згадувана в ній Самбірська волость для часів перед польською окупацією фігурує лише в підробних чи сумнівних документах, а категорія «бортниковъ», згадана в ній, «не звісна в руських часах». На це п. Линниченко зауважує: «Немає доказів і неіснування Самбірської волості в XIII ст.». «Бортників як особливий клас зустрічаємо іще в XII ст. (в посиланні: «Грамота Ростислава смоленського: село Ясенське і з бортником, і з землею; бортна межа згадується в «Руській правді»; знаходимо бортників і в галицьких актах XVI ст. – [«Пам’ятники»], вид. Головацький, № VI); природно, що з огляду на величезне значення бортної справи в давній Русі цей клас існував і значно раніше».

Щодо Самбора зауваження п. Линниченка цілком слушне (я не взявся б доводити неможливість існування Самбірської волості не лише за кн[язя] Льва, але й за Олександра Македонського), та воно нітрохи не применшує мого зауваження й не міняє справи. Кажучи про бортників, я розумів Південну Русь, так що згадування грамоти Ростислава смоленського мене не стосується. Хоч я готовий визнати, що порівняння згадки смоленської грамоти [Припускаючи, що ця згадка належить до первісного тексту.] з галицькими грамотами другої половини XIV ст. (як № VI [«Памятников»] Головацького) робить можливим існування цього терміну в Галичині і в кінці XIII ст. (йдеться не так про існування людей, які займалися бортництвом, – воно безсумнівне, як про термін «бортник», тому згадка про бортну межу й розвиток бортної справи тут не мають значення).

Нарешті, у третій грамоті як на сумнівні я вказав на вислови: a) servitori тео… militі; б) pascuis aut żyrem. He торкаючись останнього, п. Линниченко зауважує, що «слово miles могло відповідати слову боярин» (с. 102). Неможливості я, звичайно, тут не доводитиму, але такий переклад у польській офіційній латині XV–XVI ст. незвичний, і тому сумнів мій залишається у повній силі.

Такою насправді є ця «суцільна низка помилок і неточностей», викритих п. Линниченком.

Єдиний аргумент, від якого я можу відмовитися з огляду на його зауваження, – це міркування щодо бортників (втім, і в ньому не було нічого помилкового стосовно Південної Русі). Всі решта залишаються не зачепленими його критикою. Зрештою, деякі зовсім не зустріли заперечень (мова першої грамоти, pascuis aut żyrem третьої). Жодних заперечень не викликали також мої зауваження щодо підозрілих обставин, за яких з’являються ці грамоти. Через це моє переконання про сумнівність навіть найнадійніших грамот з іменем кн[язя] Льва залишається непохитним і після зауважень п. Линниченка.

Втім, і сам п. Линниченко не надто наполягає на, автентичності грамот з іменем кн[язя] Льва, що дійшли до нашого часу [На с. 82 він, мабуть, також уважає право домініального суду в грамотах анахронізмом – пізнішою вставкою, як уважав це в одній із своїх попередніх праць. Але на с. 97 він без застережень повторює з іншої праці свої погляди на княжі надання, де домініальний суд є також одним із об’єктів надання. Таким чином, у цьому питанні його позиція не зовсім визначена. Свої погляди на історію домініального суду в українських землях я викладаю в історії суспільних класів XIV–XVI ст. у V томі «Історії України-Руси», що зараз друкується.].

Його зауваження мали на меті лише викриття «цілої низки помилок і неточностей» у моєму викладі. Сам він готовий визнати сумнівність збережених грамот [До речі, у виклад мого критика вкралася помилка, де він каже про грамоти, що збереглися «в облятах різного часу, починаючи з XIV століття» (с. 81): найдавніша облята відноситься до середини XV ст. (1443 р.). Кажучи про копії грамот, внесених у літопись, він відносить дві з них до XIV ст. (с. 80). Йдеться, очевидо, про дві грамоти, внесені до Іпатського кодексу, але останній, як тепер з’ясовано, датується не XIV ст., а першою половиною XV ст.], натомість, визнає їх велике значення у тому плані, що вони «дають відомості про формуляр давніх руських грамот княжого періоду, що не дійшли до нашого часу» (с. 102).

Він досить детально зупиняється (с. 89 – 91) на питанні про можливе значення підроблених документів, доводячи таке значення «іноді… для характеристики певних внутрішніх обставин епохи, за якої здійснено підробку», а «іноді… і для характеристики тих чи інших побутових рис епохи, до якої фальсифікатор відніс акт», і, як бачимо, визнає за грамотами кн[язя] Льва таке ретроспективне значення.

Власне, таку загальновідому істину, як історичне значення підробних документів, не було потреби розтлумачувати ab ovo [з яйця, тобто від самого початку], як це робить п. Линниченко. Кожний фальсифікат може слугувати для характеристики тих обставин, за яких його створили. Та ретроспективне використання фальсифікату – справа значно складніша, яка неодмінно потребує попереднього старанного дослідження.

П[ан] Линниченко цілком справедливо зауважує (с. 91), що для такого ретроспективного використання спершу слід з’ясувати «близькість підробки до взірця, наявного у фальсифікатора», а визначаючи програму своєї статті (с. 89), включає до неї дослідження питання, за яким взірцем складені грамоти кн[язя] Льва – «чи за зразком сучасних, чи давніх польських грамот, чи за зразком оригінальних руських грамот». Таким чином, шлях визначений цілком правильний, але тут обережний і навіть прискіпливий дослідник, яким виявив себе п. Линниченко в інших випадках, несподівано переходить у ділянку припущень і сподівань, замінивши ними аналітичне дослідження, необхідне в цьому випадку, і тим значно полегшив свою роботу.

Вже на с. 90 читаємо вельми ризикований висновок. Кажучи, що кожний фальсифікатор повинен намагатися надати своєму фальсифікатові вигляду справжнього документа, п. Линниченко зауважує: «Перед очима того, хто виготовляє підробку, повинен бути справжній взірець, з якого він з тими чи іншими необхідними для його мети змінами копіює свій знімок».

Висновок надто поспішний, адже фальсифікат могли зробити на підставі іншого фальсифікату (а саме, якщо останньому вдалося досягнути своєї мети). Далі, не вдаючись до аналізу грамот (якщо не враховувати цілком невдале порівняння напису грамоти на Добаневичі з заголовком заповіту Володимира Васильковича та зовсім несуттєве зіставлення вступних слів: «А се я князь Левъ» з початком грамоти Мстислава Даниловича: «Се азъ князь Мстиславъ, сынъ королевъ, внукъ Даниловъ» – Op. cit., с. 101), автор в остаточних висновках своєї статті (с. 102) пише:

«Можна з великою ймовірністю стверджувати, що частина таких грамот, що дійшли до нас, скопійована не зі сучасних польських грамот, а з давніх руських грамот княжого періоду».

Безпосередньо після цього увінчує свою статтю таким остаточним висновком:

«З огляду на це такі грамоти мають для нас важливе значення, оскільки дають відомості про формуляр давніх руських грамот княжого періоду, які до нас не дійшли».

Висновок просто взірцевий за своєю необґрунтованістю! Поспіх автора тим дивніший, що на шляху цих конструкцій він мусив переступити через зроблені мною зауваження про сумнівність існування взагалі княжих грамот такого змісту і про необхідність бути обережним навіть щодо тих згадок про грамоти Льва, які ми знаходимо в дипломах Казимира В[еликого]. Але п. Линниченко вельми рішуче розправляється з цими моїми зауваженнями – радше занадто рішуче й безоглядно.

Почнемо з того, що я зовсім не «стверджую», як каже п. Линниченко (с. 91), «що й подані ще Казимирові в середині XIV ст. на затвердження грамоти з іменем Льва були сфабриковані тодішніми власниками земельних маєтків». Навпаки, у своїй статті (с. 18) я виразно кажу, що судити про справжність цих грамот, виходячи лише з голих згадок, дуже складно, і можна лише сумніватися в ній [«Насувається дуже поважний сумнів, що й ті найстарші грамоти з іменем кн[язя] Льва були сфабриковані» (с. 19).] з огляду на сумнівність існування таких княжих грамот взагалі і з огляду на аналогічність тодішніх обставин, за яких Казимирові пропонували ці грамоти Льва, з пізнішими умовами, під впливом яких і серед яких відбувалася вже безсумнівна фабрикація грамот з іменем кн[язя] Льва.

Таких згадок про грамоти Льва з часів Казимира В[еликого] я маю на увазі три: у двох ідеться, очевидно, про надані Львом маєтки, в одній – про його підтвердну грамоту на куплений маєток. Пан Линниченко дивується, що я «чомусь» полишаю збоку ще одну згадку про землі, надані Львом львівському війтові Бертольду (с. 92). Це «чомусь» в устах ученого, який поважно працював над історією внутрішніх стосунків Південної Русі, мені дуже подобається! Ми ставимо питання про існування в давній Русі жалуваних і підтвердних княжих грамот військовим слугам на маєтки, а п. Линниченко дивується, що я не приплів сюди грамоту війтові громади німецького права на війтівські землі. Який стосунок рецепція установ німецького права може мати до нашого питання?

При цьому я звертаю увагу спеціально на грамоти з іменем Льва. Та я не помиляюся, як твердить п. Линниченко: «Проф. Грушевський помиляється, стверджуючи, що є лише одне посилання на іншого князя руського» (с. 99). Не помиляюся, бо аж ніяк не «стверджую» того, що п. Линниченко бажає приписати мені. Я кажу, що крім Льва лише в одному випадку згадується по імені інший князь [«Попри десятки відкликів до надань Львових, ми досі маємо одну-одніську згадку іншого князя по імені» (с. 20).], і так воно і є: в інших випадках, вказаних п. Линниченком (у документах, цитованих і в моїй статті), є загальні згадки про «князів руських», але згадане серед них лише ім’я Льва. Я зі всіляких міркувань намагався з’ясувати для себе, звідки взялася така дивна перевага для імені Льва (с. 19 – 20). П[ан] Линниченко з цього приводу заявляє:

«У тій обставині, що більшість підроблених грамот містять ім’я Льва, ми бачимо один із доказів того, що існували й справжні грамоти цього князя, з яких і фабрикувалися підробні» (с. 99).

Вільному воля! Про наукову цінність цих висновків автора я вже казав, тут лише зауважу, що навіть з точки зору автора вони все-таки не пояснюють, чому перед нами фігурують усі грамоти Льва, чому робили підробки з його грамот, а не з попередніх і наступних князів також? Адже не він один лише, а всі вони, як вважає п. Аинниченко, видавали такі грамоти.

Мої слова про становище галицьких землевласників у момент польської окупації (с. 19) п. Линниченко, очевидно, зрозумів не зовсім точно, приписуючи мені погляд, що в цей момент усі землевласники не мали документальних доказів на свої володіння (с. 97). Я кажу лише, що давньоруське землеволодіння часто базувалося на фактичному володінні чи усних контрактах, а княжих надань, які, за польськими поняттями мали б слугувати підставою землеволодіння, ми взагалі не бачимо. Існування письмових купчих чи інших актів на володіння я не заперечував і не заперечую (хоча прямих вказівок на писані купчі ми не маємо, та й аргументи п. Линниченка (с. 93), окрім припущення, не додають нічого до цього питання).

Взагалі, п. Линниченко у своїй статті виявляє схильність сперечатися не по суті питання. Я вказую на відсутність відомостей про практику видачі князями грамот на підтвердження договорів продажу (с. 18 – 19) – п. Аинниченко заявляє, що моє положення «суперечить фактам» і доводить існування купчих та ймовірність того, що вони могли укладатися й у присутності князя!

Я вказую (ні: «категорично стверджую», – як каже п. Линниченко) [Моїй українській мові взагалі страшенно не пощастило у статті п. Линниченка. Я вже не згадую про жахливі друкарські помилки у наведених автором цитатах, які почасти перетворюють їх на цілковито незрозумілу тарабарщину. Сам автор виявляє до неї досить дивне ставлення. Переклавши мої слова: «з притиском треба піднести» словами: «категорически следует утверждать» (с. 92) (що зовсім неточно, але таких неточностей не злічити!), мій критик далі починає бавитися словом «притиском» (с. 96 і 97), очевидно, вважаючи його сміховинним і таким, що може справити комічний ефект. Така манера видурнюватися з українських «слівців» досить відома й широко використовується різними зухвалими фейлетоністами, та бачити її у поважного вченого досить дивно.], що нам невідоме в давній Русі надання князями сіл боярам за службу чи за умови служби (с. 19), – п. Линниченко засипає мене низкою посилань на літопись, що переважно мають найвіддаленіший стосунок до питання, вказує на наплив чужинців у Галичину в XIII ст., на існування княжої канцелярії, на існування офіційної літописі й користування укладачем Галицько-Волинської літописі княжим архівом, – аби врешті-решт «на підставі усіх цих відомостей» ствердити «факт», «що з княжої канцелярії виходили не лише грамоти тих видів, зразки яких збереглись у літописі, а й різні інші грамоти, в тому числі й грамоти на земельне володіння» (с. 96), – висновок знову-таки досить поспішний.

П[ан] Линниченко не помиляється, припускаючи, що факти, наведені ним «на заперечення висновків моїх», були мені досить добре відомими. Вони, однак, не містять бодай якихось виразних вказівок на те, що князі надавали маєтки з обов’язком служби, і їх можна цілком задовільно витлумачити, не вдаючися до гіпотези про існування помісної системи [Див. моє дослідження: Галицьке боярство XII–ХНІ в. – «Записки Наукового товариства ім. Шевчена», т. XX.].

Лише окремі з них можна залучити до питання й можна трактувати так чи інакше, решта це не стосуються його, розглядаючи надання волостей в управління, боярське володіння і т. п. Отож, якщо я не поділяю поглядів мого критика про надання маєтків, це ще аж ніяк не може свідчити про мою упередженість, яку він зауважує.

[Помітивши мою «упередженість» з цього питання, п. Линниченко додає: «Причину багатьох упереджених думок автора «Історії України-Руси» ми не можемо збагнути» (с. 96). Це звучить дуже непохвально для моїх наукових праць, особливо для моєї «Історії України-Руси». Для мене ще більше неприємно, що це огульне осудження стосується знову-таки праці, майже недоступної російським читачам (у Росії забороненої через українську мову, якою вона написана), і в переважній більшості, доведеться повірити на слово п. Линниченкові. Книга, що рясніє упередженнями, отож тенденційна, не наукова – не дивно, що й заборонена, втрата для науки невелика, – може подумати читач.

Адже п. Линниченко людина компетентна, сама працювала у південноруській історії. І саме через це йому слід було б висловлюватись обережніше. Якщо п. Флоринський, викриваючи українофільство, визнав мою «Історію» уже з першого тому книгою тенденційною, то це можна було вибачити публіцистичним запалом, у якому він не посоромився пояснити усю мою наукову діяльність загалом впливом «темних сил». Але п. Линниченко пише не публіцистичну статтю і має бути обережним у судженнях і висловах.

Про упередженість зазвичай кажуть, коли виразно видно цілі чи мотиви, які змушують письменника однобічно добирати чи спотворювати факти. П[ан] Линниченко визнає, що не може з’ясувати для себе такі причини. (Та я і сам не зміг би пояснити, яку мету переслідую, не визнаючи помісну систему давньої Русі). В такому разі чи не доцільніше було б і не згадувати про упередженість?]

Питання про існування чи не існування початків помісної системи в давній Русі – питання дуже важливе, і його правильне вирішення має велике значення для розуміння її суспільної еволюції. Оцінка відповідних фактів привела мене до негативного погляду вже в першій моїй великій праці – «Истории Киевской земли» (1891). На цій точці зору я залишився потім в огляді суспільного ладу давньої Русі у т. III моєї «Історії України-Руси» (1900) та у спеціальних працях. На ній я залишаюся в огляді суспільної еволюції України в XIV–XVI ст. у V т. своєї «Історії», який друкується зараз. Та я не вважаю це питання вирішеним остаточно й безповоротно: я сам наводжу деякі аргументи contra.

He уважаючи себе взагалі володарем непогрішних істин, я не соромлюся відмовлятися від своїх поглядів, якщо вони виявляються помилковими, і в питанні про давньоруське боярське землеволодіння готовий вітати кожне слушне міркування, кожну нову вказівку, якщо навіть вони підривають мої власні уявлення про нього. Та для цього потрібні старанний аналіз відомого нам матеріалу чи ретроспективне вивчення пізніших явищ. А цього п. Линниченко не дає. Посиланнями на різні факти, що не стосуються справи, висміюванням слівців чи докорами в упередженості позитивних результатів досягнути складно.

Львів, 26/Х (8/ХІ). 1904

Примітки

Публікується в українському перекладі за виданням: Грушевский М. Еще о грамотах кн[язя] Льва галицкого. По поводу ст[атьи] проф. Линниченка // Известия Отделения русского языка и словесности Императорской академии наук. – СПб, 1904. – Т. IX. – Кн. 1. – С. 268 – 283.

Стаття з’явилася в результаті дискусії М.Грушевського з І.Линниченком навколо вірогідності галицько-волинських документів XIII–XIV ст., зокрема грамот князя Лева, чи Лева Даниловича. Вона була прямою відповіддю на низку зауваг І.Линниченка стосовно грамот кн. Лева Даниловича, зокрема на статтю: Линниченко И. Грамоты галицкого князя Льва и значение подложных документов как исторических источников. – Кн. 1. – С. 80 – 102; Кн. 4. – С. 269– 274. Пор. також праці того самого автора: Черты из истории сословий в Юго-Западной (Галицкой) Руси XIV–XV вв. – М., 1894 (український переклад: Львів, 1899); Юридические формы шляхетского землевладения в Галицкой Руси и судьба древнерусского боярства в Юго-Западной Руси XIV–XV вв. // Юридический вестник. – М., 1892. – № 6 – 7. – С. 275 – 313.

…стаття моя з’явилася в журналі… він може мати дуже незначне поширення і бути доступним лише для небагатьох наукових установ і спеціалістів, які також здебільшого неохоче користуються цією «невизнаною літературою» – такими словами (другий абзац) М.Грушевський розпочинає статтю (очевидно, одночасно намагаючись досягти іншої мети), натякаючи про неможливість через це об’єктивно оцінити («судити про справедливість») предмет суперечки з І.Линниченком навколо грамот, написаних від імені князя Лева, або Лева Даниловича. Цим він ще раз нагадує про репресивне ставлення царської влади до українських незалежних інституцій на західноукраїнських землях і української мови.

Сама ж критика п. Линниченка не є такою об’єктивною й обережною у ставленні до моїх поглядів, аби могла сама по собі дати про них вірне уявлення – після цих слів М.Грушевський спростовує зауваги І.Линниченка, здебільшого звертаючи увагу на три дарчі князя Лева на села Добаневичі, Гординю і Ритеровичі, не відступаючи від своєї попередньої оцінки. Загалом вчений уже не такий категоричний у своїх оцінках, як у попередній статті, а названі документи називає «найбільш надійними». Водночас в одному випадку визнає рацію: «Єдиний аргумент, від котрого я можу відмовитися з огляду на його (Линниченка – O.K.) зауваження – це міркування щодо бортников».

Олег Купчинський

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2005 р., т. 7, с. 461 – 471.