Початкова сторінка

Михайло Грушевський

Енциклопедія життя і творчості

?

9

Михайло Грушевський

Погода була тепла усе це время, і Петро з Марусею після сеї розмови бачились мало не щодня: то сидять дома з матір’ю, то вийдуть погулять по бережку, де вже сніг розтопився і проглянула вогка, пахуча чорна земля. Чого тільки вони тут не переказали, переступаючи між калюжами й глибоко дихаючи міцним, вогким весняним повітрям. Але про жінку Петрусеву і про його залицяння Маруся ніколи вже не питала, а Петрусь сам не починав розмови. Він навіть нічого не сказав, як прийшов до нього лист од матері, у котрому писано було, що родився у Явдохи син і що назвали його, як і він хотів, Степаном. Петрусь послав матері кілька грошей, як, може, треба буде, але жінку їхати до себе не кликав, він навіть боявся, щоб вона не приїхала і потурбувала те тихе, щасливе життя, що жив він тепера.

Якось, ходячи по берегу, почали вони жалітись одно другому, що часом сумно бува, особливо у негідь, – почитав [би] що-небудь, та книжок нема.

– А знаєте, що я надумав, – сказав Петрусь, – давайте будемо спілкою виписувать яку-небудь часопись: ви дасте 8 карбованців та я 8, от і випишем.

– О, се було б дуже гарно, – сказала радісно Маруся, – як се ви добре придумали. Тільки от що, – додала вона, помовчав[ши] і невесело. – Не знаю, чи згодиться мама, мої гроші у неї.

– Та ви попросіть, вона ж вас так любить.

Маруся того ж таки вечора стала просить свою мати. Стара, хоч трохи побурчала, що усі такі витребеньки грошей не варт, що Петрусь її недоброму научає, але вкінці згодилась, вона щиро любила свою Марусеньку. Хоч іноді могла і нагніватись, і гримати, Маруся на се не вважала і годила їй усяково.

Господи милий, скільки потім балакань було, яку часопись виписать. Петрусь говорив – «Отечественные записки», бо він чув, як колись учитель його хвалив оцю часопись і говорив, що вона – найкраща; Маруся казала, що «Русский вестник», бо вона пам’ятає, що як вона була мала ще, то батько оцю часопись завше читав і казав, що там друкуються всі найкращі твори.

– Ні, – одказував Петрусь, – я чув, як лаяли «Русский вестник», і учителі наші зовсім його не читали.

Нарешті здалась Маруся на Петрову мову – виписать «Отечественные записки». Послали гроші, стали чекать. Довго не приходила часопись, довго дивувались проміж себе Петрусь і Маруся, нарешті прийшла-таки вона – се було перед Масницею. Вони почали читать укупі – читали помалу, а після кожної повісті, після кожної глави довго міркували і балакали про те, що прочитали. Усю Масницю був мороз і холод, гуляти було неможливо, Петрусь і Маруся мусили сидіти у хаті. Іноді й стара сідала слухать, але не довго, їй скоро докучало, вона або починала яке-небудь оповідання з свого минулого життя, або йшла собі за чимсь.

Пройшла Масниця, пройшло Пущення, прийшов і піст Великий – побиті пики хлопців, що так вищиряли зуби і усміхалися на увесь рот на Масниці, тепер похмурились, брови насупились, а самі хазяєва сих пик невгавно ікали, наївшись квашеної капусти і редьки.

Для Марусі й Петруся великої одміни піст не зробив – вони, як перше, щодня читали, міркували, жартували, балакали, дні швидко минали за днями, і обоє жаліли тільки, що незабаром скінчають вони книжку.

В кінці першого тижня [посту] получив Петрусь лист од матері, котрий потурбував його щасливе життя. Поздравивши сина з постом, розказавши усі новини міські дрібні, списавши усе, що умів вже робить маленький Стецько, – усміхатись, ссати кулачок, впізнає мати й бабку, мати скаржилась на свою невістку – що тільки трохи одужала, почала волочитись зараз по своїх знайомих і до себе (вона жила у Кривулихи) закликала, особливо на Масниці – приходили мало не щодня якісь крамарці та писарці, сиділи у неї до пізньої ночі, гуляли і співали, що про неї пішла скрізь погана помовка, на улиці мало пальцем на неї не показують. А як вона, себто стара Пархіменчиха, почала їй дорікати за се, Явдоха розсердилась, почала плакатись на Петруся і на Пархіменчиху, що вони [її] у домовину хотять скоріш запровадити, із світу зігнати, що вони її безперестану мордують, а Кривулиха вилаяла найпоганішими словами і Петруся, і його мати, і сказала, що буде скаржитись на нього інспектору, що вона, знов-таки стара Пархіменчиха, більш до них не ходить, і що вона просить сина узяти жінку до себе, щоб не класти сорому на свою і на материну голову. Те, що писала стара, було правда, хоч, по правді сказавши, з досади вона передала каші меду. Явдоха після сільського суму, після лайки та сварки, після родин справді захотіла погулять, завела дружбу з писарцями, крамарцями, гуляла з ними, одначе, помовки про неї ніякої не було, і пальцями на неї на вулиці не тикали.

Сей лист нагнав немало думок на Петрусеву голову. Він дуже розсердився на свою жінку, вилаяв її і хльоркою, і паплюгою, іншими лайками і наміривсь прочитати їй осібного отченаша, потім він став думати, що тепер робити йому. Жінки він не любив, і якби що з нею трапилось, було йому байдуже, але тут зачіпалась честь його, думав він, тепер і на нього пальцями показуватимуть. «Ні, сего не позволю, – подумав він, – тра її сюди приволочить», – і він зараз написав до неї лист, де прописано було, що він почув, як вона себе безсоромно мала, закаляла своє добре ім’я, і що він їй наказує мерщій їхати у Безпешне.

Через кілька днів прийшов одвіт од Явдохи, писаний одним з її приятелів писарей (ні Кривулиха, ні Явдоха писати не вміли). А у тому листі красномовно, з усіма писарськими викрутасами, прописано було, що вона, себто Явдоха, їхати не може, бо щось нездужає, та [й] дитятко ще мале, треба почекати хоч поки вона трохи подужає, ще й до того і грошей нема на дорогу. А що написали, що вона гуляє та бахурує, то усе брехня, й хай Петрусь йому не йме віри, бо се вороги її видумують, а як вона бреше, то хай на неї грім превеликий ударить, ноги поодсихають і інше на той-таки кшталт. Петрусь, перечитавши сей лист, похмуривсь, подрав його на шматки і, кинувши его у куток, став ходить по кімнаті.

Незабаром Петрусь послав лист до матері, просив позичить Явдошці грошей на дорогу, бо в нього самого гуло в кишені, і на цей лист получив одповідь од матері дуже плаксиву – мати писала, що невістка і поста святого не соромиться, бахурує і її не поважає, а їхати не хоче, каже, буцім слаба, а навсправжки здорова, як корова…

Ці листи дуже потривожили Петруся. Він змарнів, похмуривсь, навіть Маруся помітила се. Уся оця звадина дуже ясно нагадала йому, що він вже не вольний птах, що він зв’язав себе з в’їдливою бахуркою, і що вона, наче тінь за чоловіком, буде ходити скрізь за ним і травити кожну годину. А він [почував] тим часом, що він любить Марусю – не пройшли йому даром часи, що сидів кглі неї, любуючись на її тихую вроду, не пройшли даром йому тихі, щирі розмови – де б не був він, думки його завше були коло Марусі; лягаючи, він згадував тільки ті часи, що пробув з Марусею, і встаючи, ч[е]кав їх одних. Усею душею оддався він коханню, забув про все, а тут, як грім на голову, впала йому оця суперечка з жінкою і наче вихопила його з тихого раю і викинула [на] вонючу, погану багнину.

Він починав розмову з Марусею про своє горе, вона ласкаво слухала його, втішала, але те слово, котрого чекав, бажав почути Петрусь, слово кохання не сходило з її язика, і Петрусь кожний раз ішов од неї додому усе смутніш та сумніш, він часом довго сидів мовчазливо і думав свої невеселії думи, не раз він дивився на пляшку з водкою і згадував слова Панчука: «Для нашого брата тільки й втіхи, що горілочка». Однак [пляшка] стояла нерушана – ще надії не зовсім покинули Петруся, ще міг він бояться, чекать, сподіваться…


Примітки

«Отечественные записки» – російський літературний журнал XIX ст., який мав великий вплив на літературне життя і розвиток громадської думки в Росії. Виходив у Санкт-Петербурзі у 1818–1884 рр. (з перервами).

«Русский вестник»– під такою назвою у XIX – на початку XX ст. у різний час видавали три різні часописи. У повісті М.Грушевського, події якої розгортаються приблизно у 1880-х роках, йдеться про літературний і громадсько-політичний журнал, який виходив у 1856–1887 рр. у Москві, а потім до 1906 р. – у Санкт-Петербурзі. Це був один із найбільш впливових журналів Росії другої половини XIX ст.

се було перед Масницею – Масниці (Масляна, Масляниця, сирна неділя) – свято на честь весняного пробудження природи. Християнська церква внесла Масляну до свого календаря: масляний тиждень є останнім напередодні Великого посту (кінець лютого – початок березня, за старим стилем), проте це свято так і не набуло релігійного змісту. Головною їжею в Масниці є вареники з сиром і сметаною та млинці.

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2011 р., т. 12, с. 114 – 116.